Мовні особливості офіційно-ділового стилю

Офіційно-діловий стиль – це такий функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сфери офіційних ділових відносин – задовольняє потреби в документальному оформленні ділових відносин як між членами суспільства, так і державними установами та організаціями, фіксує різні акти суспільно-політичного та економічного життя. У зв’язку з широкою сферою застосування цього стилю і жанровий діапазон його досить широкий:

 

 

З утвердження статусу української мови як державної і проголошенням України незалежною самостіною державою, роль офіційно-ділового стилю зросла. Тепер його використовують у суспільному, громадському і державному житті країни.

Офіційно-діловий стиль функціонує переважно в писемній формі, це пов’язано з необхідністю документувати інформацію, надаючи їй правового значення за допомогою особливої побудови мови службових документів. Основними стильовими ознаками його є достовірність, точність, зрозумілість, стислість, вичерпність викладу змісту, нейтральній, коректний тон мовлення, послідовність та переконливість, стабільність, стійкість, висока стандартизація висловів, сувора регламентація тексту.

Тексти офіційно-ділового стилю, як і наукового, належать до інформаційного типу, тому в них:

- обов’язковими є чітко визначена структура тексту, встановлений обсяг основних частин, наявність стандартних висловів (у діловому спілкуванні прийнято користуватись готовими бланками);

- широко використовують суспільно-політичну і адміністративно-канцелярську термінологію (відрядження, протокол, наказ, вищезазначений, сторони, звіт, кредит, розпорядження, резолюція, план), номенклатурні найменування;

- обмежені синонімія, часті лексичні повтори; наявні складноскорочені слова, абревіатури;

- використовують тільки засоби сучасної української літературної мови;

- часто вживають віддієслівні іменники (виконання, засідання, опис, розподіл), інфінітиви (підготувати, піднести, обговорити), дієслова у формі теперішнього часу, безособові і наказові форми дієслів, дієприкметників і дієприслівників, відіменні прийменники (на основі, згідно з, за рахунок), складні сполучники (внаслідок того, що; у зв’язку з тим, що), а також стійкі словосполучення, що служать для зв’язку частин складного речення (на випадок, якщо; на тій підставі, що; таким чином, що; той факт, що);

- виклад стилістично нейтральний, однозначний, емоційно-експресивні мовні засоби відсутні;

- активно вживають кліше (порушити питання, подати пропозицію тощо);

- слабка індивідуалізація мовлення, що виявляється у відсутності займенниково-дієслівних форм 1-2 особи і частковості форм 3 особи в неозначено-особових конструкціях;

- широко використовують односкладні речення, зокрема безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові; речення, ускладнені відокремленими означеннями й обставинами, однорідними членами; простежується тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим;

- характер викладу розповідний, прямий порядок слів у реченні.

Таким чином, за традиційною класифікацією в українській мові виділяють п’ять стилів. Проте мова розвивається, і сьогодні вже можна говорити ще про деякі нові стилі. Напр., конфесійний, церемоніальний, інформаційний тощо.

 

Мова права

Мова права – функціональний різновид літературної мови з характерними лінгвостилістичними та структурно-жанровими ознаками, обумовленими специфікою правової сфери та комунікативно-професійними потребами в ній. Основними галузями функціонування сучасної правничої мови є законодавство (національне і міжнародне), судочинство, нотаріат і діловодство, юридична наука й освіта, правова інформація.

Мова права характеризується набором певних лінгвостилістичних параметрів, які водночас слугують і вимогами до сучасного юридичного тексту: офіційність, ясність, точність, однозначність, повнота змісту, логічна послідовність, аргументованість, чіткість структури викладу, настановчо-інформативний (директивний) характер правових приписів, кодифікованість, узагальненість, сувора нормативність на всіх мовних рівнях, високий ступінь стандартизації (термінології і синтаксичних конструкцій: усталених зворотів, формул, кліше), стилістична однорідність, нейтральність (беземоційність), традиційність (стабільність) засобів вираження, відсутність індивідуально-авторських рис.

Юридична мова як соціально та історично сформована сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматико-стилістичних) являє собою поліфункціональну, відкриту і багаторівневу систему.

Будучи складною поліфункціональною підсистемою літературної мови, мова права виконує низку функцій, серед яких є базові (загальномовні) і специфічні:

1) номінативна (називання правових реалій і понять);

2) гносеологічна (знаряддя й спосіб правового пізнання, оволодіння суспільно-правовим досвідом);

3) аксіологічна (правової та морально-етичної оцінки);

4) комунікативна (спілкування);

5) регулювально-волюнтативна (правове регулювання людської поведінки та суспільних відносин через волевиявлення суб’єкта права та вплив на правосвідомість);

6) культуроносна (збереження й передачі правового знання та правової культури);

7) естетична (мовностилістична довершеність тексту закону як еталон для усіх юридичних документів).

Актуалізація певного набору базових і специфічних функцій на мовленнєвому рівні залежить від мети і призначення, змісту і форми, жанру і стильової приналежності юридичного тексту.

Відкритість мови права обумовлена не лише самою природою права, тенденцією до розширення сфери правового регулювання (майже усіх видів) суспільних відносин, але й внутрішньолінгвістичними чинниками – передусім постійною взаємодією загальнолітературної і власне юридичної лексики, адже юридичний словник постійно поповнюється термінами, утвореними на основі загальновживаних слів шляхом їх спеціалізації. Процеси термінологізації і детермінологізації спричиняють мінливість (рухливість) меж юридичної і загальновживаної лексики. Співвідношення загальновживаної і спеціальної лексики у юридичних текстах варіюється залежно від їхнього призначення і жанру.

Багаторівневість мови права як системи простежується насамперед на функціонально-стилістичному рівні. Маючи широку й відкриту сферу побутування, мова права характеризується функціонально-стильовою та жанрово-стильовою неоднорідністю. Послуговується вона засобами різних функціональних стилів: офіційно-ділового (сфера внутрішнього і міжнародного законодавства, правозастосування, судочинства, нотаріату, діловодства); наукового (сфера правничої науки й освіти), публіцистичного (засоби масової юридичної інформації, правова освіта населення, судові промови) та розмовного (сфера усного професійного спілкування юристів). Ці основні функціональні різновиди згідно з тематикою і жанровою класифікацією юридичних текстів поділяються на підстилі. Так, наприклад, в офіційно-діловому стилі виділяються підстилі, які характеризуються певним набором жанрів юридичних документів: законодавчий (конституція, постанова, указ, декрет, кодекс), дипломатичний (договір, угода, конвенція, декларація, меморандум, нота), судово-правовий (позов, апеляція, касаційне подання), адміністративно-канцелярський (акт, протокол, заява, ухвала, контракт, доручення). Західноєвропейські вчені також структурують юридичну мову за відповідними функціональними галузями (структурами) права: Отто Вальтер (Otto Walter) – 1) мова законів (законодавчі, абстрактні правові норми, призначені законодавцем як для фахівців, так і неюристів); 2) мова юридичної науки та експертиз (коментарі та обговорення спеціальних питань фахівцями для фахівців); 3) мова відомчого писемного спілкування (формуляри, пам’ятки, повістки та ін.); 4) адміністративний жаргон (неофіційне обговорення спеціальних питань фахівцями); Л.Еріксен (Lars Eriksen) – законодавство, адміністрація, судочинство; Сандріні (Sandrini) – правотворчість (договори, устави), здійснення правосуддя (судові рішення, свідчення, експертизи, позови), адміністративні тексти (відомча мова та мова відомчої кореспонденції).

Кожен функціонально-стильовий різновид юридичної мови має свої специфічні ознаки, норми і правила використаннямовних засобів залежно від ситуації та комунікативного завдання. Так, мова офіційно-ділових текстів, зокрема законодавчих актів, призначених регулювати суспільні відносини, характеризується офіційністю, узагальненістю, стандартизованістю, кодифікованістю, безособовістю, настановчо-інформативним характером, стилістичною нейтральністю, відсутністю індивідуально-авторських рис. Мова юридичної науки вирізняється логічністю, об’єктивністю й обґрунтованістю, фактологічною точністю, аргументованістю, узагальненістю та ін. Мова юридичної публіцистики, реалізуючи дві основні, нерозривно поєднані функції – інформативності і впливу, характеризується полемічною загостреністю, популярністю, образністю, експресивністю, відкритою оцінністю, поєднанням різностильових елементів у тексті, індивідуально- авторськими стильовими ознаками. Розмовний стиль у юридичному мовленні, маючи основною функцією комунікативну, реалізує її у двох видах усного професійного спілкування – офіційному і напівофіційному, або неофіційному. Останньому притаманні спонтанність (непідготовленість), неповнота або надлишковість мовних засобів, експресивно-емоційна забарвленість тощо.