Лекція 1. Наука й наукові дослідження в сучасному світі

Лекція 1. Наука й наукові дослідження в сучасному світі

ПИТАННЯ ТЕМИ

· Характеристики науки як форми людської діяльності.

· Теоретичні та методологічні засади науки.

· Види та ознаки наукового дослідження.

· Методологічні підходи в наукових дослідженнях.

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ТЕМИ

Характеристики науки як форми людської діяльності

Наука має на меті виявити закони, відповідно з якими об’єкти можуть перетворюватись у людській діяльності. Від інших форм пізнання науку відрізняє предметний та об’єктивний спосіб розгляду світу. Ця ознака предметності та об’єктивності виступає найважливішою характеристикою науки. Наука — це особлива форма людської діяльності, яка склалася історично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й методи дослідження. Слід мати на увазі, що наукове мислення є по суті запереченням того, що на перший погляд здається очевидним. Наука має дві важливих складові: систему наукових знань і систему наукової діяльності. Знання являє собою форму існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя. Інтуїтивне (безпосереднє) знання є продуктом інтуїції – здатності осягнення істини шляхом прямого її спостереження і без обґрунтування за допомогою доказів. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок. Обґрунтування наукових концепцій відбувається шляхом звернення до даних емпіричного дослідження або шляхом звернення до можливості описувати і передбачати явища (простіше кажучи, спираючись на інтуїцію). Однією з головних особливостей науки є доведеність істинності наукових знань. Для цього їй потрібна особлива практика, за допомогою якої перевіряється істинність знань. Такою практикою стає науковий експеримент. Інші знання пов’язуються між собою логічними зв’язками, що забезпечує перенос істинності з одного висловлювання на інше. Система наукових знань складається з таких основних елементів, як теорія, закони, гіпотези, поняття й наукові методи. Теорія – вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Закон – це внутрішній зв’язок явищ, що зумовлює їхній закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження. Судження – думка, в якій за допомогою зв’язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано – за допомогою умовиводу. Умовивід – розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним Гіпотеза являє собою наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких процесів (явищ) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Гіпотеза є складовою наукової теорії як вихідний момент пошуку істини, що дозволяє цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Поняття – це думка, відбита в узагальненій формі. Поняття виробляються (уточнюються) не лише на початку наукової діяльності, а переважно як необхідні наукові наявні знання в постановці проблеми й формуванні гіпотез. Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки. Наукові методи, що входять до складу знань, – це весь арсенал накопичених методів дослідження, які використовуються у процесі наукової діяльності в даному конкретному циклі. До теорії висуваються такі вимоги: - адекватність описуваному об’єкту; - можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними; - повнота опису певного явища дійсності; - можливість пояснення взаємозв’язків між різними компонентами в межах даної теорії; - внутрішня несуперечливість теорії та її відповідність дослідним даним. Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів. Наукова концепція – система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об’єкта дослідження, які об’єднані певною головною ідеєю. Вона відображає певний спосіб розуміння, трактування яких-небудь явищ, керівну ідею для їх освітлення. Концептуальність – це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова. Під принципом у науковій теорії розуміють основоположне твердження, якому повинні задовольняти наукові припущення, гіпотези або теорії; керівне правило для виконання певної діяльності. Принципи відображають ті суттєві характеристики, що відповідають за правильне функціонування системи, без яких вона не виконувала б свого призначення. Вони є правилами, що виникли в результаті об’єктивно осмисленого досвіду. Принципи відрізняються від законів природи тим, що їх формулювання є загальнішим, менш конкретним. Від аксіом принципи відрізняються тим, що обираються не довільно, а формулюються в процесі пошуку істини, а тому можуть виникати, змінюватися і застарівати. Водночас, принципи часто мають обмежені області застосовності. Науковий факт – подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об’єктивні властивості явищ та процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони. Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, що спрямована на здобуття й використання нових знань. Вона включає етапи отримання наукової продукції: - постановка (виникнення) проблеми; - побудова гіпотез і застосування тих, які вже є; - створення та впровадження нових методів дослідження, які спрямовані на доведення гіпотез; - узагальнення результатів наукової діяльності. Основний продукт, який відповідає цілям і проблемам дослідження, наука здобуває лише по завершенні циклу дослідження у вигляді законів і теорій. На проміжних етапах наука отримує побічний продукт, частина якого використовується в цьому самому циклі, а частина йде на поповнення знань і формування нових циклів. Наукова діяльність існує в різних видах, таких як: науково-дослідна діяльність; науково-організаційна діяльність; науково-педагогічна діяльність; науково-інформаційна діяльність; науково-допоміжна діяльність та ін.

Лекція 2. Методологія і методи наукових досліджень

ПИТАННЯ ТЕМИ ТА ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

· Загальна характеристика методології.

· Методи і засоби дослідження.

· Загальна характеристика методів дослідження.

· Методи теоретичного рівня дослідження.

· Методи емпіричного рівня дослідження.

· Вибір методів дослідження.

Методи і засоби дослідження

Однією з найважливіших складових методології наукових досліджень є засоби і методи їх проведення. Методологія вивчає можливості і межі застосування методів і засобів в процесі пізнання істини, і з цієї точки зору вона є складовою гносеології. Зазначені складові спрямовані в першу чергу на результат дослідження, а не на його процес, що зумовлює необхідність їх вивчення. Зауважимо, що трактування засобів, методів та інших пов’язаних з ними термінів і понять істотно відрізняється від тієї галузі, стосовно якої вони розглядаються. Надалі міркування будуть викладені стосовно дослідницької діяльності. Засоби дослідження виступають в ролі його знаряддя. Засіб є тим, що слугує якій-небудь меті, необхідне для досягнення, здійснення чого-небудь. Це поняття є досить широким і охоплює предмет, річ, інструмент, знаряддя, навики і уміння дослідника, метод, бажання, волю, одним словом, все, що використовується в системі діяльності; все те, що необхідне для реалізації мети. Засоби дослідження можна поділити на матеріальні, математичні, логічні та мовні. В ролі засобів виступають матеріальні системи, що заміщають об’єкт дослідження в моделюванні, різні прилади, що збільшують можливості чуттєвого сприйняття і мислення людини, знакові засоби. Фактично засоби виступають посередниками між суб’єктом і об’єктом дослідження. Математичні засоби використовуються для кодування отриманих даних, а також формалізації процесу їх отримання та опрацювання. В ролі логічних засобів виступають поняття, закони, принципи, підходи, а також правила і способи їх використання в процесі проведення дослідження. Вони допомагають формулювати об’єктивні висновки, визначати суперечності, відділяти істинні міркування від хибних. Мовні засоби відображають правила побудови дефініцій. Вони є засобом подання знань, передачі смислу результатів дослідження. Останнім часом, у зв’язку з інтенсивним впровадженням інформаційних та комунікаційних технологій у процес дослідження, також виділяють інформаційні засоби, які орієнтовані на використання зазначених технологій. Це дозволяє істотно збільшити обсяги даних, які використовуються в процесі дослідження, підвищити оперативність, точність, надійність процесів їх опрацювання, розширити функціональний арсенал процедур їх обробки. Під методом розуміють спосіб досягнення певної мети, вирішення конкретного завдання; сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного пізнання дійсності. Будучи складовою частиною системи засобів пізнавальної діяльності, він є певною системою взаємопов’язаних елементів – логічних операцій, процедур, нормативних пропозицій, правил пізнавальної діяльності. З функціональної точки зору він постає як діяльність дослідника з об’єктом дослідження, яка здійснюється за допомогою сукупності певних операцій, емпіричних і теоретичних процедур. Дослідницька діяльність визначається цілим рядом чинників. Кінцевий її результат залежить не тільки від суб’єкта та об’єкта дослідження, але і від того, як здійснюється даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. Вірним повинен бути не лише результат дослідження, але і шлях, що веде до нього. Тому в широкому сенсі метод вказує вірний шлях досягнення результату, відображаючи систему взаємопов’язаних елементів – логічних операцій, процедур, правил дослідницької діяльності. Основною функцією методу є внутрішня організація і регулювання процесу дослідження об’єкту. Тому він зводиться до системи інструкцій, принципів, вимог, які повинні орієнтувати на досягнення певного результату у вирішенні поставлених завдань. Однак ця система не є строго детермінованою. Метод за своє сутністю є динамічним і процесуальним. Підґрунтям будь-якого наукового методу є певна теорія. Ефективність, сила того або іншого методу зумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка «стискається в метод». У свою чергу «метод розширюється в систему», тобто, використовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об’єктивізації в практиці. Будь-який метод є детермінованим не лише з іншими методами, що передують і співіснують одночасно з ним, і не лише тією теорією, на якій він заснований. Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом. Метод як спосіб дослідження діяльності не може залишатися незмінним, завжди відповідним самому собі в усіх відношеннях, а тому він змінюється в своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Внутрішній динамізм методу проявляється в тому, що він не нав’язується предмету пізнання, а змінюється відповідно до його специфіки. Дослідження припускає ретельне знання фактів і інших даних, що відносяться до його предмету. Воно здійснюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв’язків, відношень тощо. Істинність методу завжди детермінована змістом об’єкту, тобто, вона є невіддільною від питання про природу досліджуваного об’єкта. Метод, як спосіб руху, і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з конкретним матеріалом, проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкувати їх внутрішній зв’язок. Цим обґрунтовується об’єктивність методу дослідження. Суб’єктивність методу виражається в тому, що він є продуктом логічного мислення. В природі методів не існує. На основі об’єктивної сторони методу формулюються певні принципи, правила, регулятиви. Крім того, він використовується конкретним дослідником, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений. Проте будь-який метод, навіть найважливіший з точки зору дослідника, не є способом, що однозначно визначає шляхи і форми діяльності, дозволяє апріорі вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Слід також зазначити, що метод є лише доповненням до креативних здібностей дослідника, але не може їх замінити. Він є лише одним з багатьох чинників творчої діяльності людини, яка включає і інші чинники, такі як силу і гнучкість розуму дослідника, дослідницьку культуру, наполегливість, критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції. Отже, неприпустимо розглядати метод як певний механічний набір приписів, список правил, на основі яких можна вирішити будь-які завдання, що виникають в дослідженні. У нього відсутній детермінований алгоритм, за яким здійснюється пізнання або інші форми діяльності. Застосування ж того або іншого методу в різних сферах не є формальним зовнішнім накладенням системи його принципів на об’єкт дослідження, а необхідність використання принципів не привноситься ззовні. У цьому сенсі не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення мети. Від поняття методу слід відмежовувати поняття техніки, процедури інструментарію, методики, підходу і способу дослідження. Техніка – це сценарій, сукупність організаційних прийомів для ефективного застосування метода. Процедура – це послідовність, поетапність в реалізації системи дій дослідника. Можна сказати, що вона відображає сукупність методичних та технічних заходів, які застосовуються у даному дослідженні. Слід також розрізняти поняття процедури і операції. Остання являє собою певну елементарну дію. Процедура ж є деякою системою операцій. Інструментарій – це сукупність спеціально розроблених засобів методичного спрямування, за допомогою яких забезпечується дослідницька діяльність, зокрема реалізація методу. Методика – це система операцій, настанов, яка вказує на процедури та їх застосування в методах, що дає можливість забезпечити виконання дослідницької діяльності. Підхід є сукупністю прийомів у вивченні певного процесу або явища або дії на них. Під прийомом зазвичай розуміють якусь одиничну дію. Підхід визначає стратегічний напрям дослідження і не є безпосереднім знаряддям пізнання. Не будучи методами, підходи разом з тим відіграють в дослідженні важливу методологічну роль. Серед найбільш вживаних підходів виділяють системний, кібернетичний, структурний, функціональний та інші. Спосіб – дія або система дій, що застосовуються при виконанні певної діяльності. Це поняття, що є більш об’ємним у порівняні з методом і не наділено ознаками методичності. Спосіб не має науково обґрунтованої жорсткої системи прийомів і застосовується найчастіше не свідомо, а стихійно. Використання одного і того ж методу на різних етапах дослідження також має відмінності. На етапі виявлення проблеми метод відображає принцип, керівну ідею дослідження. На етапі безпосереднього проведення дослідження метод реалізується через пізнавальні процедури, техніки та методики. На завершальному етапі дослідження метод використовується для перевірки знань та узагальнення результатів. До характерних ознак методу відносять об’єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність тощо.

Досліджень

Будь-яка сфера людської діяльності потребує інформаційного

забезпечення, оскільки жодне виважене рішення чи то в політиці, економіці

чи комерційній діяльності, не можна приймати без знання щодо стану

об’єкта, відносно якого приймається це рішення, тобто без належного

інформаційного супроводу. Особливо це стосується науки, адже йдеться про

високий ступінь точності та об’єктивності наукового результату.

Наукове дослідження не може відбуватися без ознайомлення з

джерелами інформації, що так чи інакше характеризують його об’єктну

галузь, висвітлюють об’єкт та предмет. Тому досліднику надто необхідно

мати повне уявлення про систему інформаційного забезпечення

дослідницької діяльності в цілому та коло джерел, що розкривають тему його

власного дослідження зокрема.

Пошук та добір джерел інформації в процесі наукового дослідження

має бути цілеспрямованим, послідовним та системним. Лише у цьому

випадку дослідник може розраховувати на можливість об’єктивної оцінки

ступеня наукової розробленості проблеми, що постала в якості об’єкта його

дослідження.

Досліднику необхідно враховувати той факт, що наукова інформація

володіє властивістю розпорошення (розсіювання). Особливо яскраво

проявляється ця властивість у періоди значного збільшення потоків

інформації. У різних обсягах та формах публікацій вона (інформація) може

бути представлена великою кількістю джерел: статтями у часописах та

наукових збірках, матеріалами та тезами конференцій, монографіями,

підручниками та навчальними посібниками, методичними матеріалами,

нормативно-законодавчими актами, електронними документами і т. ін., які, у

свою чергу, мають найрізноманітніші місця знаходження: бібліотеки, центри

інформації, книжкові крамниці, видавництва, органи реєстрації друкованих

видань, науково-дослідні інститути тощо.

Для того, щоб виявити якомога більше джерел, що є носіями знання

про об’єкт дослідження, дослідник повинен мати достатній рівень

інформаційної культури, тобто володіти знаннями щодо сутності інформації,

її ролі у суспільстві та наукових дослідженнях, формах та закономірностях її

існування, водночас уміти здійснювати пошук інформації, її оцінку та добір,

аналітико-синтетичну обробку, накопичення, систематизування, а також мати

навички грамотного її використання тощо. Невід’ємною складовою його

інформаційної культури є також уявлення про систему інформаційного

супроводу наукової діяльності.

Щоб забезпечити конкретне наукове дослідження інформацією,

досліднику необхідно, передусім, на змістовно-теоретичному рівні чітко

визначити необхідний обсяг і структуру інформації, встановити її джерела,

знайти доступ до наявних інформаційних ресурсів.

Інформаційні ресурси – це сукупність інформаційних матеріалів –

документів і масивів інформації у формі публікацій, наукових звітів,

електронних записів, баз даних тощо, а також різноманітні пошукові

системи, що забезпечують доступ до них. Структурною одиницею

інформаційного ресурсу є науковий документ, тобто матеріальний об’єкт,

який містить науково-технічну інформацію і призначений для її збереження і

використання. Сукупність інформаційних ресурсів, пов’язаних між собою

темою становить систему інформаційного забезпечення наукового

дослідження у будь-якій галузі.

Така система включає три основні компоненти:

– інформацію як сукупність відомостей, їх види та джерела, форми

представлення;

– органи інформаційного забезпечення, які відповідають за збереження

та поширення інформації;

– інструменти, що забезпечують доступ до інформації

Лише чітко усвідомивши роль кожної з означених складових у

дослідницькому процесі в цілому та розв’язанні конкретної наукової

проблеми, зокрема дослідник може розраховувати на повноту та

об’єктивність висвітлення об’єкта свого дослідження.

Види наукових публікацій

Результати наукових досліджень оприлюднюються у вигляді різних видів публікацій. Це сприяє встановленню пріоритету автора (дата підписання публікації до друку — це дата пріоритету науковця), а також свідчить про особистий внесок дослідника в розробку наукової проблеми (особливе значення мають індивідуальні публікації, роботи у співавторстві потребують додаткових роз’яснень). У тексті дисертації та автореферату здобувач має наводити посилання на власні публікації, включити їх до списку використаної літератури і джерел. Публікації відображають основний зміст, новизну наукового дослідження і фіксують завершення певного етапу дослідження або роботи в цілому. Крім цього, публікації забезпечують первинною науковою інформацією суспільство, сповіщають наукове співтовариство про появу нового наукового знання і передають індивідуальний результат у загальне надбання. Існують такі види наукових публікацій: монографія, стаття, автореферат, препринт, тези доповідей, наукова доповідь, збірник наукових праць. Наукові публікації виходять друком у формі друкованих або електронних видань. Видання — це такий документ, що пройшов «редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо видавничого оформлення і поліграфічного виконання» (ДСТУ 3017-95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення»). Монографія — науково-книжкове видання результатів дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи кільком авторам. Стаття — це вміщені в науковому журналі чи збірнику результати дослідження конкретного питання, що мають певне наукове й практичне значення. Автореферат дисертації — це наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня. Препринт — наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають бути розміщені. Тези доповідей, матеріали наукової конференції — це неперіодичні збірники підсумків наукових конференцій, доповідей, рекомендацій та рішень. Збірники наукових праць — це збірники матеріалів досліджень, які виконано в наукових установах, навчальних закладах та наукових товариствах. Наукові видання вимагають суворого дотримання видавничого оформлення, а саме, вихідних відомостей, вихідних і випускних даних. Вихідні відомості — це відомості про авторів, назву видання, підзаголовні й надзаголовні дані, нумерація, вихідні дані, індекси УДК або ББК, міжнародний стандартний номер книги тощо. Вихідні дані включають: місце випуску видання, назву видавництва і рік випуску. До випускних даних належать: дати подання й підписання до друку; формат паперу і частка аркуша; вид і номер паперу; гарнітура шрифту основного тексту; спосіб друку; обсяг видання в умовних друкарських та обліково-видавничих аркушах тощо.

Наукова стаття

Наукова стаття — один з основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює конкретне окреме питання з теми дисертації, фіксує науковий пріоритет автора, робить матеріал надбанням фахівців. Наукові статті до дисертацій мають обов’язково бути опубліковані у виданнях, перелік яких затверджений Міністерством освіти і науки України. Наукова стаття направляється до редакції в завершеному вигляді відповідно до вимог, які публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам’ятки авторам. Оптимальний обсяг наукової статті – 0,5 авторського аркуша (до 12 сторінок друкованого на комп’ютері тексту через 1,5 інтервали, шрифт 14). Рукопис статті, крім основного тексту, має містити повну назву роботи, прізвище та ініціали автора (-ів), анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури. Основне призначення статті. 1. Оприлюднити результати наукових досліджень та зробити їх надбанням фахівців, зацікавлених в отриманні відповідної інформації. 2. Встановити пріоритет автора у вирішенні певних наукових завдань. 3. Засвідчити особистий внесок як дослідника в розробку наукової проблеми. 4. Підтвердити достовірність основних результатів і висновки наукової роботи, її новизну і рівень (оскільки, після виходу у світ, публікація стає об'єктом вивчення й оцінки широкою науковою громадськістю). 5. Відобразити основний зміст наукової роботи та завершеність певного етапу дослідження. Жанр наукової статті на початку зазвичай потребує вказівки таких складових: - індексу УДК (останнім часом, враховуючи включення вітчизняних наукових журналів до зарубіжних наукометричних баз, для статей економічного профілю вказується JEL-індекс); - прізвища та ініціал автора; за необхідності вказуються відомості, що доповнюють дані про автора – науковий ступінь, вчене звання, посаду, місце роботи; - назву статті, яка стисло відбиває її головну ідею, думку (п’ять-сім слів); - анотацію, яка відображає стислий виклад основних результатів статті. Зазвичай анотації додаються до статей українською, російською та англійською мовами; - перелік ключових слів – найбільш значимих слів або словосполучень з тексту, за якими може вестися оцінка та пошук наукової статті. Зазвичай ключові слова також додаються до статей українською, російською та англійською мовами. Текст статті повинен містити такі структурні елементи: 1. Вступ — постановка наукової проблеми, її актуальність, зв’язок з найважливішими завданнями науки й народного господарства України, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (перший абзац або 5–10 рядків). Метою вступу є доведення до читача основних завдань, які ставив перед собою автор статті. Як правило, вступ має включати у себе: • визначення наукової гіпотези; • докладно пояснювати причини, за якими було почато дослідження; • розкривати рівень актуальності даної теми. 2. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми та на яке спирається автор; існуючі погляди на проблему; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, котрим присвячена стаття. Недостатньо обмежитись лише переліком авторів, які досліджували зазначену проблему; потрібно навести критичний аналіз отриманих ними результатів. Роботи всіх згадуваних науковців повинні бути наведені в переліку посилань. 3. Формулювання мети статті (постановка завдання) передбачає виголошення головної ідеї даної публікації, яка суттєво відрізняється від існуючих, доповнює або поглиблює вже відомі підходи; уведення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених. 4. Виклад змісту власного дослідження — основна частина статті. У ній висвітлюються основні положення й результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності, зв’язки, тенденції, програма експерименту, методика отримання та аналіз фактичного матеріалу, особистий внесок автора в досягнення й реалізацію основних висновків тощо (п’ять-вісім сторінок). 5. Висновки, в яких формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їхнє значення для теорії й практики, суспільна значущість, коротко накреслюються перспективи подальших досліджень з теми (третина сторінки). Тут необхідно зробити короткий висновок чи підтвердилась гіпотеза, що була висловлена у передмові, чи ні. У цьому ж розділі робляться альтернативні висновки, у випадку, коли результати дослідження дозволяють розуміти його подвійно. 6. Бібліографічний список цитованої літератури, в якому вміщені бібліографічні описи тих джерел і літератури, на які є посилання у тексті статті. При викладенні матеріалу статті слід дотримуватись таких рекомендацій. - слід уникати стилю наукового звіту чи науково-популярної статті; - недоцільно ставити риторичні запитання, мають переважати розповідні речення; - не слід постійно виділяти текст цифрами 1, 2 і т.д., ті чи інші думки, положення; слід починати перелік елементів, позицій з нового рядка, відокремлюючи їх один від одного крапкою з комою; - у тексті прийнятним є використання різних видів переліку: спочатку, на початку, спершу, потім, далі, нарешті; по-перше, по- друге, по- третє; на першому етапі, на другому етапі тощо; - цитати у статті мають містити точні бібліографічні посилання, джерело цитати обов'язково включає номер сторінки тієї наукової праці, звідки вона взята. Текст, процитований без лапок і посилань, є плагіатом; - стаття має завершуватися конкретними висновками і рекомендаціями.

Наукова монографія

Монографія — це наукова праця у вигляді книги, яка містить повне або поглиблене дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному або кільком авторам. Розрізняють два види монографій — наукові й практичні. Наукова монографія — це науково-дослідна праця, предметом викладу якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів дисертаційного дослідження. Слід розрізняти дисертації на здобуття наукового ступеня, виконані особисто у вигляді опублікованої індивідуальної наукової монографії, та наукові монографії як вид наукового видання. Перший тип монографії має містити висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення. їй притаманна єдність змісту, вона свідчить про особистий внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова праця. За цих умов здобувач не пише рукопису дисертації, його заміняє монографія. Другий тип наукової монографії — це наукова праця, яка є засобом висвітлення основного змісту дисертації та однією з основних публікацій з теми дослідження. Між дисертацією та монографією існують певні відмінності. По- перше, дисертація передбачає виклад наукових результатів і висновків, автором яких є особисто пошукач. Монографія — це виклад результатів, ідей, концепцій, які належать як здобувачу, так і іншим авторам. По-друге, дисертація містить нові наукові результати, висновки, факти, а монографія може викладати як нові результати, так і методичні, технологічні рішення, факти, які вже відомі. По-третє, дисертація має визначену структуру й правила оформлення, яких необхідно обов’язково дотримуватись. Монографія не має таких чітких вимог. Дисертація — це рукопис, який зберігається в обмеженій кількості примірників у певних бібліотечних установах. Монографія — це видання, яке передбачає відповідне редакційно-видавниче опрацювання, виготовлена друкарським або іншим способом, видана у фаховому видавництві України. Це видання призначене для поширення інформації, не повинне містити надмірних подробиць і має відповідати вимогам державних стандартів щодо його видавничого оформлення і поліграфічного виконання. На ці особливості необхідно зважати, щоб не збитися на монографію при написанні дисертації. Не існує стандарту щодо композиції наукової монографії. Кожен її автор може вибрати будь-яку структуру і порядок організації наукового матеріалу, зважаючи на логіку викладу і повноту висвітлення основного змісту дисертації. Традиційно склалася певна композиційна структура наукової монографії, основними елементами якої в порядку їх розміщення є такі: титульний аркуш, анотація, перелік умовних скорочень (за необхідності), вступ або передмова, основна частина, висновки або післямова, література, допоміжні покажчики, додатки, зміст. Наукову монографію призначено, перш за все, для вчених, фахівців певної галузі науки, вона має відповідати за змістом і формою даному жанру публікації. Особливо важливими є чіткість формулювань і викладу матеріалу, логіка висвітлення основних ідей, концепцій, висновків. її обсяг має становити не менше 6 друкованих аркушів, а у випадку монографій, що висвітлюють результати дисертаційних досліджень, відповідно більше. Титульний аркуш містить повну назву установи (закладу), де виконано роботу, прізвище, ім’я, по батькові автора, назву роботи, місто і рік. Назва монографії має бути інформативною (розкривати зміст книги, основні ідеї, новизну), чіткою (відбивати предмет і об’єкт дослідження, відмінність даної роботи від аналогічних), стислою (до семи-восьми слів). Саме за назвою монографії здійснюється її класифікація за УДК і ББК та відбиття в систематичному або предметному каталогах. На звороті титульного аркуша монографії вказують відомості щодо її рекомендації вченою радою до опублікування, а також зазначають прізвища, вчені ступені, звання і посади рецензентів Після бібліографічного опису обов’язково розміщують анотацію — стислу характеристику змісту видання, призначення, його форми та інші особливості, її обсяг становить приблизно 500 знаків (70 слів). Текст анотації має бути лаконічним, доступним і правильно сприйматися читачами. Умовні скорочення подаються перед вступом тоді, коли автор вживає маловідомі скорочення, що повторюються в тексті. У вступі або передмові розкривається значення проблеми, її актуальність, мета і завдання, які поставлені автором при написанні роботи, огляд основних публікацій з теми, перелік використаних джерел, організацій та осіб, що сприяли виконанню роботи, її читацька адреса тощо. Основна частина монографії залежить від змісту й структури наукової роботи. Вона складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. У логічній послідовності викладаються основні наукові дослідження, ідеї, концепції, експериментальні дані, наукові факти та висновки. Вимоги до посилань, ілюстрацій, таблиць у цілому збігаються з відповідними вимогами до дисертацій. У висновках або післямові узагальнюються найсуттєвіші положення наукового дослідження, підводяться основні підсумки, доводиться достовірність та обґрунтованість нових наукових положень, визначаються проблеми, які потребують подальшого дослідження. Література (список використаних джерел). Залежно від характеру роботи розрізняється й принцип розміщення літератури у списку. Він може бути алфавітним (прізвища авторів або назв робіт наводять за алфавітом); хронологічним (за роками публікацій, у межах кожного року за алфавітом); тематичним (за розділами, підрозділами роботи); у порядку згадування джерел у тексті. Список може включати всі джерела з теми; ті, що було використано автором; ті, на яких в роботі є посилання; найцінніші праці з теми та ін. Архівні документи у списку наводять після друкованих матеріалів. У наукових монографіях інколи подають допоміжні покажчики, які полегшують роботу з монографією: іменні, тематичні, предметні, географічні, хронологічні тощо. У додатках розміщують матеріали, які доповнюють та ілюструють основний текст: копії документів, таблиці, математичні розрахунки, формули, графіки, глосарій тощо. Зміст розміщують на початку або в кінці монографії. У ньому наводяться найменування розділів і підрозділів та номери їхніх початкових сторінок, що допомагає отримати повне уявлення про зміст і структуру видання. Для захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук у вигляді опублікованої монографії остання має бути обсягом не менше 15 обліково-видавничих аркушів (в галузі гуманітарних і суспільних наук) і не менше 10 обліково-видавничих аркушів (в галузі природничих і технічних наук). Для захисту докторської дисертації (в галузі гуманітарних і суспільних наук) монографія повинна містити не менше 10 обліково- видавничих аркушів. До мо