Методи теоретичного рівня дослідження

За напрямками використання методи класифікуються на: · методи збору даних; · методи аналізу і опрацювання даних; · методи підготовки та обґрунтування рішень; · методи прийняття рішень; · методи реалізації рішень та оцінювання їх ефективності. Загалом виділяють теоретичний і емпіричний рівні дослідження. До методів теоретичного рівня відносять аксіоматичний, гіпотетико- дедуктивний, формалізацію, абстрагування, а також групу загальнологічних методів. Вони розкривають сутність процесів та явищ, що вивчаються, виявляють закономірні зв’язки і відношення між ними. Теоретичне мислення прагне до побудови особливого «теоретичного світу», який має свою «онтологію», що подає деяке різноманіття в єдності і єдність в різноманітті». Особливостями теоретичного рівня є: – інтенсивний характер методів, спрямований на поглиблення знань в галузі ринкових процесів та поведінкових характеристик споживачів; – вказівка орієнтирів для використання методів емпіричного рівня дослідження; – орієнтація на пояснення сутності досліджуваних процесів та явищ, прогнозування тенденцій їх розвитку. Сутність аксіоматичного (дедуктивного) методу полягає у постулюванні базових положень предметної галузі, на основі яких шляхом логічного висновку виводяться інші положення. Гіпотетико-дедуктивний метод полягає в створенні деякого емпіричного базису, на основі якого шляхом індуктивних міркувань формується система пов’язаних між собою гіпотез. З них виводяться твердження про емпіричні факти. Оскільки генерація гіпотез здійснюється на основі інтуїції, досвіду та творчих здібностей дослідника, і те, що істинне значення висновків невідоме, вони мають імовірнісний характер. Даний метод орієнтований не стільки на отримання нових знань, скільки на обґрунтування вже існуючих, які мають гіпотетичний характер. Він використовується при узагальненні результатів попередніх досліджень і їх екстраполяції на нову проблемну область або нові умови, при використанні результатів соціологічних або психологічних досліджень поведінки людей, при урахуванні чинників невизначеності та ризику. Формалізація є відображенням змістовного знання та результатів розумової діяльності у знаково-символьному. Зазвичай для цього використовуються штучно створені знакові системи, наприклад, математична. Хоча допускається і формалізація природною мовою, однак її використання характеризуються багатозначністю, багатогранністю, неточністю, образністю, довільністю опису тощо. Використання формалізованого запису усуває ці недоліки, дозволяє зробити опис більш компактним, однозначним, уніфікованим. Перевагою формалізації є і те, що вона допускає проводити певні перетворення записів відповідно до правил обраної знакової системи, завдяки чому отримуються нові знання. Даний метод відіграє важливу роль у проведенні дослідження і інтерпретації його результатів. Хоча інтуїтивні поняття, описані природною мовою, є більш зрозумілими, вони не придатні для наукового їх обґрунтування. В соціально- економічних дослідженнях формалізація присутня на всіх етапах його проведення, починаючи від виявлення проблеми і формулювання її в термінах предметної області, і завершуючи виробленням управлінського рішення у вигляді конкретних інструкцій та приписів виконавцям. Абстрагування є теоретичним методом, спрямованим на вичленування і перетворення на самостійний об’єкт розгляду в чистому вигляді окремих сторін, властивостей або станів досліджуваного об’єкту. При цьому решта властивостей виключається з дослідження як неістотні на даному етапі. Даний метод покладений в основі процесів узагальнення і утворення понять. Одна з основних функцій абстрагування полягає у виділенні загальних властивостей деякої множини об’єктів і у фіксації цих властивостей, наприклад, за допомогою понять. В соціально-економічних дослідженнях метод може застосовуватись при вивченні індивідуальних характеристик споживачів, властивостей товарів, які не існують самі по собі, а досліджуються лише разом з їх носіями. Загальнологічні методи містять сукупність інтелектуальних прийомів для досягнення дійсного знання про реальність, що вивчається. Вони базуються на використанні апарату формальної логіки, звідки і отримали свою назву. До такого роду методів відносять аналіз і синтез, дедукцію і індукцію, аналогію, узагальнення, ідеалізацію, моделювання. Особливістю даної групи методів є їх використання на інтуїтивному рівні, що робить їх широко використовуваними у дослідженнях. За допомогою загальнологічних методів також встановлюються протилежні або взаємно доповнюючі думки. Аналіз як метод пізнання являє собою уявне або практичне (матеріальне) розчленовування цілісного предмету на складові елементи (ознаки, властивості, відносини)і їх подальше дослідження, яке реалізовується відносно незалежно від цілого. Аналіз дає можливість виділити істотні і неістотні сторони і зв’язки явища, визначити кожну з якостей (властивостей) з погляду значення і ролі в єдиному цілому, що розглядається, таким чином відокремити загальне від одиничного, необхідне від випадкового, головне від другорядного. Аналіз є початком процесу пізнання, оскільки знання про предмет в цілому не є простою сумою знань про окремі його частини. Ці частини в предметі взаємообумовлені, і пролити світло на цю взаємообумовленість дозволяє протилежний аналізу діалектичний метод пізнання – синтез. При синтезі в думках або практично сполучають раніше виділені елементи (ознаки, властивості, відносини) предмету в єдине ціле з урахуванням знання, отриманого в процесі їх дослідження відносно незалежно від цілого. Об’єднання повинне бути органічним, а не механічним. В результаті з’являється нове утворення, для якого характерною є властивість емерджентності. Методи аналізу і синтезу в науковому дослідженні є взаємопов’язаними. Глибина вивчення об’єктів дослідження з їх допомогою залежить від поставлених завдань. У практиці прийнято виділяти два напрями їх використання: прямий (або емпіричний) і поворотний (або елементарно-теоретичний). Перший тип застосовується на стадії попереднього ознайомлення з об’єктом дослідження, а другий – як інструмент для формулювання нових наукових положень або узагальнення кінцевих результатів. Очевидно, що в першому випадку уявлення про об’єкт виходить поверхневим, а в другому – глибинним, проникаючим в суть явищ і закономірностей. За допомогою аналізу встановлюються нові істини, відшукуються нові ідеї, тоді як за допомогою синтезу реалізується обґрунтування цих істин, ідей. На практиці виділяють різновид цього методу – структурно- генетичного аналізу і синтезу, що дозволяє встановити причинно-наслідкові зв’язки між окремими характеристиками об’єкту. Він використовується при вивченні складних по складу об’єктів. Суть його полягає в тому, що об’єкт досліджень розчленовується на окремі елементи, виділяють головні з них, вивчають їх і встановлюють зв’язки з іншими менш значущими. Аналіз і синтез є елементарними прийомами пізнання, що покладені в саму основу аналітико-синтетичної діяльності. Разом з тим, вони є універсальними прийомами логічної, пізнавальної діяльності, органічно входять у будь-яке наукове дослідження і складають його першу стадію. Ідеалізація – це уявне конструювання понять про об’єкти, які не існують, але для яких є прообрази в реальному світі. В процесі ідеалізації відбувається позбавлення досліджуваного об’єкту деяких реальних властивостей з одночасним наділенням його іншими гіпотетичними властивостями. В результаті утворюється більш зручний, в деякому сенсі, ідеальний для дослідника об’єкт. Це дозволяє на основі емпіричного матеріалу виявити теоретичні закони функціонування таких об’єктів з подальшою їх адаптацією на реальні об’єкти. Даний метод часто розглядають як різновид абстрагування. Узагальнення являє собою метод встановлення загальних властивостей і ознак об’єктів на основі аналізу масових подій. Гносеологічною основою методу виступають філософські категорії загального і одиничного. Загальне є невідривним від одиничного як своїй протилежності і тому вивчається лише в органічній єдності з ним. Процедура узагальнення виконується поетапно, від вивчення одиничних властивостей об’єктів до переходу до більш складних абстракцій. З емпіричного боку метод проявляється через намагання отримати якомога більше інформації про досліджуваний об’єкт з різних джерел. Узагальнення щільно пов’язано з аналізом, синтезом, абстрагуванням, і часто виступає теоретичним знаряддям проведення класифікації. Індукція є логічним методом дослідження, пов’язаним з узагальненням результатів часткових спостережень і перенесенням їх на загальні висновки. Він оснований на повторюваності досліджуваних властивостей у різних об’єктів і також є рухом міркувань від одиничного до загального. Розглядають повну та неповну індукції. Повна індукція базується на міркуваннях що всім представникам класу об’єктів, що вивчаються, належить досліджувана властивість на підставі отриманої інформації про те, що кожному представникові класу належить ця властивість. Метод використовується у випадку скінченої кількості об’єктів, що належать класу. Недоліком методу є те, що він не призводить до отримання нової інформації, однак може використовуватись при її узагальненні та систематизації. Неповна індукція є методом, в якому на основі наявності властивості деяким об’єктам досліджуваного класу робиться висновок про наявність цієї властивості всім представникам класу. Підґрунтям методу є емпіричнї підстави – об’єктивна залежність між загальним характером властивості і стійкою її повторюваністю в ході дослідження певного роду явищ. Це зумовлює широке використання неповної індукції. Наведений вище метод узагальнення часто розглядають як різновид неповної індукції. За способом відбору матеріалу розрізняють енумеративну (популярну) та наукову форми індукції. В енумеративній формі індукції (індукції через перерахування) регулярно повторювані властивості, що спостерігаються у деяких представників класу, переносяться на всіх представників класу, у тому числі і на недосліджених. Отже, те, що вірно у попередніх випадках, буде вірним і у наступних або у всіх інших випадках, схожих з ними. Ця форма індуктивного узагальнення існує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить йому. У науковій формі індукції окрім формального обґрунтування отриманого узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, зокрема за допомогою теорій та законів. Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки акцентуванню на необхідних, закономірних і причинних зв’язках. В залежності від способів дослідження наукову індукцію поділяють на селективну та елімінативну. Селективна індукція (шляхом відбору) є методом формування висновків про приналежність ознаки деякому класу на знанні про зразок, отриманому методичним відбором явищ з різних частин цього класу. Елімінативна індукція (шляхом виключення) є методом формування висновків шляхом виявлення обставин, що підтверджують наявність властивості, і виключення обставин, що не задовольняють їм. Пізнавальна роль такого підходу полягає у аналізі причинних зв’язків. Найважливішими характеристиками такого зв’язку є загальність, послідовність в часі, необхідність і однозначність. Індуктивними методами встановлення причинних зв’язків є правила індуктивного дослідження Бекона— Мілля [10] 1) Метод схожості – якщо спостережені явища мають спільною лише одну обставину, то вона і є причиною цих явищ. Іншими словами, всі випадки схожі лише в одній обставині, і відрізняються у всіх інших. Не дивлячись на проблематичність висновку, метод схожості виконує в процесі пізнання важливу евристичну функцію: він сприяє побудові плідних гіпотез, перевірка яких приводить до відкриття нових істин. 2) Метод відмінності – якщо у одному випадку явище настає, а в іншому не настає, і випадки відрізняються лише однією обставиною, то, імовірно, вона і є причиною відмінностей. Даний метод називають також методом знаходження різного в схожому, бо порівнювані випадки співпадають один з одним за багатьма властивостями. За визнанням багатьох дослідників, методом відмінності досягаються найбільш правдоподібні індуктивні висновки. 3) Сполучений метод схожості і відмінності – є комбінацією перших двох методів, коли шляхом аналізу множини випадків виявляють як схоже в різному, так і різне в схожому. Отриманий такими ускладненими міркуваннями висновок є більш вірогідним внаслідок об’єднання переваг і методу схожості, і методу відмінності. 4) Метод супутніх змін – якщо зміна однієї обставини завжди призводить зміни іншої при незмінності решти обставин, перша є причиною зміни іншої. Метод використовується у тих випадках, коли вилучити або нейтралізувати певні обставини у дослідженні явищ не є можливим. Тоді єдиним способом виявлення в таких умовах причинних зв’язків є фіксація в процесі спостереження супутніх змін в попередніх і подальших явищах. Причиною в цьому випадку виступає така попередня обставина, інтенсивність або ступінь зміни якої співпадає із зміною досліджуваної дії. Обґрунтованість висновку змін визначається кількістю розглянутих випадків, точністю знання про попередні обставини, а також адекватністю змін попередньої обставини і досліджуваного явища. На вірогідність висновку впливають зростання кількості таких випадків, ступінь відповідності змін. Міркування за методом супутніх змін застосовуються при виявленні не лише причинних, але і інших, наприклад функціональних зв’язків, коли встановлюють залежність між кількісними характеристиками двох явищ. 5) Метод залишків – використовується для встановлення причини, що викликає певну частину складної дії за умови, що причини, які викликають інші частини цієї дії, вже виявлені. На практиці метод часто використовується для виявлення за відомими діями нових причин їх появи. Подібно до інших індуктивних висновків, метод залишків дає, як правило, проблематичне знання. Вірогідність визначається як точністю знань про попередні обставини, так і точністю знань про ступінь впливу кожної з відомих причин на сукупний результат. Оскільки досвід завжди є нескінченним і неповним, то індуктивні висновки завжди мають імовірнісний характер. Розглянуті методи встановлення причинних зв’язків можуть використовуватись не лише на етапі збору та опрацювання даних, але і при виробленні управлінських рішень. Дедукція є методом переходу від знання загальних закономірностей до часткового їх прояву. Особливістю методу є те, що висновок будується на основі наявного знання, без явного використання досвіду або інтуїції. Індукція та дедукція також є взаємодоповнюючими методами. Аналогія – метод логічного висновку, у якому властивості одного об’єкту переносяться на інший, подібний до даного, але менш вивчений або менш доступний для дослідження об’єкт. Метод може проявлятись і в тому, що на основі схожості двох об’єктів за однією сукупністю властивостей формується висновок про їх схожість і за іншими властивостями. На підвищення достовірності висновків за даним методом впливають такі чинники, як кількість спільних властивостей, їх природа та значущість для досліджуваних об’єктів, врахування не лише схожих, але і відмінних рис. Метод може використовуватись як джерело генерації гіпотез та індуктивних міркувань. Різновидом методу аналогії є метод моделювання, у якому дослідження реального об’єкту здійснюється на спеціально створеному прообразі – моделі, яка володіє всіма істотними для дослідника характеристиками. Отримані висновки далі переносяться на реальний об’єкт. Моделі можуть бути матеріальними, реально існуючими і функціонуючими за природними законами, та ідеальними, які існують лише в уяві дослідника і описуються в рамках деякої формальної мови. Моделювання використовується у випадках, коли неможливо дослідити явище в природних умовах, якщо реальне дослідження надто високе за вартістю або тривале у часі. Останнім часом широко використовується комп’ютерне моделювання, яке практично не має обмежень на сферу свого використання, істотно прискорює процеси опрацювання даних та формування необхідних рекомендацій.