Методологічні підходи в наукових дослідженнях

Одна з найважливіших особливостей наукового пізнання полягає в його організованості і використанні цілого ряду методологічних підходів до дослідження. Вони обираються не довільно, а розробляються, виходячи з закономірностей самих досліджуваних об’єктів. Методологічний підхід – це принципова методологічна орієнтація дослідження, точка зору, з якої розглядається об’єкт, поняття або принцип, що визначає загальну стратегію дослідження. Історичний підхід. Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення. Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності. Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді. У цьому зв’язку особливого значення набувають вивчення історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей. У межах історичного підходу активно застосовується порівняльно- історичний метод – сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку. У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об’єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. 3а характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об’єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов’язаних об’єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними – як показник їхнього різного походження. Термінологічний підхід. Будь-яке теоретичне дослідження потребує опису, аналізування та уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають. Термінологічний підхід передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять. Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлумачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою. Є певні правила визначення понять. 1. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав обсягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути тотожними. 2. Нове поняття не повинне бути тавтологічним. 3. Поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, називають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об’єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки. Системний підхід. Системний підхід є напрямом методології наукового пізнання, в основі якого лежить розгляд об’єктів як систем. Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта і механізмів, які її забезпечують, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх у єдину теоретичну картину. Однією з передумов, яка визначила роль системного підходу в сучасній науці є бурхливе зростання кількості інформації – інформаційний вибух. Застосування системного підходу, тобто представлення об’єкту дослідження у вигляді системи дозволяє отримати найбільш ємкий і економічний його опис. Об’єкт розглядається тільки в тому відношенні, в якому він виступає як система. В результаті інформація, яка надходить досліднику є мінімально необхідною для розв’язання поставленої задачі. Згідно з системним підходом, система -– це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і взаємопов’язаних частин. Основними ознаками системи є: 1) наявність найпростіших одиниць – елементів, які її складають; 2) наявність підсистем – результатів взаємодії елементів; 3) наявність компонентів – результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв’язками з іншими процесами та явищами; 4) наявність внутрішньої структури зв’язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами; 5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат; 6) наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему; 7) зв’язок з іншими системами зовнішнього середовища. До загальних характеристик системи відносять:: цілісність, за якою досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, які органічно інтегровані в єдине ціле. Вона є основою стабільності системи: елементи системи функціонують як єдине ціле для досягнення цілей системи; структурованість – можливість опису системи через встановлення її структури, тобто зв’язків і відношень елементів, зумовленість поведінки системи не стільки особливостями окремих елементів, скільки властивостями її структури; ієрархічність – кожний компонент системи в свою чергу може розглядатися як система, а дана система є елементом більш широкої системи; стійкість – здатність системи зберігати рівновагу, повертатися в попередній стан, який передував дії збурюючого фактора або підніматися на більш високу точку траєкторії; самоорганізація – означає, що динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку; цілеспрямованість – спрямованість на досягнення певної мети; взаємозв’язок із зовнішнім середовищем – жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища; емерджентність – наявність у системи властивостей, відмінних від властивостей її елементів. Сутність системного підходу полягає не тільки в розумінні об’єкта дослідження як системи але й в розумінні процесу дослідження об’єкта як системного за своєю логікою і використовуваними засобами. З позицій системного підходу можна розглядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу. Структурно-функціональний підхід Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв’язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які «працюють» на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції – у динаміці. Між ними є певна залежність. Структуризація об’єкта – необхідна умова його вивчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві складові об’єкта – елементи, підсистеми, компоненти, зв’язки, властивості, функції тощо. Опис структури об’єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємозв’язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допомогою метода класифікації – багатоступінчатого, послідовного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, складу елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Структуризація – засіб пізнання ступеня складності будь-якого об’єкта чи процесу на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це дозволяє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджуватися із загальними цілями системи в цілому. Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи. У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно- функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структуру системи. Перша з них виявляє субстанціані елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв’язки та основні функції. Друга – розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетично похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності). Третя – виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (основна і допоміжні функції); відношення функціональної рівнозначності або еквівалентності; відношення сполучення (поєднання) (комбінована функція) та ін. У результаті структурно-функціонального підходу створюються моделі (описові, математичні, графічні) досліджуваної системи. Системно-діяльнісний підхід 3агальнонауковим методологічним підходом вивчення об’єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках, особливо у педагогіці. 3азначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності і базується на відповідності діяльності індивідуальним можливостям індивідуумів, їх здібностям і віку. Найсуттєвіші її компоненти можна подати таким ланцюгом: потреба – суб’єкт – об’єкт – процеси – умови – результат. Системно-діяльнісний підхід є інтеграцією системного і діяльнісного підходів. Діяльнісний підхід – це методологічний підхід, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність – форма активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному – як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб. У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у процесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов’язаних дій – одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. Завдання діяльності – це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать: • предмет діяльності – елементи навколишнього середовища, які має суб’єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності; • засіб діяльності – об’єкт, що опосередковує вплив суб’єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають «знаряддям праці»), і стимули, що використовуються у певному виді діяльності; • процедури діяльності – технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту; • умови діяльності – характеристика оточення суб’єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо. • продукт діяльності – те, що є результатом трансформації предмета в процесі діяльності. Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру. Синергетичний підхід Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід. Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предметом синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сферу його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукацїі – нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подальшого розвитку. 3 позицій синергетичного підходу неможливо традиційними детерміністськими методами вивчати розвиток складноорганізованих систем. Як відомо, нестійкість системи розглядається як перешкода, що потребує обов’язкового подолання. Жорсткі причинно-наслідкові зв’язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє – сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність нелінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність. 3а допомогою синергетичного підкоду вивчають дисипативні (нестійкі, слабкоорганізовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпорядок, які тісно поєднані між собою. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, появу історії Універсуму. Час стає невід’ємною константою еволюції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація. Інструментарій синергетичного підходу дає змогу визначити, що: 1) складноорганізованим системам неможливо нав’язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації; 2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи; 3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (невизначеності ситуації); 4) для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку; 5) кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами; 6) складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації; 7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу – достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфукації складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий синергетичний ефект. «Синергетично» мислячий історик, культуролог, політолог, економіст, таким чином, уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівняння попереднього та наступного станів: вони мають порівняти реальний перебіг наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні. Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно: а) виділити та охарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синергетичного впливу; 6) дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку; в) здійснити факторний аналіз можливих шляхів її самоорганізації; г) визначити мету або бажаний результат (у яких конкретно аспектах необхідно змінити стан даної системи); д) розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також тактику їх застосування; е) правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи. Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил – мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі самоорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної психології та етики, розкриваючи при цьому маловідомі причинні залежності. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем. Інформаційний підхід Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти. В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким: інформація є універсальною, фундаментальною категорією; практично всі процеси та явища мають інформаційну основу; інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві; всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний характер; Всесвіт – це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня. Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та суспільних явищах стало об’єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання – інформаційного підкоду, який дає змогу дослідити об’єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів. Інформаційний підхід тісно пов’язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну багаторівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система «Природа», система «Людина» і система «Суспільство». Кожна з цих підсистем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система «Людина» посідає центральне місце в інформаційній моделі сучасного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем «Природа» і «Суспільство». Це зумовлено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних багаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інформаційну картину світу, що якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домінувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучасної людини і суспільства. Інформаційний підхід як фундаментальна методологія набуває все більшого поширення через об’єктивні чинники: «наскрізний» характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним продуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чинник став імпульсом для обґрунтування документної, інформаційної та когнітивної парадигм дослідження. Пізнавальні можливості інформаційного підкоду полягають у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико- синтетичної переробки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні процеси), що використовується комунікаційними посередниками (соціальними інститутами або людьми, які виконують посередницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (масивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних потреб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (документної, інформаційної, когнітивної). Культурологічний підхід Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології – науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість дослідити велику кількість природних, соціальних, екологічних, економічних, педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як культурологічного феномену. Вихідним положенням культурологічного підходу є розгляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи «Культура», яка складається з трьох основних відносно самостійних підсистем: системи «Природа», системи «Людина» і системи «Суспільство». Кожна з підсистем може бути досліджена як культурний феномен. Особливе значення має дослідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства. Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенціал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підходу культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об’єктивної (будь-які культурні об’єкти) і суб’єктивної («зліпок» культури і свідомості) форм; раціональної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-новаційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і "присвоєння" культурних цінностей тощо. Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у такому: а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури; б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури; в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, функціональних, інструментальних та інших можливостей; г) знанні та використанні теоретичних досягнень культурології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об’єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв’язком з нею особистості та суспільства. Аксіологічний підхід Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з’ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності – це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки. До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов’язані з соціальним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або загальнолюдські цінності: життя, здоров’я, любов, освіта, праця, творчість, краса тощо. Цінності – це не тільки предмети, явища і їх властивості, що потрібні людям певного суспільства і окремій особистості як засоби задоволення їх потреб, а й також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності, на думку філософів – гуманістів, не є однаково значимими для всіх. Адже у кожної людини, яка намагається пізнати навколишній світ, є свої значення. Цінності – це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загальних і спеціальних критеріїв і показників цінності. Смисл аксіологічного підходу може бути розкритим через систему аксіологічних принципів, до яких належать: - рівноправність усіх філософських поглядів у межах єдиної гуманістичної системи цінностей (при збереженні різноманітності їх культурних і етнічних особливостей); - рівнозначність традицій і творчості, визнання необхідності вивчення і використання учінь минулого і можливості відкриття в теперішньому і майбутньому; - екзистенціальна рівність людей, соціокультурний прагматизм замість суперечок про підґрунтя цінностей; - діалог замість байдужості чи взаємозаперечення. Ці принципи дають змогу різним наукам і течіям, що об'єднані гуманістичною орієнтацією, вести спільний пошук оптимальних рішень на підставі діалогу. Пізнавальний (когнітивний) підхід Пізнавальний, або когнітивний, підхід пов’язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда. У когнітивному підході до вивчення особистості психіка розглядається як система когнітивних реакцій і простежується зв'язок цих реакцій не лише із зовнішніми стимул-реакціями, але і з внутрішніми змінними, наприклад, з самосвідомістю, когнітивними стратегіями, селективністю уваги тощо. Головним принципом, на підставі якого розглядається когнітивна система людини, є аналогія з комп'ютером, тобто, психіка трактується як система, призначена для переробки інформації. Водночас, прихильники когнітивного підходу стверджують, що людина – не машина, яка сліпо реагує на внутрішні фактори чи на події зовнішнього світу Наше пізнання світу має насамперед чутливий і руховий характер, тому що ніщо не може бути включено в думку, не пройшовши спочатку через наші почуття і рухову активність. Різні люди по-різному «бачать» і оцінюють ситуації, в яких вони діють. Опинившись у реальній ситуації, людині необхідно зробити вибір і здійснити вчинок. Біхевіористи тут закінчують аналіз поведінки, когнітивна ж частина вчинку ще не завершена, тому що сам вчинок є джерелом інформації, яка дозволяє формулювати чи змінювати думку про себе або про інших. Отже, після реакції людина в тій чи іншій мірі здійснює суб’єктивний аналіз своєї поведінки, його успішності, внаслідок чого робляться висновки на майбутнє і необхідну корекцію. Представники когнітивного напрямку вважають, що неправильна поведінка людини викликана перш за все ірраціональними думками. Якщо людина буде більш об'єктивно сприймати події, це призведе до пошуку нових форм поведінки, тобто модифікація думки призведе до модифікації поведінки. Відповідно до когнітивного підходу, більша частина негативних вчинків пояснюється за допомогою ситуаційних і міжособистісних факторів. Навіть хороші люди можуть здійснювати негативні вчинки у складних обставинах і ситуаціях. Неправильна поведінка людини викликане перш за все ірраціональними думками, які породжені «активізуючою ситуацією». У цьому ж випадку ситуацію і висновки необхідно аналізувати разом з людиною, так як в завдання терапевта входить вивчення розумових процесів пацієнта і доведення до його свідомості ірраціональних моментів, які містяться в його думках. А вироблення у людини більш об’єктивного сприйняття подій приводить його до пошуку нових, вже дієвих рішень. А це означає, що неадаптивні форми поведінки поступово замінюватимуться новими, більш ефективними формами. Пізнавальний підхід у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.