Аргументації в науковому дослідженні

Перед кожним молодим науковцем постає питання «Яким чином

упорядкувати знайдену з теми корисну інформацію?». Іншими словами,

йдеться про композицію наукового дослідження, про таке упорядкування

матеріалу, яке має підтримувати ваше ствердження, аргументувати і логічно

довести правильність ваших суджень. Лише таким чином можливо

зацікавити експертів.

Готуючи наукове дослідження, деякі молоді науковці мають на меті

приголомшити своїх читачів значною кількістю стверджень. Такий підхід є

помилковим і може призвести лише до значної кількості запитань.

Розпочинати слід з того, що знають ваші читачі, сприймають, але ставлять

під сумнів. Наступним кроком може стати відповідь на запитання: яким

чином ваше ствердження може вирішити проблему ваших читачів, тобто їх

зацікавити. А для того, щоб бути готовим до означених дій, ви маєте

передбачити запитання, які вони будуть ставити до кожного елемента вашої

аргументації. Іншими словами, готуючи чернетку з теми дослідження, ви

маєте уявити, що поряд з вами знаходяться опоненти (викладачі, експерти),

які задають запитання, на які ви маєте відповісти. Щоб розвинути у студента

відчуття опанування при написанні чернетки, можна запропонувати виконати

наступні домашні завдання:

– читаючи в науковому журналі про проведені наукові дослідження,

схожі на ваше, зверніть увагу на види запитань у статтях, на те, як

вибудовується аргументація й доведення проблеми, на те, які види запитань

автори цих статей визначають, а на які відповідають;

– після того, як у вас з’явиться план побудови аргументації, але до

початку роботи над чернеткою, опрацюйте вашу аргументацію з науковими

керівниками, обговоріть з ним ваші ідеї, питаючи, чи не здаються йому деякі

з них не чіткими або сумнівними;

– попросіть когось прочитати вашу чернетку й відмічайте, де в людей

виникли питання або де вони побачили альтернативні рішення.

У процесі обговорення теоретичних і практичних проблем завжди

виникають різні підходи щодо їх розуміння і розв’язання. Таким чином

обговорення переростає у дискусію. Логічною основою дискусії є правильно

побудований процес доведення тези та її критики. Суб’єктами дискусії є

пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент – учасник дискусії (доповідач, дипломник, дисертант тощо)

що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент – учасник дискусії, (співдоповідач, рецензент), який:

 заперечує або спростовує думки пропонента;

 оцінює представлену роботу.

Аудиторія – це третій, колективний суб’єкт дискусії.

Зазвичай аудиторія може прийняти активну участь у дискусії,

прийнявши роль як оппонента, так і пропонента. В свою чергу, як пропонент,

так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити

симпатії всіх присутніх на свій бік.

Дискусії поділяються на двобічні і багатобічні. У двобічній дискусії в

обговоренні проблем бере участь один пропонент (всі проти одного). У

багатобічній дискусії обговорюються декілька проблем від кількох

пропонентів (кожний проти кожного).

Критика – це логічна операція, спрямована на руйнування існуючої

аргументації будь-якої тези. За формою вона може бути явною або неявною.

Дискурс – це текст, що містить міркування, тобто є фіксованою

системою певного руху думок. Існують два види дискурсу: по-перше, це

текст-опис, що має свою логіку (у кращому випадку вона є структурним

планом розповіді); по-друге, це комунікативний дискурс, тобто текст, що

містить взаємозалежні міркування декількох суб’єктів (наприклад, протокол

або стенограма «круглого столу», дискусії, суперечки).

Як відомо, об’єктом дослідження у логіці визнається міркування. Його

зміст багатозначний і воно визначається: як «процес мислення», «ланцюжок

умовиводу», «дедукція висновку із засновків», «обговорення» тощо. В усіх

словниках «міркування» і «дискурс» у загальнокультурному слововжитку

розглядають як синоніми. Діапазон наукового використання терміна

«дискурс» такий самий широкий, як і терміна «міркування», але пов’язане це

із зовсім іншою, «нелогічною» традицією. Проблема дискурсу виникла у

дослідженнях прагматично орієнтованих психолінгвістів. Вони зруйнували

класичне уявлення мовознавців-класиків про те, що предметність

лінгвістичного дослідження обмежена реченням, і починають термін

«дискурс» вживати навіть як синонім слову «текст». Мотив подібної

«синонімізації» криється в бажанні підкреслити «дедуктивність» породження

тексту, детермінованість його загальним контекстом взаємодії творців

текстів. Тобто дискурс визначається як певна комунікативна ситуація, що

охоплює свідомість комунікантів (партнерів у спілкуванні), і текст, що

створюється у процесі спілкування. Таке розуміння дискурсу стає

«класичним» у творців «штучного інтелекту», що моделюють процеси

генерування тексту та його розуміння.

Водночас прагматично зорієнтовані логіки усвідомлюють обмеженість

«дедуктивного» розуміння міркування у процесі аксіоматичного доведення і

починають вживати термін «дискурс» для позначення більш широкої

предметності логіки, яка має охоплювати принаймні теорію «раціональних»

дискусій. У якому співвідношенні перебувають поняття «дискусії» і

«дискурс»? Дискусія – це інтеракція, де взаємодія здійснюється шляхом

вербалізації когніцій, опису їх засобами певної семіотичної системи та

повідомлення у вигляді тексту. Вербалізація у максимально широкому

розумінні (точніше називати її семіотизацією) дає змогу інтерактивно

інтерпретувати спілкування людини з природою, нівелюючи межу між

вимовним та невимовним. Дискурс – це вербалізований слід дискусії, її

протокол. Усе невисловлене, що стосується дискусій, — це семантика та

прагматика дискурсу, його семантико-прагматичний контекст. Образно

дискурс можна назвати сценарієм, а дискусію — виставою, яку грають за цим

сценарієм. Аудіо- або відеозапис, протокол, стенограма, наприклад, наукової

конференції, є різними формами дискурсу тієї ж самої дискусії. Отже,

дискурс є головною складовою дискусії. Природне розуміння

співвідношення дискурсу та дискусії дає змогу природним чином оцінити

можливість логізації не лише гуманітарно-невизначеної теорії аргументації з

її емпіричним простором такого різновиду дискусій, як суперечка,

інтелектуальна війна, а й менш «агресивних» її різновидів, таких, як диспут,

інтерв’ю, анкетування, соціологічне опитування, «круглий стіл» тощо, які

традиційно відносять до риторично-белетристичної царини, що межує з

науковою.

Однією з найважливіших когнітивних цінностей, завдяки якій стає

можливим «когнітивне буття» дискусії, є консенсус, який у загальних рисах

можна визначити як згоду всіх учасників дискусії стосовно того, що вважати

загальнозрозумілим, очевидним для всіх знанням. Наприклад, на першому

етапі дискусії можна досягнути консенсусу щодо її теми. Подальший

розвиток дискусії можна уявляти як нарощування консенсусу. Якщо

консенсус досягається й у питаннях розв’язання проблеми, то дискусія

«вмирає». Інший варіант «загибелі» дискусії — це руйнування консенсусу до

незрозумілого стану будь-якого етапу її розвитку. Консенсус не є тотожнім

конвенції. Вона становить соціальне нормування консенсусу в ідеальному

варіанті.

Онтологія дискурсу — це сукупність концептуальних об’єктів, імена

яких вживаються у даному дискурсі. Контекстуальна онтологія дискурсу – це

множина концептуальних об’єктів, які обов’язково має розглядати дослідник

цього дискурсу, виходячи з певних завдань дослідження. Ця обов’язковість

може бути пов’язана з наміром: по-перше, глибше зрозуміти мотиви

суперечки; по-друге, виявити підсвідому структуру переконань учасників

дискусії; по-третє, прогнозувати подальший розвиток дискусії.

Логіко-когнітивний аналіз є різновидом семантичного аналізу й

узагальненням у «комунікативному напрямі» інтенційного (від лат. intentio –

намагання, спрямованість) аналізу. Метою логіко-когнітивного аналізу є

виявлення і фіксація напівформальною чи формальною мовою змістової

структури тексту, який вважають «протоколом» когнітивних подій, що

мають місце у процесі взаємодії суб’єктів, котрі «ведуть протокол».

Логіко-когнітивний аналіз дискурсу можна звести до процедур:

 визначення суб’єктів, що взаємодіють;

 ранжування суб’єктів за ступенем їхньої участі у взаємодії;

 визначення головних модусів, що використовуються в описах;

 ранжування когнітивних подій з головними та неголовними

модусами;

 виявлення умов актуалізації подій з головними модусами;

 перевірка сукупності умов актуалізації (концептуальний

експеримент в умовному часі, конструювання когнітивного сюжету);

 введення додаткових «апріорних» умов з перевіркою;

 побудова альтернативного тексту на підставі альтернативної моделі,

але з використанням лексики головного тексту;

 інтерпретація моделі у термінах іншого тексту для підтвердження

когнітивної універсальності моделі.

У практиці міркувань (та дискусій) часто має місце ситуація, коли

необхідно не тільки прийняти (задекларувати) істинність положення, але й

продемонструвати чому це положення істинне (чи хибне), в чому полягає

його доцільність або недоцільність. Цей спосіб інтелектуальної діяльності

називають аргументацією.

Аргументація (лат. argumentatio) – поняття, яке означає логіко-

комунікативний процес, спрямований на обґрунтування певної точки зору з

метою її сприйняття і розуміння індивідуальними або колективними

реципієнтами. Реципієнт – це об’єкт масової комунікації, у тому числі й

анонімний. В його ролі може виступати опонент, експерт, і просто читач

(слухач).

Як видно з визначення, аргументація ґрунтується на логіці та

комунікації. Логіка – складова аргументації, її завдання полягає в тому, щоб

обґрунтувати істинність того чи іншого положення, за допомогою інших

положень, істинність яких вже доведена. Центральне місце в логіці наукового

дослідження займають прийоми, за допомогою яких встановлюється

істинність або хибність будь-якого ствердження. Ці прийоми в логіці

називають доводами і спростуваннями.

Як правило, доведення істинності здійснюється двома способами:

а) опосередкованим – коли істинність ствердження доводиться за

допомогою раніше здобутих знань, які зафіксовані у вигляді законів,

принципів, положень, аксіом;

б) безпосереднім – сутність якого полягає у співставленні положення,

яке доводиться, з відповідними фактами.

У структурі аргументації (доведення) виділяють наступні елементи:

тезу, аргумент, демонстацію.

Тезою називають ствердження, яке потрібно довести (деякі наукові

школи замість поняття «теза» використовують поняття «ствердження»).

Аргумент – це логічний довід (положення), який використовується для

доведення даної тези. Виходячи з того, що аргументи за своєю суттю є

ствердженнями, які визначають істинність тези, їх іноді називають основою

доведення. У якості аргументів можна використовувати:

 факти;

 ствердження, істинність яких доведена раніше (теореми, закони,

наукові принципи);

 аксіоми;

 визначення (дефініції).

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного

зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою доведення поділяються на прямі та непрямі. Прямим

називають таке доведення, в якому з відомих передумов за встановленими

правилами безпосередньо витікає теза, тобто істинність тези безпосередньо

обґрунтовується наявними аргументами.

Непрямим називається таке доведення, в якому потрібно довести

хибність антитези і на цій основі зробити висновок про істинність тези.

Спростування – це логічна операція, спрямована на зруйнування

доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої

тези. Тезою спростування називають судження, за допомогою яких

спростовується теза. Існують три засоби спростування: спростування тези

(пряме і непряме); критика аргументів; виявлення неспроможності

демонстрації. Спростування тези, у свою чергу, здійснюється: спростуванням

фактами; встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що

випливають з тези; спростуванням тези через доведення антитези.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези,

здійснюється тим, що доводиться їхня хибність або неспроможність. Але

хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Факт – знання про об’єкт або явище, достовірність якого доведено.

Факт є одним із важливих видів аргументів. Запорукою вагомості

факту як аргументу є те, що факт, як правило, відображає дійсний стан справ

і відкидати, заперечувати не погоджуватися із фактом, означає йти в супереч

дійсності. Факт є фундаментом на якому будуються, формуються людські

переконання. Однак слід пам’ятати, що один і той самий факт може бути

використаний для трактування або тлумачення різних положень. Тобто, факт

лише тоді може стати аргументом коли він правильно інтерпретований і

ретельно пояснений.

Закон – внутрішній суттєвий і стійкий зв’язок явищ, який зумовлює їх

впорядковану зміну. Він відображає суттєві необхідні та загальні зв’язки і

відношення. Тому дія закону є обов’язковою, неминучою. Закон не знає

винятків. Неможливо щоб закон поширювався лише на частину предметів чи

явищ, які він описує. Все це зумовлює те, що закони є фундаментом науки.

Тому посилання на закон є глибоко переконливим. Достатньо встановити, що

дане положення випливає із певного закону, як одразу із необхідністю

визнається істинність цього положення.

З категорією «закон» має зв’язок категорія «закономірність». Вони не

тотожні поняття. Категорія «закономірність» є ширшою за категорію

«закон». Закономірність – це об’єктивно існуючий, повторюваний, істотний

зв’язок явищ природи з суспільним життям. Вона відображає стійку

тенденцію перебігу певних подій або процесів.

Наприклад, певному рівню розвитку продуктивних сил повинен

відповідати характер і рівень розвитку виробничих відносин –

визначається як закономірність розвитку суспільства.

Поняття закону і закономірності дуже наближені, але якщо в першому

випадку йдеться про самі явища, то в другому – про вплив їхніх змін на

систему, до якої вони належать.

У ролі аргументів використовують також аксіоми. Загальновизнаним є

те, що аксіоми це положення які не потребують доведення. Як аргументи,

вони широкого використовуються в математичних та природничих науках. У

гуманітарних науках, зокрема, економіці, аксіоматика не так розвинена і в

ролі аргументу зустрічається рідко.

Часто в ролі аргументів використовують визначення (дефініції).

Визначення (дефініція) є логічною операцією, з допомогою якої

розкривається зміст поняття, тобто робиться перелік ознак, які в ньому

мисляться, або з'ясовується ім'я відповідного денотата. Денотат – це те, що

можна, назвати певним іменем. Розкриваючи зміст поняття, визначення є

квінтесенцією, концентрованим знанням про предмет. Тому посилання на

дефініцію часто вважається достатнім для визнання істинності тези. Однак

слід врахувати, що в сучасній економічній науці існує багато категорій, які не

мають однозначного трактування. Тому такий вид аргументу не завжди

сприймається достатнім для доведення тези.

Наявність вищенаведених елементів дозволяє побудувати

аргументовану наукову роботу. Але ця, на вигляд проста структура, на

практиці потребує багато зусиль від науковця, щоб зв’язати означені

елементи, і щоб аргументація запрацювала.

Для того, щоб зрозуміти взаємодію елементів аргументації, розглянемо її на

прикладі обговорення між двома співробітниками проблеми обрання студента для виступу

на науковому заході.

А: Я чув, що Ви проти того, щоб студент С виступив з доповіддю на пленарному

засіданні студентської наукової конференції? (А піднімає проблему, якою цікавиться, і

висловлює її у формі запитання).

Б: Так, я дотримуюсь такої думки (Б висловлює тезу (ствердження), відповідаючи на

запитання).

А: Чому? (А вимагає аргументів (доводів), щоб зрозуміти ствердження).

Б: Студент С не володіє достатнім рівнем знань і, окрім того, не має досвіду виступів

на таких заходах (Б пропонує доводи).

А: Чому Ви вважаєте, що для виступу потрібен високий рівень знань? Адже доповідь

можна зробити за підготовленими наперед тезами з урахуванням допомоги в цьому процесі

викладачів кафедри. (А не розуміє, яким чином довід Б підтверджує його ствердження)

Б: Для представлення результатів досліджень людина повинна мати ґрунтовні знання у

досліджуваній проблематиці. У випадку виникнення дискусії необхідним є вільне володіння

матеріалом відповідної предметної галузі. Крім того, потрібне вміння аргументувати власні

висновки.

А: Яким чином Ви можете довести, що у С недостатній рівень знань та відсутні

особистісні якості для здійснення ефективної комунікації? (А вимагає фактів, які змогли б

підтвердити докази)?

Б: Студент С не відрізняється активністю на аудиторних заняттях, в дискусіях участь

приймає неохоче. Незважаючи на загалом відмінні оцінки з фахових дисциплін, своєчасне

виконання всіх запланованих робіт, відмінні оцінки за проміжні тести, у нього недостатньо

розвинена креативність, здатність до вирішення нестандартних завдань. Підготовлена ним

наукова робота декілька разів відправлялась на доопрацювання, оскільки містила істотні

недоліки, зокрема, недостатню кількість опрацьованих наукових джерел інформації, їх

актуальність; висновки були недостатньо аргументованими і часто носили декларативний

характер. Колектив кафедри завжди радо допомагає молодим науковцям у їх становленні, але

таке бажання повинно обути обопільним. (Б надає факти).

А: Але студент С планує вступати до аспірантури, що в перспективі посилить

науковий потенціал кафедри. (А знаходить ідею, яка є альтернативною).

Б: Так, дійсно, у цього студента є такі наміри і кафедра зацікавлена у підвищенні

якісного складу. Однак на даний час невідомо, наскільки у студента сформовано свідоме

бажання займатись науково-педагогічною діяльністю. Йому необхідно переглянути власне

ставлення до здійснення науково-дослідної роботи. (Б визнає альтернативну ідею і

відповідає на неї).

З наведеного прикладу видно, що ствердження – це основне зерно

наукової аргументації, саме з нього розпочинається побудова аргументації,

яка спирається на «трьох китів»: аргументи (доводи), факти, закони

(закономірності, принципи).

Ствердження є думкою про дійсність, що відображає результат

осмислення явищ, їх інтерпретації, класифікації, оцінки. За своєю сутністю

ствердження є думкою щодо доведення або спростування чого-небудь. Як

правило, перехід від ствердження до доводу відбувається за допомогою

словосполучення тому що.

Суттєво зміцнити аргументацію може такий елемент, як факт. Якщо у

звичайній бесіді нам достатньо лише доводів, щоб підтримати ствердження,

то наукове доведення потребує фактів, які мають підтримати аргументи.

Приклад:

Високодинамічність та невизначеність внутрішніх і

світових ринків зумовлює необхідність розвитку

інформаційних систем,

ствердження

тому що процес управління вимагає використання сучасних

технологій пошуку та обробки даних для своєчасного

отримання інформації, необхідної для прийняття

управлінських рішень.

аргумент

Впровадження нових, ефективних інформаційних і

комунікаційних технологій є підґрунтям і запорукою

інноваційного розвитку економічних об’єктів в умовах

становлення інформаційного суспільства.

аргумент

У прийнятій у 2000 р. Окінавській хартії глобального

інформаційного суспільства серед основних завдань

визначено всебічне використання переваг нових

інформаційних технологій у забезпеченні

макроекономічних процесів, розробку інформаційних

факт

мереж для швидкого, надійного, безпечного та

економічного доступу до відповідних нововведень, активне

використання інформаційних технологій у державному

секторі.

У соціально-економічних наукових дослідженнях найчастіше

використовують такі види фактів:

 цитати класиків світової економічної науки;

 положення нормативних та законодавчих документів;

 статистичні дані, зібрані в рамках соціально-економічних

досліджень (експертне опитування, панельні дослідження, тощо);

 статистична звітність підприємств;

 дані статистичних щорічників та інших офіційних збірників

статистичної інформації;

 дані, отримані в результаті проведення наукового експерименту;

 фактичні дані, зібрані у процесі дослідження діяльності суб’єктів

господарювання.

Аналізуючи аргументи і факти, опоненти не завжди простежують

зв’язки між ними та наведеними ствердженням. Іншими словами, для них не

завжди є очевидним, чому наведені аргументи і факти мають привести до

прийняття ствердження.

Щоб переконливо відповісти на запитання (зауваження) опонента,

потрібно використати або закономірність, або загальний принцип, який має

висвітлити взаємозв’язок між вашими ствердженнями та доводом.

Як правило, такі висловлювання в структурі аргументації називають

підґрунтям чи основою. Часто підґрунтя використовують у висновках для

того, щоб останні зробити більш ґрунтовними і переконливими. Особливо

вони незамінні тоді, коли ваші опоненти не бачать, яким чином наведений

довід відповідає вашому ствердженню. Саме у цьому випадку виникає

необхідність об’єднати ствердження та довід на якомусь підґрунті. Основа

аргументації – це принцип (закономірність, аксіома, постулат), який дозволяє

об’єднати ствердження і довід в одне ціле.

Тепер, спираючись на ствердження, докази, факти та підґрунтя, ми

маємо основу для формування висновку.

Розпочинаючи розробляти проблему, науковець вже передбачає, до

якого попередньокінцевого результату він має рухатися. У процесі розробки

проблеми, цей попередньокінцевий результат може бути змінений, але він

необхідний для того, щоб науковець зрозумів, що слід шукати і що із

знайденого залишати. Цей попередньокінцевий результат, чи попереднє

ствердження, потрібні для того, щоб допомогти собі зібрати такий вид

аргументації, який допоможе дати відповідь на поставлену проблему. Отже,

на що слід акцентувати увагу при підготовці ствердження:

1. Ствердження має бути конкретним і докладним, це дасть змогу

реципієнтам (експертам, опонентам) вважати його змістовним. А змістовне

ствердження дозволяє побудувати змістовну аргументацію.

2. Вагомість ствердження залежить від його якості, тобто коли воно

пропонує нове знання, або використовує це нове знання, щоб з’ясувати

невідоме.

3. Слід визначити межі ствердження. Адже якщо це ствердження

широке, воно не викличе довіри у читачів та опонентів. Обмеження

ствердження підкреслює визнання альтернативних поглядів і тим самим

посилює довіру реципієнтів. Отже, будь-яке ствердження, в якому є частка

невпевненості, має бути обмеженим.

Будь-яке ствердження можна конкретизувати великою кількістю

обмежень, але, як правило, називати слід не ті з обмежень, про які можуть

подумати опоненти. Бажано не згадувати більше однієї-двох умов та

ігнорувати ті, які є очевидними.

Вибір доводів та фактів

Доводи і факти – це два основних стовпа, на яких має триматися

аргументація, у тому після того як сформоване ствердження. Основна увага

спрямовується на добір доводів, які його підтримують і фактів, на які можуть

спиратися наведені доводи.

Якщо доводи вказують на те, чому наші опоненти мають сприйняти

наші ствердження: вони є результатом теоретичної дослідницької роботи

науковця, то факти – це те, що здобувається, що ми можемо спостерігати,

доторкнутись, перевірити тощо. Факти – це фундамент аргументації. Якщо

опоненти не сприймуть надані факти, вони, скоріш за все, відкинуть ваші

доводи, а з ними і запропоноване ствердження. Тому, добираючи елементи

вашої аргументації, слід акцентувати увагу як на добір одного чи декількох

доводів, так і на підбір фактичного матеріалу, на який має опиратися кожен

довід.

Підбираючи доводи і факти до аргументації, потрібно бути готовим до

того, що підготовлений факт опоненти не сприймуть або сприймуть як ще

один довід. Тому ви маєте бути готові до того, щоб попередньо

запропонований факт підтримати більш аргументованим фактом.

У процесі роботи над науковою проблемою та захисту наукової роботи

ми обговорюємо нашу проблему з багатьма людьми, погляди яких на наші

доводи і факти можуть бути діаметрально протилежні. Такі люди можуть

наводити власні доводи і факти, а також інтерпретувати ваші факти по

своєму і робити з них інші висновки. Вони можуть відкидати наші доводи,

або сприймати їх, але вважати, що вони не відповідають нашому

ствердженню, а отже, не можуть підтримувати його. Вони можуть висунути

альтернативне твердження. Іншими словами, у експертів, читачів, опонентів

можуть виникнути запитання до будь-якої частини представленої

аргументації. Тому готуючись до захисту наукової роботи доцільно

передбачити можливі запитання та альтернативні думки і підготувати

відповіді на них. З цією метою варто зробити наступне:

– бути присутнім на представленнях результатів досліджень (на

конференціях, наукових семінарах, захистах кваліфікаційних робіт тощо) і

звертати увагу на ті запитання, які задаються, а потім означені питання

інтерпретувати до власного дослідження;

– на лекціях викладачів фахових дисциплін звертати увагу на

альтернативні ідеї і на те, як викладачі відповідають на них;

– звернути увагу на статті дискусійного характеру в наукових журналах

і зокрема, на альтернативні підходи до вирішення проблеми.

Після побудови аргументації, постає необхідність перевірки її якості, а для цього

потрібно нібито подивитися на неї зі сторони, і «обстріляти» запитаннями кожний її

елемент. Іншими словами, ви маєте продивитися власну аргументацію так, як це зробила

би людина, яка зацікавлена у кожному рішенні проблеми. Які у цьому разі, ми маємо

очікувати запитання від потенційних опонентів:

– Чому Ви вважаєте, що тут існує проблема?

– Чому саме зараз назріла необхідність вирішення означеної проблеми?

– Якого виду Ваша проблема – концептуальна чи практична?

– Чому Ваше рішення проблеми концептуальне, тоді як саме проблема є

практичною?

– Подайте нам чіткі факти, тобто конкретні цифри, а не життєві ситуації.

– Ви використали у своїй роботі застарілу інформацію, існують більш свіжі

дослідження з цього питання.

– Ви у своєму дослідженні спираєтесь на думку..., який не є фахівцем в цій галузі.

– Чому не розглянуті погляди таких авторитетних вчених...?

– На нашу думку, Ваше дослідження потребує добору більш ґрунтованого фактичного

матеріалу.

Вибудовуючи аргументацію, потрібно бути готовим до альтернативних

поглядів на проблему. Якщо аргументація торкається причин і наслідків, слід

пам’ятати, що ні один наслідок не має лише однієї-єдиної причини, і ні одна

причина не має одного-єдиного наслідку. Тому потрібно визнавати існування

інших причин, але мати здатність пояснити, чому перевага надана саме цій.

Приклад.

Збільшення заробітної плати працівників призводить до

зростання продуктивності праці.

Однак опоненти можуть зауважити, що на продуктивність

праці також впливає ефективне використання робочого часу, і

вартість активної частини основних засобів та інші чинники.

Одним із ключових моментів у процесі проведення наукового

дослідження і написання наукової роботи є обрання необхідної термінології.

Адже часто буває, що науковець надає власне визначення явищу, яке не

збігається із традиційним. Зрозуміло, що його визначення працює на його

рішення, тому щоб відстояти це рішення науковець має побудувати

аргументацію, яка надавала б ґрунтовну підтримку новому визначенню.

Адже для того, щоб погодитись з таким вирішенням проблеми, експерти,

перш за все, мають сприйняти це визначення.

Відповідаючи на альтернативні ідеї, ви можете як відхилити їх (але при

цьому обґрунтувавши чому вами не сприймається нова пропозиція), так і

розглянути її. Відхиляючи альтернативну думку, слід використовувати слова:

не зважаючи на..., всупереч…, не зважаючи на…, поки…, тоді як...

Альтернативну думку можна визнати за допомогою слів: здається…,

може…, мабуть….

Приклад:

– Ваша пропозиція здається нам цікавою (визнання). Але ми

вважаємо... (відповідь)

Можна визнати альтернативу за допомогою прислівників таких як

дійсно, безумовно, можливо.

Приклад:

– Дійсно, існує точка зору, що… Але... (відповідь).

Культура ведення дискусії передбачає коректне ставлення до

опонентів, тому, на нашу думку, при відповіді на альтернативні ідеї, слід

застосовувати такий підхід: можна погодитись з тим, що дійсно залишаються

не вирішенні питання, але межі Вашої роботи не дозволять їх вирішити. Тим

не менш, ці питання будуть розглянуті у подальшій розробці проблеми.

При відповіді на альтернативні погляди, можливо акцентувати увагу на

якість аргументації, фактів чи якість поставленої проблеми:

– ця аргументація недостатня, оскільки вона не враховує такі факти

(доводи, фактори)…;

– ці факти не надійні, тому що...

– поставлене запитання важливе, але воно не відповідає (ігнорує, не

пов’язане) проблематиці, яку ми розглядаємо.