Методологія і методика наукової діяльності

МЕТОДОЛОГІЯ І МЕТОДИКА НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Наукова інформація: основні джерела і типи

Продуктивним для розвитку науки є також інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти. В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

· інформація є універсальною, фундаментальною категорією

· всі процеси та явища мають інформаційну основу

· інформація є носієм змісту всіх процесів у природі та суспільстві

Інформаційний підхід трактує сучасний світ як складну багаторівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: «Природа», «Людина» і «Суспільство». Інформаційний підхід набуває все більшого поширення через об’єктивні чинники: «наскрізний» характер інформації, яка пронизує практично в усі галузі та сфери людської діяльності та супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зростання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; розвиток інформаційного суспільства. Основний дослідницький актив інформаційного підходу полягає в тому, що всі об’єкти, процеси та явища є інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, накопиченням, обміном або використанням інформації (відомостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації. У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні процеси), що використовується комунікаційними посередниками (соціальними інститутами або людьми, які виконують посередницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Інформаційна діяльність є одним із обов’язкових елементів наукового дослідження та засобом забезпечення достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій. На сучасному етапі розвитку суспільства стрімко зростають темпи виробництва, накопичення і передавання інформації. Ці темпи значно перевищують можливість її споживання, переробки та застосування. Тому перед дослідниками стоїть проблема пошуку найбільш відповідної та ефективної методики, яка допомогла б їм зорієнтуватися у інформаційних потоках і обрати ті джерела інформації, які максимально відповідають їх науковим інтересам. Інформація є одним із загальних понять науки, яке означає певні відомості, сукупність даних, знань. Наукова інформація – це логічна інформація, яку ми отримуємо в процесі пізнання довколишнього світу, адекватно відображає його закономірності і використовується у суспільній практиці. До основних джерел наукової інформації належать:

§ Монографія – наукова праця, яка містить повне і вичерпне дослідження певної проблеми у зазвичай вузькій галузі науки. Авторами монографій можуть бути одна особа або декілька осіб.

§ Науковий збірник – видання, яке містить роботи різних авторів, присвячені одному науковому напряму, але різним його проблемам.

§ Періодичні видання – журнали, бюлетені з різних галузей науки, які виходять регулярно і друкують як теоретичні дослідження, так і їх результати.

§ Навчальні видання – підручники, навчальні посібники, методичні розробки з окремих галузей науки.

§ Інтернет – всесвітня комп’ютерна мережа.

У процесі наукових досліджень ми часто маємо справу із таким поняттям, як галузь інформації. Галузь інформації - це сукупність документованих відомостей про окремі сфери людської життєдіяльності. Існують такі галузі інформації: політична, економічна, міжнародна, соціальна, духовна, науково-технічна.

Особлива роль інформації полягає в тому, що без неї науковці просто не зможуть проводити свої дослідження. Водночас інформація доволі швидко старіє і необхідним є постійне оновлення джерел інформації. Інтенсивність старіння інформації складає для газет 10% на день, для журналів - 10% на місяць, для монографій - 10% на рік. Інформація для дослідника є водночас предметом і результатом його праці. Близько 50% свого часу дослідник витрачає саме на пошук потрібної йому інформації. Існує два типи інформації:

§ первинна (результат безпосередніх експериментальних досліджень, фактичні дані, зібрані дослідником).

§ вторинна (результат аналітичної обробки наукової інформації та її опублікування – реферативні журнали, огляди літератури, довідкова література, каталоги, картотеки).

На рисунку 1 подано схему збору наукової інформації.

 

Рис. 1 Схема збору наукової інформації.

 

Cписок літератури

1. Білуха М.Г. Основи наукових досліджень: Підручник для студентів економічних спеціальностей вузів. – К.: Вища школа, 1997. – 271 с.
2. Крутов И.С. Основы научных исследований.: — Москва: Высш.школа, 1989.- 400 с.
3. Крушельницька О.В. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний. посібник. - К.: Кондор, 2003. - 192 с.
4. Новиков А. М. Методология научного исследования:— Санкт-Петербург: Либроком, 2010 г.- 282 с.
5. П'ятницька-Позднякова І.С. Основи наукових досліджень у вищій школі: Навчальний посібник - К., 2003. - 116 с.
6. Рузавин Г. И. Методология научного познания:— Москва: Юнити-Дана, 2009 г.- 288 с.
7. Цехмістрова Г.С. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник.- К.: Вид.дім «Слово», 2003. – 240 с.

РОЗДІЛ 4

Метод опозиції

Цей метод, як і інші, важко відмежувати від теорії, в межах якої він виник. Автором теорії опозиції вважають російського вченого Н.С. Трубецького, одного із засновників Празької лінгвістичної школи. Зупинимося на основних особливостях цього методу. Передусім варто сказати, що не будь-яка різниця є опозицією. Опозиція можлива лише тоді коли є не лише різниця, а й спільні ознаки. Ця спільність є основою для порівняння, а ознака, за якою вони відрізняються – диференціальною ознакою. Опозиція – це семантично релевантна відмінність за однією ознакою при подібності інших. Основу опозиції можна розглядати як абстрактний інваріант. Реальні елементи стають варіантами, які мають додаткові ознаки. При порівнянні слід враховувати не всі ознаки, а лише ті, які є істотними для даного об’єкта. Опозиції виділяють на основі їх відношення до системи і опозиції між членами опозиції. Опозиції між членами опозиції бувають бінарні, градуальні, еквіполентні (рівнозначні). Бінарні – один член має диференціальну ознаку, а інший ні. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість. Градуальні опозиції – члени яких відрізняються різним ступенем чи градацією однієї і тієї ж ознаки. Наприклад, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота. Еківіполентні опозиції - це опозиції, які не є ані запереченням, ані підтвердженням певної ознаки, а характеризуються якісними відмінностями. Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Еквіполентною опозицією можуть бути ряд стилістичних синонімів. Наприклад: Основою опозиції є денотат «молода істота жіночої статі», а стилістичне забарвлення – диференціальною ознакою. Приклад:

Опозиції стосовно системи бувають пропорційними, ізольованими і багатовимірними. Пропорційною є опозиція, відношення між членами якої тотожні відношенням між членам іншої опозиції. Виникає кореляція опозицій, яка дозволяє виявити ту чи іншу закономірність у мовній системі. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками «дрижачість» (вібрантність) і «плавність».

Багатовимірною вважають опозицію, основа яких не обмежується членами певної пари, а поширюється на інші елементи системи. Метод опозиції є перспективним для виявлення системного характеру мови і при створені різних класифікацій. Метод опозиції добре поєднується з дистрибутивним, компонентним і контекстологічним методами.

Дистрибутивний аналіз

Цей метод генетично пов'язаний з структуним напрямом у лінгвістиці. Хоча більшість з теоретичних положень структуралізму сучасна лінгвістика не бере до уваги, однак техніка, запропонована структуралістами, може бути використана і для інших напрямів дослідження. В межах кожного методу існують окремі процедури збору матеріалу і його опрацювання для отримання наукового результату. Ці процедури, які виникають в рамках одного методу, можуть використовуватися спільно із процедурами, які виникли в інших методах. Це стосується і дистрибутивного методу. Дистрибуція – це сума всіх оточень, у яких зустрічається той чи інший елемент мовної системи (фонема, морфема, слово і т.п.), тобто сума всіх можливих позицій елемента стосовно інших елементів того ж рівня, тобто їх сполучуваність. Не існує двох мовних одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мають навіть одиничну атрибуцію. Так, українське дієслово «гайнувати» сполучується лише з іменником «час». При дистрибутивному аналізі стоять такі завдання: а) сегментація тексту чи потоку мовлення на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова); б)ідентифікація виділених одиниць (об’єднання у певні класи – фонеми, морфеми, лексеми); в) виявлення відношень між виділеними класами. На основі дистрибутивного аналізу виділяють дистрибутивні класи. Якщо два елементи перебувають в однаковому оточенні, то вони належать до одного дистрибутивного класу.

Для ідентифікації мовних одиниць використовують прийом субституції (в межах одного оточення підставляють різні елементи): Я купив п’ять + олівців, книг, яблук, троянд. Взаємозамінні елементи (олівці, книги, яблука, троянди) належать до класу злічуваних іменників. (фраза «я купив п’ять молок» - неможлива). Розрізняють три типи дистрибуції: доповнюючу, контрастну і дистрибуцію вільного варіювання. При доповнюючій дистрибуції мовні одиниці не зустрічаються в однакових оточеннях. Звуки [и] та [і] в українській мові перебувають в доповнюючій дистрибуції, оскільки [и], на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м’яких приголосних. Якщо мовні одиниці мають те саме оточення, однак різне значення, то ведуть мову про контрастну дистрибуцію. Наприклад, звуки [а], [и], [у] у словах «бак», «бик», «бук». Прикладом дистрибуції вільного варіювання є постфікси – ти і –ть в інфінітивах робити – робить; чи у давальному відмінку іменників другої відміни (батькові – батьку) Для наочного опису в дистрибутивному аналіз широко застосовують умовні буквені позначення класів слів, які творять так звані дистрибутивні формули. Ці формули дуже зручні для класифікації прикладів, які збирає дослідник, оскільки вони дають змогу показати варіативність значення того чи іншого слова. При такому описі слова замінюють символами, які вказують на клас, до якого належить слово. Наприклад, речення «Хлопець несе одеколон» і «Від хлопця несе одеколоном», у яких дієслово «нести» у першому реченні реалізує своє значення «доставляти щось кудись», а у другому - «поширюватися повітрям, ставати відчутним», описуються відповідно формулами NnV3Na і prpNgV3Ni.

У цих формулах N - іменник, n, а, g, I – називний, знахідний, родовий і орудний відмінки, V – дієслово, prp – прийменник. Дистрибутивне моделювання широко застосовують у лексикографії для того, щоб показати функції слів та їх сполучуваність. Першим, хто застосував таке моделювання у прикладній лінгвістиці, був Г. Пальмер, який використав цей метод для навчання японців англійської мови, а згодом, у 40-х роках двадцятого століття британський лексикограф Горнбі у своєму навчальному словнику. Однак вони використовували не формули буквеного типу, а моделі, виражені словами. В лексикографії цей метод дуже себе виправдав. Практичне застосування дистрибутивний аналіз знайшов також і в машинному перекладі і у методиці викладання рідної та іноземної мов.

Описана процедура добре узгоджується із застосуванням статистики, а отже і з іншими галузями прикладної лінгвістики, а не лише з лексикографією. Лінгвістична статистика – галузь мовознавства, яка вивчає методи розкриття закономірностей, які притаманні великим множинам однорідних об’єктів на основі їх вибіркового вивчення. Деякі поняття лінгвістична статистика запозичила у математичної лінгвістики. Важливо те, що просто кількісний підрахунок того чи іншого явища навіть у значній кількості текстів статистичним не є. Основним прикладом застосування статистики у поєднанні з дистрибутивним аналізом є дистрибутивно-статистичний аналіз. Докладно цей метод описано у працях А. Шайкевича і Ю. Апресяна. Він має багато спільного із валентним аналізом (Г. Гельбіг, М.Лєйкіна). Дистрибутивно-статистичний аналіз у тлумаченні А. Шайкевича є «сумою формальних алгоритмічних процедур, спрямованих на опис мови і які ґрунтуються лише на дистрибуції заданих елементів у тексті. Під заданими елементами розуміють букви, ланцюжки букв між пробілами (слова), ланцюжки слів між більшими пробілами (фрази), тобто всі об’єкти в тексті, доступні нашому сприйняттю. Сам аналіз не є строго детерміністичним, а статичним, використовує кількісну інформацію про зустріваність елементів у тексті. Проілюструємо це на прикладі. Шайкевич досліджував розподіл відносної частоти неозначеного артикля у мовленні Шекспірових персонажів і показав нерівномірність цього розподілу у двох групах персонажів, які він виділив власне завдяки цьому аналізу. Шайкевич дослідив, що у слуг, міщан, торговців і т.п. частотність вживання неозначеного артикля є набагато вищою, ніж у персонажів із вищих верств суспільства. Цей метод можна використовувати у стилістиці. Окрім того, у текстових редакторах для виділення ключових слів. Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв’язку з методикою безпосередніх складників. Це- прийом подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складових. Основні принципи методики БС, як і дистрибутивного аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом і розроблялися представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом. Аналіз безпосередніх складників ґрунтується на поступовому членуванні речення на бінарні складники доти, поки не залишаться неподільні елементи. Речення поступово згортається до одиниці, яка є «ядром» і лежить в основі його будови. При членуванні словосполучення один із безпосередніх складників повинен бути ядром, а інший – периферійним елементом. Наприклад у словосполученні «написати листа» ядром є дієслово, а периферією – іменник. При аналізі за БС слід дотримуватися таких правил: 1) кожен раз дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться до уваги тільки результат останнього членування. Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні «Маленька дівчинка їсть велике яблуко». Членування речення починається з виділення найтісніше пов'язаних між собою складників, які лежать в основі структурної будови речення: «маленька дівчинка» (перший поділ) і «велике яблуко» (другий поділ). Далі виділяємо групу присудка «їсть велике яблуко», тому що на цьому етапі членування (третій етап) цей блок є найтіснішим, адже словосполучення «велике яблуко» в цілому підпорядковане присудкові — дієслову «їсть». Нарешті (четвертий етап) групу підмета об'єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за БС прийнято зображати схематично під аналізованою структурою. Коли ж усувати складники у послідовності їх виділення і залишити останні два складники, то отримаємо ядерну структуру «дівчинка їсть».

Слід зазначити, що деякі засновки методики БС є надто жорсткими. Тому дотримуватися бінарного поділу не завжди можливо. У мові є слова і конструкції, які поділяються не на дві, а на три частини, наприклад: при-мор'-я, сад і город.

Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундаментальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень (згортання і розгортання за БС). Використовують його і в лінгводидактиці. До речі, він і зародився як негативна реакція на практикований у школах синтаксичний розбір речень. На думку авторів методики БС, синтаксичний аналіз речення за його членами є недостатньо ефективним. Скажімо, в реченні Життя учителя в селі стало цікавим член в селі можна інтерпретувати як обставину, означення і навіть як додаток залежно від того, як буде поставлено запитання (життя де, життя яке чи життя в чому?). Саме тому представники дескриптивізму вважали за необхідне замінити традиційний розбір речення за його членами аналізом за БС, який, за їхнім переконанням, розкриває послідовність процесу породження речення чи слова й показує внутрішню підпорядкованість їх складників. Однак методика БС не може розв'язати проблеми інваріантності в лінгвістичних дослідженнях, тобто визначити, які конструкції є тотожними, а які — ні. Так, словосполучення спів пташок, вивчення мови і запрошення кіноактора за методикою БС матимуть однакову структуру, яку формально можна передати, як N_nN_g (іменник у називному + іменник у родовому відмінку).

Трансформаційний аналіз

Прагнення усунути недоліки методики аналізу БС зумовили появу трансформаційного аналізу. Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику на початку 50-х років XX ст. 3. Гарріс і Н. Хомський. Суть цієї методики полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їх еквівалентність іншим за будовою структурам, тобто можливість однієї структури перетворюватися на іншу (наприклад, активну конструкцію можна трансформувати в пасивну).

Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої складної синтаксичної структури лежить проста. Тому завдяки послідовним перетворенням з простих структур можна вивести складні. Синтаксична система мови має кілька підсистем, з яких одна є вихідною (ядерною), а всі інші — похідними. У ядерну підсистему входять елементарні речення, які позначають найпростіші ситуації. Складні типи речень утворюються з ядерного шляхом різних трансформацій. Представити синтаксичну структуру речення — означає визначити ядерні типи, що лежать у його основі, і показати, внаслідок яких трансформацій воно виникло. Трансформаційний аналіз використовують у дослідженнях синтаксису, морфології, словотвору, семантики. Трансформаційна методика знайшла застосування в теорії і практиці машинного перекладу. Існують програми, за якими речення спочатку трансформуються в їх інваріанти (ядерні речення, глибинні структури), яких у мові в декілька разів менше, ніж варіативних конструкцій, а вже до ядерних речень даються іншомовні відповідники. Елементи трансформаційного аналізу здавна використовують у викладанні рідної та іноземної мов. Наприклад, учням важко розрізняти додаток і неузгоджене означення. Застосувавши трансформаційний аналіз: учитель школи —> шкільний учитель; прибуття поїзда —> *поїздне прибуття, бачимо що у першому випадку іменник можна трансформувати в прикметник, то це означення, якщо ні, то це додаток

Валентний аналіз

Валентний аналіз має багато спільного з дистрибутивно-статистичним, хоча розробляли його незалежно від останнього. Термін валентність запозичений лінгвістами з хімії. Там під цим терміном розуміють здатність атома утворювати хімічні зв’язки з іншими атомами. Вважають, що вперше термін «валентність» у сферу лінгвістики запровадив Л. Теньєр у 1934 році. Під валентністю він розумів сукупність зв’язків дієслова, якими воно утримує при собі актанти (залежні іменники чи їх еквіваленти з предметним значенням). В тому ж році два німецькі мовознавці К. Бюлєр і Г. Порціг запропонували власні теорії валентності (теорія конотацій і теорія синтаксичних полів). К. Бюлєр вважав, що вживання в тексті того чи іншого слова «відкриває» порожні місця, які слід заповнити. Згідно концепції Г. Порціга слово (передусім) дієслово є центром гравітаційного поля, який «притягує» інші слова, які доповнюють його зміст. Дієслово чи прикметник з відкритими позиціями створює елементарне синтаксичне поле. До появи валентного підходу при вивченні синтаксичних властивостей слів істотно спричинилися тодішні досягнення фізики і хімії (теорія поля, модель атома) і теорія Ф. де Соссюра про асоціативні та синтагматичні відношення між словами.

У радянському мовознавстві цей термін запропонував у 1948 році С. Кацнельсон, який визначив валентність «як властивість слова певним чином реалізовуватися у реченні і творити певні комбінації з іншими словами». Згодом, у 1987 році, автор уточнив своє визначення: «Валентність – властивість певних розрядів слів приєднувати до себе інші слова», чи інакшими словами, це «імпліцитно присутня у слові вказівка на необхідність його доповнення іншими словами». (1987, Кацнельсон). Так, наприклад після дієслова «надсилати» обов’язково повинен стояти додаток (надсилати листа, вітання), проте обставина часу не є обов’язковою. Водночас дієслово «прочекати» обов’язково вимагає цієї обставини часу: він прочекав відповіді увесь тиждень. Існують одно-, дво- і тривалентні дієслова (відповідно: сміятися+голосно, радісно; ловити+ м’яч+руками; дарувати+батькові+годинник+на іменини.

Валентний аналіз відбувається у кілька етапів. Після визначення загальних завдань дослідження, укладають перелік слів, валентність яких треба визначити, визначається тип текстів, на основі яких робиться вибірка і визначається загальний обсяг вибірки. Значний внесок у розробку валентного аналізу внесли М. Д. Стєпанова, Б. Лєйкіна, Г. Гельбіг. Валентність для Б. Лєйкіної означає здатність елемента мовної системи поєднуватися з іншими і його здатність зустрічатися поруч із іншими елементами того ж класу. Ця здатність визначається змістовими, граматичними, експресивними і стилістичними факторами. Існують і довільні особливості поєднання. Приміром, ми можемо сказати Він припинив читання і він перестав читати. Але не можна сказати він перестав читання.

Сфера застосування валентного аналізу дуже різноманітна. В.Шаховскій використовує цей метод для вивчення взаємодії денотативних і емотивних компонентів у значенні слова. Під емотивною валентністю автор розуміє здатність лінгвістичної одиниці вступати в емотивні зв’язки з іншими на основі присутніх у них експліцитно чи імпліцитно емосем і таким чином здійснювати свою емотивну функцію. М.Д.Стєпанова вважає валентний аналіз підвидом дистрибутивного. Однак ці два методи настільки близькі, що можна було б вважати і навпаки. Правильніше буде сказати, що процедура валентного аналізу добре узгоджується з іншими, зокрема з дистрибутивним і компонентним аналізом, і добре піддається формалізації. М. Стєпанова не лише перенесла валентний аналіз у сферу словотвору, а й пов’язала його з ймовірнісним підходом. Ймовірність визначають як числову характеристику ступеня можливості настання випадкової події при певній комбінації умов. Лінгвістичну ймовірність Стєпанова розуміє як міру можливості при перетворенні останньої у мовну реальність, тобто факт мови. Авторка пропонує розрізняти внутрішню (словотвірну) і зовнішню валентність слова. Внутрішньою валентністю вона називає загальну закономірність зчеплення в слові його складових. Вона складається із закономірностей поєднання фонетичних, морфологічних і семантичних компонентів. Вивчення цих закономірностей дозволяє прогнозувати процеси словотвору і визначати словотвірний потенціал. Це істотно сприятиме вивченню загальної теорії лінгвістичної ймовірності. Серед українських мовознавців теорію сполучуваності слів розробляли М. Кочерган, І. Вихованець, Т. Масицька та ін.

М. Кочерган розрізняє поняття «валентність», сполучуваність», «дистрибуція» таким чином: дистрибуція – це безпосереднє оточення слова у тексті; валентність – це наявність при слові певних «вакансій», які треба заповнити актантами, щоб фраза стала граматично і комунікативно повноцінною; сполучуваність – загальна здатність слова вступати у зв’язки з іншими словами в тексті.

4.6. Контекстологічний аналіз

Родоначальником теорії контексту вважають засновника Лондонської лінгвістичної школи Дж. Ферса, який вважав, що висловлювання набуває сенсу в ситуативному і соціальному контексті і необхідно враховувати вплив комунікативної ситуації, рольової структури комунікації, соціальних чинників. Тобто розгляд контексту як позамовного середовища, у якому функціонують мовні одиниці усіх рівнів – слова, речення, тексти, виник раніше, ніж концепція лінгвістичного і стилістичного контекстів, які нині складають основу сучасного контекстуального аналізу.

Цей метод пов'язаний із теорією контекстної семантики (Г. Колшанський) і висвітлений у працях Н. Амосової. Контекстологічний аналіз часто поєднується з компонентним аналізом і має багато спільного з валентним і дистрибутивним аналізом. Він менш формалізований, проте більш вимогливий до опису деталей текстового матеріалу. Контекстологічний аналіз грунтується на ретельному, хоча і не строго формальному аналізі тексту. Центральним елементом теорії контексту є «указательный минимум», який може бути лексичним, синтаксичним і лексико-синтаксичним, а також одно- і багаточленним. Аналіз складових, які творять «указательный минимум», дозволяє виокремити «контекстуальний набір», який є допустимим в межах одного значення семантично реалізованого слова. В межах цієї теорії розрізняють змінний і постійний контекст. Змінний контекст в свою чергу поділяється на лексичний і синтаксичний. Лексичний контекст визначають як «контекст, що містить такий вказівний мінімум, який сприяє реалізації значення слова засобами самої семантики слова чи групи слів, які складають цей мінімум. Під синтаксичним розуміють такий контекст, де вказівним мінімумом є сама синтаксична конструкція, елементом якої є семантично реалізоване слово, незалежно від лексичних значень слів, що входять до цієї конструкції. Окрім описаних Н.Амосовою типів контексту, виділяють і т.зв. морфологічний контекст. Наприклад, різніні форми множини іменників, які актуалізують різні значення слова (рос. зуб - зубы - зубья)

Приміром, дослідник проаналізував лексико-семантичне поле англійського іменника pain. Зібравши фактичний матеріал (обов’язкова вимога – значний масив: 15-30 тисяч сторінок), він шляхом суцільної вибірки із словників відібрав 60 одиниць. Критерієм для відбору була наявність спільного семантичного компонента. Ці 60 одиниць визнали лексико-семантичним полем іменника pain. Потім на основі текстового матеріалу було визначено лексичний та синтаксичний контексти. Так, значення «фізичний біль» реалізується в лексичному контексті в структурі N + Prep + N1. (N1 – лексичний індикатор -слово, яке означає певну частину тіла). Водночас сучасні дослідження свідчать, що контекстологічний аналіз слід проводити з врахуванням фонових знань комунікантів, мовленнєвої ситуації і рольової структури спілкування.

Основною проблемою при застосуванні контекстологічного аналізу в лексикографії є необхідність визначити склад контекстуальних наборів, у яких реалізується те чи інше значення слова і відсутність формальних методів їх виокремлення. Відсутність загальноприйнятної «теорії підкласів слів» зумовлює те, що суб’єктивне звуження чи розширення сфери охоплення окремого контекстуального набору зумовлює членування семантичного континіуму на більшу чи меншу кількість сегментів. Наочним прикладом є різна кількість значень одного і того ж слова у різних тлумачних і перекладних словниках.

Компонентний аналіз

Усі описані вище типи лінгвістичного аналізу (дистрибутивний, контекстологічний, валентний) базуються на синтагматичних зв’язках досліджуваних одиниць лексики. Компонентний аналіз ґрунтується на парадигматичних зв’язках в системі. Застосовують його як метод визначення семантики слів, а також в морфології і синтаксисі. В компонентному аналізі слово розкладається на складові. Ці складові називають семантичними компонентами або семами. Семи – елементарна складова значення слова, яка відображає ознаки означуваного мовою. Семи є диференційною семантичною ознакою, значеннєвий компонет якої виявляється при зіставленні значень різних слів. Наприклад, прикметники добрий – недобрий розрізняють за семою заперечення. Залежно від функцій розрізняють такі типи сем: класеми (категоріальні), архісеми, дифереційні, інтегральні, потенційні, градуальні.

Класема – найбільш загальна сема, значення якої відповідає значенню частин мови (предметність, ознака, дія).

Архісема – спільна для лексико-семантичного поля чи тематичної групи сема (час, погода, почуття і т.п.)

Диференційна сема – сема, за якою розрізняють значення (для дієслів іти і бігти такою семою є інтенсивність).

Інтегральна сема – сема спільна для двох чи більше значень (їхати, ходити, бігти мають інтегральну сему «місце переміщення – земля», інтегральною завше є архісема).

Потенційна сема не характеризує предмет чи поняття загалом, а може виявлятися в певних ситуаціях. Так, у слові «собака» є потенційна сема «поганий, погане ставлення»: «собачий холод», «собаче життя».

Градуальна сема не представляє якоїсь нової ознаки, а інтенсивність прояву цієї ознаки. Прикметники літеплий, теплий, гарячий різняться градуальною семою «тепло», яка у цих прикметниках має різну інтенсивність.

Для компонентного аналізу важливо не лише визначити семи, а й їх структурну організацію, тобто роль кожної семи у компонентній (семній) структурі значення. Структурна організація компонентів визначається на основі синтаксичних властивостей слова (сполучуваності), а роль сем у компонентній структурі значення – частотністю слів, які сполучаються з аналізованим словом і є експлікантами певних сем. Тому компонентний аналіз часто поєднують з дистрибутивно-статистичним. При дослідженні семантики слів, що належать до невеликих лексико-семантичних груп (родинні звязки, транспорт, дієслова руху) доцільно застосовувати компонентний аналіз бінарного типу, а при вивченні синонімічних і абстрактних слів ефективнішим є поєднання компонентного і дистрибутивно-статистичного аналізу.

Результати компонентного аналізу можна представити у вигляді таблиці. По вертикалі розташовують аналізовані слова, а по горизонталі – семантичні ознаки. На перетині слів і ознак ставлять +, якщо сема присутня і –, якщо сема відсутня в значенні слова. Наприклад, група іменників, які позначають негативні емоції, описується такими семантичними ознаками: 1)первинність (безпосередня реакція на зовнішній подразник); 2)вторинність (емоція виникає внаслідок попередніх емоцій); 3)латентність; 4)експлозивність; 5)пасивність перебігу емоцій; 6)активний перебіг емоцій; 7)контрольованість емоцій; 8) неконтрольованість емоцій; 9)тривалий перебіг емоцій; 10)короткотривалий перебіг емоцій. У таблиці 1 подано результати компонентного аналізу.

емоція ознака
гнів	-	+	-	+	-	+	+	-	-	+
досада	+	-	+	-	+	-	+	-	+	-
злість	+	-	+	-	-	+	+	-	+	-
лють	-	+	-	+	-	+	-	+	-	+
невдоволення	+	-	+	-	+	-	+	-	+	-
несамовитість	-	+	-	+	-	+	-	+	-	+
обурення	-	+	-	+	-	+	+	-	-	+
оскаженіння	-	+	-	+	-	+	-	+	-	+
роздтратування	+	-	+	-	+	-	+	-	+	-
шаленство	-	+	-	+	-	+	-	+	-	+

 

 

Найбільш універсальним способом компонентного аналізу є аналіз на основі словникових дефініцій. Він базується на поширеному в логіці визначенні понять – виділення найближчого роду чи класу, до якого належить предмет і визначення видових відмінностей. Спираючись на словникові дефініції, ми екстраполюємо логічну операцію визначення понять на лексичне значення, проте враховуємо при цьому різницю між значенням (категорія мови) і поняттям (категорія логіки). Значення одного слова передається за допомогою інших, причому визначальне має більше елементів, ніж визначуване. Приклад: У тлумачному словнику англійської мови Hornby подано визначення слова hum – a continuous murmuring sound. Отримуємо дві семи „звук” і безперервність”, а слово murmur, яке входить у дефініцію, є складним поняттям і потребує подальшого визначення: murmur – a low continuous sound, vague or distinct. Ми отримали ще дві семи: „негучність” і „невиразність”.

Компонентний аналіз застосовують не лише в теоретичних дослідженнях семантики. Його використовують в лексикографії для укладання сучасних тлумачних словників, де значення слова тлумачать як суму його сем, у машинному перекладі (значення слова розщеплюються на семи, семи однієї мови перекладаються семами іншої, потім відбувається синтез перекладених сем), у методиці викладання мови (приміром, при вивченні синонімії необхідно виокремити семи, якими синоніми різняться).

Варто наголосити також і на тому, що обов’язковими для будь-якої наукової роботи є опис, аналіз та уточнення понятійно-термінологічного апарату. Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, яка лежить в основі дослідження. Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлумачних та терм