Методологія науки: функції, види, підходи

Для дослідників - як початківців, так і досвідчених, - дуже важливо мати уявлення про методологію та методи наукової діяльності, оскільки по-перше, на початку наукової роботи перед дослідниками найчастіше постають власне методологічні і методичні проблеми, а по-друге, від чітко сформульованої концепції і правильно підібраних методів дослідження істотно залежить успіх того чи іншого наукового проекту.

Окрім того, однією із визначальних рис сучасної науки є її міждисциплінарний характер. Цей факт зумовлює потребу дослідників у виборі своєрідної системи координат, яка допомагає зорієнтуватися у багатогранному науковому світі. Роль такої системи координат у наукових дослідженнях виконує методологія. Це система принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Проблема визначення методології є доволі складною, оскільки існують істотні відмінності у підходах до цієї проблеми вітчизняних і зарубіжних вчених. Переважна більшість зарубіжних вчених не розмежовують методологію і методи дослідження, тобто методику. У вітчизняній науковій традиції методологію трактують як систему наукових принципів, на яких базується дослідницька робота. Методологія – це науково обґрунтована концепція проведення дослідження, яка забезпечує отримання максимально об’єктивної, точної і систематизованої інформації про процеси та явища довколишнього світу.

Методологія виконує такі функції:

· визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ довколишнього світу;

· визначає способи досягнення мети наукового дослідження;

· забезпечує комплексний характер отримуваної дослідником інформації;

· сприяє збагаченню науки новою інформацією і систематизації нових наукових термінів;

· формує систему наукової інформації

 

Існує три види методології: філософська (фундаментальна), загальнонаукова і частково-науко ва методологія.

Фундаментальна методологія є системою діалектичних методів, які є універсальними для всіх наук. Вона виконує дві функції – виявляє суть наукової діяльності та її взаємозв’язки із іншими сферами людської життєдіяльності, і по-друге, сприяє вдосконаленню, оптимізації наукової діяльності, спираючись на світоглядні принципи.

Загальнонаукова методологія використовується у переважній більшості наук і ґрунтується на загальних принципах дослідження – історичному, логічному, системному, моделювання. Схема цієї методології дозволяє досліджувати взаємодію таких компонентів: потреба → суб’єкт → об’єкт → процеси → умови → результат і забезпечує умови для комплексного вивчення того чи іншого явища.

Частково-наукова методологія – це сукупність специфічних і характерних для конкретної науки принципів і підходів, які є базою для вирішення наукової проблеми. Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення поставлених у роботі завдань. Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Кожне наукове дослідження може відбуватися на двох рівнях – емпіричному (процес накопичення наукових фактів) і теоретичному (узагальнення існуючих знань).

Сьогодні дослідники ведуть мову про необхідність виділення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного — метатеоретичного. Дослідник Т.Кун вводить поняття "парадигма", яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою для пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний значення має поняття "дослідницька програма", яке вводить у методологію науки дослідник І. Лакатоса. Великого поширення набуло також поняття "стиль мислення", яке за змістом близьке до поняття "парадигма". Під стилем мислення розуміють конкретний тип мислення, який притаманний історичній епосі, проявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення. Метатеоретичний рівень наукового дослідження описується також поняттям "картина світу". Виникає питання, чим відрізняється теоретичний рівень наукового пізнання від метатеоретичного? На теоретичному рівні ми маємо справу з сукупністю пізнавальних процесів, пов’язаних із висуванням, розробкою та обгрунтуванням певних гіпотез, а також із описом, поясненням і передбаченням наукових фактів. На метатеоретичному рівні через узагальнення результатів теоретичної та практичної пізнавальної діяльності фіксуються загальні передумови наукової роботи. Для опису метатеоретичного рівня наукового пізнання дослідниками було запропоновано поняття "архетип наукового мислення", яке має два елементи: "стиль мислення" та "картина світу". Під "картиною світу" розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об'єктивної реальності, який вивчає конкретна наука. Поняття "стиль мислення" позначає сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи опису та пояснення явищ. Під поняттям "архетип наукового мислення" розуміють сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір та прийняття її кінцевих результатів, а також задають певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні. Архетип наукового мислення є історичним утворенням. Він включає в себе не лише результати науково-теоретичної діяльності, а й фіксує результати розвитку всіх форм духовно-практичного освоєння світу, які теоретично відображаються в філософії. Слід підкреслити, що архетип наукового мислення є передумовою теоретичної діяльності в науці, а філософія є тим середовищем, яке формує цей архетип. Якщо основним елементом теоретичного знання є закон, який відображає необхідні та суттєві зв'язки між явищами, то метатеоретичне знання формулюється у вигляді принципів, характерних для теорії і практики наукової діяльності. Серед основних принципів варто назвати:

· принцип цілісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле;

· принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані її меті в цілому;

· принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому

· принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови;

· принцип самоорганізації означає, що динамічна система здатна самостійно підтримувати, відтворювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування;

· принцип взаємозв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища.

Поруч із цими принципами, існує кілька підходів до наукової діяльності. Серед них варто виокремити: системний, структурно-фунціональний, синергетичний, інформаційний.

Системний підхід забезпечує комплексний характер наукового дослідження і дає змогу визначити стратегію наукового дослідження. Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Відносно новим у науці є синергетичний підхід. Суть його полягає в дослідженні процесів самоорганізації нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предметом синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. Синергетичний підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.