ТОП 10:

НАБУТОК У ПРОЗІ Й ДРАМАТУРГІЇ



оман«Недуга» породила суперечка майбутнього його ора 3 друзями—прозаїками Підмогильним і Антонен-м-Давидовичем про те, що писати легше. «Прозу!» — азав Плужник і довів, написавши роман, що вийшов а ома виданнями. «Недуга» —роман побутовий і психоло-

гічний. Створено йогопісля вивчення середовища (артис­тичного і навколотеатрального), в якому відбувається дія. Вже це, саме писання «Недуги» з інтересом і в напрузі не дає підстав твердити: річ ця прохідна, нею автор хотів «відкупитися», забезпечити собі право написати щось інше (така загалом позиція видавців і дослідників діаспори). Та й потреба відкупатися виникла у Плужника згодом — 1934 року...

Значне, хоч і не видатне явище української прози 20-х pp., роман колоритно відтворив добу непу. В центрі твору — «хвороба» керівника підприємства Івана Орловця. Правильний її діагноз—не так невралгія, як фатальна пристрасть комуніста до жінки з ворожого йому буржуаз­ного світу Завадської. Прозаїк майстерно нагромаджує психологічні подробиці, що передають, як жага прогресує, а герой підспудно оміщанюється, як через особисте страждає громадське. Новий для Орловця стан розколотості надвоє. незнайомий «богемний» світ (у колі Завадської—компози­тор, антрепренер, теоретик і критик мистецтва, причому останній узагалі його не знає і не любить,—образи ці випи­сані іронічно) —підштовхують героя до розладу з дружи­ною, перелюбу з третьою жінкою У розв'язці твору Орло­вець із від'їздом Завадської викреслює цю історію з пам'яті. Багата проблематика неоднозначного роману включає колі­зії хисту і почуття (героїня жертвує талантом задля любові до інженера Сквирського), свідомості та обов'язків, вірності й зради. Філософія Сквирського про занехаяну більшістю науку жити й кохати певною мірою відображає погляд автора. Відчутне в творі критичне ставлення самого Плужника і до побуту тих «будівників нового життя», які живуть у бруді, наче в барлозі.

Розгал ужена композиція (крім основного плану, в творі є три основні новели —житейські оповідки у викладенні Мюфке і псевдо-Сичова) збагачує життєвий зміст твору. Влучно окреслено характери персонажів (егоїста «спеца» Звірятина та багатьох інших), навіть епізодичних, як-от «старорежимного» дідка з ідеєю лікувати теперішнє «все життя хворе». Автор цілковито володіє романною манерою письма, поєднуючи психологічний реалізм XX ст. і засоби імпресіонізму. Майстерно виписано міські краєвиди, що на початку другої частини взагалі можна назвати поезією в Прозі. Усе це свідчить на користь «міського» роману, який мас не лише пізнавальне, а й естетичне значення.

Текст першої з чотирьох п'єс Плужника під назвою

«Болото» невідомий. Знаємо, що виставу було заборонено як неактуальну. Не ставилися (хоч і були опубліковані 1929 р.) і дві наступні —«Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті». Комічна, часом і трагічна історія (в 4 діях, із пісенними номерами) передміського двору є драматизова­ними перипетіями з життя його мешканців. Вони сходяться, розходяться, люблять (здебільшого без взаємності) і ревнують, шукають змоіу проіснувати, коли, як декларує п'яний барахольник Захарко, «Шана і честь, в кого грошики єсть. Гасло доби—гроші роби!». П'єса з вагомим іронічно-гумористичним компонентом «Професор Сухораб» має за тему прозріння благородного ідеаліста-батька. Воно стало потрясінням для нього: Сухораб зайшов у конфлікт із свої­ми цинічними дітьми, які його зрадили в погоні за грошима. Віру позитивного героя в молоде покоління підтримали хіба що його робітник і служниця. В останній яві професор полишає зміщанений дім, де непотрібний. І ця п'єса, подіб­но до попередньої, виявила повне опанування законами драматургії, в тому числі масових сцен (весілля), вміння кількома штрихами чи й репліками «ліпити» образ (скажі­мо, поета-авангардиста Йо Міхуватого, гостя Гречки тощо). Багата мовна палітра драм надається до порівняння її з мовотворчістю М. Куліша.

Про названі п'єси автор казав, що їх дивитимуться з цікавістю, але не більше. Найбільші ж надії покладав і найдовше (понад п'ять років) писав Плужник віршову трагі­комедію «Змовав Києві». Інші варіанти назв—«Брати», «Інженери», «Шкідники», «фашисти». Цей майстерний, зовсім не заробітчанський твір, схвалений і взятий до сценічного втілення режисером Л. Курбасом, побудований, на жаль, на хибних засновках,—політичних сфабрикова­них процесах (на кшталт Шахтинського). Тема шкідництва «спеців» на заводі, виведених на світло денне аж надто свідомими робітниками, відображаючи атмосферу доби, наводить на роздуми про міру щирості (чи довіри) автора. "е назвати вдалим сюжетний хід, продиктований гнітом сталінської тоталітарної підозрілості, з прибулим із Галичи-ни Для розвалу виробництва інженером Карутом (у '_ ірофесорі Сухорабі» маємо аналог—польського шпигуна

еха). Історія знає ситуацію протилежну, коли західно­український письменник А. Крушельницький із родиною "Риїхав до Києва будувати соціалізм,—і всі стали жертва-'^и репресій.

Однак, попри ці моменти, «Змова в Києві» —явище в 199

драматургії значне, високохудожнє. З улюбленоївже ситуа­ції негараздів у родині через різні політичні орієнтації Плужник на цей раз узяв усе —напруженість ситуацій, саморозкриття персонажів, гостроту зображення. На тлі персонажів, які кон'юнктурне легко міняють ідеологічні переконання, мову і душу, вирізняються брати Петро і Семен Лукаші (відповідно—переконаний радянець і ко­лишній міністр-гетьманець), обидва сини першого, а ще занадто «неподільний» комуніст Петренко. Петро Лукаш, почасти речник віри самого автора в нову добу, з переко­нання будує робітничий світ для свого народу, що нібито «посів уже... в народів вольнім колі». Та ворожість його синів до УРСР використовують проти нього...

Гострота історичних, політичних характеристик (як табо­ру білого, жовто-блакитного, так і «кодла», що присмоктало-ся до радянської влади), вагомий українознавчий зміст (загалом слушні репліки Карута—про суржикову мову;

Валентини — про полохливість національної вдачі; шовініс­та-великодержавника Єремєєва—про українську еліту, що «как русские растит своих детей», а чи Василя —про українські кривди від росіян тощо), динамічність подій, афористичність виразів (на кшталт «Той людям не суддя, кого сучасність кинула в підсудні!»), що надають п'єсі характеру українського «Горя з розуму», і вигадливе поєд­нання реплік різних персонажів, природність ямбічної мови з різноманітним римуванням вигідно вирізняють п'єсу. Зокрема — на тлі продукції тодішніх «чільних» драматургів І. Микитенка й О. Корнійчука.

4 грудня 1934 р.,коли Плужник працювавза столом, його арештували. Після допитів, під час яких слідчий Хаєт бив поета по обличчю навіть у присутності свідків, проти нього та інших арештованих письменників висунули стандартне та безглузде звинувачення в терорі (діялось якраз по вбивстві Кірова). Суд замінив розстріл десятьма роками у спецтаборах. Хворого в останній стадії туберку-:

льозу повезли у вагонах-ктелятниках» над Біле море. Фактично злочинний режим жорстоко знищив Євгена Плужника. Перед смертю в табірній лікарні (а він і там намагався писати вірші) в кухлі води, поданім санітаром-українцем, побачив Дніпро. Хотів уздріти сонце, але 2 люто­го 1936 р. розлучився з ним назавжди.

[?j ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які ви знаєте літературні організації 20-х pp.? Чим виріз­нялася з-поміж них «Ланка» (МАРС)?

2. Що спільного у світосприйманні Є. Плужника і В. Підмо-гильного?

3. Як ви розумієте назви поетичних збірок Є. Плужника?

4. Схарактеризуйте мотиви та образи збірки «Дні».

5. Чи змінилася Плужникова палітра у збірці «Рання осінь» порівняно з попередньою?

6. Схарактеризуйтеобраз ліричного героя, сучасника Є. Плужника.

7. Чи відрізняється ліричний герой збірки «Дні» від того, який постав у «Рівновазі»?

8. Чим Плужникова поезія вирізнялася на загальному тлі української лірики 20-х pp.?

9. Які головні прикмети таланту Плужника-лірика?

10. Викладіть письмово свої думки щодо традиційного і нового у творчості Є. Плужника.

11. Чи є суперечності у світосприйманні поета і в його творчо­му самовираженні?

12. У чому полягає філософічність Плужникової поезії?

13. Як у його індивідуальному стилі поєднується громадянське та інтимне?

14. Це поет «для душі» чи для читання з трибун?

15. Які актуальні проблеми свого часу поруШує митець у пое­мах «Галілей» та «Канів»?

16. Які риси індивідуального стилю проявляються в цих творах поета?

17. У чому їхня історюсофічність?

18. Яку роль в ідейно-стильовій палітрі поеми «Галілей» вико­нує поєднання різних часових площин?

19. Чи погоджуєтеся ви з думкою критика В. Базилевського, який сказав, що поема «Галілей» є «поетичним піком Плужника»? Аргументуйте свої судження.

20. Де мрія, а де дійсність у поемі «Канів»?

21. Що в поемах «Галілей» і «Канів» поет сказав про себе?

22. Які головні прикмети Плужника-епіка?

23. Які проблеми порушено в романі «Недуга»?

24. Схарактеризуйте образи головних персонажів роману.

25. Які головні прикмети таланту Плужника-драматурга?

26. Чи могла б зацікавити сучасного глядача п'єса Є. Плужни­ка «Змова в Києві»?

27. Чим цікава поезія Євгена Плужника для нас?

28. Напишіть твір на одну з тем: «Євген Плужник серед своїх сучасників», «Мотиви, образи, настрої Плужникової лірики», «Сучасне сприйнятгя поеми "Канів" ("Галілей")».

ЁЭ РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Плужник Євген. Поезії.—К., 1988.

2. Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово:

Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.—К., 1994.—Кн. 2.

3. Ливріненко Ю. Євген Плужник // Розстріляне відродження:

Антологія 1917—1933.—Париж, 1959.

4. Новиченко Л. По той бік спокою//Вибр. праці: У 2 т.—К., 1984.—Т. 2.

5. Скирда Л.Євген Плужник: Нарис життя і творчості.—К., 1989.

6. Череватенко Л.Все, чим душа живе //Євген Плужник. Пое­зії.— К., 1988.

7. Череватенко Л. «фатальний цей трикутник» // Євген Плуж­ник. Змова у Києві.—К., 1992.

8. БазилевськийВ.Євген Плужник//Літературна Україна.— 1988.—№ 45.

9. Коваленко-Плужник Г.Спогади // Україна.—1990.—№ 1—4. 10. Гришин-ГрищукІ.Останні дні поета//Дніпро.— 1990.—№ 2.

ВОПОПИМИР СВІПЗПИСЬКИИ

(1885—1941)

СПІВЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

 

Унікальний поет-новатор, «неповторний, своєрідний, тонкий» (М. Бажан). Людина драматичної долі, що залиши­лася вірною собі та протиставилася руйнівним вітрам доби сталінщини плеканням у творчості «самовідданого індиві­дуалізму» (В. Стус) та непонівечених цінностей духу. Творець художнього набутку, що належить до «найвищих досягнень поетичного мистецтва» (О. Веретенченко) світу, але, на жаль, майже неприсутній на своїй Батьківщині внаслідок мінімальних тиражів його книжок, великої дистанції в часі між останніми з них, традиційної відсутнос­ті в програмах шкіл і вишів тощо. Все це про нього — Воло­димира Свідзинського, за оцінкою літературознавця з діас­пори Е. Раиса, инайпотрібнішого з українських поетів», «найпрекраснішу з квіток, щоїх українська людина зрости­ла в своєму саді».

Формування, перші творчі самовияви. Майбутній поет і перекладач народився в селі Маянів на Вінниччині 8 жовт­ня 1885 р. Був другою дитиною в родині священика Євтима, який походив із селянського роду. Неписьменною селянкою була мати Наталка — володарка справжньої скарбнички українських фольклору й мови, глибоко віруюча жінка. Володимир навчався —разом із братом Вадимом —у духов­них закладах: Тиврівській бурсі та Кам'янець-Подільській семінарії. Затхла атмосфера в ній не змінилася з часів А. Свидницького і С. Руданського. У 1904 р. Свідзинський залишив клас богослов'я, обравши іншу життєву дорогу.

Ще підлітком його полонила народна творчість, він залюбки спілкувався з її носіями, виявляв демократичні симпатії — все це потім живило його оригінальну поезію.

Вдомана канікулах пожадливо читав класичну літературу, захоплювався «Енеїдою» Котляревського, народолюбними писаннями Марка Вовчка. З 14 років, за свідченням брата, почав друкуватися (в російському журналі «Нива»). Небай­дужий до дотепного слова, вів рукописний гумористичний журнал.

Із 1907 p.—у Києві. Вчився на економічному факультеті Комерційного інституту, де його професорами були гро­мадський діяч статистик О. Русов, економіст К. Воблий, історик М. Довнар-Запольський. На цей час, певно, і припа­дає знайомство з П. Тичиною, з яким Свідзинський згодом разом працював, творчо спілкувався. В першому числі журналу «Українська хата» за 1912 p. (орган київських модерністів) віршем «Давно, давно тебе я жду» Володимир дебютував як український поет. Ще учнівські ямбічні рядки відтворюють розлуку з давно очікуваною коханою, про яку нагадують квітучі мальви...

Закінчивши комерційний інститут, працював у вінниць­кому земстві економістом. Вивчав край—«красу України», 1916 р. став співавтором книжки про подільські народні кустарні промисли (Свідзинському належить розділ-нарис «Ткацький промисел»). За першої світової війни два роки служив в армійському польовому контролі на терені Гали­чини (до 1918 р.). Про цей період біографічні відомості є особливо скупими. Можна, припустити, що саме тоді оста­точно визріли національно-світоглядні переконання Свід-зинського, бо ж і повернувся він саме до Кам'янця-Поділь-ського—значного культурно-освітнього центру Української самостійної держави. З 1920 p. він працював мовним редак­тором видавничого відділу Подільської народної управи. В університетському часописі «Нова думка» виступив (1920) із талановитою стилізацією народної лірики кохання «Пісенька» та віршем «Знову в душі моїй...» —раннім опра­цюванням мотиву екзотичних мандрів (хай у мареннях-видивах), що став популярним перегодом (М. Рильський, Ю. Яновський та ін.).

Перша збірка В. Свідзинського—сумлінного архівіста й дослідника-українознавця —під невибагливо-скромною на­звою«Ліричні поезії» вийшла лише тисячею примірників у Кам'янці 1922 p. Виявила вона свіже ліричне обдаровання зрілої людини, що прийшла в письменство з внутрішньої потреби (тому й так пізно), самобутність метафоричного мислення, камерність творчості, економну виразність стилю, що елегійністю не відповідав панівному в ті роки

«фанфарно-буряному» тонові поезії. Цінність першої книж­ки Свідзинського—в її щирому гуманізмові, який у СРСР уже звався «абстрактним буржуазним». Автор вірша «Тоді ж то...» на противагу кривавим «карам і помстам» вірив:

буде «В очах зірниці світової —Любов, одна любов». У роз­виток шевченківської традиції та з силою «ранньотичинів-ського» виразу відтворив вражаючий контраст буяння при­роди—й людської упослідженості («Темна»):

Стара, старенька.

Босі потріскані ноги,

В одній руці костур,

У другій руці кошик.

Прихилилась лицем до церковного муру

І наче завмерла.

Філігранній майстерності описів відповідає інтенсивність чуття. Скажімо, любовного пе­реживання, в якомунемовбирозчиняється ліричнийгеройпсихологічної мініатюри«Якнадра темряви твій зір...», Є в рідкісній збірці 1922 p.',якугоді шукати в бібліотеках, лі­ричні поезії, що започаткували лінію філософії природи (натур­філософії) у творчості поета. Зосереджене спостереження світу природи, зокрема рідної подільської, зіставлення їїтасенсу існування людини прита­манне віршеві «Вітер». Тут природа мальовнича і націо­нальне виразна, наділена люд­ською душею, симфонією зеленого шуму «біжить, сміється У слід блакитний за днем поривним». В іншому випадку — задумлива, наділена дорогою для поета тишею самозосере-Дження, яку не порушує й випадкова відвідувачка забутого парку (елегія «На Поділлі»).

 

Портрет 3. Й. Сулковської, дружини В. Свідзинського

Зрозуміло: ця шляхетна споглядальність, осердечена увага до голосів землі, пейзажність та інтимність, начебто

 

Збірку повністю передруковано в журн. «Дніпро» (1996, № 1).

далекі від «громадського життя» і потреб «працюючих мас», не були схвалені критикою. Щоправда, рецензент І. Дні­провський (сам письменник) не міг не відзначити «красиву, молоду, свіжу мову», «тонкі відчування» творів збірки. Зага­лом же за життя поетові так і не довелося зажити в офіцій­них відгуках заслужено високих оцінок.

У 1925 p. разом із родиною (дружиною і натхненницею його музи вчителькою Зінаїдою Сулковською та донечкою Мирославою) Свідзинський переїхав до Харкова. До кінця житгя працював у «Червоному шляхові» (з 1936—«Літера­турний журнал»). Його стіл стояв у крихітній кімнатці;

поряд було робоче місце шефа відділу—П. Тичини, який часто читав йому власні вірші ще до друку. Постійно пере­буваючи в колі української інтелігенції, запам'ятався сучас­никам як мовчазна і скромна людина, середня на зріст, ху­дорлява, з інтелігентним обличчям і лагідною усмішкою.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.238.169 (0.012 с.)