Вічна загадка любові.— С. 57.

безперечно, саме сільська тематика була дуже okvcwbok) для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її ^сп 'ні Г. Тютюнник іде власним шляхом.

Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстру­вання партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальши­вого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався полі­тики, не використовував публіцистичних засобів соціально­го аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села,

Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живо­писцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнути­ся болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидан­ня власних висновків і оцінок.

Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди—жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою,

Варто підкреслити, що Г. Тютюнник звертав особливу увагу на мову своїх творів. Часом у пошуках якогось потрібного, найточнішого, на його погляд, слова просиджу­вав годинами. Взагалі писав, не поспішаючи, довго вино­шуючи задум, ретельно обмірковуючи сюжет, окремі деталі, яким теж приділяв велике значення.

його мовний стиль характеризується, на противагу інши^м, багатством лексики, синонімів. Так, наприклад, герой не просто «говорить», а—цокотить, одказує, ози­вається, вигукує, регоче, оскиряється, лементує, бубонить, мигиче, видихує, шепоче, шушукається, питається, бурмо­тать, вихоплюється, співає, просить-стогне, хрипить, волає, кричить, зронює в тиші і т. д. Скрізь, де бував, письменник уважно прислухався до розмов звичайних людей, особливо GiAbcbKnx, занотовував влучні вислови, приказки, цікаві

спостереження —таким підготовчим матеріалом рясніють його записники.

Ще однією важливою рисою індивідуального стилю Григора Тютюнника є «млявість» сюжету або його цілкови­та відсутність, як-то в новелі «У Кравчини обідають».

Досить коротко, неквапно тут розповідається про життя і побут сімейства Юхима Кравчини. Далі так само неквапно описано ритуал обіду в один із буденних днів. Саме через цей опис «оживає» характер головного персонажа. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання.

Отже, в центрі творів Григора Тютюнника завжди людський характер, певний тип. Ніде не знайдемо роздумів митця про зображуване, письменник узагалі не робить яки­хось висновків, не вирішує піднятих проблем, не нав'язує своїх думок читачеві. Ця риса була характерною для | української прози від В. Стефаника, М. Коцюбинського аж І до початку 30-х pp. XX ст. Надалі, зі штучним вилученням із літературного процесу В. Підмогильного, В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Косинки, інших репресованих митців, вона була викорінена накинутим більшовиками «соціаліс­тичним реалізмом». У 60-х pp. перервана традиція оживає заново, підносячи літературу на вищий щабель. І роль у цьому процесі Григора Тютюнника чи не найвагоміша.

В цілому об'єктивована манера оповіді не дає жодних підстав говорити про авторову цілковиту байдужість до зображуваного. Г. Тютюнник любить людину, про яку пише, незважаючи на те, яка вона. Страждає разом із нею, переймається її почуттями, проблемами, часом сумує, спостерігаючи її малість, нікчемність, незахищеність перед великим всесвітом із «якоюсь безсилою журбою», як сказав про це німецький дослідник Рольф Гебнер'. Дитям його уяви, фантазії, його художнього дослідження є і Нюра, який втратив власне єство, пристосувався («Нюра»), людина-гвинтик Маркіян («Поминали Маркіяна»), і незахищений, світлий Климко («Климко»), і сноб Степан («Син приїхав»), і легковажна Дарка («Кізонька»), і фатально одинока Вуточ-ка («Вуточка»), і дивакуватий Санько Бреус («Дивак»), і чесний трудівник Іван Срібний («Іван Срібний»), У цьому калейдоскопі доль, характерів Григір Тютюнник розказав

Гебнер Р. Нові умови, новий герой // Всесвіт.— 1982.— № 2.

щиру правду про нас самих, незалежно від того, живе­мо ми в селі чи місті, старі ми чи діти.

Ще одна прикметна деталь його світовираження.

У своєму щоденнику він писав: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені»'. Тому не дивно, що його твори виходять далеко за межі одного факту, однієї конкретної історії життя якоїсь людини. Вони сягають загальнолюдських, вічних мотивів і проблем, що хвилюють митців споконвіку. Причому це стосується всіх творів Григора Тютюнника. Тільки для непідготовленого естетично читача вони будуть лише життєподібним віддзеркаленням зовнішнього світу і майстерним зануренням у світ людської душі.

До таких вічних мотивів і проблем, що хвилювали прозаїка, насамперед можна віднести проблему людського буття на землі. Прикметне, що герої Григора Тютюнника не намагаються знайти відповідь на питання, в чому сенс їхнього життя, чи так вони живуть, як то роблять, скажімо, персонажі Олеся Гончара. Показуючи життя в різних про­явах, розповідаючи про різних людей, письменник на­штовхує читача на думку про минущість буття, неповтор­ність кожної хвилини, передає йому власний біль. Він прагне наче увіковічити якісь швидкоплинні моменти, що схвилювали його як художника, цікаві, яскраві характери. Особливо це відчутно в новелах «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін», «Устим та Оляна», «Крайнебо».

Особливо близьким Григору Тютюннику був мотив самотності людини в цьому недосконалому, часто абсурдно­му, світі. Жоден із його героїв не долає своєї самотності, хоча вони майже всі самотні, кожен із власної причини: не послав Господь дітей («Кленовий пагін»), відібрав їх («Вуточка»), наділив особливими рисами характеру, вдачі («Дивак», «Дикий», «Холодна м'ята»). Життя топчеться по Цих самотніх душах, почуттях, як у новелі «Холодна м'ята», робить людину беззахисною і тому безпорадною, змалілою. Ось Нюра (з однойменного оповідання) після того, як очіку­ваний зять покинув єдину дочку Маню, стоїть серед «...дво­ру зсутулений, з опущеними вздовж пальта руками і неви-Діощими очима дивиться кудись мимо хат, садків, городів, чавіть мимо самого неба...». Він дає Мані ножика, щоб

Вічна загадка любові.— С. 65.

передала зраднику в подарунок,—наче відмовляється від мрії побачити доньку щасливою. Ніхто не може Нюрі допо­могти.

У новелах «Вуточка» і «Кленовий пагін» старенькі, наче забуті Богом і людьми, будуть до останніх своїх днів чекати звільнення від своєї фатальної самотності, хоч усе змінюва­тиметься довкола, життя йтиме вперед. Саме це чекання триматиме їх на цій землі.

Кожен несе свій важкий хрест. Усі твори письменника пронизані цим мінорним настроєм, цією вічною печаллю. Водночас душа кожного шукає порятунку, звільнення від тягаря, часом непосильного. Тому його герої зазвичай страждають, прагнуть якось вийти з рокованого проти­стояння дійсності, реального життя і мрії, прагнень душі, її поривань. Вони або є диваками в цьому світі, такими собі білими воронами (як то показано в новелах «Дивак» чи «Дикий»), або почуваються ними («Бовкун», «Нюра», «Іван Срібний»),

У час написання цих оповідань Григорові Тютюнникові надзвичайно імпонувала творчість російського письменника В. Шукшина. Він переклав його повість «Калина червона» українською. Але це не означає, що маємо зразок впливу В. Шукшина, який також створив чимало дивакуватих героїв.

По-перше, в 60-х pp. то була загальна поширена тенден­ція звертати увагу на звичайних, на перший погляд, людей, які на тлі сірої маси були яскравими особистостями, були такими тому, що не піддавалися тотальному нівелюванню, зуміли втриматися на поверхні. Ця тенденція означала відверту опозицію щодо створення позитивних, ідеалізова­них героїв-сучасників.

По-друге, Григір Тютюнник сам почувався в тоталітарно­му суспільстві диваком, особливо коли переїхав до Києва. В ті часи панувала атмосфера переслідування інакомисля­чих, тобто тих, які виривалися з загального потоку на волю чи прагнули вирватися, які самостійно мислили і намагали­ся самостійно діяти. Таких переслідувань зазнавав і він.

Варто підкреслити й автобіографічність багатьох творів митця. Особливо це стосується його оповідань «В сутінки», «Смерть кавалера», повістей «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу». Вони з'явилися як наслідок спогадів про власне голодне воєнне і повоєнне дитинство. Герої цих творів — діти, ровесники його дитинства. На їхню долю випали важкі випробування, вони завчасно набиралися

цілком дорослого життєвого досвіду, самотужки мусили виборювати місце під сонцем.

Лде ці твори писалися не спеціально для дітей, не лише спогади про власне дитинство спонукали їх з'яву. До речі, ГоигіР Тютюнник боляче реагував, коли його називали литячим письменником. Про це пише Валерій Шевчук у спогадах. Власна душа митця була дуже схожою на дитячу, власні почуття, переживання світу були суголосні почуттям дитини, чистого, нічим не зіпсутого. довірливого створіння. Підсвідоме Григір Тютюнник тягнувся до образів дітей, а ще _старих людей, які з часом стають такими ж вразливи­ми та беззахисними. Саме вони були найточнішим віддзер­каленням його душі.

Для прикладу можна звернутися до початку автобіогра­фічної повісті «Облога».

Війна. Малий сирота Харитон іде полем, бур'янами, в густому тумані, через який навіть не видно стежки. Його оточує моторошна тиша, хіба зрідка озветься гайвороння. Хлопець сам у тумані і в цій гнітючій тиші. А де самот­ність—там страх. Щоб побороти його, він щосили кричить:

«Мол-чать!» і «Стой, хто йдьот!» (чув від старших). Цей стан одинокого мандрівника в туманному степу, не зіпсуто­го, не озлобленого — образне втілення душі самого Григора Тютюнника, самотнього серед чужих йому людей, їхньої метушні довкола заробітчанського пирога. А той грізний окрик—наче емблема тоталітарного суспільства, яке так боляче підрізало йому коріння. У стані малого Харитона, Санька Бреуса, Нюри письменник перебував не раз.

Але, як і ці герої, лишаючись наодинці із своєю самот­ністю, він не лише намагався зрозуміти себе, зробити для себе якийсь вибір, а й настирливо шукав опертя своїй змученій душі. Про це красномовно говорить одна з його останніх новел «Три зозулі з поклоном».

^Цей твір чи не найглибше з усіх віддзеркалює внутріш­ній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідоме До п написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія.

Ьуло то 1976 р. До Іртиського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, особливо Разила одна—«Летіла зозуля через мою хату...». Говори-ося в ній не просто про нещасливе кохання, а й про вічне, єпереборне ніким і нічим страждання людини. Григір ураз Дхопився і побіг до себе в кімнату. Про це розповідають

очевидці. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном». одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться —в 70-х pp. ці події замовчува­лися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора.

Усього на кількох сторінках розгортається досить поши­рена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька опові­дача. Невдовзі його засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Так у тексті, а за ним маються на увазі репресії. Втім, це тільки фабульний штрих. Найголовніше тут—почуття, пристрасті, переживання героїв. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просто­рові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач задумується над вічними, істинними цінностя­ми, разом із героями починає шукати гармонійного вирі­шення конфлікту. Інакше й бути не може, інакше крах. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. «Любові Всевишній присвячується» —такий епіграф дає Григір Тю­тюнник. У новелі любов оточена неземним ореолом, над­звичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листо­ноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає супер­ницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфи­на душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

Це надзвичайно сильне біополе любові єднає всіх героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпережи­вання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник скоріше втілює свій ідеал, власне вирішення

кладних ситуацій, подає нам свою версію гармонійного влагодження найзаплутаніших стосунків, аніж то він міг би спостерігати в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила сина, Марфа продовжує чогось чека­ти, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

' Новела несе на собі печать притчовості — висновку, до якого приходить автор і якого пропонує читачеві. Цей ви­сновок напрошується тут сам по собі, через усю образну тканину твору. Ось він: любов—почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби даєть­ся якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осу­дом чи запереченням, має право на існування.

«ОДДАВАЛИ КАТРЮ»

Однією з центральних у творчості Григора Тютюнника була маргінальна проблематика. Свого часу вона цікавила І. Франка, Панаса Мирного. У XX ст. маргінальні характери стають об'єктом художнього дослідження В. Підмогильного («Місто», «Невеличка драма»).

Григір Тютюнник сам народився в селі, хоча більшу частину життя прожив у містах. Село, як уже знаємо, постійно вабило його до себе. Тому йому близький і зрозу­мілий стан людини, яка опиняється між селом і містом.

Довколишнє життя давало поживу для роздумів над мар­гінальними проблемами. У повоєнний час, а надто в 50— 60-х pp. мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі від тяжкої праці на землі. Це був об'єктивний процес, але його значно прискорював ганебний стан тогочасного села, зу­мовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правля­чої партії.

Г. Тютюнник маргінальній темі присвятив кілька своїх ^^"Рів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій субот­ній». Маргінальні мотиви звучать і в інших новелах, опові­даннях.

Угадаймо оповідання «Дикий». Присвячене, до речі, па-^м яті^ В. Шукшина, який не оминав увагою подібні характе-ри. Його герой Санько Бреус тільки починає свій життєвий ^ля^, але тут, у селі, йому дуже незатишно, є всі симптоми

його пошуків щастя у місті. Чи ж знайде? На це запитання повною мірою дає відповідь повість «День мій суботній» опублікована вже після смерті автора. В її центрі — нудьга сум головного героя, його непристосованість до жорстких правил міського життя, в якому виборсується на поверхню тільки той, хто вміє добре штовхатися ліктями, його щирість, безкомпромісність. Недарма любить ходити на базар—там йому «пахне селом», чимось рідним, світлим. Чи не такі почуття переймали душу і самого письменника?

Класичним у цьому маргінальному ряду є оповідання «Оддавали Катрю->.

Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя, В селі женихів нема, а Катрі пішов третій деся­ток —то ж мусять оддавати.

Родина готується до весілля. В його розпалі, нарешті, з'являється наречений—зрусифікований жевжик. Дівчина мусить їхати з ним. Це фабула оповідання. Вона, як бачимо, досить проста. В центрі сюжету—підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній уже для стилю Тютюнника манері: непоспішливо, з детальними побутови­ми подробицями, які часто несуть у собі й підтекстовий зміст, поглиблюючи думку, додаючи важливої позасюжетної інформації. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторо­го плаття, що приховувало стан».

Звичайно, в центрі твору—доля Катрі, її родини. Це насамперед кидається в око та найбільше хвилює читача. Але, розкриваючи внутрішній стан своїх героїв, показуючи їхні переживання напередодні весілля, ретельно вимальо­вуючи характери, поведінку, письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша —стан українського села. З Катря-ми, що від'їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старію­чих батьків, село руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неми­нучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються люд­ські душі, вони наче міліють.

Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває про свій стан непевності і тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається — «виявилося, що сміх у нього тихий, м'який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуалу

вньої української пісні всі присутні мовби перероджують-^Аа повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки ^ся. й співало ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п'яненький, шукаючи собі "ворога", щоб одвести душу... Ще недавно Паоаска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то д„ди _і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них—його мрія об'єднати всіх та спрямувати на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подіти­ся. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблем. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.

У творі ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим. що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно і розгортається у нетрадиційному ракурсі—авторська симпатія на боці першого. Тютюнник спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками, життя, з глибоким сумом. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершується від'їздом молодих, їхніми поспішливи­ми зборами і снігом, першим осіннім ще снігом —всім стає холодно, незатишно, в душах з'являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй Дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, люди­на почувається самотньою та беззахисною, хоч сама виби­рає собі такий шлях.

А все могло бути інакше. Те старе так прагнув опоетизу­вати письменник, і це йому поталанило зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з Дотриманням майже всього давнього обряду, хоч молоді і противилися йому. Те старе і в образах батьків Катрі, в їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідти

страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадай­мо Катрю — вона постає сполоханим, загнаним у сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками повідати їм найпотаємніше—сором і страх заполонює всі інші почуття.

Прикметна з цього приводу деталь, на яку варто зверну­ти увагу. Це стара, ще бабина, хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «...як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів...». Ця хустка покликана захистити Катрю від усіх жорстокостей довколишнього світу. Але чи візьме її вона з собою в далеку дорогу, в чужі їй світи —тобто чи ж збереже пам'ять, чи не відречеться від себе у зросійщеному Донбасівському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила висо­ко-високо? На ці питання автор не дає відповіді. Нам до роздумів лишається лише сумний-пресумний Катрин остан­ній погляд.

В

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життєвий шлях письменника.

2. Як формувався індивідуальний стиль Г. Тютюнника?

3. Чому для Г. Тютюнника саме жанр новели став найулюб­ленішим?

4. Розкажіть, чому Григір Тютюнник врешті почав писати українською мовою.

5. Що спільного між Г. Тютюнником та іншими «шістдесят­никами» (В. Симоненком, М. Вінграновським, Л. Костенко, В. Шев­чуком)?

6. Зробіть загальний огляд творчої спадщини митця.

7. Як щоденники, листування письменника допомагають нам зрозуміти його світобачення, стан душі, а також його твори?

8. Знайдіть і випишіть висловлювання Г. Тютюнника про художню творчість, завдання митця, особливості власної письмен­ницької лабораторії.

9. Пошукайте у спогадах про Григора Тютюнника свідчення про його людські якості, риси характеру.

10. Як відобразилися спогади письменника про власне дитин­ство у його творах?

11. У яких новелах, оповіданнях, повістях ідеться про долю дітей?

12 Прочитайте повість «Климко». Які риси характеру головно­го героя вас приваблюють?

13 Окресліть тематику творчості Григора Тютюнника.

14 Чи «укладається» творчість Г. Тютюнника в межі «соціаліс­тичного реалізму»?

15 Якими рисами новели митця відрізняються від творчої

манери інших авторів, які писали про українське село в XIX ст.?

А в XX ст.?

16 Назвіть основні особливості індивідуального стилю Григора

Тютюнника.

17. Чому письменник був невгодний правлячій владі? 18 Прочитайте новелу «У Кравчини обідають». Що ви дізнали­ся про традиції та звичаї цієї родини?

19. Схарактеризуйте образ Кравчини.

20. Які наскрізні проблеми, мотиви ви могли б виокремити у творах Григора Тютюнника?

21. Простежте в різних новелах митця мотив самотності лю­дини.

22. Григір Тютюнник оптиміст чи песиміст?

23. Прочитайте повість «Облога». В чому автобіографічність

даного твору?

24. Чи був, на вашу думку, Григір Тютюнник дитячим письменником?

25. Який зв'язок ви бачите між творами про дітей і власною долею Григора Тютюнника?

26. Що спільного між образом Санька Бреуса («Дикий») і авто­ром?

27. Що головніше в новелі «Три зозулі з поклоном» —зобра­ження подій чи вираження почуттів?

28. Чи традиційно вирішується в цьому творі так званий любовний трикутник?

29. Що означає в народній міфології образ зозулі?

30. Які думки виникли у вас під час прочитання новели «Три зозулі з поклоном»?

31. Хто з митців 20—30-х pp. порушував маргінальну тему?

32. Прочитайте оповідання «Син приїхав». Схарактеризуйте образ головного героя. Як, на ваш погляд, ставиться до нього автор?

33. Як через долю Катрі («Оддаивли Катрю») письменник показує українське село середини XX ст.?

34. Які проблеми порушує автор в оповіданні «Оддавали Катрю»?

35. Письмово проаналізуйте одну з новел митця, яка вам найбільше сподобалася.

Ш РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Тютюнник Грипр. Твори.—К., 1984.—Кн. 1, 2.

2. Вічна загадка.любові: Літературна спадщина Григора Тютюн­ника. Спогади про письменника.—К., 1988.

3. Ласло-Куцюк ЛІ. Тенденції сучасної української прози // Шу­кання форми: Нариси з української літератури XX століття.— Бухарест, 1980.

4. Закон спільного кореня: Листування між Григорієм та Григо- ром Тютюнниками // Вітчизна.— 1986.—№ 6.

5. Тютюнник Грипр. Листи // Дніпро.— 1987.—№ 6.

6. Гуторов О. Незахищене серце: Характер і час Григора Тю­тюнника // Прапор.— 1990.—№ 7—9.

7. «Добра моя людино...»: (Листи Григора Тютюнника до бра­та)//Родослав.—1991.— № \^3.

8. «З.любові й муки народжується письменник...» // Укр. мова і літ. в школі.— 1991.—№ 12.

9. «Скучаю за твоїм словом...»: (Листи Григора Тютюнника) // Слово і час.—1991.—№ 12.

10. Мороз Л. Григір Тютюнник: Літературний портрет.— К., 1991.

11. Аврахов Т. Екзистенція в художньому слові Григора Тютюнни­ка//Укр. мова і літ. в школі.—1992.—№ 9—10.

12. Святовець В. Мистецтво художньої деталі та подробиці у творчості Григора Тютюнника // Укр. мова і літ. в школі.— 1993.—№ 11.

13. Мовчан Р. Неопублікованими сторінками записників Григора Тютюнника // Слово і час.— 1993.—№ 8.

14. Шудря М. Непідкупний голос правди: (Невідоме про Григора Тютюнника) // Дивослово.— 1996.—№ 4.

ВАСИЛЬ СТУС

•

(1938—1985)

«ДЕСЬ ПІД ГРУДЬМИ ПЕЧЕ ГІРКА КАЛИНА...»

З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазна­ли заслання із забороною на творчу діяльність. В обох життя обірвалося на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 літ, В Стус —у 48). Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окрес­люються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.

Така, на перший погляд, дивовижна ситуація —досить типова для української дійсності. У нас письменник шану­вався здебільшого за позалітературну діяльність, що мала загальнонаціональне значення. Справді: заледве мовиться про В. Стуса, одразу ж згадується випадок, що стався у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». В. Стус мав муж­ність підтримати акцію протесту проти серпневих арештів української національне свідомої інтелігенції (І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз, брати М. та Б. Горині та ін.). Кому­ністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інсти­туту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині—НАН України) «за систематичні порушення норм поведінки аспі­рантів і співробітників наукових установ». Безпідставне звільнення молодого вченого на початку його наукового шляху вражає бодай тому, що він вирізнявся з-поміж ровес-

ників внутрішньою дисциплінованістю та високою вимогли­вістю.

Позбавлений права навчатися та працювати за фахом філолога, В. Стус не впав у розпач, заробляв собі на хліб будівельником, кочегаром, архівістом, інженером з техніч­ної інформації тощо. Щоправда, на жодній роботі йому не дозволяло втриматися «недремне око» лиховісного КДБ. Та ніщо не могло скорити В. Стуса, який продовжував нерівну боротьбу з радянською системою. Його листи-протести, адресовані ЦК КПУ, КДБ, СПУ чи редакторові журналу «Вітчизна» Л. Дмитерку, виповнювалися пафосом обурення проти брутальних порушень людських прав, В. Стус —один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації з владою. Він іще сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національне свідомою інтеліген­цією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим. Адже соціалізм, декларуючи приваб­ливі гасла «світлого майбутнього», насправді утверджувався через репресії. Невдовзі такі ілюзії поета розвіялися.

У ніч із 12 на 13 січня 1972 р. В. Стуса, як і Є. Сверстю-ка, І. Світличного, Ігоря й Ірину Калинців та ін., було за­арештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київ­ського обласного суду винесла вирок: 5 років концентрацій­них таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова).. Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклеп­ницькою діяльністю». Поета судили як кримінального зло­чинця, що показове для радянського судочинства, свідчення його цинізму. Адже й лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики. Інших критеріїв поцінування худож­ньої літератури комуністична система не знала, за тради­цією вдавалася до грубої підміни естетичних критеріїв ідео­логічними,

«Ще виживу, вистою, викричу я...»,—підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника та шляхи репресованого українського письменства, відомі і в XIX ст. (Т. Шевченко, П. Чубинський, П. Грабовський та ін.), і в XX (представники «розстріляного відродження»). І справ­ді —він вистояв. Звільнений наприкінці 1979 р., повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немов­би чужого, зросійщеного, спотвореного комуністичними реаліями. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада

не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 р. Безжальний вирок ПО років таборів особливого режиму та 5—заслання) • гтус сприйняв належно, цілком усвідомлював, які випро­бування випадуть йому:

Мороком горло огорне — ані тобі продихнуть. Здрастуй, бідо моя чорна! Здрастуй, страсна моя путь!

Тепер випало йому перейти пекельні кола у відомих своєю жорстокістю Пермських «виправно-трудових», а насправді—концентраційних таборах. Ніщо не змогло зломити загартованого духу В. Стуса. За колючими дротами не вгасала його творча енергія, розвивався ні від кого неза­лежний інтелект. Тут, у неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, аби перекласти твори А. Рембо, П. Верлена, Ш. Бодлера, Р. Кіп-лінга та ін. Така інтенсивна робота здійснювалася у майже неможливих умовах. Адже всі рукописи відбиралися, пере­глядалися і не завжди поверталися надто пильним табірним начальством. Після однієї з таких злочинних акцій В. Стус висловив своє обурення, за що його вкинули у карцер ВС— 389/36. Тут на знак протесту поет оголосив сухе голодуван­ня, і в ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. зупинилося його мужнє серце.

Комуністичний режим виявився безсилим та нікчемним перед незламністю духу В. Стуса, котрий вірив у своє повернення в Україну:

...ми ще повернемось, обов'язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні..

Поет таки повернувся в Україну. Незважаючи на яідступні провокації кадебістів, його тіло було знайдено на безіменному кладовищі у Пермській області, перевезено 19 листопада 1989 р. до Києва і перепоховано на Байковому гадовищі. Тут він спочиває разом із своїми побратима-ми-—Ю. Литвином та О. Тихим.

Як людина морального абсолюту, В. Стус ніколи не дозволяв собі компромісів, іронічно ставився до гнучких пристосуванців—прихильників «тверезого глузду», не сприймав найменшої фальші, сентиментальної розслабле­ності чи надмірного романтизування. За спогадами літерату­рознавця І. Дзюби, «небалакучий, але напружений не.лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався до беззмістовної розваги, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов'язковості взагалі».

Вольовий, цілеспрямований характер В. Стуса формував­ся за несприятливих умов, був послідовним запереченням їх. Одним із таких чинників була зросійщена, збюрократи-зована Донеччина, куди приїхала родина Стусів (Василь народився в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області 6 січня 1938 р.). Поет уважав своє дитинство щасли­вим. Але навчання в радянській школі, де панувала чужо­мовна атмосфера та викладалися, як він згадував, «не потрібні» предмети, лишила в його душі далеко не кращі спогади. Закінчивши Донецький (тоді—Сталінський) педа­гогічний інститут, він учителював на Кіровоградщині, служив в армії. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак—до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство — рівновелике будь-якому євро­пейському, захопився перекладами іноземних авторів рід­ною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.).

Спостерігаючи жахливу невідповідність між справжнім багатством української літератури, ретельно приховуваним тогочасною владою, і фактичним знанням про нього, неймо­вірно збідненим і спотвореним, В. Стус намагався віднови­ти історичну справедливість у цьому аспекті, переживав це не тільки як національну драму, а й як особисту. «Зрозумій­те мене у моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую бездіяльний свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Довгий мартиролог борців за національну справед­ливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись»,—з болем писав В. Стус до А. Малиш­ка. Він мав довіру до старшого поета, адже той благословив молодшого талановитого колегу на нелегкий літературний шлях («Літературна газета», 1959).

Питання, що бентежили В. Стуса, були типовими для "ото ровесників, пойменованих «шістдесятниками», сфор­мованих у період викриття «культу особи Сталіна» й тимча­сового потепління суспільного життя. Найближчими одно­думцями поета була творча молодь (І. Дзюба, Є. Сверстюк тр "iH.L Що гуртувалася довкола І. Світличного і встигла зая-вчти про себе першими віршованими публікаціями та вдумливими літературно-критичними статтями. Привертали увагу й аналітичні студії творчих пошуків нового покоління, написані В. Стусом: «На поетичному турнірі» (1964) та «Най будем щирі» (!965). Про серйозні наукові наміри свідчила його робота над кандидатською дисертацією «Джерела емо­ційності поетичного твору».