ЦДАМЛМ України.—Ф. 116.—Спр. 280.—Арк. 1.

змиритися зі своєю долею і долею своєї нації. Такою була об'єктивна реальність, і такою її зображує Ю. Янов-

ський.

Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цим вони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) у Парижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьох розділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу. Душі героїв стомлені й спустошені. Їх навіть не цінують як колишніх бійців (так не шанували довгий час немічні нащадки патріотів Украінрі Мазепу, Бандеру). Про це мала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колись мріялося перед боями. Немає причин| для оптимізму. «Як покручене бурею дерево» стоїть Остюк, j колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болем оглядається довкола і бачить: «Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ні води, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця... Де та рука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?». Біль, розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата:

«Я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні». На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промова Шахая.

Як бачимо, в «Чотирьох шаблях» молодий Юрій Янов-ський проявив добру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує над тим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Але художнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише в післяслові. У самому ж творі він зосе­реджується на іншому.

Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьби за визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вони відчайдушне кидалися в бій із піснею «червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря». Як згадує Г. Костюк, Юрій Янсвський у розмові з ним так пояснював ідейну спрямова­ність «Чотирьох шабель»: «...я пишу щось більше, ніж більшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихій­ний вибух віками поневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ у своїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завжди це покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, Санька Шворень і багато

інших — пролетарі, робітники. Але вони сини свого велико­го народу»'.

Як бачимо, наприкінці 20-х pp. Юрію Яновському пота­ланило яскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьби українського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність. Придивімо­ся уважно до останніх сторінок роману. «Комуністи, напе­ред! — прошепотів Остюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в чорній мряці. Вітер свистів внизу. На поя­сах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину, наче виру­шали із своєї планети в путь поміж вічних зір» (курсив — Р. М.). Це символічна картина. В ній передбачення Янов-ським майбутнього України, котре, як бачимо зараз,

справдилося.

Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильо­вий, теж був фанатиком-мрійником, коли починав пізнава­ти світ, але потім, як свідчить роман «Чотири шаблі», прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніко­ли не міг розказати нам.

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про житгєвий і творчий шлях Юрія Японського.

2. Які, на вашу думку, події особливо вплинули на формуван­ня світобачення майбутнього письменника?

3. Що ви знаєте про значення кіно в творчості Ю. Японсь­кого?

4. Які засоби кіностилістики використовував письменник у своїх творах?

5. Що можете розповісти про творчу співпрацю Яновського і

Довженка?

6. Що спільне, а що відмінне у творах цих двох романтиків??. Підготуйте реферат на тему: «Юрій Яновський і ВАПЛІТЕ».

8. У чому проявляється романтичне світобачення митця?

9. У чому полягає трагедія Ю. Яновського як творчої особис­тості? Наведіть факти на підтвердження своїх міркувань. Скорис­тайтеся щоденниковими записами митця, листуванням.

10. Ознайомтеся з поетичною спадщиною письменника. Чи Яновський-поет відбувся?

11 За стильово-родовими ознаками Яновський більше поет чи прозаїк?

Костюк Г. Зустрічі і прощання.— С. 376.

12. Перечитайте новелу «Поворот». Які стильові тенденції переважають у ній?

13. Простежте за текстом, якими засобами передано в нііі внутрішні переживання героя?

14. Як; стильові тенденції переважають у новелі «В листопа­ді»?

15. За якими ознаками називаємо «Майстер корабля» роман­тичним твором?

16. Схарактеризуйте образ Прекрасної Дами в ньому—тан­цівниці Тайах. Чому, на вашу думку, вона вибрала саме матроса. Богдана?

17. Простежте за роздумами письменника про майбутню долю українського народу, що їх він висловлює вустами своїх героїв у «Майстрі корабля».

18. Схарактеризуйте образи головних героїв «Чотирьох шабель». У чому їхня романтичність? Хто міг стати їх прообра­зами?

19. Чому в «Чотирьох шаблях» так мало уваги приділено жіно­чим образам?

20. Знайдіть у романі образи-символи.

21. Яка роль пейзажу в композиції «Чотирьох шабель»?

22. Проаналізуйте пісенні зачини до кожного з розділів.

23. Хто ще з митців, окрім Ю. Яновського, є представником романтичної течії в українській літературі XX ст.?

24. Як би ви визначили тему «Вершників»? Чи вона така, як у «Чотирьох шаблях»?

25. Який твір, на ваш погляд, можна вважати вершинним у творчому доробку Ю Яновського?

26. Самостійно проаналізуйте новелу «Подвійне коло» за таким планом: 1) Проблематика. 2) Історичне тло зображуваних подій. 3) Місце твору в творчості Ю. Яновського і в українській літературі XX ст. 4) Характеристика образів новели. 5) Жанрові та стильові особливості твору. 6) Символічне значення назви. Ваша версія. 7) Образ автора в новелі.

27. Що об'єднує новели «Подвійне, коло», «Шаланда в морі», «Дитинство»?

28. Як ви гадаєте, чому «Вершники» не розпочинаються нове­лою «Дитинство»? За хронологією подій вона мала б бути першою...

29. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Доля українського народу в художньому осмисленні Юрієм Яновським», «Визволь­ний пафос роману "Чотири шаблі"», «Мрія і передбачення Юрія Яновського».

30. Ваш коментар вислову Г. Костюка про Ю. Яновського:

«Лицар культури нації».

О РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Яновський Ю. Твори: У 5 т. —К., 1982—1983.

2. Японський Ю. Чотири шаблі: Романи. Оповідання.—К., 1990.

3. Японський Ю. Поворот // Оповідання. Романи. П'єси.—

К., 1984.

4. Лист Ю. Яновського до М. Хвильового // Новини кіноекра­ну.—1989.—№ 6.

5. Японський Ю. Тоді дмухав трамонтан: (Із подорожніх нотаток письменника) // Україна.— 1984.—№ 49.

6. «І як нам мало треба...»: Листування з дружиною//Єлиса-вет.— 1993.— 14 жовтня.

7. Лист у вічність: Спогади про Юрія Яновського.—К., 1980.

8. Жевчснко-Яновська Т. Карби долі // Київ.— 1985.—№ 3.

9. Островський Г. Все, що залишилось... // Вітчизна.— 1993.— № 3— і.

10. Плачинда С. Юрій Яновський: Біографічний роман.—К., 1986.

11. Бабишкін О. Кіноспадщина Юрія Яновського.—К., 1987.

12. Костюк Г. Лицар культури нації; Маланюк Є.. Юрій Яновсь­кий // Єлисавет.— 1992.— 19 серпня.

13. Панченко В. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках»:

(Перечитуючи молодого Юрія Яновського) // Магічний кристал.—Кіровоград, 1995.

 

ОСТАП ВИШНЯ

(1889—1956)

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

«У мене не було жодного сумніву в тому, що я народив­ся, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (старого стилю) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтав­щині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуто­рі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів»',—із таким тонким гумором писав у «Моїй автобіографії» 1927 р. Остап Вишня (справжнє ім'я—Павло Михайлович Губенко).

Його життя було незвичайним, наповненим найрізнома­нітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Певно, такий удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні —теж письменник, гумо­рист, відомий як Василь Чечвянський. А найменший — Костик, мав лише один рік, коли помер їхній батько, тож його «виводили в люди» старші брати і сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв Павло. Мама їхня на той час також померла. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Він їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно. Максим Рильський, най­ближчий друг, так казав про це: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники»².

Оспіал Вишня. Твори: У 5 т.— К., 1975.— Т. 3.— С. 44.

Про Остапа Вишню: Спогади. —К., 1989. — С. 3. 126

...Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні»,— пригадуватиме згодом письменник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу відда­ли до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у само­тині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще—казки, що їх придумував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився вивчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утри­мувалися там на державний кошт, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі.

Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи—вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні рол;. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

Ще з дитинства любив різних тварин: звірів і птахів, Коли жив у Харкові, в нього був дог.Цяцька, якого він навчив сміятися. А згодом—спанієль Думка, який здох відразу по смерті господаря. На зиму купував онукам щигликів і синичок, а весною їх урочисто випускали на волю...

Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розве­селити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімназію і 1917 р. вступив до Київського універси­тету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, грома­дянської війни, голоду. Про своє студентство перегодом розповість так: «Як ударила революція —завертівся. Буду­вав Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітин-

га на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Уні­верситеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять,—там і я! Де засідають,—там і я. Державний муж—одне слово»'.

Хіба тоді було до навчання?

Ця непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам'янця-Подільського. Там же в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народ­ної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК і, як «особливо важливий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Звільнення сталось у квітні 1921 р. Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК».

Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літе­ратурі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і в «Селянській правді», яку очолю­вав Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Редагував «Червоний перець».

22 липня 1921 р. в «Селянській правді» з'являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. В різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен—Остап Вишня. Сіль­ськогосподарська пропаганда» (1923). У ній вміщено опові­дання Марка Твена «Як я був редактором сільськогоспо­дарського часопису» і три — Остапа Вишні. Одна за одною з'являються наступні- книжки.

Остап Вишня. Моя автобіографія //Усмішки: У 4 т.—Харків, 1930.-Т. 1.—С. 15—16.

Остап Вишня часто виступає з читанням своїх творів. Без його усмішок не обходився жоден літературний вечір.

С)фіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, став одним із організаторів Пролітфронту. На той час приятелював із М. Хвильовим та М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними і бездис-кусійними авторитетами —як суспільними, так і мистець­кими. Тому, доки Хвильовий і Куліш стояли на чолі Проліт-фронту, доти Вишня мав необмежене довір'я до організації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літератур­них сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильового — Кулі-ша на початку лиховісних тридцятих років»',—так згадує письменник Г. Костюк ті часи.

Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широ­ковідомий сатирик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив одним із перших. Його арештували 26 грудня 1933 p., звинувативши в контррево­люційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на това­риша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурд­ність очевидна.

Під слідством перебував до 4 квітня 1934 p., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнав­ся» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засуди­ли до розстрілу, одначе вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб'ю Ухто-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Великою підтримкою в засланні була для нього дружина Варвара Олексіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від першої дружини В'ячеком і власною донькою Марією її вислали з України. Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Посе­лилися вони в Архангельську, звідки й посилали письмен­никові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіїв­ні навіть поталанило провідати чоловіка. Велике значення мали її теплі, щирі листи.

Якийсь час на засланні Остап Вишня працював співро­бітником табірної газети «Северный горняк». Він написав 22 нариси про людей-трударів, про їхні мрії завоювати цей суворий північний край. Навіть збирався створити роман.

Костюк Г. Зустрічі і прощання.— С. 387. 5 Мовчан

Невдовзі довелось освоїти професію економіста. Окрім моральної депресії, його постійно мучила виразка.

1935 p. приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпорядженням Оста­па Вишню посилають на загальні роботи до Кожви, за 300 км від Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була вірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в'язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи...

Із заслання повернувся Остап Вишня в грудні 1943 р., до родини добирався через Москву. Спочатку прийшов до Максима Рильського в готель.

«Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) —жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...»'.—так казав тоді Остап Вишня дружи­ні. Але поступово родинне тепло, увага друзів робили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З табо­рів повернувся морально зломлений, тепер мусив виконува­ти роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили»²,—скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.

Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 p. у газеті «Радянська Україна». Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

Остап Вишня починає співпрацю в журналі «Перець», виходять нові його книги. Стає членом правління Спілки Письменників України —отож, його визнають офіційно. Вільна пташка опиняється в золотій клітці, але їй там кепсько, незатишно. Прикметний факт—багато подоро­жує, багато перекладає (М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Гашека, А. Чехова)... Тобто намагається втекти від самого себе.

У 1955 р. був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 р.,—смерть, що постійно чатува­ла на нього на. півночі, наздогнала.

Про Остапа Вишню.— С. 175.

² Мовчон Р. Неопублікованими сторінками записників Григора Тютюн­ника // Слово і час.— 1993.— № 8.— С. 31.

ТВОРЧІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ

Остап Вишня — письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури, Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися.

Письменник В. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним днем. Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його 'Усмішки сільські", "Мисливські", "Закордонні" та інші. У ті часи (двадцяті роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив»'.

У 1924 p. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 — 15, 1929—28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізує­мось» (1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя авто­біографія» (1927), «Вибрані твори» (1929), «Усмішки. Т. І» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930).

У ті роки Остап Вишня був не єдиним представником «веселого цеху». В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Чеч-вянський, Кость Котко, М. Годованець, В. Ярошенко, О. Ко­вінька, П. Капельгородський — ці письменники також працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну «країну веселої мудрості» (як назвав її Олесь Гончар) створив саме Остап Вишня.

Це був по-справжньому народний митець. У табірному Щоденнику він колись занотував: «Скажіть усім, що я не ворог народу»\ То був крик його душі, зраненої тяжкими обвинуваченнями в репресійні роки.

«Думи мої, думи мої» — цей щоденник написано у 50-х pp.; там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недого­вореності, Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталі-

ЦДАМЛМ України.—Ф. 19.—On. 1.—Од. зб. 155.

Див.: Літературна Україна.— 1988.— № 23.— С. б.

5*

на. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці. Але е там таке щире зізнання: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш —тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горес­тях, роздумах, ваганнях,—щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгла­дилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,—щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіс­крити сумні його очі,—ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я—слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!».

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20—30-х pp., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затур­кане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуа­ціях. Їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомо­гою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харко­ві, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студен­ти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розпо-

вісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма гово­рив» '.

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані проти ура-патріо­тизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицько-го, Довженка, Курбаса, Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледар­ство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив віддавати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками -на своїй землі, мусили співати в єдино­му хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У своєму світобаченні Остап Вишня—проникливий лірик, ніжний син своєї землі, зачарований красою приро­ди. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміхнувся.

Загальна тональність його гуморесок —світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж:

«А сонце вище... А сонце ще вище.

Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...

І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...

А воно все вище!.. А воно ще вище!..

І все живе гониться за ним» («Кримське сонце»).

Природа ніби оживає на очах —автор щедро використо­вує персоніфіковану метафору. На тлі подібного пейзажу відразу створюється відповідний настрій, здебільшого

Про Остапа Вишню.— С. 76.

життєствердний і оптимістичний. Бо такий настрій, всупе­реч усьому, переважав у світосприйманні письменника.

Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні. У великому творчому доробку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхне­ний автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів в україн­ську літературу і утвердив у ній новий різновид гуморис­тичного оповідання, що його сам же і назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмі­шок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київ­ські, мисливські тощо.

Писав він і -'уморески—невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це різновид тих же усмішок.

У ранній період творчості Остап Вишня створив чимало фейлетонів — різновид сатиричного, викривального жанру на актуальну тему («Антанта», «Муссоліні править»).

Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіо­графія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подивитися на себ" мовби збоку.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тема­тикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор—«лукавий і добродушний».

У соковитих, різнобарвних, різноголосих «Ярмарці», «Темній нічці-петрівочці», «Косовиці» ніжний, акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, опис комічних ситуа­цій. І скрізь є «всюдисущий автор» —усміхнений, іроніч-•ний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі та мовби спо­стерігає реакцію читача.

«Мисливські усмішки». Остап Вишня був затятим мисливцем і рибалкою. Щоправда, на полювання збирався з гаслом: «Хай живуть зайці!»

Ось запис із його щоденника, зроблений 23 грудня

Остап Вишня та Максим Рильський на полюванні

1951 р.: «Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічо­го. Для мене це—типове явище. Коли я приходжу, як завжди, додому "попом", без нічого,—всі спокійні. Всі:

жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байду­же заявляє: "Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!)". Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія. Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло! Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте —у нас заєць!

— Ну?

— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!) І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?».

Ще запис 23 січня 1952 р.: «Їздили полювати. Це—не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, іцо я нічого не вбив!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлуша, онук, чекає від діда зайця.

А дід—без зайця та й без зайця!

Перед онуком незручно!».

Він надзвичайно любив природу, ліси, поля, річки, чарів­ні краєвиди українського степу. З батьківською турботою ставився до звірів і птахів. Тому так подобалося йому ходи-

ти на полювання, де відпочивав душею, заспокоювався від міської метушні. Дуже часто полював разом із Максимом Рильським, особливо в останні роки свого життя.

Остап Вишня постійно писав усмішки про мисливців і рибалок.

У 1958 p. вийшло найповніше видання цього циклу під назвою «Мисливські усмішки». Схоже, що це була одна з його найулюбленіших тем. Не тому, що сам був мисливцем і рибалкою. В таких усмішках не було необхідності кривити душею: показувати прогресивний поступ нового життя (якого в справжньому житті не було) чи передавати всена­родне піднесення від соціалістичного будівництва.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літе­ратурі—явище унікальне. У них спостерігаємо оригіналь­ний синтез народного анекдоту і пейзажної лірики. Пейза­жі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою: «...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Пискнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...

Сіріє...

— Фіть-фіть-фіть! —прорізало повітря чиря...

— Б-б-бах!

Перший постріл!

Полювання відкрито!».—Так закінчується усмішка «Від­криття охоти».

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коро­па», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письмен­ник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.

Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дива­куватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

«Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соло­ми...

Ніч темна, бадьора. На небі, над ожередом,—зорі, на землі, під ожередом,—

зайці.

Сіли, закуталися.

— Ну, налітайте, котрі тут зайці є!

Тихо-тихо...

Дж ось десь із сусіднього села: "Котила-а-а-ася..."

І тихо.

Ще щільніше закутуєтесь у кожуха...

Замислюєтесь...

Мимоволі із грудей:

"Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло..."

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться...

Під кожухом тепло-тепло...» («Заєць»).

Герою так добре й затишно тут, серед зимової тиші! Незчувсь, як заснув, і рушницю хтось поцупив... Ситуація комічна, але мисливець не сумує, навіть ділиться досвідом полювання. Головне, що було добре на душі, затишно і спокійно.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися.

І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» — одна з найдо-тепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше "вдрукована в журналі «Перець» 1945 p., вже після повер­нення письменника із заслання.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на далекій холодній Колимі...

Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука,

 

що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідо­ри, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...».

За цим описом збирання на полювання—неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, від­чуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метуш­ні, умиротворення. Далі пояснюється сенс чечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» —час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» —своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копи­ці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташо­вуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач залишає вас «думати», а сам іде готуватися до «ранкової зорьки». Такий душевний стан був дуже доро­гий Остапові Вишні, надзвичайно бажаний після всіх попе­редніх життєвих випробувань, після такого жорстокого викреслений з літератури. Коли придивитися уважніше до фотознімків письменника, зроблених уже після заслання, можна помітити на більшості з них стомлений, зболений, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхається, то якось вимушено і неприродно. Варто звернути увагу й на такий факт: усі його післярепресійні гуморески та усмішки—в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні (лише в такий спосіб міг тоді повернутися в стрій), а от «Мисливські усмішки» —щирі й задушевно-чисті, наче життєва оаза в завмерлій душі письменника.

...Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось за­був найголовніше — стопку, хтось радить надалі прив'я­зувати її в рюкзаці. «Найцікавіший момент» полювання — розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, дійсні й придумані.

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зоря­ми, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...». Зверніть увагу

на останнє речення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезено; повернувшись, мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку... Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» вже варто жити на світі та берегти в пам'яті ті мисливські спогади, «підживлювати» ними скніючу, знівечену, розтоп­тану свою душу.

Але свій, безперечно, тяжкий душевний стан Остап Вишня зміг уміло приховувати, ніколи не втрачав почуття гумору. Він надзвичайно любив життя, щоб марнувати його в плачах і печалі, ніжно -любив людину, а без цього взагалі немислима художня творчість.

У його щоденнику є такий запис (від 10 березня 1951 р.):

«Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...».

Тому усмішки Остапа Вишні будуть популярними ще довго-довго...

[?] ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як і чому життєва біографія Остапа Вишні вплинула на тематичне спрямування його творів, кон'юнктурність деяких із них?

2. Прочитайте автобіографічні оповідання «Моя автобіогра­фія», «Великомученик Остап Вишня», «Отак і пишу», щоденник «Думи мої, думи мої». Врахуйте при цьому обставини часу, за якого вони створювалися.

3. Що нового додають ці твори до вашого розуміння Остапа Вишні?

4. У щоденнику «Думи мої, думи мої» Остап Вишня писав:

«Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики!» Як ви прокоментуєте ці слова?

5. Використовуючи додаткові джерела, підготуйте розповідь про життя Остапа Вишні на засланні.

6. Що таке усмішка? фейлетон?

7. Схарактеризуйте образ оповідача в усмішках гумориста.

8. Проаналізуйте роль художніх засобів, використаних у «