Ознаки офіційно-ділового мовного стилю

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керувального слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2. Дипломатичний — використовується в сфері між­державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

4. Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Основне функціональне призначення цього стилю – регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

· 8. Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою, стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми,жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.

У розмовній мові велику роль відіграють невербальні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.

Основні ознаки:

· безпосередня участь у спілкуванні,

· усна форма спілкування,

· неофіційність стосунків (неформальна),

· невимушеність спілкування,

· непідготовленість до спілкування (неформальна),

· уживання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, паузи, інтонації),

· уживання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка),

· емоційні реакції,

· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, закцентувати головне.

Розмовний стиль має два підстилі:

· розмовно-побутовий,

· розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

9. Конфесі́йний (від конфесія → лат. confessio — визнання) — стильовий різновид української мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства. Не всі стилісти виділяють його як стиль, а більше як підстиль (так само як і епістолярний стиль)

Епістолярний стиль

Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р. S. - приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання - релігія та церква.

Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії" та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

· суто церковна термінологія і слова - символи;

· непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

· значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

· наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

10. Публіцистичний стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується: точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їхнім емоційним забарвленням.

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

· інформаційно-пропагандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми,

· активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові,

· пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація, щоб утілити їх у повсякдення.

Основні ознаки:

· доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

· поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

· поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

· наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

· наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол).

підстилі:

· стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо),

· художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо),

· есе (короткий нарис вишуканої форми),

· науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

 

11. Науковий стиль сучасної української літературної мови (мета, функції, підстилі, ознаки).
Науковий стиль мовлення - використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю єповідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.
Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання інформації.
Основні ознаки:

· ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень,

· логічна послідовність і довідність викладу,

· узагальненість понять і явищ,

· об'єктивний аналіз,

· точність і лаконічність висловлювань,

· аргументація й переконливість тверджень,

· однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

· докладні висновки.

Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:

· власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю — об'єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних. Цей підстиль збагачений інтернаціональними загальнонауковими термінами. У межах власне наукового підстилю виділяють науково-інформативний різновид з жанрами(реферат, анотація, резюме, огляд) та науково-довідковий (довідники,словники, каталоги).

· науково-популярний. Характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення (епітети, порівняння, метафори), з метою зацікавлення читача.

· науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

12. Спілкування і комунікація. Складові процесу комунікації. Функції спілкуванн я.
Часто в побутовому мовленні, а іноді в науковій літературі, спілкування ототожнюють з комунікацією, однак поняття різняться значенням. Поняття «спілкування» є більш загальним, «комунікація» – конкретним, що позначає лише один з типів спілкування.

Спілкування – сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності. Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку й взаємодії людей: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і вплив учасників) та перцептивний (сприйняття органами чуття). Спілкування – одна з необхідних умов формування й розвитку суспільства та особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком.

Комунікація – смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування. У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. У широкому розумінні слова, вважає сучасний німецький лінгвіст Е. Гроссе, «комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що слугує меті передавання інформації незалежно від способу та намірів». Термін «комунікація» можна вживати синонімом терміна «спілкування» для наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні.

Спілкування в сучасному інформаційно насиченому суспільстві виконує такі функції:

· контактну – встановлення атмосфери обопільної готовності передавати й сприймати повідомлення та підтримувати взаємний зв’язок до завершення акту спілкування;

· інформаційну – обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями;

· спонукальну – заохочення партнера, аудиторії або ж самого себе до виконання певних фізичних, фізіологічних, інтелектуальних, духовних та ін. дій;

· координаційну – взаємне орієнтування й узгодження дій учасників щодо їх спільної діяльності;

· пізнавальну – адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів один одного;

· емотивну – «обмін» емоціями, збудження в партнера, аудиторії певних переживань, психічних станів;

· налагодження стосунків – усвідомлення й фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків;

· впливову – спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера; намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оцінних критеріїв.

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може переважати також одна або декілька.

Комунікаційний процес - це обмін інформацією між двома і більше особами, метою якого є забезпечення розуміння інформації, що є предметом обміну.

Щоб краще розуміти цей процес необхідно мати уяву про основні елементи та стадії комунікаційного процесу.

Комунікаційний процес на підприємстві складаються з шести взаємопов'язаних елементів:
- відправник/кодувальник - особа, яка генерує ідею або збирає і передає інформацію;
- повідомлення - інформація, закодована за допомогою символів;
- канал - засіб передавання інформації;
- одержувач/декодувальник - особа, якій призначена інформація і яка її готова сприйняти;
- сприйняття;
- зворотній зв'язок.

13. Види і форми професійного спілкування.
Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.

Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.

Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.

Форми прямого вербального спілкування:

- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);

- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);

- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));

- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).

Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.

Форми непрямого вербального спілкування:

- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);

- використання технічних засобів.

Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на вербальне і невербальне.

Невербальні засоби спілкування:

- кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла (міміка, жести, постави, хода, контакт очима);

- проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив території, просторове розміщення);

- екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну сферу, в межах якої розвивається мова. Їх підрозділяють на:

- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і діапазон).

- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування, поплескування);

- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла, косметики, предметів особистого вжитку;

- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час, протягом якого триває повідомлення мовця).

14. Мова професійного спілкування. Функції і специфіка мови професійного спілкування.
Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Обслуговуючи потреби суспільства, МПС як частина СУЛМ виконує цілу низку функцій, важливих для суспільної та виробничої галузей. Найсуттєвішими функціями з них є:

Комунікативна функція МПС – найважливіший засіб спілкування в професійній діяльності і забезпечення інформаційних процесів у виробництві. З комунікативного боку слід розглядати і сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваною шляхом обміну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція МПС виявляється у часовому і просторовому вимірах. Кожен працівник має своєрідний індивідуальний “мовний” портрет, у якому відображено не тільки національно-естетичні, культурні, вікові параметри, але й рівень професіоналізму.

Експресивна функція МПС полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу працівника. Чим досконаліше фахівець володіє МПС, тим виразніше і точніше реалізується як особистість.

Гносеологічна функція МПС є своєрідним засобом пізнання виробничого процесу, стосунків, взаємовідносин. Професіонал користується не тільки індивідуальним досвідом, а й усім набутим суспільним досвідом. Гносеологічна функція полягає не лише в сприйнятті і накопиченні професійного досвіду, вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені логічно пов’язаними термінами. Мислити – означає “оперувати мовним матеріалом”.

Естетична функція. Мова – першоджерело культури, а МПС – першоджерело професійної культури, вона є знаряддям професійних цінностей.

Номінативна функція. Це функція називання (номінування). Усе пізнане людиною у виробничій діяльності одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається “омовленням” професійної діяльності. У назвах зафіксовано певні реалії дійсності.

Це найголовніші, але далеко не всі мовні функції. Мова професійного спілкування - явище системне, усі функції виступають не ізольовано, проявляються у тісній взаємодії. Відсутність чи повнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову професійного спілкування.

Основні закони спілкування.

" Закони спілкування" - найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового і масового спілкування. Комунікативні закони пов'язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Російський мовознавець Й.Стернін виокремлює наступні основні закони спілкування:

· Закон дзеркального розвитку спілкування: у процесі спілкування співрозмовники імітують стиль один одного.Така імітація відбувається автоматично, підсвідомо.

Дія закону віддзеркалення починається тоді, коли хтось із учасників спілкування відхиляється від його норм. У разі породження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співрозмовник (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.

· Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто, щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватись законів, правил, конвенцій спілкування, норм етикету тощо.

· Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважнішими і нетерплячішими стають його слухачі. Ефективне мовлення повинне бути коротким і тривати не довше 10 хвилин.

· Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. У цьому законі знаходить своє втілення "ефект натовпу", який полягає у тому, що в натовпі людина гірше мислить логічно, активізується права півкуля, що відповідає за емоції. Тому в натовпі посилюються емоційні реакції і послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття.

· Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Цей закон дає змогу людині підтримувати внутрішній спокій, рівновагу,трансформуючи дратівливу інформацію в спокійнішу.

· Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної людини - постійна величина. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23.Отже людина говорить менше, ніж мовчить. Звичайний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому випадку можлива поява психічного неспокою, стресів, погіршення настрою і загального стану здоров'я.

· Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця. Як свідчить практика, словесне втілення певної думки дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе. На цьому законі, зокрема, ґрунтується аутогенне тренування, в основі котрого — словесні команди, які подає людина сама собі і які регулюють її психічні та фізичні стани: «Я спокійний, серце б'ється рівно, у мене хороший настрій» тощо.

· Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Йдеться про апеляцію до вічних і простих істин. Цей закон стосується також форми висловлення згаданих істин: вона не повинна бути ускладненою.

· Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Дію цього закону пояснюють психологічно: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; концентруються ж переважно на недоліках людей, що певним чином виділилися, з метою опустити їх до свого рівня.

· Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Раз народившись, вони можуть стати причиною появи інших чуток.

· Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співрозмовник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співрозмовник змушує його змінити комунікативну поведінку. Цей закон конкурує із законом віддзеркалення: перемагає один із цих законів, залежно від ситуації, особистостей учасників спілкування, їхніх комунікативних ролей, статусів, психології, ментальних станів тощо.

· Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна. Дія цього закону пов'язана з підвищеною увагою людей до негативних факторів, оскільки позитивне швидко сприймають за норму і перестають обговорювати.

· Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають. Причини спотворення — суб'єктивна інтерпретація інформації кожною особою, яка її отримує, а також дія «правила коментування», тобто особистісного ставлення до змісту інформації.

· Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об'єднатися в групу і спілкуватися один з одним. Збуджені люди створюють групи і навіть натовпи; люди її поганому настрої шукають друзів по нещастю; веселій людині хочеться спілкуватися з веселими партнерами.

· Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в цей час. Встановлено, що словесна констатація емоції посилює її в півтора-два рази. Це явище активно використовують у пропаганді, рекламі, медитативних і релігійних практиках.

· Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і зникає. Висловлене у зв’язній розповіді емоційне переживання і вислухане кимось «зникає» разом зі словами, використаними для розповіді. Слова ніби всмоктують емоцію, забирають її в людини. Це явище відоме як «поскаржитись комусь на життя».

· Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення. Збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватись спокійно, не сперечаючись, демонстративно погоджуватися, потроху знижувати рівень її збудженості, заспокоювати, щоб згодом задіти логіку.

 

Кличний відмінок іменників.

Іменники – власні та загальні назви – можуть мати в кличному відмінку однини закінчення -о, -е, -є, -у, -ю. Вибір одного із цих закінчень залежить від роду іменника та його закінчення в називному відмінку, а за умови спільного нульового закінчення – від кінцевого приголосного основи або ж характеру іменникового суфікса.

Форму із закінченням -о мають:

Іменники – власні та загальні назви чоловічого та жіночого роду на - а: Васелино, Дарино, Лоліто, Ярино, Світлано, Миколо, Одарко, Інно, Ірино, Вероніко, Микито, Варваро, Луко, Мар’яно, Тетяно, Олександро, Катерино, Валентино, Людмило, Христино, Олено, Галино, Таміло, Кароліно, Саво, Хомо, Яремо, Україно, вербо, калино, сестро, мамо, зірко, сило, повитухо, мальво, бандуро, школо, свахо, дружино, мово, голубко, спортсменко, активістко, швачко, велосипедистко, машиністко, вчителько, батьківщино, весно, блондинко, сербко, старосто, співачко, журналістко, лисичко.

Форму із закінченням -е мають:

- Іменники – власні і загальні назви жіночого і чоловічого роду на - я, що пом’якшує попередній приголосний: письменнице, праце, Катрусе, Ганнусе, ялице, воле, робітнице, кице, богине, жрице, земле, Лесе, пісне, Ілле, Зоре, гривне, правице, лисице, балетнице, нене.

- Іменники жіночого роду на - а, перед яким виступає шиплячий: груше, листоноше, каше, мише, круче, душе, площе.

- Іменники – власні та загальні назви чоловічого роду з твердим кінцевим приголосним основи (зокрема й основи на - р твердої та мішаної групи), що виступає перед нульовим закінченням або закінченням - о: Альберте, Августе, Антоне, Несторе, Артеме, Євгене, Максиме, Романе, Трохиме, Ярославе, Степане, Богдане, Даниле, Олександре, Назаре, Станіславе, Мар’яне, Олеже, Адаме, Володимире, Іване, Мироне, Аврааме, Давиде, Гавриле, Йосифе, Довбуше, Боже, голубе, орле, пане, програмісте, бармене, диригенте, лейтенанте, генерале, солдате, студенте, президенте, дубе, козаче, юначе, радисте, аматоре, тренере, командире, інженере, режисере, бухгалтере, голкіпере, стороже, соколе, чумаче, агрономе, адвокате, акторе, дипломате, клоуне, професоре, доценте, архітекторе, бухгалтере, ювеліре, операторе.

- Іменники – загальні назви чоловічого роду мішаної групи на –р: столяре, маляре, дояре, каменяре, гусляре, тесляре, вугляре, газетяре, пісняре, скляре.

Форму із закінченням -є мають:

- Іменники – особові імена жіночого роду на - я, що виступає після голосного: Соломіє, Меланіє, Ксеніє, Лідіє, Софіє, Юліє, Єфиміє, Агафіє, Віринеє, Лілеє, Мироніє, Зоє, Маріє, Агніє, Анастасіє, Лідіє, Наталіє, Феофаніє.

- Загальні назви жіночого роду на - я, що виступає після голосного: мріє, поезіє, надіє.

Форму із закінченням -у мають:

- Деякі іменники чоловічого роду (переважно односкладові) з твердим кінцевим приголосним основи, що виступає перед нульовим закінченням або закінченням - о: тину, млину, обіду, сину, діду, тату, дядьку.

- Іменники чоловічого роду із суфіксами -к, -ок, -ик, що виражають здебільшого пестливе значення і суфіксами -ник, -ач та ін.: півнику, хлопчику, песику, слонику, баранчику, соловейку, кораблику, котику, солдатику, Романчику, Назарчику, Богданчику, Степанчику, зайчику, укладачу, глядачу, розподільнику, штовхачу, орачу, посівальнику, слухачу, будівельнику, грибнику, полковнику, монтажнику, грабіжнику, винахіднику, мандрівнику, чарівнику, відбивачу, викладачу, копачу, погоничу.

- Іменники – особові імена чоловічого роду на -г, -х: Аристарху, Єлимаху, Генріху, Олегу, Людвігу.

Форму із закінченням -ю мають:

- Іменники – загальні назви жіночого роду із значенням пестливості на - я, що пом’якшує попередній приголосний: бабусю, доню, матусю, тітусю, кицю, манюню, кицюню.

- Іменники – загальні назви чоловічого роду із значенням пестливості, що мають м’який кінцевий приголосний основи: татусю, дідуню, дідусю, красеню, легеню.

- Іменники – пестливі особові імена жіночого і чоловічого роду на - я, що пом’якшує попередній приголосний: Вітю, Олюсю, Галю, Марусю, Галюсю, Лідусю, Лінусю, Ваню, Натусю, Костю, Валюсю, Ганнусю, Катрусю, Таню, Наталю, Лілю, Христю, Маню, Полю, Костю, Федю, Орисю.

- Іменники – загальні назви чоловічого роду на - й: короваю, розмаю, водограю, гаю, краю, палію, солов’ю, добродію, водію.

- Іменники – особові імена чоловічого роду з м’яким кінцевим приголосним основи (зокрема і - й): Грицю, Геннадію, Юрію, Івасю, Віталію, Олексію, Юлію, Овідію, Матвію, Алфею, Василю.

- Іменники – загальні назви чоловічого роду із суфіксами - тель, - аль, - ень, - ань, - ець: спасителю, вихователю, скрипалю, ясеню, учню, дурню, бороданю, вуханю, здорованю, видавцю, купцю, американцю, бранцю, вигнанцю, виборцю, гонцю, горцю, державцю, єдиноборцю, єдиновірцю, іноземцю, ревнивцю, самцю, стрибунцю, знавцю, очевидцю, самовладцю, кавказцю, каїрцю, вдівцю, мудрецю.

- Іменники – загальні та власні назви чоловічого роду м’якої групи на - р: пролетарю, царю, Ігорю, Цезарю, косарю, секретарю, лікарю, кобзарю, янтарю, букварю, писарю, календарю, токарю, вівчарю, пекарю, бунтарю, друкарю, шахтарю.

47.Правила вживання закінчення а (я)/ у(ю) іменників чоловічого роду ІІ відміни.

Закінчення -а, -я мають іменники, коли вони означають:

1. назви осіб, власні імена та прізвища, персоніфіковані предмети та явища: Вітра, Дмитра, Івана, Ліса, Мороза, професора, студента

2. назви тварин і дерев: ведмедя, вола, дуба, зайця, коня, ясеня

3. назви предметів: ножа, олівця, стола́ (сто́лу)

4. назви населених пунктів: Києва, Львова, Лондона, Нью-Йорка, Харкова

5. географічні назви з наголосом у родовому відмінку на кінцевому складі та з суфіксами -ов, -ев (-єв), -ин (-їн): Дністра́, Іртиша́, Орла́, Пскова, Тетерева

6. назви мір довжини, ваги, часу, місяців і днів тижня, грошових знаків: кілометра, грама, місяця, вівторка, жовтня, долара; а також зменшені форми на -к: ліска, ставка́, майданчика

7. назви машин і їх деталей: автомобіля, дизеля, мотора

8. терміни іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини: атома, квадрата, радіуса, ромба, сектора; а також українські за походженням суфіксальні слова-терміни: відмінка, займенника, трикутника, чисельника

Закінчення -у, -ю мають іменники, коли вони означають:

1. назви речовини, маси, матеріалу: бензину, граніту, піску, каменю, льоду, спирту, але: хліба

2. збірні поняття: батальйону, капіталу, колективу, лісу, то́му, товару

3. назви кущових і трав'янистих рослин і сорти плодових дерев: барвінку, гороху, наливу, ренету, щавлю

4. назви будівель, споруд, приміщень та їх частин: вокзалу, клубу, коридору, магазину, палацу, тину, але: бліндажа, гаража, куреня, млина, хліва, карниза, еркера, портика

5. назви установ, закладів, організацій: інституту, комітету, штабу

6. слова із значенням місця, простору: краю, лиману, абзацу, світу, лугу

7. явища природи: вітру, грому, дощу, снігу

8. назви почуттів: болю, сорому, страху

9. назви процесів, станів, властивостей, ознак, формацій, явищ суспільного життя, загальних і абстрактних понять: винятку, галасу, звуку, моменту, принципу, руху, світогляду, спорту, шуму, але: ривка, стрибка

10. терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі, літературознавчі терміни: аналізу, синтезу, образу, памфлету, нарису, стилю, сюжету

11. назви ігор і танців: вальсу, краков'яку, хокею, тенісу, але: гопака

12. назви складних безсуфіксних слів: живопису, трубопроводу

13. префіксальні іменники (крім назв істот): вибою, опуху, прибою, прибутку, сувою, успіху

14. географічні назви: Алтаю, Бугу, Донбасу, Дону, Криту, Китаю, Нілу, Сибіру

Творення імен по батькові

1. Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (без будь-яких змін): Михайло - Михайлович, Василь - Васильович, Юрій - Юрійович, Зіновій - Зіновійович, Ігор - Ігорович, Анатоль - Анатольович, Анатолій - Анатолійович.

Кілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Лука - Лукич (і Лукович), Сава - Савич (і Савович), Кузьма - Кузьмич (і Кузьмович), Хома - Хомич (і Хомович), Яків - Якович, Ілля - Ілліч.

Як виняток, в імені Григорій при творені імені по батькові відпадає ій - Григорович, а до основи імені Микола додається - ай- - Миколайович (і рідко Миколович).

2. Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн(а): Михайло - Михайлівна, Василь - Василівна, Юрій - Юріївна (Юрій + івна), Зіновій - Зіновіївна (Зіновій + івна), Анатоль - Анатолівна, Анатолій - Анатоліївна.

З відхиленням від цього правила творяться лише такі імена по батькові: Яків - Яківна (випадає одне ів), Григорій - Григорівна, Микола - Миколаївна (і рідко Миколівна).

49. Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б’ю, п’ять, п’є, в’язи, у здоров’ї, м’ясо, рум’яний, тім’я,

Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпя­чий, свято, тьмяний, цвях, але: верб’я, торф’яний, черв’як.

Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв’язок, зв’ялити, підв’язати, розм’якшити.

2. Після р: бур’ян, міжгір’я, пір’я, матір’ю, кур’єр, на подвір’ї.

Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’язикий, від’їзд, з’єднаний, з’їхати, з’явитися, об’єм, під’їхати, роз’юшити, роз’яснити; дит’ясла, пан’європейський, пів’яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо.

Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Апостроф у словах іншомовного походження
1. Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктура.2. Апостроф не пишеться:

а) Перед йо: курйоз, серйозний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь;бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є.

Апостроф у прізвищах

Апос<