Культура мови і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Рівні володіння культурою мовлення.

Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов'язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука - культура мови.

До якої би сфери не відносилося поняття "культура мови", воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікативний і етичний.

Отже, культура мови - це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Правильність мовлення - це базова вимога культури мови, її основа.

Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.

Нормативний аспект культури мови - один із найважливіших, але не єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови.

Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна - мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - невід'ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення - важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

23. Комунікативні ознаки культури мовлення.
Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. Вона являє собою правильну вимову звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення — це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень.
Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.
Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми.

24. Класифікація документів. Національний стандарт України.
1. За найменуванням - заява, лист, телеграма, службова записка, протокол тощо.
2. За походженням - службові (офіційні) та особисті документи. Службові документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють. Особисті документи створюють окремі особи, вони не стосуються сфери їхньої службової діяльності.
3. За призначенням - щодо особового складу (заява, автобіографія, резюме, наказ), довідково-інформаційні (довідка, службова записка, протокол, витяг із протоколу, телеграма, факс, стаття), обліково-фінансові (акт, доручення, розписка, список, таблиця), розпорядчі (постанова, ухвала, вказівка, розпорядження), організаційні (положення, статут, інструкція), господарсько-договірні (договір, трудова угода, контракт).
4. За формою - стандартні (типові) й індивідуальні (нетипові). Стандартні документи мають однакову форму й заповнюються в певній послідовності й за однаковими правилами. Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному випадку для вирішення проблем в окремих ситуаціях. їх друкують або пишуть від руки.
5. За терміном виконання - звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові.
6. Зо ступенем гласності - для загального користування, для службового користування, таємні, цілком таємні.
7. За стадіями створення - оригінали й копії. Оригінал - основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Копія - це точне відтворення оригіналу. Різновидами копії е відпуск, витяг, дублікат. Відпуск - повна копія відправленого з установи документа, яка залишається у відправника. Коли виникає потреба відтворити не весь документ, а лише його частину, роблять витяг. Дублікат - це другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу. Юридично оригінал і дублікат рівноцінні.
8. За терміном зберігання - тимчасового (до 10 років), тривалого (понад 10 років), постійного зберігання.

Національний стандарт України "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів" ДСТУ 4163 -2003 поширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності:
- органів державної влади України, органів місцевого самоврядування;
- підприємств, установ, організації та їх об'єднань усіх форм власності.
Цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до змісту і розташування їх; вимоги до банків та оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомоги друкувальних засобів. Вимоги його щодо оформлювання реквізитів можуть бути поширені на всі класі уніфікованих систем документації. Цей стандарт не поширюється на процеси створення та обігу електронних організаційно-розпорядчих документів.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Реквізит службового документа - це інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної сили.
Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром.
Формуляр-зразок - це модель побудови формуляра службового документа, що встановлює сферу його застосування, формат, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та реквізити.

Державний стандарт України визначає такий склад реквізитів документів:
01. - зображення Державного герба України.
02. - зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування).
03. - зображення державних нагород.
04. - код організації.
05. - код форми документа.
06. - назва організації вищого рівня.
07. - назва організації.
08. - назва структурного підрозділу організації.
09. - довідкові дані про організацію. 1(1. назва виду документа.
11. - дата документа.
12. - реєстраційний індекс документа.
13. - посилання на реєстраційний індекс та дату вхідного документа, на якого дають відповідь.
14. - місце складання або видання документа.
15. - гриф обмеження доступу до документа.
16. - адресат.
17. - гриф затвердження документа.
18. - резолюція.
19. - заголовок до тексту документа.
20. - відмітка про контроль.
21. - текст документа.
22. - відмітка про наявність додатка.
23. - підпис.
24. - гриф погодження документа.
25. - візи документа.
26. - відбиток печатки.
27. - відмітка про засвідчення копій.
28. - прізвище виконавця і номер його телефону.
29. - відмітка про виконання документа і направлення його до справи.
30. - відмітка про наявність документа в електронній формі.
31. - відмітка про надходження документа до організації від адресата.
32. - запис про державну реєстрацію.

Склад обов'язкових реквізитів у разі потреби може бути доповнений такими відомостями: розписка виконавця про одержання документа; хід виконання.
У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий: він залежить від змісту, призначення і способу оброблення документа.
Кожному реквізиту відведене певне місце, що робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання. Подаємо схему розташованості реквізитів і меж зон на форматі А4 кутового і поздовжнього бланка).

Документи, що їх складають в установі, організації, повинні мати такі обов'язкові реквізити:
- назву організації;
- назву виду документа (не зазначаючи у листах);
- дату;
- реєстраційний індекс документа;
- заголовок до тексту;
- текст документа;
- підпис.

Оформлюючи різні види документів відповідно до нормативних документів, крім зазначених обов'язкових реквізитів, використовують такі: 01,02,03,04,05,06,08,09,13,14,15,16,17,18,22,24,25,26,27,28,29,30,31,32.

У документах, що їх оформлюють на двох та більше сторінках, реквізити 22-28 проставляються після тексту, а 29-31 - на нижньому березі першої сторінки.

29. Класифікація листів. Реквізити листа та їх оформлення

Лист - це поширений вид документації, один із способів обміну інформацією.

За функціональними ознаками службові листи переділяють на такі, що потребують відповіді, й такі, що її не потребують.

До листів, що потребують відповіді, належать:

• листи-прохання;

• листи-звернення;

• листи-пропозиції;

• листи-запити; 9 листи-вимоги.

До листів, що не потребують відповіді, належать:

o листи-попередження;

• листи-нагадування;

• листи-підтвердження;

• листи-відмови;

• супровідні листи;

• гарантійні листи;

• листи-повідомлення;

• рекомендаційний лист.

За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні й колективні листи. Звичайний лист надсилають на адресу однієї інстанції, циркулярний лист - низці установ, колективний лист - на одну адресу, але пишуть його від імені керівників кількох установ.

Службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Основні реквізити листа за державним стандартом такі:

1. Державний Герб. Має бути розташований у центрі верхнього берега або над серединою рядка з назвою організації.

2. Емблема організації, установи чи підприємства (не відтворюють, якщо на бланку розміщено зображення Державного Герба України).

3. Зображення державних нагород. Розташовуються у верхньому лівому кутку на рівні реквізитів 07,08.

4. Код організації установи чи підприємства. Зазначається за ЄД-РПОУ після реквізиту "Довідкові відомості про організацію" (09).

5. Повна назва установи, організації чи підприємства - автора листа. Відтворюється угорі ліворуч за допомоги штампа або друкарським способом.

6. Назва структурного підрозділу. Дозволяється друкувати машинописним способом у верхньому лівому кутку.

7. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреси, номер телетайпа, номери телефону, факсу. Розташовують у верхньому лівому кутку, оформляють відповідно до поштових правил. Для здійснення розрахунково-грошових операцій на бланках листів указують номер розрахункового рахунка у відділенні банку.

30. Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

Науковий стиль української мови почав розвиватися із середини ХІХ ст. Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П.Житецькому. Він накреслив перспективу його розвитку. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.

Першою українською науковою установою справедливо вважають Львівське Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка (1893), метою якого було творити науку українською мовою, що передбачало формування національної наукової термінології. У 1907 році було створено Українське наукове товариство у Києві. Ці наукові установи видавали “Записки” та збірники матеріалів роботи різних секцій. Отже, з 90-их років ХІХ ст. науковий стиль української мови почав активне становлення. Це спочатку були гуманітарна та суспільна сфери, а згодом і технічна. На кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна і фахові термінології, що відображали рівень розвитку науки на той час.

З організацією у 1921 році Інституту української наукової мови при Академії наук України почався новий період у становленні української науково-технічної термінології. Основним завданням Інституту було вироблення термінології з різних галузей знань і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак уже з 30-их років ХХ ст. термінотворча діяльність була призупинена.

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.

31. Властивості та структурно-смислові компоненти наукових текстів. Принципи укладання наукових текстів

32. Актуальні проблеми сучасної української термінології.

На сучасному етапі розвитку української лігвістичної науки простежуємо зацікавлення термінознавством. Помітним є намагання науковців – фахівців у різних ділянках знань і мовознавців, унормовувати галузеві термінології.

Сучасні українські термінологи глибше, ніж їхні попередники, опрацьовують теорію термінології як підсистеми літературної мови, теорію терміна як мовного знака, формулюють вимоги, які слід ставити до окремого терміна та й до “ідеальної” (якщо така можлива) термінології.

Щодо сучасниїх проблем української термінології, то можна сказати, що термінологія є основним джерелом поповнення лексичного складу високорозвинених сучасних мов. Українська термінологія, яка повинна розвиватися разом із термінологіями інших національних мов, має низку специфічних проблем, зумовлених історично, гостру потребу у створенні національних термінологічних стандартів, термінологічних словників тощо.

Загально визнаним є той факт, що упорядкування, унормування, кодифікація і уніфікація української термінології належить до державотворчих процесів. Безповоротний процес українського державотворення вимагає від термінологічної системи відповідності сучасним потребам науки і суспільства. У складних державотворчих процесах за роки незалежності України була сформована українська термінологічна лексикографія.

Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з розбудовою українських термінів, що містять специфічні національномовні риси, на сьогодні можемо виокремити принаймні шість:

1) виявлення англіцизмів (американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;

2) з’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у різних терміносистемах;

3) способи відбору назв опредметнених дій;

4) способи відбору найменувань опредметнених ознак;

5) орфоепічні й орфографічні проблеми.

Названі питання означають тільки перше наближення до комплексу проблем, пов’язаних з національною своєрідністю сучасного українського терміна. Вони тягнуть за собою й інші, наприклад, проблеми практичного термінознавства, насамперед, термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у вищій школі

33.Анотування й реферування наукових текстів.

Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо. Анотації виконують дві основні функції:

 сигнальну (інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення)

 пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошуковихдля пошуку конкретних документів).



Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації. За функціональним призначенням анотації бувають довідкові (уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному опис),та рекомендаційні (активно пропагує, зацікавлюває, переконує в доцільності прочитання документа). За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові (відповідають на питання: про що повідомляється у документі) та реферативні (відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?).

 

Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

 

34. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція".За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації. За структурою план може були простим і складним.

Теза - положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимось. Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо. Теза у широкому розумінні - будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні - деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Конспект - особливий вид тексту, який створений у результаті аналітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі.

Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитанного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті. Не будь-який короткий запис є конспектом, бо конспект - це системне, логічне, зв'язне об'єднання плану, виписок, тез. Без змін зберігають авторські конструкції, цитати. Особливо важливі думки в конспекті варто підкреслювати. Бажано залишати берег для додаткових записів.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний:

 плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту;

 текстуальний конспект - це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора;

 вільний конспект - це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко і лаконічно формулювати основні положення;

 тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами;

 під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв'язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів;

35. Термінологія й терміносистема. Терміни, професіоналізми й номенклатурні назви у професійному спілкуванні.

Термін – це слово, або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.Кожна галузь знань має свою термінологію. Термінологія – сукупність термінів певної галузі, наука, що вивчає терміни. Основні ознаки терміна:

 системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення;

 точність: термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст поняття, яке він позначає;

 прагнення до однозначності у межах своєї терміносистеми;

 наявність дефініції – наявність означення, яке чітко окреслює його значення.

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фон. Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни поділяються на:

 Загальнонаукові – вживаються майже в усіх галузевих термінологіях.

 Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях.

 Вузькоспеціалізовані терміни – слова, словосполучення, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі.

Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви – своєрідні «етикетки» предметів, явищ, понять. Номенклатура – сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви – одиничне. До номенклатури входять серійні марки машин, приладів, верстатів, найменування підприємств, установ, організацій, географічні назви та назви рослин, звірів тощо.

Професіоналізми – слова й мовні звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення певних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні синоніми до термінів. Суттєва різниця між термінами й професіоналізмами полягає в тому, що терміни - це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка - платіжне доручення; вишка - вища математика, пара - дві академічні години, заліковка – залікова книжка, шапка – початковий реквізит документів) або коли та чи та професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство тощо). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: підвал у мові поліграфістів, бобик, бублик у мові водіїв тощо.