Культура східних слов’ян дохристиянської доби.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура східних слов’ян дохристиянської доби.



Трипільська культура.

Виникає у добу НЕОЛІТУ ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (с.Трипілля під Києвом). В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя.

Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Палі, обкладені хмизом. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. В кожній хаті була піч та комора, округлі вікна, двосхилий дах,жертовник, місце для роботи. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби.

Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби. Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка білого, червоного кольорів.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Уміли використовувати мідь(мідні гачки для рибальства і наконечники для зброї).

Трипільці мали культ бугая, кози, гадюки і язичницькі обряди.

Трипільці вели календар, мали буквенно-звукове письмо.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Керамічний посуд поділяли на кухонний та столовий. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Трипільська культура загинула під тиском індоєвропейських народів(«культура бойових сокир та шнуркової кераміки»). Кімерійців. вони відзначилися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією, а потім і заліза.Це перший народ назва якого дійшла до нас. Починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу.Займалися скотарством, були кочівниками, їх культура – це продовження трипільської культури, в ній панує тяжіння до практичних цінностей і уже патріархат.

 

Мізинська культура.

Мізинська культура — археологічна культура пізнього палеоліту.

Назва походить від Мізинської стоянки в селі Мізин, Коропського району, Чернігівської області на Сіверщині.Час: 23тис.-14тис. р. тому.

Мізинська культура — культура мисливців (мамут, північний олень). Характеризувалась значним розвитком мистецтва.

Орнаменти, що залишилися на виробах з кістки мамута мають характерний малюнок, що повторюється — меандр.

Восени 1907 року на подвір'ї козака Кошеля з села Мізин було знайдено якісь великі кістки. Новина швидко поширилася і зацікавила археологів. Як з'ясувалося згодом, тут знаходилося поселення давніх людей (кроманьйонців доби пізнього палеоліту).

За сторічний період досліджень археологи відкопали п'ять круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до 25-ти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла були схожі на «чуми» північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені тваринними кістками та рогами. Поблизу них знаходилися місця обробки каменю та кісток.

Крім житлових і господарських споруд на цій території знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамута: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Один із браслетів вкритий першим відомим зображенням меандру, інший — вкритий першим відомим свастичним зображенням. Геометричні орнаменти, виконані червоною вохрою і глибоким різьбленням на кістках мамута. Вважається, що браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, що були зігнуті у невідомий спосіб.

Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), що являють собою музичні інструменти, які застосовувалися для супроводу танців. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи.

Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти.

Стоянка була заселена в зимовий час, тут активно полювали на звіра.

Мізинська стоянка довела існування контактів поміж кроманьйонцями Полісся та Центральної Європи, подарувала людству багато безцінних технічних та мистецьких витворів, зокрема унікальні статуетки прадавнього божества Жінки-Матері. Мізинська стоянка дала ім'я славетній Мезинській археологічній культурі.

Зараз на Сіверщині працює Мезинський національний парк з археологічним музеєм.

Скіфська культура.

У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Значне місце для них посідала війна. Принесли з собою патріархальну форму суспільного правління.

Боги:жіноче божество – Табіті, чоловіче – Папай. Богиня кохання та плодючості – Аргімпасу.

Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів.

Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини. Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором.

Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин(золота пектораль). Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно з деякими науковцями,українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо.

Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

Висока боєздатність скіфської кінноти значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику чітко керувати конем. Найважливішими її елементами це вудила, що фіксувалися у роті коня за допомогою псаліїв.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфських степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату [138]. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку.

 

Сарматська культура.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

За легендою, сармати народились від шлюбів скіфів з амазонками.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону.

Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III—II ст. до н. е. заселило сарматське племінне об'єднання роксоланів. Численні пізньоскіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як "оперезаний мечем". За Геродотом, їхні пращури савромати проживали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон).

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою — фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів.

Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н. е.

 

Черняхівська культура.

ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА — археологічна спільність, що існувала протягом III — першої половини V ст. у лісостеповій та степовій зонах України, Молдові та в сусідніх областях Росії та Румунії.

Культуру відкрив В. В. Хвойка. У 1900-1901 рр. він дослідив могильники у селах Черняхів і Ромашки Київської області, а також обстежив залишки поселень поблизу сіл Стрітівка, Жуківці, Витачів у Середньому Подніпров'ї. Усі ці пам'ятки археолог об'єднав в одну культуру.

Нині на території України зафіксовано понад 3 тисячі пам'яток черняхівської культури. Досліджено понад 100 поселень і 50 могильників, від-крито 400 жител і 3000 поховань.

Племена черняхівської культури залишили цілі серії неукріплених поселень, розміщених, зазвичай, на південно-східних схилах перших над-заплавних терас річок та їхніх приток. За площею і приблизною кількістю житлово-господарських комплексів у кожному з них селища можна поділити на великі, середні та малі.

На черняхівських поселеннях виявлено і досліджено такі основні типи житлових і господарських споруд: наземні дерево-каркасні, наземні з кам'яними конструкціями (переважно у Причорномор'ї) і напівземлянки стовпової або зрубної конструкції. Житла мали переважно двосхилу покрівлю, були вкриті соломою або очеретом. Для опалення жител влаштовувалися відкриті вогнища, глинобитні печі і печі-кам'янки. Крім жител на поселеннях відкрито наземні і заглиблені в землю господарські приміщення. Зокрема, типовими є ями-льохи для зберігання харчових продуктів. За межами жител виявлено також залишки літніх печей та вогнищ.
Керамічний комплекс черняхівської культури включає гончарні й ліпні вироби (піфосоподібні зерновики, кухонні горщики, миски, глечики, вази з трьома ручками, кубки). Імпортна кераміка представлена амфорами провінційно-римських майстерень III—IV ст. н.е., трапляються й амфори пізнішого часу — кінця IV — V ст. н.е. Черняхівське населення користувалося також привізним і місцевим скляним посудом (переважно кубки).
У побуті черняхівців були кістяні вироби. Побутували срібні, бронзові й залізні фібули-засгібки загальноєвропейських талів кінця II — V ст. н.е., а також бронзові й залізні пряжки для поясів.

На селищах черняхівської культури виявлено прямі свідчення існування орного землеробства: залізні наральники, леміші та різаки-чересла, тобто частини плуга.

Важливими господарськими об'єктами у черняхівців були млини з використанням круглих кам'яних ротаційних жорен.

Черняхівські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне,гончарське, ювелірне, склоробне, будівельне, бондарське тощо.
На черняхівських поселеннях знайдено багато залізних знарядь для обробки дерева і кістки, глиняні важки для ткацьких верстатів і керамічні біконічні прясельця для веретен. Наявність великої кількості знарядь праці,особливо залізних, є свідченням того, що в черняхівському суспільстві відбувався другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства і скотарства.
Черняхівська культура склалася на основі різних етнічних груп. Початок її формування припадає на кінець II — початок III ст. н.е.У період свого розквіту (ІII-ІV ст. н.е.) черняхівська культура була поширена на значній території від верхів'я Західного Бугу до Північного Дінця, від приток Дніпра, Прип'яті і Сейму до Нижнього Дунаю й Чорноморського узбереж-жя. На цій великій території у період формування черняхівської культури існували різні попередні культурно-історичні групи, що зумовило місцеві особливості.
У зв'язку з навалою гунів наприкінці IV — на початку V ст. н.е. південні регіони черняхівської культури були спустошені. Однак у Лісостепу, особливо на його північному заході, черняхівська осілість функціонувала. На цей період припадає трансформація черняхівської культури Лісостепу у ранньосередньовічні східнослов'янські старожитності корчацько-празької та пеньківської культур

Спостереження черняхівців за природою знайшли своє відображення у створенні землеробського календаря.
Економічні й культурні зв'язки черняхівців з провінційно-римським світом, можна думати, сприяли виробленню певних математичних знань.
Спостереження над пропорціями довжини і ширини будинків у черняхів-ських племен показує, що вони, в основному, укладаються в лінійну схему, яка базувалася на антропометричному принципі, а останній лежав в основі вироблення геометричних знань. Поширення серед племен Лісостепу значної кількості римських монет, використання їх у внутрішньому і зовнішньому обігу були можливими лише за наявності певних арифметичних знань. Адже тисячі римських монет зі скарбів слід було рахувати.
Таким чином, ранньослов'янське суспільство першої половини І тисячо-ліття н.е. розвивало свою писемність у двох напрямках: удосконалюючи далі техніку "черт и резов", воно разом з тим переймало і використовувало елементи грецької та латинської писемності.

Черняхівські язичницькі жертовники — капища з кам'яними антропоморфними ідолами у натуральний зріст людини вивчені на території Середнього Подністров'я (Iванківці, Ставчани, Бакота). Чоловічі постаті ідолів, зазвичай, тримають у руках ріг — символ врожайності та господарського благополуччя.
Поховальному обряду черняхівської культури властивий біритуалізм (трупоспалення і трупопокладення). Поховальний обряд і ритуал черняхівців мають свої генетичні корені, насамперед у пам'ятках попередньої епохи (старожитності зарубинецької,пшеворсьмзї та гето-фракійської культур). Крім того, певну роль у становленні
поховального обряду черняхівців відіграли, очевидно, сармаnи.

Важливою рисою поховальної обрядності є орієнтація поховань щодо сторін світу. На одних і тих самих могильниках простежуються різні орієнтації трупопокладень, хоча переважають північна та західна орієнтації.

На черняхівських могильниках трапляються кенотафи. Це символічно поставлені в яму посудини з жертовною їжею, очевидно, на честь людини, яка загинула або померла на чужині (Ружичанка, Волоське, Будешти та ін.).
Речовий інвентар деяких поховань свідчить про рід заняття померлих.

На багатьох черняхівських могильниках виявлено залишки тризни: битий посуд, кістки тварин і птахів, прошарки попелу, вуглини від давніх вогнищ (Раковець, Ружичанка, Косанове, Компанійці, Малаєшти, Будешти та ін.). Тризни влаштовувалися, очевидно, під час поховального ритуалу,можливо, були і повторні тризни, через певний проміжок часу, коли поми-нали покійників.
Певне місце у системі релігійних вірувань і обрядів черняхівських племен поряд з поховальним ритуалом посідають і деякі язичницькі символи в орнаментиці. Це хрест, коло, місяцеподібні і певні рослинні зображення-символи на керамічному посуді. Існували також зооморфні та антропоморфні зображення. Йдеться про фібули, які стилізовано передають зображення птахів, а також про намистини з сердоліку стилізованої антропоморфної форми.

 

Зарубинецька культура.

Перші пам’ятки цієї культури відкрито наприкінці XIX ст. В.В.Хвойкою поблизу с.Зарубинці на Київщині. Тут досліджено залишки без курганного могильника з трупоспаленням.

Серед супровідного інвентарю виявлено специфічний ліпний посуд та бронзові фібули. Широкі розкопки були проведені на могильнику зарубинецького типу у с.Корчувате поблизу Києва у 1940-1941 У другій половині XX ст. пам’ятки зарубинецької культури рр.І.М.Самойловським,який відкрив тут понад 100 поховань

Розміри поселень у середньому до 2 га. Іноді селища розміщувались на місцевості невеликими групами по 10-15 поселень. Для Середнього Подніпров’я Є.В.Максимов виділив три такі групи:канівську,ржищівську і київську.

Для зарубинецької культури характерні наземні і заглиблені в землю житла площею в середньому 18-20 м.кв.При спорудженні будинків використовували техніку дерев’яного каркасного будівництва. Стіни стовпової конструкції обмазували рідкою глиною і білили. Покрівлі зарубинецьких жител були двосхилими. Для покрівлі використовували жердини,солому або очерет.Опалювали житлові приміщення відкритими вогнищами. Рештки вогнищ виявлено і за межами жител(очевидно,літні печі).Поблизу жител зафіксовано також господарські ями 1,2 м в діаметрі і глибиною до 1 м,що у вертикальному перерізі мали циліндричну або дзвоноподібну форму.
Населення вело осілий спосіб життя. Основні залізні знаряддя (серпи,коси),виявлені на зарубинецьких пам’ятках (Бабина Гора,Зарубинці,Монастирьок),свідчать про землеробський характер господарства.Цікаво,що на Круглицькому поселенні Середнього Подністров’я серед поснеш ти-лукашівських матеріалів знайдено зарубинецький залізний оральник,а також серпи і коси. Мешканці зарубинецьких поселень вирощували просо,пшеницю-двозенрянку,ячмінь. Зерно зберігали в керамічних корчагах. Вони споживали кашу,виготовлену з круп зернових культур,а також випечені на керамічних сковородах хлібні коржі. З городніх культур були відомі горох і ріпа. Вирощували також коноплі і льон. У скотарстві переважало розведення корів,свиней,дрібної рогатої худоби й коней.
На поселеннях знайдено кістки собак,що виконували сторожові функції. Зарубинецькі мисливці полювали на кабана,оленя,лося,зубра,ведмедя,бобра,куницю.
Залізо добували з болотних (озерних) руд у спеціальних глинобитних горнах,що працювали на дерев’яному вугіллі. У результаті плавки одержували невеличку залізну крицю,яку потім проковували. У деяких поселеннях існували досить крупні,як на ті часи,залізоробні майстерні.
На зарубинецьких поселеннях виготовляли і керамічний посуд.Для формування посуду використовували гончарний круг ручного типу.Сформовану і просушену посудину випалювали.Виготовлення посуду,проте,не вийшло за межі домашнього ремесла.
Ювелірні вироби виготовляли з привізної бродзи. Виробляли фібули-застібки для одягу,шпильки,браслети,кільця та ін.
Про існування ткацтва в зарубинецьких племен свідчать керамічні пірамідальні важки для ткацького вертикального верстата,а також глиняні прясельця.Тканини виготовляли з льону,конопель,вовни.
Шкіри та хутра уміли обробляти кістяними знаряддями,залізними ножами,голками і проколками.
Дерево обробляли сокирами,стругами,теслами,долотами,свердлами,ножами.
З кістки виготовляли проколки,рукоятки ножів,з каменю-зернотерки,точильні бруски,ливарні форми. Зарубинецьке населення мало економічні й культурні зв’язки з сусідніми племенами,а також з периферією античного світу.

Могильники зарубинецьких племен представлені грунтовими без курганними похованнями (трупоспалення в урнах або просто в ямах).Серед супровідного інвентарю знайдено керамічний посуд (лощені горщики,миски,кухлі),а також інші побутові речі (переважно бронзові фібули,браслети,кільця).
Загальна хронологія зарубинецької культури визначається кінцем III ст. до н.е.-II ст..н.е.У кожному з локальних регіонів (Середнє Подніпров’я,Прип’ятське Полісся,Верхнє Подніпров’я,Південне Побужжя,Верхнє Подесення) дати визначаються конкретно на підставі типів привізних амфор і фібул.
Сучасні дослідники не мають єдиної думки щодо етнічного складу зарубинецьких племен.Їх пов’язують з слов’янами,балтами,германцями.

Етногенез українців

Перший етнонім «русин» зустрічається у «Пов.мин.літ», у договорах князя Олега з Візантією. Використовується як сама назва укр..суспільства з 13-до поч..18 ст.

Слово «РУСЬ» : за прізвиськом скандинавів-варягів, що мали характерний вигляд(русяві і ясноокі);або як назва племені полян,що жили в районі Києва

Перша згадка слова «Україна» - 1187 р. і пов’язана з синонімом «край».

Етнонім «українці» фіксується в кін.16 ст. в документах присвячених повстанням Северина Наливайка., Григорія Лободи і в боротьбі з татарами.

У пер.пол.17 ст. «українцями» називали себе на сеймі Речі П. посли від Київського воєводства.

Етнографічні риси українців формувалися впродовж багатьох віків на найдавніших східних слов.територіях:наддніпрянщина, Полісся, Галичина, Прикарпаття.

Успадковано певні традиції трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів, античної культури, візантійської культури.(напр.:звіриний стиль – петриківський розпис).

З самого початку н.е. від племен зарубинецької культури на Наддніпрянщині, від Києва до Канева прослідж.місцеві етнографічні риси, які стали характерними ознаками укр..побут.культури:білити хату, піч, дерева.

Науково доведена і підтверджена НЕПЕРЕРВНІСТЬ розвитку матеріал. та дух. культури на укр.. землях.що простежується лише від 5 ст. н.е.Це дає підстави для того, щоб історично укра-ів як окремий етнос рахувати починати слід, за думкою Грушевського, від сер.1 тисяч.н.е.

Саме з цього часу на землях Київських, Наддністрянських, Карпатських, та землях над Припяттю протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос, який від часів пізнього Середньовіччя має назву УКРАЇНСЬКОГО(476р.)

 

Архітектура Ук. 14-16ст.

В 13-14 ст. будівництво в Придніпров'ї припинилося, але продовжувалося на Волині, в Галичині, Закарпатті. Головним чином це були: 1)оборонні споруди - замки та фортеці (палац-фортеця у селі Меджибож Хмельницької обл.); 2)релігійні споруди - церкви та монастирі (Покровська церква-фортеця у селі Сутківці Хмельницької обл.; Троїцький монастир-фортеця, Рівненська обл.). У 16 ст. у Львові силами італійських майстрів будуються значні архітектурні споруди в стилі ренесанс. Цей стиль прийшов в Україну з Італії через Угорщину та Словаччину, а також з Німеччини через Краків. До ренесансових будівель цього часу, які збереглися у Львові, належать Чорна кам'яниця (1577). Башта Корнякти Успенської церкви (1578) висотою у 66 м., каплиця (рос. - часовня) Трьох Святих (16 ст.), вірменський кафедральний собор (14-17 ст.), Успенська церква (1591-1631) - на той час єдина українська церква в центрі Львова.

У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у КАМ'ЯНОМУ БУДІВНИЦТВІ Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані ЗРУБНІ ХРАМИ. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є ТРИДІЛЬНІ, АБО ТРИБАННІ ТА П'ЯТИБАННІ ЦЕРКВИ. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

Переважна більшість архітектурних пам'яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школії: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. В оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красовський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ят-ників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система мо-нумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась.

Живопис Ук. 14-16ст.

Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка і високою професійністю виконання. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирають рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської».

До полотен київської школи слід віднести ікони «Микола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст.

Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII — початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети «страшного' суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливого суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності.

Саме такі риси характеру відображають портрети князя Костянтина Острозького, львівського старости Мнішека

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення "потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

Архітектура укр бароко

Період другої половини 17 – 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українськанаціональна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори – все це не порожні слова. За ними – величезний духовний досвід 17 – 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

“Козацький собор” древніший за саме козацтво. Першу відому п’ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого. Такі хрещаті дерев’яні храми – типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев’яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурногомистецтва.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.7.202 (0.034 с.)