Культура Галицько-Волинської держави



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Культура Галицько-Волинської держави



Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність.

Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції.

Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури.

Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували ШКОЛИ. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.

У Галицькій і Волинській землях також існували БІБЛІОТЕКИ при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича.

Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була ПОШИРЕНА ГРАМОТНІСТЬ. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.

Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо.

Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька»1097.

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом БУЛИ ОБ’ЄДНАНІ В ЄДИНИЙ ТВІР.

Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.

Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.

Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.

У ХІІ—ХІІІ СТ. СФОРМУВАЛИСЯ ВОЛИНСЬКА І ГАЛИЦЬКА АРХІТЕКТУРНІ ШКОЛИ. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є УСПЕНСЬКИЙ СОБОР У ВОЛОДИМИРІ-ВОЛИНСЬКОМУ. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — УСПЕНСЬКИЙ СОБОР У ГАЛИЧІ, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся ХРАМ СВ. ПАНТЕЛЕЙМОНА (ХІІ—ХІІІ СТ.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення ОПИС ЦЕРКВИ ІОАННА ЗЛАТОУСТА В ХОЛМІ (ХІІІ СТ.).

У Галичі, Звенигородці, Луцьку та деяких інших містах археологи знайшли руїни князівських палаців.

У ХІІІ ст. в Галицько-Волинському князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на Волині поряд із Холмом були збудовані УКРІПЛЕНІ МІСТА ДАНИЛІВ, КРЕМЕНЕЦЬ, УГРОВСЬК, У ГАЛИЧИНІ — ЯРОСЛАВ, СЯНИК. Усі вони мали оборонні споруди, які не під силу було здолати навіть монголо-татарам із їхньою облоговою технікою.

Від кінця ХІІІ ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво нового типу оборонних споруд — МУРОВАНІ «БАШТИ-СТОВПИ». На теперішній день збереглися такі башти в околицях міста Холм (село Стовп’є) та в місті Біла Вежа (колишній Кам’янець). Ці «стовпи» були баштами-донжонами. У ХІV ст. розгорнулося будівництво кам’яних замків, першим серед яких був замок у Луцьку, який почали зводити наприкінці ХІІІ ст.

Живописуналежала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами.

ФРЕСКОВИЙ ЖИВОПИС продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку.

У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.

У ХІІІ — на початку ХІV ст. на Волині ведеться інтенсивне храмове будівництво, що супроводжується відновленням традицій створення фресок, але ними вкривають лише вівтарну частину храмів.

Проте до нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові, які датуються ХІV—ХV ст.

При оформленні храмів на Галичині та Волині акцент робився на іконах, які утворювали цілі ансамблі.

Попервах храми прикрашалися двома великими за розмірами іконами, що нагадували фресковий розпис. Згодом їхня кількість збільшується. Утворюється іконостас — особлива перегородка, що закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.

Ікони, що поширювалися в Галичині та Волині, мали візантійське чи київське походження. Згодом на Волині та Галичині постали власні школи іконопису. Його розквіт припадає на другу половину ХІІІ—ХІV ст. Особливістю іконопису цього періоду є те, що він розвивався без жорсткого контролю з боку церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися відшукати вираження сюжету, іноді порушуючи канони. Зображення на іконах мають легку об’ємність, чим суттєво різняться від візантійських зразків.

Найстарішою іконою, що збереглася в Галичині, є фрагмент візантійської ікони «МЕНОЛОГІЯ» (кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.). На ній зображені фігури святих підкреслено видовжених пропорцій із малими головами. Одяг святих зображений у темних тонах. Серед них виділяється великомученик Георгій.

Ще одним видом мистецтва, який набув поширення в Галицько-Волинському князівстві, була СКУЛЬПТУРА. Даний вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким прикрашалися храми. Яскравим зразком скульптури тієї доби є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображує Св. Дмитрія. Зараз він зберігається в Кам’янець-Подільському музеї. Під час розкопок руїн Успенського собору в Галичі було знайдено рельєфне зображення дракона, із пащі якого виростає пишна гілка. Багато прикрашені рельєфами також церкви Св. Пантелеймона в Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі. Їхнім творцем був «великий хитрець Авдій». Це перше ім’я майстра скульптури, яке знає історія українського мистецтва.

Культура Галицько-Волинського князівства мала значні здобутки. Вона залишила по собі зразки, які вражають своєю майстерністю й досконалістю. Будучи складовою культури Русі, вона мала значні відмінності, які були спричинені місцевими умовами й культурними впливами сусідів.

1157 р.— будівництво Успенського собору в Галичі.

1160 р.— будівництво Успенського собору у Володимирі-Волинському.

Кінець ХІІІ ст.— будівництво мурованих «башт-стовпів» на Волині.

Кінець ХІІІ — початок ХІV ст.— розквіт мистецтва іконопису.

 

Архітектура Ук. 14-16ст.

В 13-14 ст. будівництво в Придніпров'ї припинилося, але продовжувалося на Волині, в Галичині, Закарпатті. Головним чином це були: 1)оборонні споруди - замки та фортеці (палац-фортеця у селі Меджибож Хмельницької обл.); 2)релігійні споруди - церкви та монастирі (Покровська церква-фортеця у селі Сутківці Хмельницької обл.; Троїцький монастир-фортеця, Рівненська обл.). У 16 ст. у Львові силами італійських майстрів будуються значні архітектурні споруди в стилі ренесанс. Цей стиль прийшов в Україну з Італії через Угорщину та Словаччину, а також з Німеччини через Краків. До ренесансових будівель цього часу, які збереглися у Львові, належать Чорна кам'яниця (1577). Башта Корнякти Успенської церкви (1578) висотою у 66 м., каплиця (рос. - часовня) Трьох Святих (16 ст.), вірменський кафедральний собор (14-17 ст.), Успенська церква (1591-1631) - на той час єдина українська церква в центрі Львова.

У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у КАМ'ЯНОМУ БУДІВНИЦТВІ Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані ЗРУБНІ ХРАМИ. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стплю є ТРИДІЛЬНІ, АБО ТРИБАННІ ТА П'ЯТИБАННІ ЦЕРКВИ. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

Переважна більшість архітектурних пам'яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівельні школії: галицька і волинська. Для галицької школи характерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. В оборонних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували великоформатну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи мають вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок — «Чорна кам'яниця» (1588—1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591—1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572—1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., П. Красовський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ят-ників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система мо-нумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась.

Живопис Ук. 14-16ст.

Образотворче мистецтво другої половини XIII—першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка і високою професійністю виконання. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирають рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської».

До полотен київської школи слід віднести ікони «Микола з житієм» (церква у селі Київка), «Ігоревська богоматір» і «Максимівська богоматір», які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови — рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст.

Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII — початку XIV ст. є ікона «Волинської богоматері», величний силует якої справляє глибоке враження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі «Юрій-змієборець» (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Стани-ля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона «Оплакування Христа» (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI—першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаются настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети «страшного' суду». На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «страшного суду» набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони «направляють» панів, несправедливого суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності.

Саме такі риси характеру відображають портрети князя Костянтина Острозького, львівського старости Мнішека

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення "потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.014 с.)