Екзаменаційна програма курсу “Історія української

літератури 20-30-х рр. ХХ ст.”

1. Особливості художнього процесу в українській літературі 20-30-х рр. ХХ ст.

2. Художні стилі і напрями української літератури 20-30-х рр. ХХ ст.

3. Тенденції розвитку поезії 20-30-х рр. ХХ ст. Мотиви, образи, особливості версифікації.

4. Літературні групи та організації 20-30-х рр.

5. Літературна дискусія 1925-1928 рр. Причини, етапи, розгортання.

6. Специфіка розвитку української прози 20-30-х рр. ХХ ст.

7. Розвиток української драматургії 20-30-х рр.

8. Трагізм творчої долі П.Тичини. В.Стус про Павла Тичину.

9. Поетична збірка “Сонячні кларнети” П.Тичини. Поняття кларнетизму.

10. Поетичні збірки “Замість сонетів і октав” та “Плуг” П.Тичини як протест проти жорстокості і насилля доби.

11. П.Тичина – поет національного пробудження (“Золотий гомін”, “Скорбна мати”, Дума про трьох вітрів“).

12. Філософсько-драматичне осмислення подвигу українського народу у Великій вітчизняній війні у поемі П.Тичини “Похорон друга”.

13. М.Семенко і явище українського футуризму.

14. “Неокласики” та їхнє місце в літературному процесі 20-30-х рр.

15. Філософська проблематика творів М.Зерова.

16. Жанр сонета в поетичній спадщині М.Зерова.

17. Мотиви і настрої ранньої лірики М.Рильського.

18. Ідейна спрямованість поезії “Слово про рідну матір” М.Рильського.

19. Тема праці і творчості у збірці М.Рильського “Троянди й виноград”.

20. Образ України в поемах “Жага” та “Марина” М.Рильського.

21. Поема Ю.Клена “Попіл імперій” – літопис ХХ ст.

22. Оскарження тоталітаризму в поемах Ю.Клена.

23. Мотиви й образи поезії Є.Плужника.

24. Інтимна лірика В.Сосюри.

25. Образ Мазепи в однойменній поемі В.Сосюри.

26. Порівняльний аналіз поеми “Прокляті роки“ Ю.Клена та “Розстріляне безсмертя“ В.Сосюри.

27. Вірш В.Сосюри “Любіть Україну” в творчій долі митця.

28. Автобіографізм повісті “Третя рота” В.Сосюри.

29. Місце і роль М.Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 рр.

30. Особливості новелістики М.Хвильового. Романтика “вітаїзму“. Мотиви, образність стильові особливості.

31. Експресіонізм новели “Я (Романтика)” М.Хвильового.

32. Проблематика “Повісті про санаторійну зона” М.Хвильового.

33. Мотив передбачення майбутнього в “Повісті про“ санаторійну зона” М.Хвильового.

34. Майстерність сатири М.Хвильового в повісті “Іван Іванович”.

35. Українське село часів революції та громадянської війни у новелістиці Г.Косинки.

36. Аналіз новели Г.Косинки “Анархісти”.

37. Стильовий синтез як основа художнього стилю новелістики В.Підмогильного.

38. Проблематика новелістики В.Підмогильного.

39. Аналіз новели “Собака” В.Підмогильного.

40. Драма українського маргінала в романі “Місто” В.Підмогильного.

41. Експериментальний характер інтелектуально-психологічного роману “Майстер корабля“ Ю.Яновського.

42. Тема громадянської війни і шляхи її реалізації в романі “Чотири шаблі” Ю.Яновського.

43. Романтика революції в новелі Ю.Яновського “Роман Ма”.

44. Морально-етичний конфлікт драми “Дочка прокурора” Ю.Яновського.

45. Жанр сатиричної комедії у творчості М.Куліша.

46. Образ Мелетія Стаканчика у трагедокомедії “Народний Малахій” М.Куліша.

47. “Філологічна комедія” “Мина Мазайло” М.Куліша як відбиття реалій доби.

48. Проблематика п’єси “Патетична соната” М.Куліша.

49. Філософізм п’єси І.Кочерги “Майстри часу”.

50. Символіка драми “Свіччине весілля” І.Кочерги.

51. Особливості конфлікту драми “Ярослав Мудрий” І.Кочерги.

52. Об’єкт сатири і засоби комізму циклу “Чукрен і чухраїнці“ Остапа Вишні.

53. “Празька школа” українських письменників.

54. Є.Маланюк – поет, культуролог, патріот.

55. Образ України в поезії Є.Маланюка.

56. Історіософіям поезії Є.Маланюка.

57. Естетичні пошуки Б.-І.Антонича.

58. Міфосвіт поезії Б.-І.Антонича.

59. Образ ліричного героя в поезії Б.-І. Антонича.

60. Новаторство О.Довженка в жанрі кіноповісті.

61. Образ митця в кіноповісті О.Довженка “Зачарована Десна”.

62. Трагедія України за кіноповістю “Україна в огні” О.Довженка.

63. Історіософізм поезії О.Ольжича.

64. Образ жінки-сучасниці у поезії О.Теліги.

65. Мистецькі об’єднання МУР і “Слово“.

66. Автобіографізм прози І.Багряного.

67. Біблійні притчі, параболи й образи в естетичній інтерпретації роману “Сад Гетсиманський“ І.Багряного.

68. Філософська проблематика роману І.Багряного “Людина біжить над прірвою”.

69. Потрійне коло трагедійності в повісті “Огненне коло“ І.Багряного.

70. Передчуття катастрофічного зламу національного буття у повісті Т.Осьмачки “Старший боярин”.

71. Викриття тоталітаризму в повісті Т.Осьмачки “Ротонда душогубців“.

72. Екзистенційні візії поезії Т.Осьмачки.

73. Тема геноциду українського народу в українській еміграційній літературі 30-х рр. (“Марія“ Уласа Самчука“, “Жовтий князь“ В.Барки).

74. Образ Марії з однойменного роману У.Самчука “Марія“.

75. Трилогія “Волинь“ У.Самчука – літопис українського життя 1 пол. ХХ ст.

Словник термінів та понять

 

Авангард – харківська літературна група, що утворилася після розпаду “Гарту”. Керівник – В. Поліщук. 1930 року самоліквідувалася. Друковані видання: “Бюлетень “Авангарду” (1928), “Мистецькі матеріали “Авангарду” (1929, два числа). Проголошувала боротьбу проти відсталості, тісний зв’язок літератури з індустріалізацією i прогресом.

 

“Авангард” – альманах об’єднання пролетарських митців “Нова генерація” (панфутуристичні позиціїї), що виходив у Києві за редакцією Гео Шкурупія. Був фактично опозиційним до харківської групи, очолюваної М. Семенком. Два номери вийшли у 1930 році (січень, квітень), у жовтні готувався, але не вийшов третій. Друкував статті Гео Шкурупія, К. Малевича, нариси О. Влизька, кіноповість О. Довженка “Земля” тощо.

Авангардизм (від франц. avant-gardе – передовий загін) – термін на означення «лівих течій» в мистецтві. А. виникає в кризові періоди історії мистецтва, викриваючи його хворобливі явища, подаючи їх у епатажній гіпертрофованій абсурдній формі. Первісно А. розвинувся як рух художників ХХ ст., який демонстративно розірвав з традицією, шукав нових художніх засобів, незвичайного змісту для вираження взаємозв’язку художника з життям. Авангардисти ввели в свої образи грубе матеріальне життя, «романтику вулиць», жорсткі ритми духовно ворожого людині міста, відкрили гіперболізовану сферу нової науки і техніки, запозичуючи звідти конкретні конструкції і прийоми. Своєрідним маніфестом такого безпредметного мистецтва стала картина К.Малевича «Чорний квадрат». До авангардних течій належать фонізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, акмеїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, акціонізм, поп-арт, концептуальне мистецтво. Представники: в живописі – В.Кандінський, К.Малевич, в літературі – В.Хлєбніков, І.Бродський, серед українських письменників – М.Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Влизько, В.Поліщук та ін. Під кінець ХХ – на поч.. ХХІ ст. А. виявився в «неоавангардизмі» представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «Нової літератури», які своєю творчістю прагнули зруйнувати стереотипи «соцреалізму».

Антиутопія – (грец. αντί-, ου - не, грец. τόπος - місце; альтернативно) — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай характеризується пригноблюючим суспільним контролем, здійснюваним авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше термін використав англійський філософ та економіст Д. Міллер у 1868 році. А. виступає логічним розвитком утопії, формально також може бути віднесена до цього напряму. Однак якщо класична утопія концентрується на демонстрації класичних рис описаного у творі суспільного устрою, то А. прагне вивчити його негативні риси. Часто дія в утопії розгортається в тоталітарному майбутньому. А. – один із найпродуктивніших жанрів в українській літературі ХХ століття. В А. знайшли відбиток історичні події, соціальні експерименти, особливості суспільної свідомості, а також зміна літературних форм (роман-пересторога, сатирична притча, наукова фантастика). В А., як правило, відображається криза історичної надії, оголошується безглуздою революційна боротьба, підкреслюється незнищенність соціального зла; наука и техніка розглядаються не як сила, що сприяє вирішенню глобальних проблем, побудові справедливого соціального ладу, а як ворожий культурі засіб поневолення людини. Таким чином, в межах буржуазної свідомості ідея утопії приходить до свого логічного самозаперечення, хоча поряд із песимістичними А. в ньому існують і псевдо оптимістичні, технократичні У. Протягом XX століття в літературі оформилися жанрові ознаки антиутопії, її національна своєрідність (О.Хакслі, Г.Уельс, Д.Оруел, Є. Замятін, А. Платонов, М. Булгаков, Ю. Даніель, В. Аксьонов та ін.). В українській літературі: ”Сонячна машина”, ”Нова заповідь”, ”Вічний імператив” В.Винниченка.

Арабеска – особливий різновид орнаменту, що виник в арабському мистецтві. Арабеска – це складний узор, в основі якого покладено точний математичний розрахунок. А. твориться на повторенні чи кількісному збільшенні одного чи кількох елементів – геометричних фігур чи рослинних мотивів. В рисунок арабески можуть вплітатися окремі зображення тварин, птахів, людей, фантастичні істоти, а також надписи. Такий орнамент практично виключає фон: один узор вписується в інший, щільно заповнюючи поверхню. За своїм ритмом рисунок арабески співзвучний класичній арабській поезії і музиці, він узгоджується з уявленнями мусульманських богословів про нескінченну тканину Всесвіту. Нескінченний ритмічний рух арабески може бути зупинений чи продовжений в будь-якій точці, не порушуючи при цьому цілісності узору. Олітературює жанр арабески М.Хвильовий («Синій листопад», «Я (романтика), «Арабески», «Вступна новела» та ін.), протиставляючи в своїх новелах уявні і реальні епізоди, відображаючи сам творчий процес, фіксуючи потік свідомості митця, напівусвідомлені ідеї та образи, що постають, як ряд “безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій”.

Аспанфут (1921–1924 рр.) – київська асоціація панфутуристів, кредо й маніфест якої були проголошені в альманасі "Семафор у майбутнє" (1922) і журналі «Катафалк мистецтва»(1922). Виник на основі літературного угрупування «Фламінго» ( 1919 - 1921 рр.),«Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» за ініціативою М.Семенка. А. мав своє видавництво – «Гольфштром». А. сприймали як групу бунтарів, покликаних довести мистецтво до загибелі. Вони не відстоювали якихось певних течій, а цілий авангард як унікальну поворотну точку в історії мистецтва. Представники: М.Семенко, Юліан Шпол, О.Слісаренко, Гео Шкуру пій, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше – М.Бажан, Ю.Яновський та ін. У 1924 році А. перетворено на Асоціацію комун культу.

 

Аспис – Асоціація письменників (Київ, 1923-24). Відстоював естетичні принципи мистецтва, свободу творчості. До її складу входили Л.Старицька-Черняхівська, М.Рильський, М.Зеров, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка. У 1924 розгалузився на «неокласиків» та Ланку (з 1925- МАРС).

“Барикади театру” – літературний часопис, видаваний від жовтня 1923 до січня 1924 року в Києві театром “Березіль”. Друкувалися: Лесь Курбас, В. Василько, Й. Шевченко, Г. Шкурупій, М. Семенко, О. Слісаренко, М. Бажан (під криптонімом Н.Б.). Популяризував авангардизм.

 

Березіль ( МОБ – Мистецьке об’єднання «Березіль») (1922-1933), – яскраве явище українського театрального авангардизму, на чолі якого стояв актор і режисер Лесь Курбас. МОБ став творцем нової театральної мови, його гуманістична естетика характеризувалася експресіоністичною загостреністю, конструктивістською стилістикою. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського. Лесь Курбас синтезував містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - це своєрідні футуро-тексти Культури, які своєю появою «передбачали» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) –письменницька організація, існувала в Харкові 1926-28. Видавала однойменний журнал. Виникла внаслідок розпаду «Гарту». М.Хвильовий ще у 1925 організував групу «Урбіно», на її основі і сформувалась В. Ваплітяни своє завдання бачили в удосконаленні художньої майстерності, закликала орієнтуватися на європейський рівень літератури, виступали проти масовізму.В. фактично очолював М.Хвильовий. У листопаді 1926 було обрано новий склад президії: президент – М. Куліш, заступник – М.Яловий, секретар – А.Любченко. На початку 1927 року до складу В. входили 25 осіб: В.Вражливий, О.Громів, І.Дніпровський, О.Довженко, О.Досвітній, Г.Епік, П.Іванов, М.Йогансен, Л.Квітко, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, П.Панч, І.Сенченко, О.Слісаренко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Д.Фельдман, М.Хвильовий, М.Яловий, Ю.Яновський. Позиції М.Хвильового та ваплітян привели до літературної дискусії 1925 – 1928, зазнали критики з боку компартійних лідерів Й.Сталіна, В.Чубаря, Л.Кагановича, Г. Петровського. Внаслідок ідеологічних переслідувань організація 28 січня 1928 оголосила про саморозпуск.

 

«ВАПЛІТЕ» -літературно-художній двомісячник письменницької організації ВАПЛІТЕ. Виходив у Харкові 1927. Редакційна колегія: М.Йогансен, М.Куліш, І.Сенченко, О.Слісаренко, П.Тичина. Під час літературної дискусії журнал публікував полемічні стаття М.Хвильового та інших ваплітян. Шостий номер журналу (мав вийти 5 січня 1928) до читача не потрапив, його було конфісковано,а журнал заборонено. В цьому номері друкувалася друга частина роману М.Хвильового «Вальдшнепи», до цього часу так і не віднайдена.

 

Вертеп – У канонічному біблійному сказанні «вертеп» — це печера, в якій поміж стійлами віслюка та вола в яслах (годівниці для худоби) був покладений новонароджений Ісус.

Вісник – «місячник літератури, літератури, мистецтва, науки і громадського життя». З кінця 1932 виходить замість «Літературно-наукового вісника» (1898-1906, 1907-1914, 1917-1919,1922-1939) під редакцією Д.Донцова у Львові. В журналі друкувалися твори Є.Маланюка, Ю.Клена, О.Теліги, О.Ольжича, Н.Лівицької_Холодної, О.Стефановича та ін., а також твори зарубіжних письменників.

Вітаїзм, революційний вітаїзм – термін, запропонований М.Хвильовим. В. є антитезою поняттю віталізм, філософською основою якого було ніцшеанство і бергсонізм. Віталізм життєву динаміку зв’язує суто з біологічною концепцією людини, пояснює рух життя як антиінтелектуальну спрямованість. М.Хвильовий свідомо протиставляє свою доктрину революційного вітаїму, віталізму в філософії та літературі першої половини ХХ століття, заперечуючи думку О.Шпенглера про «присмерк Європи». Вітаїстичний світогляд, навпаки, демонструє допитливість людського духу, життєлюбство, пошук найвищих естетичних цінностей, стверджує життєвість нації.

“Всесвіт” – літературно-мистецький журнал. Заснований у Харкові у 1925 році. Перший головний редактор – В. Еллан. Журнал друкував твори Ю. Яновського, М. Бажана, М. Йогансена, Остапа Вишні, Г. Косинки, В. Сосюри, численні переклади світової літератури.

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників, що відбувся у Харкові 25-28 січня 1927 за ініціативою комуністичної партії. Про більшовицький склад цієї організації протиставляв себе ідеологічно незаангажованим літературним ВАПЛІТЕ, МАРСу, неокласикам. Її активними членами були Б.Коваленко, О.Корнійчук, І.Микитенко, І.Кулик, І. Ле, В.Коряк, М.Шеремет, П.Усенко, М.Доленко та ін. ВУСПП проіснувала до 1932, на її основі утворилася Спілка радянських письменників України (СРПУ, 1934), до цього часу відома під назвою Спілка письменників України (СПУ).

 

 

Гарт - Спілка пролетарських письменників, створена у Харкові 1923. Очолював її В.Еллан-Блакитний. «Г». прагнув залучити до літературної творчості «пролетарські маси», проголошував створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як її знаряддям. «Г» мав численні філії. До його складу приналежні К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М. Хвильовий та ін. Частина членів організації не погоджувалась з орієнтацією на масовім, на творення «пролетарської літератури», не сприймала надмірного адміністрування творчості. У 1925 «Г» розпався. Як наслідок – частина письменників на чолі з М.Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ. Інші члени «Г» пізніше пішли до організації ВУСПП.

«Гарт» - альманах Спілки пролетарських письменників «Гарт», виданий у Харкові у 1924. Друкувались твори П.Тичини, О.Копиленка, І.Дніпровського, М.Йогансена, В.Сосюри та ін.

 

 

«Гарт» - щомісячний літературно-художній та критичний журнал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), виходив у Харкові 1927-32. Редколегія журналу: В.Коряк, І.Микитенко, М.Доленко, П.Усенко, В.Сосюра, В.Юринець, І.Кулик (з 1928) та ін. Журнал відзначався надмірною політичною заангажованістю.

 

Гроно – група молодих українських письменників, утворена з ініціативи В. Поліщука у 1920 році при редакції газети “Більшовик” у Києві. До складу входили: П. Пилипович, Д. Загул, Г. Косинка, Гео Шкурупій, А. Петрицький, Г. Нарбут та ін. Видала літературно-мистецький збірник “Гроно” (Київ, 1920 р.), де декларувався творчий метод цієї групи, визначений як “спіралізм” – середина шляху від імпресіонізму до футуризму. насправді збірник показував неясність поглядів тогочасних письменників, оскільки поряд друкував майбутніх авангардистів (В. Поліщук) та “неокласиків”(П. Филипович).

 

«Гроно» - альманах символістів, що виходив у Києві 1920 р., де друкувалися також імпресіоністи та футуристи (В.Поліщук, Г.Шурупій, Г.Косинка). 1922 р. гронівці в Катеринославі видали авангардний альманах «Вир революції».

 

“Гольфштром” – збірник літературної організації “Асоціація комункульту”, що вийшов у Харкові в 1925 році. Публікувались: Гео Шкурупій (повість “Штаб смерті”), О. Слісаренка, С. Левітна, М. Бажан (віршована повість “Повість про містера Юза”), Гео. Коляда (поема “Рейс”) та ін. Твори цих авторів відображають авангардистські погляди на літературу, культивовані організацією, де в чому дотичні до панфутуристської концепції мета мистецтва, проголошуваної М. Семенком. Ця концепція відображена у журналі “Асоціації комункульту” “Гонг комункульта”, що вийшов єдиним числом у 1925 році. Саме М.Семенко був відповідальним редактором. Серед авторів журналу М. Семенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, О. Тесняк, О. Слісаренко, А. Чужий, Я. Савченко та ін.

Гротеск – (фр. grótesque – химерний, незвичайний; італ. grótta –грот, печера) – вид художньої образності (переважно в сатирі), заснований на фантастично-карикатурному перетворенні реальних співвідношень і контрастів, різкій деформації зовнішньої правдоподібності речей і явищ, поєднанні фантастичного з реальним, трагічного з комічним тощо. Відзначається двоплановістю, відхиленням від норм (звідси зв’язок Г. з пародією, травестією, бурлеском), умовністю, перебільшенням, навмисною карикатурністю. Г. притаманна стильова неоднорідність (поєднання поетичної мови з вульгарною, високого стилю з низьким тощо). Г. завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Художній образ постає не у денному, а у печерному або нічному освітленні, лякає і одночасно інтригує. Г. використовувався в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт), розвинувся в ренесансній літературі (”Гаргантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле, ”Похвала глупоті” У.Роттердамського), просвітництві (”Мандри Гуллівера” Дж. Світа), романтизмі (”Крихітка Цахес” Е.-Т.-А.Гофман, ”Людина, яка сміється” В.Гюго, ”Ніс” М.Гоголя, ”Сон” Т.Шевченка), реалізмі (М.Салтиков-Щедрін, І.Франко та ін.), трансформується у новітній літературі 20-30-х рр. (Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, Ю.Клен, О.Вишня, М.Бажан).

 

Гумореска – невеликий прозовий, драматичний або віршований твір жартівливого змісту, щозмальовує комічну пригоду чи рису в характері людини. Сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі. В укр. літ. Г. виниклав 19 ст., успадкувавши образи, мотиви, манеру викладу з народних анекдотів, оповідок, а також з вертепної драми, інтермедій, творчості мандрівних дяків. Початок жанру Г. поклав Г.Квітка-Основ’яненко, розробивши 2 типи Г.: як поєднання нар. анекдоту з етнографічним нарисом (”Салдацький патрет”) і як комічна імітація фольклор. Жанру (”Пархомове снідання”). С.Руданський розвинув віршований жанр – сатирико-гумористичні співомовки. Значний внесок у розвиток жанру Г. зробили Панас Мирний, І.Франко, В.Самійленко, Лесь Мартович, С.Васильченко, М.Левицький, Т.Сулима тощо. Новим змістом і суспільними функціями збагатилась Г. в укр. літ. 20-30-х рр. Найвидатніший майстер Г. – Остап Вишня, який розробив різні форми оповідної Г. з з іронічно-пародійною манерою оповіді. До цієї стильової течії примикали твори В.Чечвянського, Ю.Вухналя, П.Капельгородського, Ю.Гудзя, О.Чмельова. Гостросюжетну Г., близьку до новели, розвивали О.Слісаренко, Л.Чернов, М.Бондаренко, М.Йогансен, П.Панч, К.Котко. В літ. 40-60-х поряд з прозовими Г. Остапа Вишні, Є.Кравченка, О.Ковіньки, поширюються віршовані види жанру у творчості С.олійника, В.Лагоди, П.Глазового тощо. У 70-80-х проблематику і стиль Г. поглибили О.Чорногуз, Є.Дудар, Ю.Івакін та ін.

 

«Дажбог» - літературно-мистецький місячник однойменної групи молодих львівських поетів, виходив за ред. Є.-Ю.Пеленського (1932-34), Б.-І.Антонича (1934) та Б.Кравціва (1935). Був закритий польською владою через публікації громадсько-політичного змісту. З ж-лом співпрацювали також В.Пачовський, Є.Маланюк та ін. Часопис знайомив читача як з новинками європейського, галицького та українського мистецтва, так і з дослідженнями з історії української літератури.

 

Двоколійність літературного процесу в ХХ столітті. Поняття «двоколійний» літературний процес вперше ужив Г.Костюк, розуміючи під цим висловом багатовекторність розвитку української літератури та умов її функціонування в ХХ столітті – явище спричинене складними суспільно-політичними умовами існування української нації. Українська література творилася як у радянській Україні, так і на Західній Україні, яка була окупована Польщею, у Підкарпатській Україні, що перебувала під Чехо-Словаччиною, на Буковині, що знаходилася під п’ятою Румунії, у Франції, Німеччині, Америці, оскільки чимало письменників змушені були через складні політичні обставини та переслідування радянською владою покинути батьківщину. Проте й на чужині вони творили мистецько-духовні цінності — літературу, яку називають емігрантською. Коли в Україні внаслідок сталінської стагнації і заборон, компартійного диктату українська література не могла вільно, повнокровно й повноцінно розвиватися, то діаспорні митці слова не втрачали зв’язків із класичними традиціями і духовним загальнолюдським контекстом. Вони писали твори на такі теми, які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися. Зокрема, до теми голодомору 1933 р. по гарячих слідах звернулися в романі «Марія» (1934) У.Самчук, у поемах «Прокляті роки» (1937) «Україна» (1938) Ю.Клен. Діаспорні митці підносили такі морально-духовні й філософські проблеми людського буття, які виходили за рамки обов’язково запроваджуваного тоді методу «соцреалізму». Це була гуманістична, позбавлена класової ненависті й альтернативна література. Таким чином, формувався своєрідний «двоколійний» (Г.Костюк) літературний процес, що й витворив єдину українську літературу ХХ ст.

 

Драма-феєрія – театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами і трюками. В період раннього модернізму проникає в літературу, виникає т.зв. драма-феєрія (драма-казка) з виразним ліричним нахилом, з зіставленням природного і людського, з використанням міфологічних і фольклорних образів. Д.-ф. стала набутком неоромантичної естетики – “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана, “Синій птах” М. Матерлінка, “Над Дніпром” О. Олеся, «Лісова пісня» Лесі Українки. Ознаки феєричності властиві сатиричній п’єсі І.Кочерги «Марко в пеклі».

Жовтень – літературне угрупування, що функціонувало у Києві в 1924-1926 роках на базі “Асоціації комункульту”. Основна мета – розбудова “пролетарської” літератури та культури. Представники: Іван Ле, Ю. Яновський, М. Терещенко. Після розпаду частина перейшла у ВАПЛІТЕ, частина – до ВУСППу.

“Жовтень” – літературно-мистецький збірник, Харків, 1921. Починався програмною статтею М. Хвильового, В. Сосюри, М. Йогансена “Наш Універсал” (детальніше в матеріалах про Йогансена i Хвильового). Друкувалися поезії В. Сосюри (“Роздули ми горно”, “1917 рік”), М. Хвильвого (“За обрієм зима”, “В електричний вік”), М. Йогансена (“Жовтень”, “Комуна”), В. Поліщука (“Жовтень”, “Пасіка”), оповідання В. Підмогильного “Пасіка”, п’єса Я. Мамонтова “Веселий храм”, літературно-критичні статті.

Екзистенціалізм ( лат. еxsistentia – існування) – течія сучасної філософії та літератури, що сформувалася в Європі у 1920— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела Е. містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. Е. розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням Е. є теза: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Екзистенціалісти на перше місце висувають категорію абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; вважають, що особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; в літературних творах екзистенціалістів поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться ними як драма свободи, найчастіше застосовується прийом розповіді від першої особи.

Е. розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Е.-М. Рільке, Т. С. Еліота та ін. В українській літературі Е. проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

 

Експресіонізм (від фр. ixpressio (вираження)). - літературно-мистецька стильова тенденція у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.).. Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури. Основний творчий принцип Е. – відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. Визначальні риси Е.: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. Український Е. започаткував В. Стефаник. Класичний Е. утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію Е. частково вписується творчість М. Куліша (”97”), частково — М. Бажана (зб. ”17-й патруль”), М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки. В українському театральному мистецтві Е. представлено МО «Березіль» Леся Курбаса.

 

«Життя й революція» – щомісячний літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал, який виходив у Києві в 1925-1934. До початку 30-х вважався позагруповим та ідеологічно нейтральним. На його сторінках друкувалися «неокласики», члени Ланки-Марсу, ВУСПП тощо, поряд з молоддю журнал надавав місце представникам старшого літературного покоління.

Західна Україна - спілка письменників (1925 — 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

Імажизм (від франц. іmage – образ) – модерністська течія в світовій літературі, представники якої розуміли образ як самодостатню одиницю поетики художнього твору, як значимий в поетичній мові інтелектуальний емоційний комплекс. Образ вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Теоретиком І. вважають Т.-Е. Гۥюма, цей напрям представляли Е.Паунд, Р.Олдінгтон, Дж. Г. Флетчер, Т.-С. Еліот. В українській літературі творчість П.Тичини, Б.-І. Антонича має характерні ознаки І.

 

Імпресіонізм (від франц. Impression – враження ) – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, настрою, спостережень і співпереживань. Основним художнім прийомом є зображення не самого предмета, а суб’єктивного враження від нього. І. сформувався у малярстві в другій половині ХІХ ст..(французькі художники К.Моне, Е.Мане, О.Ренуар, Е.Дега та ін.). В літературі І. зумовив концептуальні зміни опису: він став фрагментарним, ескізним, нарисовим. Оповідь епічних жанрів помітно ліризується, важлива функція належить внутрішньому монологу. Літературний І. представляють П.Верлен, пізній Мопассан, брати Гоннкури, С.Малларме, М.Метерлінк, А.Чехов, в Україні – М.Коцюбинський, Г.Михайличенко, М.Хвильовий, А. Гловко, Г.Косинка та ін.

 

Інтелектуалізм – стильова домінанта твору, пов’язана з перевагою в інтелектуально-раціональних ознак мистецького мислення над емоційно-чуттєвими. Таким творам притаманний філософізм, настрій песимізму, розчарування в гуманістичних можливостях людства, у неможливості вирішити головні буттєві проблеми, засіб втекти в абстракцію від дійсності, для українських радянських авторів – можливість говорити правду (С.Павличко). Ознаки: штучність, схематичність, форма дискусії, переважання роздумів, монологів над дією, гра, інтертекстуальність. Інтелектуальні романи В. Підмогильного і В. Петрова забарвлені іронією, іноді мають ознаки пародійності. Автор завдяки іронічним коментарям дистанціюється від своїх героїв. Суперечка між героями може бути виявленою зовні дискусією автора з самим собою. Колізія інтелектуальних романів здебільшого є розумовою схемою. Герої символізують певні психологічні стани, є носіями певного типу свідомості., життєвих поглядів тощо. Представники української інтелектуальної творчості: А.Кримський («Андрій Лаговський»), В.Петров, В.Підмогильний, М.Йогансен, В.Шевчук, серед поетів – М.Зеров. Поняття І. термінологічно неусталене.

 

Інтертекстуальність – міжтекстове співвідношення літературних зв’язків. Термін вжила франц. філолог-постструктураліст Ю. Крістева. На поняття І. опирались Р. Барт, М. Бахтін. В основу поняття покладено розуміння будь-якого тексту як мозаїки цитат, місця перетину текстових площин. І. (за Р.Бартом) – це сукупність анонімних формул, походження яких не завжди можна з’ясувати, це неусвідомлені чи автоматичні цитати, які подаються автором без лапок. В сучасному літературознавстві І. розуміється не тільки як неусвідомлене цитування, але значно ширше, як цілеспрямоване, осмислене посилання на попередні мистецькі факти і твори.

Кіноповість – жанр художньої літ., що поєднує в собі елементи кіносценарію (фрагментарність і динамізм оповіді, гостра фабула, монтажна композиція, лаконізм і виразність діалогів) і белетристичної повісті (епічність, психологізм, метафоричність, художня деталь, пейзажна лірика, авторські відступи тощо). К. – це літ. твір, за яким створюється кінофільм, має самостійність і закінченість літ. форми. Заснував і утвердив жанр К. О.Довженко. У жанрі К. працювали Д.Бузько, А.Головко, О.Донченко, О.Гончар, В.Земляк та ін.

 

Кларнетизм – термін запропонований Ю.Лавріненком та В.Баркою для позначення поетичної системи ранньої творчості П.Тичини, назва походить від зб. “Сонячні кларнети”. К.– це: світоглядна концепція поета, унікально виражена завдяки багатим поетикальним засобам збірки. Під К. розуміється “активно ренесансна одушевленість життя” (Ю. Лавріненко), філософська ідея всеєдності, поетичний всесвіт “гармонії сфер”, єдність мікро- і макрокосму, що суголосне ментальному кордоцентризму та антеїзму, панмузична стихія, переосмислення народної пісні та символізму, поліфонічність стилю (символізм, авангардизм, імажинізм, імпресіонізм, неоромантизм, неореалізм, необароко). Ці риси в Тичини зростаються в єдину естетичну форму. “Кольоровий слух” – “слуховий колір”, метафоричність концепції, аристократичність духу.

 

Комічне – ( від гр. κωμίκός – смішний) – естетична категорія, що означає відображення в мистецтві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання. К. лежить в основі комедії. К. походить від ігрового сміху, обрядових форм розваг, зокрема карнавальних ігрищ, ярмаркових гулянь тощо. Окремі види К. – гротеск, іронія, пародія, гумор, сатира, сарказм. За соціально-естетичним характером розрізняють т.з. високі зразки К. (напр.., пародійні образи Дон Кіхот М.Сервантеса, Еней – у І.Котляревського) і жартівливі – каламбур, дружній шарж, дотеп, парадокс, нонсенс, алогізм тощо. Для К., що відображає діалектичні суперечності дійсності, характерні перебільшення (гіпербола), применшення (літота), ірреальні співвідношення (гротеск), наближення віддалених понять (парадокс) та ін.

 

Комкосмос (”Комуністичний космос”) – мистецьке угруповання українських панфутуристів, яке діяло у Києві. 1921 р. опубл. декларацію (за підписом О.Слісаренка, Гео Шкурупія, М.Терещенка і художника О.Шимкова), де виклали свою програму побудови ”нового мистецтва” ”під прапором космічного комунізму” на пролеткультівських ідеях. Група декларувала боротьбу проти традиційних форм мистецтва, надаючи йому лише педагогічного значення, мірилом краси вважала соціальну доцільність. За активною участю М.Семенка ”К.” на поч.. 1921 р. увійшов до складу літ. організації ”Аспанфут”.