Модерна українська література

Тогочасні соціальні процеси позначилися в літературі даного періоду, що висунула цілу плеяду письменників, з яких слід виділити таких видатних представників, як Коцюбинський, Леся Українка.

Коцюбинський М. М. [1864-1913] - найбільший представник революційно-демократичного напрямку. Для ранніх творів цього періоду («Христя», «Ялинка», «П'ятізлотнік», «Маленький грішник») характерні раціоналізм і моралізації в дусі народницького гуманізму.

Зростання майстерності Коцюбинського почався з оповідань: «В путах шайтана» [1899], «Лялечка» [1901], «На камені», «Цвіт яблуні» [1902] і наступних, ознаменували новий етап у творчості. Художня майстерність тут поєднувалося з поглибленим реалістичним відображенням дійсності. Краще реалістичне твір Коцюбинського - повість «Fata morgana» [1903-1910] і ряд високохудожніх новел - «Сміх», «Він іде» [1906], «Невідомий», «Persona grata»,«В дорозі»[1907],«Intermezzo»[1908] - остаточно визначили Коцюбинського як першокласного художника-реаліста і майстри художнього слова.Коцюбинський не тільки підняв прозу на ідейну вищу ступінь, але і в художній майстерності досяг рівня європейських і російських класиків. Він був революційним перетворювачем української прози.

 

Кілька іншим, але характерним представником революційно-демократичної течії був Архип Тесленко [1882-1911]. Малюючи крайню нужду, безземелля, безробіття, експлуатації і знущання поміщиків і царських чиновників і взагалі життя бідніших селян та інтелігенції, Тесленко не бачив революційного виходу в боротьбі з самодержавством, вважаючи смерть єдиною ізбавітельніцей від лих («Хай живе небуття», «Тяжко», «Прощай, життя», «Страчених життя» та ін.)

Безпосереднім продовжувачем революційно-демократичних тенденцій і кращим учнем Коцюбинського був Степан Васильченко, який почав свою літ. діяльність у 1910. Улюблений жанр його - коротка лірико-імпресіоністична новела, пройнята любов'ю до знедолених мас і ненавистю до гнобителів - поміщика, куркулеві, самодержавства («Осіння казка», «Мати», «крамольна ніч», «Петруня»). З гострою душевним болем Васильченко малював крайню потребу селянства і безпросвітне життя їхніх дітей («Дома», «Волошки», «Дощ»), сільських вчителів («Вечеря», «Над Россю»), загибель народних талантів («Талант», «У панів»). Освоївши кращі здобутки української (Шевченко, Мирний, Франко, Коцюбинський), російської (Горький, Чехов, Короленко) та світової літератур і фольклору, Васильченко розробив жанр лірико-імпресіоністичної за формою і реалістичної по змісту новели, іноді з ухилом в фантастику.

До цих письменників примикала і Леся Українка (див.) [1871-1913] як пристрасний борець проти колоніального поневолення України царською Росією. Боротьба, пропаганда активного виступи зі зброєю в руках, непримиренність, героїзм і сміливість, презирство до смерті - такі мотиви і настрої її віршів, поем і драм. В своїх творах Л. Українка гнівно картала інертність, покірність, пасивність, християнську мораль, угодовство, зраду у боротьбі за національне визволення. Революційно-демократичні настрої і погляди Л. Українки найбільш чітко виражені в поемі «Осіння казка», де письменниця з особливою силою відобразила свою ненависть до царського деспотизму і буржуазної інтелігенції, яка стала на шлях зради.

Розчарування в революції і здійсненні надій посилили тяжіння Л. Українки до романтизму, особливо позначилася в драматичній казці-феєрії («Лісова пісня», 1911), на тему про вірність і зраду, про підпорядкування і свободи, про любов до природи.

Після поразки революції 1905, виразником капітулянтських настроїв і поглядів був Винниченко.

 

В роки революційного підйому Винниченко багато писав про бідніше селянство («Голота», «Біля машини», «Голод», «Хто ворог», «На пристані»). Проблематика у Винниченка - проблематика старої буржуазно-міщанської моралі, доведеної їм до крайнощів цинізму, оголеного егоїзму, анархічного індивідуалізму і націоналізму. Останні твори Винниченка «Сонячна машина» [1924] і п'єса «Над» [1926] розвивають його націоналістичні погляди.

Формальним початком українського декадансу вважається звернення М. Вороного до українських письменникам («Літерат.-науков. вістник», 1901, № 9) і віршований послання до І. Франка в альманасі «З над хмар і долин» [1903], де він закликав письменників відійти від примітивізму народницької літератури і «наблизитися до новітніх течій і напрямків в сучасних літературах европейских».

До декадентів належали також: Олесь, Чупринка, Філянський, Гнат Хоткевич, критики - Сріблянській (Шаповал), Євшан; з галицьких письменників Ольга Кобилянська, Катря Гріневічевна та ін Частина молодих галицьких декадентів об'єдналася навколо видавництва «Молода муза» (1906), отримавши ім'я «Молодомузцев». У цю групу входили: Петро Корманській, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків і ін Органом декадентів був журнал «Українська хата»[1909-1914], хоча вони охоче друкувалися і в інших журналах (напр. в органі групи Винниченка «Дзвін»).

Вороний закликав припинити внутрішні чвари і об'єднатися «Всією нацією» на боротьбу («Мишача сварка»). Націоналістичні і антидемократичні «ідеї» проводили у своїх творах Філянський, Чупринка. Особливо сильно розпалював націоналістичні почуття Олесь («Десять літ»,«Прокляття, розпач і ганьба»,«Не нам осміянім сміятись»). Сповнені сильним націоналістичним духом і прагненням до відродження буржуазної України, загальнодоступні за формою, без заумної сімволістікі та європейської витонченості, ранні вірші Олеся («З журбою радість обнялась», 1907) були захоплено прийняті в середовищі націоналістичної інтелігенції і куркульства. Революцію 1905 і 1917 Олесь привітав з ентузіазмом («Яка краса відрождення країни»,«Воля, воля»), чекаючи здійснення своїх націоналістичних мрій.

 

38. Зародження та розвиток українського кінематографу

Українське кіно у 1893-1919 роках

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. Перший український фільм - "Запорізька Січ", зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику(«Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького

Протягом 1912-1913 рр. у Львові було створено студії "Фабрика-фільм" М. Мленця, "Кінофільм" Е. Порембського, "Полонія" Е. Лорембського, "Леополія" А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.

Кіно сталінської доби (1920—1950-i роки)

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року введено в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Від відлиги до перебудови (1950—1980-i роки)

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Радянське кіно України 1970-80-х років

Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики»» (1972).Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери», «Пригоди Електроніка», «Місце зустрічі змінити не можна»

 

Модернізм в Україні

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", " модернізм ").

Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, як надзвичайно точно про це сказала Лариса Залеська-Онишкевич, тут “...переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї”. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори почасти відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика й театрознавство початку ХХІ ст., спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму.
Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості сценічного мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (партіям, ідеологічним установам), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й довершеності.

По-друге, тодішні молоді театральні сили рішуче висловили вимогу європеїзації української сцени (Л. Курбас, Б. Глаголін, М. Терещенко, Г. Хоткевич, І. Тобілевич, М. Старицька, Й. Стадник, І. Мар’яненко), орієнтації на нові тенденції в усьому світовому театральному процесі. Концепція про “елітарність”, або панськість, театру почала себе відживати, а тому ними більше наголошувалося на потребі всебічного розвитку і поширення нових художніх стилів, почасти заперечувався реалізм як єдиний метод, а з ним загалом позитивізм та раціоналізм як певні способи мистецького осягнення навколишнього світу та його сценічне відтворення.

М. Вороний, С. Єфремов, С. Петлюра, І. Стешенко, Г. Хоткевич, П. Карманський, І. Франко, М. Сумцов, С. Русова, Д. Дорошенко стверджували, що, оскільки український реалізм в мистецтві був здебільшого народницьким, тобто в основному розробляв сільську тематику, то антинародництво стало важливою засадою модерністів. На повну силу прозвучали заклики до оновлення та розвитку проблемно-ідейного діапазону літературних творів, якнайбільшого відходу від селянської тематики, від показу характерів тільки землеробів, а значить, і пропагування селянської мови. Пильна увага до різнобічного міського побуту, до життя інтелігенції, її мовної палітри означала переважно орієнтацію на культуру літературного мовлення. Однак і тема села не залишалася покинутою чи занедбаною, бо Україна й досі була аграрною державою у своїй основній частині.

Нарешті, на противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. І, насамкінець, дуже важливе застереження: модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. П’єси таких авторів, як Леся Українка (“Бояриня”), Олександр Олесь (“Над Дніпром”), В. Пачовський (“Сонце Руїни”), М. Сагайдачний (“Тернистий шлях”), І. Савченко (“Самосуд”), овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що в кожній з них розкрито трагізм особистості, але, як зазначив В. Кузьменко, з її “вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу” Символом кожної п’єси виступає якась певна конкретна річ, на якій концентруються та зосереджуються інтереси всіх дійових осіб (навіть другорядних)