Архітектура та містобудування в I пол.. XIXcт.

Протягом першої половини XIX ст. архітектурний стиль бароко витіснявся класицизмом. На зміну пишності, перевантаженості декоративними елементами прийшов стриманий, скупий на прикраси стиль класицизму. Ознаками нової архітектури були імпозантність та офіційна сухість. Зовнішня стриманість поєднувалася з внутрішньою зручністю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням.

Класицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821-1841 pp. на честь перемоги над Наполеоном. Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.

Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани. Від головного майдану розходилися здебільшого прямокутні квартали. Хоча, зважаючи на особливості вже існуючої забудови та ландшафту, архітектори вдавалися і до радіально-кільцевого й діагонального планування.

 

Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом, з дотриманням масштабу будівель їхніх форм і стилю. Так поступово формувалися архітектурні ансамблі. Один із них — ансамбль Круглої площі — сформувався в Полтаві. Окрасою Одеси став ансамбль Приморського бульвару, з якого ведуть гігантські сходи до моря.

Архітектура все більше набувала таких рис тодішнього світогляду, як історизм, романтичне захоплення минулим. Намагаючись зберегти архітектурну спадщину і не знаючи при цьому історії архітектури, зодчі часто домислювали образи стародавніх споруд. Так, наприклад, сталося з Десятинною церквою в Києві, яку збудували на древньому фундаменті в 1828-1842 pp., але вона була дуже далекою від давнього оригіналу.

 

Середина XIX ст. — час стилізованих реставрацій. Архітектурні пам'ятки ретельно вивчали, брали до уваги аналогічні споруди й відновлювали чи добудовували їх, дотримуючись визначеного стилю. Так у Києві в 1851-1852 pp. добудували дзвіницю Софійського собору.

АНСАМБЛЬ (від фр. ensemble — разом) — узгодженість, струнке ціле. Архітектурний ансамбль цілісна група споруд об'єднана спільністю форм і стилю.

РЕСТАВРАЦІЯ (від латин, restauratio — відновлення) — відновлення втрачених архітектурних споруд з урахуванням стилю, у якому вони були свого часу збудовані.

Із 30-х років XIX ст. православні храми будувалися за офіційно затвердженим так званим російсько-візантійським стилем. Прикладом цього стилю є Самсонівська церква на полі Полтавської битви, побудована в 1852-1856 pp. Вона рясно прикрашена пілястрами й кокошниками, увінчана п'ятьма сліпими шийками, на яких тримаються цибулясті маківки.

 

Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та приміщення навчальних закладів. Це насамперед будинок оперного театру в Одесі, споруджений в 1809 р. в античному стилі за проектом архітектора Ж. Тома де Томона. Перший Київський театр спроектував відомий київський архітектор, який пропрацював у місті 30 років, — Андрій Меленський. За його проектами також зведені Миколаївська церква-ротонда, Аскольдова могила і пам'ятник на честь поновлення в Києві магдебурзького права. За проектом В. Беретті в стилі класицизму були збудовані монументальне приміщення Київського університету та Інститут шляхетних дівчат.

 

Майже два десятки таких палаців, маєтків і садиб збереглося до наших днів на Старокостянтинівщині (Поділля). Із-поміж них вирізняється палацово-парковий ансамбль у с. Самчиках (давня назва — Замчики) — «одному із найкрасивіших сіл у повіті», — за переконанням історика XIX ст. М. Теодоровича. Тривалий час його власниками були представники українського шляхетного роду литовського походження — Чечелі. Про одного з них — Дмитра Чечеля — полковника військ гетьмана Івана Мазени, який був командиром гетьманської столиці Батурина під час нападу московитів, писав Т. Шевченко в поемі «Великий льох»: «Як Батурин славний // Москва вночі запалила, // Чечеля убила і малого, і старого // в Сейму потопила».

Образотворче мистецтво на території України в I пол. XIX ст.

Скульптура. Якщо раніше скульптуру в основному пов'язували з культовими потребами, то на початку XIX ст. вона почала слугувати й світським запитам. У тісному взаємозв'язку з архітектурою розвивалося паркове будівництво, що зумовлювало потребу в садово-парковій скульптурі. У зв'язку з поширенням історичного світосприйняття розвивалася монументальна скульптура. Витвори цього жанру увічнювали історичні події, військові перемоги, видатних діячів. Так, на Контрактовій площі Києва було встановлено композицію-алегорію «Самсон роздирає пащу леву». Володимирську гірку в 1853 р. прикрасив бронзовий пам'ятник князю Київської Русі Володимиру.

 

Значний внесок у розвиток російської та української скульптури зробив Іван Мартос — уродженець м. Ічні, що на Чернігівщині, виходець із козацької сім'ї, ректор Петербурзької академії мистецтв із 1814 р. Сучасники називали його «Фідієм XIX століття». Іван Мартос належить до числа кращих представників світової скульптури і по праву вважається творцем стилю класицизму в цьому виді мистецтва. Його твори відіграли значну роль і в художньому процесі України. Прикладом творчої спадщини І. Мартоса є надгробок К. Розумовському в Батурині, пам'ятник першому градоначальнику Одеси А.-Е. Рішельє. Відомим скульптором у Галичині був Г. Красуцький, барельєфами й скульптурами якого прикрашені будинки Львова.

 

Живопис розвивався в побутовому, історичному, пейзажному, портретному напрямах. Вирішальний вплив на український живопис цього періоду мала Петербурзька академія мистецтв. На початку XIX ст. українське образотворче мистецтво вступило в нову фазу розвитку, його головними рисами стали реалізм і демократизація.

Провідне місце в цьому процесі посів портретний жанр. Визначальними рисами тогочасного портрета стало виявлення індивідуальних рис характеру, зовнішності, емоційного стану. У жанрі портрета в перші десятиліття XIX ст. працювали Д. Левицький, В. Боровиковський, М. Іванов, В. Тропінін, зберігаючи риси, притаманні українській портретній школі.

Протягом першої половини XIX ст. в Україні творила плеяда талановитих художників-педагогів. Одним із них був викладач малювання Ніжинського ліцею Капітон Павлов, якого високо цінував Т. Шевченко. Для його портретів характерна поетизація середовища людського буття. Особливе місце в його творчості належить дитячим портретам. На думку критиків, саме в них відобразилася притаманна українській душі сентиментально-поетична вдача.

Відомим портретистом був Аполлон Мокрицький, який створив галерею портретів своїх видатних сучасників — М. Гоголя, Є. Гребінки, О. Кольцова та ін.

Демократизм, доброта й лагідність притаманні роботам Івана Сошенка. Найвідоміші серед них: «Жіночий портрет», «Портрет бабусі Чалого». Художник багато працював як пейзажист. Свої картини він часто доповнював невимушеними життєвими сценками: «Краєвид з селянами», «Продаж сіна на Дніпрі», «Хлопчики-рибалки» та ін. Видатним представником реалізму в Західній Україні став український художник Лука Долинський. Уродженець Білої Церкви, він за підтримки митрополита Л. Шептицького закінчив Віденську академію мистецтв і назавжди оселився у Львові. Долинський оздобив багато церков Галичини.

Найвидатнішими роботами художника стали розписи та ікони для собору Святого Юра у Львові та Успенського собору в Почаївській лаврі.

Тарас Шевченко як художник завершив романтичний період, розпочатий Д. Левицьким та В. Боровиковським. Його шлях у мистецтві — характерний для художника-кріпака.