Імпресіоністична проза Михайла Коцюбинського

*** Iмпресiонiзм (вiд фр. impression – враження) – напрям у мистецтвi, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене вiдтворення особистiсних вражень та спостережень, мiнливих миттєвих вiдчуттiв та переживань. Сформувався у Францiї в другiй половинi XIX ст. насамперед у малярствi (назва пiшла вiд картинки К. Моне «Iмпресiя. Схiд сонця», 1873). Його представники – художники К. Моне, Е. Моне, О. Ренуар, Е. Дега та iн. – основним завданням вважали найприроднiше зобразити зовнiшнiй свiт, витончено передати свої миттєвi враження, настрої. Iмпресiонiзм на межi XIX – XX ст. став вагомим компонентом європейського письменства. Але у лiтературi iмпресiонiзм не знаходив такого програмового характеру, як у малярствi, не мав свого окремого угруповання, наближався то до натуралiзму (у прозi), то до символiзму (в поезiї). Його представники змальовували свiт таким, яким вiн видавався в процесi перцепцiї. Ставилося за мету передати те, яким видався свiт у даний момент через призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функцiональнi та компзицiйнi змiни опису: опис став епiзодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Iмпресiонiстичнi тенденцiї викликали також змiни в характерi оповiдi епiчних жанрiв: вона певною мiрою лiризувалася, що спричинило пiднесення ролi й розширення функцiї внутрiшнього монологу. У французькiй прозi iмпресiонiзм представляють брати Гонкури, А. Доде, Гi де Мопассан, в австрiйськiй С. Цвейг, А. Шнiцлер, у польскiй – С. Вiткевич, С. Жеромський та iн. Елементи iмпресiонiзму (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалiзоване найчастiше через метафору, що виконує настроєву функцiю) зустрiчаємо у творах українських письменникiв, наприклад, у М. Коцюбинського: «На каменi», «По-людському», «Тiнi забутих предкiв», “Intermezzo”, «Цвiт яблунi» та iн. Тут естетична функцiя кольорiв, свiтлотiней, звукових барв i тонiв, передача рiзних внутрiшнiх почуттєвих станiв автора домiнують над iншими художнiми засадами. Iмпресiонiстичнi тенденцiї спостерiгаємо у творчостi письменникiв 20-30-х XX ст. – Г. Михайличенка («Блакитний роман», М. Хвильового («Синi етюди»), Мирослава Iрчана («Карпатська нiч») та iн. У лiрицi iмпресiонiстичнi тенденцiї найвиразнiше виявилися у французького поета П. Верлена, але без таких модифiкацiй, як у епiчному жанрi. Великого значення надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичностi вiрша. В українськiй поезiї iмпресiонiзм позначена творча практика П. Тичини, В. Чумака та iн. Характерними у цьому планi є символiстсько-iмпресiонiстичне змалювання ранку М. Йогансеном.

У драматичнiй творчостi iмпресiонiзм виявляється в розслабленнi фабульної структури, розбиваннi сценiчної дiї на значущi елементи, використаннi незакiнчених фраз, думок, створеннi невловного настрою, а також у високому ступенi поетизацiї драми. Подiбно до лiрики iмпресiонiзм найчастiше поєднується в драмi з символiзмом, що простежується у творчостi М. Метерлiнка, О. Уальда, С. Виспянського. В українськiй драматургiї iмпресiонiзм виявляється меншою мiрою, проте його елементи притаманнi символiстськiй п'єсi С. Черкасенка «Казка старого млина», п'єсi «Бенкет» М. Рильського та iн.

Михайло Коцюбинський (1864-1913)

На зiставленнi уявного i реального свiту героя, що дозволяє розглядати не лише можливi збiги, проекцiї духовного, естетичного чуття, пошуки гармонiї, а й психiчнi збочення, втрату iдентичностi особи («В дорозi», «Дебют») будував чимало своїх творiв Михайло Коцюбинський.

Його творчiсть сприяла засвоєнню психоаналiтичного письма, самоаналiзу, об'єктивацiї вiдчуження. Поряд з iмпресiонiстичною манерою i спробою творення новiтнього соцiального роману-мiфа («Фата-моргана») письменик увiв до української лiтератури теми естетизму, масової людини, мiщанства, до яких активно звертатимуться митцi XX ст.

Специфiчною властивiстю художньої творчостi М. Коцюбинського стало переключення уваги на процеси i явища iндивiдуальної свiдомостi – пам'ять, враження, iдеали. При цьому письменник вдається до екзистенцiального аналiзу, що розглядає факти щоденного життя героїв з погляду переживання iндивiдом повноти людського iснування, злитого з природою, враженнями краси i людського спiлкування, спогадами i пам'яттю пережитого, зародженням творчостi тощо. Вiдкриття нової, ексистенцiальної проблематики, зануренiсть її в iнстинкти, сферу пiдсвiдомого, злиття з символiкою слiпоти, тривоги, крику, опредмечених «слiдiв» людського, якi викликають нове прозрiння Лазаря, - все це спирається в творчостi Коцюбинського на чуттєво багату, експресивну образнiсть, на психологiчно точну й виразну стилiстику.

Започаткованi «новою» школою форми художнього зображення поглиблюються i певною мiрою навiть вичерпуються на хвилi модернiзму, течii, яка теоретично i практично заявляє своє право на естетичнi, гедонiстичнi, психологiчнi та фiлософськi теми. З'являютсья новi жанровi рiзновиди – вiзiї, студiї, акварелi, ескiзи та рiзноманiтнi стильовi форми – вiд експресiонiзму, iмпресiонiзму до символiзму й неонатуралiзму. Водночас спостерiгається властива для бiльшостi модерних лiтератур тенденцiя до схрещення рiзних творчих напрямiв.

Яскравою ознакою раннього європейського модернiзму стали пошуки унiверсального символiстського стилю й синтетичної образностi. В українському письменствi, як i в рядi iнших лiтератур, цi пошуки зумовлюють розгортання своєрiдної неоромантичної стильової манери, що давала пiдстави вважатися явищем синтетичного порядку, що охоплює елементи рiзноступеневої стилiстики (символiзму, iмпресiонiзму, натуралiзму, романтизму, неокласицизму) й тяжiє загалом до романтичного типу творчостi. В цьому – одна iз специфiчних особливостей українського модернiзму, в якому вiдроджуються й розвиваються форми романтичної образностi, що лише тiєю чи iншою мiрою модернiзуються. Не переборенi українським раннiм модернiзмом романтичнi елементи стимували формування оригiнальної модерної «школи». Вiденський iмпресiонiзм, польський експресiонiзм, росiйський i французський символiзм, неоромантизм скандинавських лiтератур здебiльшого переломлювалися через українську нацiональну традицiю. Модернiзм формувався у своїх найхарактернiших виявах не на рiвнi загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутнiсть та еволюцiю окремих митцiв. Розгортаючись i поєднуючись iз формами реалiстично-натуралiстичними, власне романтичними символiчними, модернiзм вiдкривав новi художнi моделi та структури – неореалiзм (В. Винниченко), неонатуралiзм, неоромантизм (О. Кобилянська), iмпресiонiстичний символiзм (М. Вороний), метафiзичний символiзм (М. Яцкiв). Водночас загальною стильовою ознакою ставала тенденцiя до панестетизму, символiзацiї, iдеалiзацiї й романтизацiї зображуваного. Це зумовлювалося сприйняттям реальностi як естетичного феномена, тобто iдеального й естетично перетвореної, зорiєнтованої не на правдоподiбнiсть, а на ймовiрнiсть своєї iнтерпретацiї.

Народився Михайло Коцюбинський 1864 року – в той лиховiсний час, коли офiцiйною мовою на українськiй землi була мова росiйська... Цiєю ж мовою говорили в родинi майбутнього автора славетних творiв, i Михайло чув українську мову тiльки вiд челядi, а сам нею не говорив з дитинства. А мова – це ж основне, звiдки б'є творче джерело. I тут, без сумнiву, зробила своє сильна українська стихiя, що, як бурхливi веснянi води, розливалася довкола, - українське село та ще, ймовiрно, два разючi випадки в життi майбутнього письменника, з котрих перший – це вроджена воля не зневiрюватися по згубних невдачах. Перший цей випадок – недуга малого хлопця. «Занедужавши, - писав пiзнiше сам М. Коцюбинський у своїй автобiографiї, - на дев'ятому роцi на запалення в легенях, я в гарячцi почав говорити по-українському, чим не мало здивував батькiв».

Як вiдомо, вже пiзнiше, пiсля цього випадку, по недузi, десятирiчний хлопець, розбуджений цiкавiстю до українського слова, - про це М. Коцюбинський згадує у своїй автобiографiї – почав складати українськi пiснi на взiрець народних.

А коли на тринадцятому роцi випадково Коцюбинський дiстав кiлька примiрникiв журналу «Основа», оповiдання Марка Вовчка, а згодом – Шевченкового «Кобзаря», то це, за визнанням самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свiдомий український шлях.

Отут саме й до речi згадати про той другий випадок, разючий своєю згубнiстю, який мало не скосив першого цвiту, - вродженого хисту й жагучого прагнення до українського письменства, властивого й притаманного молодому Коцюбинському. Коли вiн написав українською мовою своє перше оповiдання «Андрiй Соловейко, або Вченiє свiт, а невченiє – тьма», то вiддав його на перегляд спiвробiтниковi журналу «Киевская старина» - Цейславовi Неймановi.

Коли ж говорити про першi лiтературнi впливи, властивi Коцюбинському в цьому перiодi, то це були передусiм впливи старших письменникiв-клясикiв, зокрема, Iвана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Сам Коцюбинський про це пише в листi з 22-го липня 1896 року Панасовi Мирному: «Вашi твори мали великий вплив на мене. Опрiч величезного лiтературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вiльний розмах думок – власне те, чого не стає мало не всiм нашим белетристам... Я читав i перечитував вашi романи, упивався ними...»

Все ж, незважаючи на помiтнi впливи, навiть у цьому першому проявi шукання самого себе i мистецького бачення людей i свiту, попри вмiле й рясне використовування етнографiчних i фольклорних матерiялiв, в описах, мистецьких засобах чи як засiб iндивiдуалiзацiї мови персонажiв, - навiть у цьому перiодi творчостi, що позначена реалiзмом, у Михайла Коцюбинського вже помiтнi своєрiднi особливостi художнього методу.

Вiдчувається прозирання в людську душу – прозирання, в якому письменник вповнi виявив себе пiзнiше, зокрема в творчостi останнього перiоду. Але вже i в перших творах, якими Коцюбинський був так незадоволений пiзнiше (хоч у нього той же нахил до смалювання етнографiчних, побутових подробиць, тi ж довгi описи розкiшної природи), передчувається справжнiй мистець, що значно розсуне рамки побутового письменства i поглибить його змiст. В цих раннiх оповiданнях позначається основна риса Михайла Коцюбинського: не подробицi побуту цiкавлять його, а душевнi переживання й людськi внутрiшнi почуття.

Однак, коли говорити про впливи, та ще в другому перiодi, в другiй фазi пошукiв, то Михайло Коцюбинський, вiдходячи вiд реалiзму i намацуючи стежку до натуралiзму або, точнiше сказати, до натуралiстичного iмпресiонiзму, переступає нiби перехiдний щабель до чистого iмпресiонiзму – стилю, в якому письменник знайшов себе вiдповiдно до своєї людської i мистецької вдачi.

Як вiдомо, про впливи або, точнiше, про нову манеру Коцюбинського вперше писав проф. О. С. Грушевський у своїй статтi-рецензiї на збiрник оповiдань «З глибини». Твори, вмiщенi в збiрнику («Хмара», «Утома», «Самотнiй», «Смiх», «Вiн iде», «Невiдомий», «В дорозi», «Intermezzo», “Persona grata”), на думку проф. О. С. Грушевського, позначаються поворотом до психологiчних тем та суб'єктивного малюнку: «Характеристична риса пiзнiшої творчостi Коцюбинського – тонкий аналiз настроїв та почувань... В обробленнi тем зовнiшня сторона життя – подiй – поступаються перед внутрiшньою стороною: думками, почуваннями».

Взагалi, впливи – умовна рiч! Може, краще було б говорити не про впливи, а про тематичну спорiдненiсть домiнуючих на той час тем i проблем та мистецькi засоби їх зображення. Нема сумнiву, що Михайло Коцюбинський читав тих чи iнших улюблених авторiв, вивчав їх творчi манери – читав, вивчав i виростав у самобутнього письменника, у якого потiм уже вчилися i вчаться iншi белетристи. Такi велетнi слова, як Емiль Золя i Гi де Мопассан, Кнут Гамсун i Генрiк Iбсен та почасти Морiс Метерлiнк, як i росiйськi письменники Антон Чехов та Леонiд Андреєв, не могли не залишити слiду у творчому сходженнi письменника. Занадто були тодi панiвнi їх лiтературнi школи!

Коли ж критики i iсторики лiтератури пишуть про впливи європейських письменникiв, тобто про другий перiод стилевих шукань, то Коцюбинський на той час як письменник мав уже немалий творчий набуток («На вiру», «Цiпов'яз», «П'ятизлотник», серiя оповiдань на дитячi теми – «Ялинка», «Маленький грiшник» i т. iн.) i – що найголовнiшє! – мистецький досвiд. Реалiстична манера, перейнята вiд українських письменникiв-клясикiв Iвана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, дала йому багато: письменник нiби змурував мiцнi пiдвалини, на яких мав будувати далi свiй власний лiтературний храм.

I Михайло Коцюбинський будував його, жадiбно навчаючись у французських письменникiв – велетнiв слова Емiля Золя i, передусiм, у Гi де Мопассана. Однак i тут не сталося без помилкових тлумачень. Цей стиль – стиль французької школи – деякi лiтературознавцi називають iмпресiонiстичним реалiзмом, але його точнiше можна окреслити – натуралiстичний iмпресiонiзм.

Як реалiст, Михайло Коцюбинський того часу звертав у своїх творах увагу на змалювання подробниць, бачених в життi. Натомiсть як натуралiстичний iмпресiонiст, а пiзнiше, можна сказати, як психологiчний iмпресiонiст, вiн змальовував найтоншi й найглибшi порухи людської душi. Цей стиль психологiчного iмпресiонiзму або, «чистої води iмпресiонiзму», - такий самобутнiй, що його можна вважати виробленим самим письменником.

Новела «В путях шайтана» була написана й надрукована в 1899 р., коли Коцюбинський виявив iнтерес до iмпресiонiстичної поетики. В цiй новелi, яку вiн назвав нарисом, описи природи досконалiшi й тiсно пов'язанi з настроями героїв. Коцюбинський не тiльки вмiє вiдчути природу, а й мальовничо й пластично зображує її.

Поворотом щодо лiтературної форми у творчостi М. Коцюбинського вважається 1902 рiк, коли появилися новели «На каменi» та «Цвiт яблунi» - цi твори (попри ранiше написаних в iмпресiонiстичних виявах новелах «В путах шайтана» та «Лялечка»), де подано багато глибший психологiчний аналiз, нiж в попереднiх, показують, що М. Коцюбинський вийшов на цiлком нову стежку – стежку iмпресiонiзму.

Тут немає мови про побутовi деталi чи описи, а подається нiби малюнок з життя. Письменник умiло передає найтоншi психологiчнi переживання й почування вiд предметiв, якi сам ловить i фiксує.

Не дивно, що Коцюбинський новелу «На каменi» назвав акварелею. У нiй справдi переважають зоровi образи, картини моря й гiр виринають перед очима читачiв, наприклад, змалювання бурi на морi.

*** Акварель (фр. aquerelle, вiд лат. aqua – вода) – короткi, фрагментованi лiтературнi твори (шкiц, образок, етюд), асоцiйованi з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах. До цього прийому зверталися як прозаїки («На каменi», «Гiрськi акварелi» М. Коцюбинський та iн.), так i поети (М. Семенко).

Письменник вживає «кольоровi» епiтети – «бiла пiна», «стемнiле море», «синя хвиля» тощо.

Взагалi у Коцюбинського переважають зоровi враження i кольоровi образи. Саме в цьому проявляється своєрiдна особливiсть письменника, звернення до iнших видiв мистецтва, зокрема до засобiв живопису. Власне, тому його описи природи вирiзняються своєю пластичнiстю та мальовничiстю i оригiнальнiстю метафор. Зi спогадiв сучасникiв письменника вiдомо, що вiн любив малювати. «Письменнику, - говорив Коцюбинський, - треба знати фарби, як i художниковi, а для цього треба бути художником. Це б йому багато допомагало розбиратися в загальнiй кольоровiй стихiї i сприяло б утворенню гармонiйного цiлого з психологiєю момента дiї. Так би мовити, щоб фарби приходили на допомогу слову.»

Часто зоровi образи переплiтаютъся iз звуковими – хоча б тодi, коли описується гра Алi, то розповiдь пронизує мелодiя зурни, i ми ясно вiдчуваємо тут елементи поетичного ритму, т. зв. ритмiчної прози.

Письменник ставить на перший плян не фабулу, а психiчнi переживання окремих героїв. Тут i мова нова, немає довгих речень i дiєприкметникових зворотiв. Ця тонка фiксацiя вражень, лаконiчнiсть вислову, глибокий лiризм, ритмiчнiсть чи плавнiсть мови, майстернiсть описiв природи та глибинний психологiчний аналiз стають характерною рисою творчостi Михайла Коцюбинського.

Коли новелу «На каменi» Коцюбинський визначив як акварелю, то новелу «Цвiт яблунi» назвав етюдом. За мистецькими засобами – це, справдi, нiби етюд, скомпонований мистцем. Не треба забувати, що сам письменник мав хист i до малювання i що вiн, крiм постiйного нотатника в кишенi та олiвця, нерiдко носив фарби i пензля, змальовуючи картини чи роблячи ескiзи.

*** Етюд (фра. etude – вправи, вивчення) – в малярствi, графiцi, скульптурi – твiр, що має на метi глибше совоєння митцем зобрачуваної натури. В лiтературi – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твiр настроєвого характеру («Цвiт яблунi», «Невiдомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулi з поклоном» Гр. Тютю'ника та iн.). Поряд з поняттям етюда вчиваються його термiнологiчнi синонiми – студiя, образок, шкiц (ескiз), що вказують на свiдому незавершенiсть твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим. Етюд використовується також у драматургiї («Кам'яна душа» I. Франка) та, зважаючи на його лiричнi характеристики, - в поезiї: найактивнiше до цього жанру звертається I. Драч.

Тема новели «Цвiт яблунi» - питання смертi дитини й мистеський хист – Коцюбинський не потребує позичати з творiв тих часто зазначуваних авторiв. Ця тема психологiчної роздвоєностi людини була не нова, i її треба розглядати через широке узагальнення напрямiв не тiльки в лiтературi, а й у науцi, зокрема, у фiлософiї, фiзiологiї та психологiї. В той час (90-тi й 900-тi роки) в науцi й лiтературi багато писалося про розумiння життя i його мети, про смерть i безсмертя. Цими питаннями напевно цiкавився Коцюбинський. В його особистiй бiблiотецi, мiж iншим, була праця Армана Сабатьє «Безсмертя з погляду еволюцiйного натуралiзму», яку вiн, звичайно, мiг прочитати, як i iншi працi.

Таким чином новела «Цвiт яблунi» - це вже новела зрiлого, незалежного майстра i з погляду мовного багатства, i з погляду мистецьких засобiв, i з погляду психологiчного характеру твору. Ведена вiд першої особи (цим засобом Михайло Коцюбинський дуже часто користувався у зрiлому перiодi своєї творчостi: вiсiм з двадцяти трьох творiв оповiдального жанру мають форму вiд першої особи, а на перший перiод припадають лише три), новела вiдтворює переживання батька, прибитого горем умирання його єдиної дочки. У творi такий витончений лексичний та синонiмiчнiй добiр, що не можна знайти жодного зайвого слова. Все на мiсцi, все пiдпорядковане тому, щоб викликати враження. Уривчастi простi речення, вигуки, запитальнi й окличнi форми їх, iнодi дiєприкметниковi звороти, прикладки, - все це фонетичне й синтаксичне багатство служить однiй цiлi – збудити спiвзвучнiсть у читачевому серцi переживанням батька в жахливий момент смертi любої дитини.

«Цвiт яблунi» - цiлком психологiчна новела. Батько, головний персонаж твору, крiм того, ще й письменник, мистець слова. У хвилини, коли душа зранена горем, його пам'ять, пiдсилена силою творчостi, все це фiксує, все те записує.

Михайло Коцюбинський показав з усiєю силою свiй талант так глибоко перевтiлюватися в душевне життя персонажiв, в даному разi в переживння батька у «Цвiт яблунi», що вiн, як зовсiм i переносить себе в їх душу, заставляє нас бачити свiт i людей своїми очами.

Як новелист, Коцюбинський, у зрiлому перiодi своєї творчостi – це Коцюбинський, можна сказати, останнього двадцятирiччя свого життя, Коцюбинський десь 1900 року, головно пiсля появи «На каменi», коли письменник цiлком знайшов свiй стиль – iмпресiонiзм.

Звичайно, тяжко провести чи визначити межу, де закiнчується Коцюбинський-реалiст, а де починається Коцюбинський-iмпресiонiст. Бо i в першому перiодi своєї творчостi – перiодi дозрiвання вiд зовнiшнього змалювання образiв життя людського буття, кiльчаться зерна прозирання в глибiнь людської душi, в куточки серця; i в другому перiодi творчостi – перiодi зрiлостi вiдчуваються моменти змалювання (етнографiзм у «Тiнях забутих предкiв» та натуралiстичнi образи базару у «Листi»), взятi давнiше вiд українського реалiзму.

Останнє, тобто реалiстичнi моменти, дарма, що вони пiдпорядкованi його таки iмпресiонiстичному стилевi, - домiнуючiй творчiй манерi, i давало привiд пiдрадянським лiтературознавцям та мовознавцям способом наголошування їх у творах, писати й силкуватися доводити, що Коцюбинський ледве не провiсник «соцiалiстичного реалiзму» - єдиного i панiвного стилю у пiдрадянськiй лiтературi, що Коцюбинський - один «з найбiльш видатних зачинателiв соцiалiстичного реалiзму на Українi».

Найосновнiше в стилi Михайла Коцюбинського – це його особливий самобутнiй характер iмпресiонiзму. У нього, як нi в кого iз сучасникiв, природно поєдналися два крайнi полюси: народницький стиль, зображення душевних вiдрухiв простолюддя, що пiзнiше було злито з вишуканим естетизмом самого зображення.

Почасти iмпресiонiзм Михайла Коцюбинського можна виводити iз клясичної традицiї. В цей спосiб письменник повертає своєму стилевi прикмети, властивi мистецтву, розвиненому клясиками. Тим-то у творах Коцюбинського другого перiоду, крiм iмпресiонiстичностi, помiтнi також романтика, риси символiзму та, можна так сказати «iдеального реалiзму». Але все ж таки в письменника домiнує i дуже сильно переважає струм iмпресiонiстичностi – картинного передавання настроїв, вражень та порухiв людської душi.

У психологiчно-мистецькому освiтленнi письменник застосовує свою новознайдену манеру, подiбно до того, як французськi малярi-iмпресiонiсти брали одну мить часу в особливому, найсуттєвiшому зображеннi. Так само й Михайло Коцюбинський немов кидає промiнь свого мистецького освiтлення: найiстотнiший той, що виявляє чуттєвi порухи i вдачу людини, найсуттєвiшi явностi хвилини, у яких досягається просто музична поетика зображення.

Письменникова iмпресiонiстична вишуканiсть виявляється в такiй тонкостi психологiчного прозирання в усi душевнi порухи та все те, що творить силу осяйностi барв самого зображення.

 

15. Новаторство прози Ольги Кобилянської.

У статті розглядається новаторство О. Кобилянської у просторі жіночої прози, зроблено спроби окреслити особливості зображення образу жінки у творчості письменниці та охарактеризувати основні риси феномену жіночого письма в царині української літератури.

Ключові слова: фемінізм, феміністичний рух, неоромантизм, психологічний реалізм, модернізм, емансипація.

The article deals with O. Kobylianska’s innovation in feminine prose. The attempts to outline the peculiarities of the depiction of the image of a woman in Kobylianska’s works and to characterize the main features of the phenomenon of feminine writing in Ukrainian literature have also been made.

Key words: feminism, feminist movement, neoromanticism, psychological realism, modernism, emancipation.

Ольга Кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увійшов в історію вітчизняної балетристики назавжди. Сучасне літературознавство відводить їй місце одного з перших українських авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський рівень української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть. В різних аспектах творча спадщина письменниці досліджена у працях багатьох критиків. Однак новаторство О. Кобилянської у просторі жіночої прози відкриває можливості нових прочитань її творчого доробку.

Актуальність дослідження новаторства О. Кобилянської у просторі жіночої прози полягає в тому, що ця тема недостатньо вивчена у літературі. Так, висвітленням цієї проблеми займалися дослідники Л. Білецький, В. Вознюк, О. Грицай, І. Дзюба, Л. Луців. Але проблема новаторства письменниці у жіночій потребуює більш глибокого аналізу та вивчення, тож досить актуальним буде звернутися до основних питань, порушених у творах письменниці.

Мета роботи – дослідити авторський стиль О. Кобилянської, окреслити основні новаторські засоби, використані письменницею. Звідси випливають такі завдання:

- виявити новаторство письменниці у жіночій прозі;

- розкрити особливості зображення образу жінки у творчості письменниці;

- з’ясувати феномен жіночого письма в царині української літератури.

З іменем О. Кобилянської в українській прозі пов’язане опра­цювання нової теми – долі освіченої дівчини, яка не може зми­ритися з бездуховністю міщанського середовища. Кожен твір пись­менниці вражає поетичністю, витонченістю й глибиною зображен­ня характерів, особливо жіночих. За це дослідники літератури називають її твори енциклопедією жіночої душі. Ольга Кобилянська – це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор.

„Серед сузір’я імен талановитих митців кінця XIX – початку XX століть яскравою зіркою виділяється ім’я О. Кобилянської – автора численних новел і повістей, новаторських і змістом, і формою. Не сприйнявши традицій побутовізму та описовості, що панували в українській народницькій прозі, письменниця вибудовує власну естетичну, художню систему, в якій домінуючими напрямами є неоромантизм і психологічний реалізм, широко вводяться елементи ліричного імпресіонізму та символізму. В центрі уваги творів – психологія індивідуальності окремої людини. І вже потім індивідуальний портрет людини відіб’є в собі риси суспільства чи всесвіту” [10, с. 345]. Вона – Ольга Кобилянська, – письменниця, котра освітлила нові сторони літературної майстерності, вона – авторка творів: „Людина”, „Царівна”, „Земля”, „В неділю рано зілля копала”, „Некультурна”, „Через кладку” та багатьох інших, які стали класикою української літератури. Творчість О. Кобилянської вирізняється багатогранністю, оглядом широкого спектру всезагальних проблем людства, але все ж таки одне з важливих місць у прозі письменниці посідає опозиція чоловічого й жіночого, що конкретизується в зіткненні феміністичних ідей з патріархальною традицією.

Ольга Кобилянська жваво цікавилася й переймалася проблемами жіноцтва, свідчення чому – її твори, де тема емансипації й жіночого самовдосконалення та самовираження майже наскрізна. У творчості Ольги Кобилянської постала ціла галерея нових жіночих образів, які в своїй сукупності є складною формою відображення й вираження думок, прагнень і почуттів письменниці, що вдумливо ставилася до життя, всюди шукаючи гармонії та втілення вищих ідеалів краси. Героїні Ольги Кобилянської часто є проекціями її власного „я”, доповненими й великою мірою ідеалізованими. Письменниця передусім сама була однією з тих „нових жінок”, які хоча й не заперечували цілком шлюбну інституцію, проте сенс свого життя вбачали не лише в завоюванні чоловічих сердець, а прагнули нарівні з ними здобути гарну освіту, віднайти й зреалізувати себе в суспільно-корисній діяльності, щоб осягнути незалежне становище. Для патріархальної свідомості такі погляди на життя межували з аморальністю; щоб відновити порушену гармонію, потрібні були також і „нові чоловіки”, які б зрозуміли й підтримали жіночі починання. Ці мотиви притаманні багатьом творам Кобилянської, але найчіткіше вищезгадані концепції простежуються у трьох повістях – „Людина”, „Царівна” й „Через кладку”, що поступово розкривають еволюцію поглядів їх авторки на так зване „жіноче питання”.

Кожній жінці-літераторці притаманний неповторний, індивідуальний авторський стиль, але існує низка його творчих ознак, які варто об’єднати не за тематикою або жанром, а за ідейними першоджерелами, викликаними типовими приватними прагненнями та інтимними хвилюваннями. Жінки-письменниці, здається, часто гостріше відчували застійність літературного процесу й усієї духовної атмосфери так само, як і необхідність ціннісної переорієнтації. Вони були незрідка сміливіші й радикальніші чоловіків, хоча на жінок сильніше тисли патріархальні обмеження й табу.

Людина завжди шукала витоки приватних проблем, прагнула до самореалізації, до відкриття духовних таємниць, до розуміння причинно-наслідкових звязків у світі, що оточував її. З-під пера письменників з’являлися романи, повісті, оповідання тощо – скарбниці відповідей на питання, які хвилювали тих, хто був не байдужим до психологічних аспектів людського життя. Та чи розмежовувались інтереси індивідів на жіночі та чоловічі? Безумовно, і, на жаль, протягом багатьох віків чоловіча стать була домінуючою в літературному авторстві.

Імена авторок-жінок рідко згадувались на початку літературного процесу, причиною чого був статус жінки-берегині домашнього вогнища. Протягом століть письменники показували суто чоловічий погляд на світ, намагаючись у своїх творах зобразити психологію представниць прекрасної статі, але далеко не завжди могли зробити це повноцінно, різнобічно, органічно. Створення типових образів матерів, дочок, коханих приховувало жіночі таланти, нівелювало оригінальні особистісні риси.

Таким чином ми підійшли до розгляду однієї з провідних тем О. Кобилянської – теми жінки, а саме: жінки-інтелігентки. Від „Людини” (1894) через „Царівну” (1896), „Valse melancoligue” (1898), „Ніобу” (1906), „Через кладку (1912), „За ситуаціями” (1913) та інші повісті й новели вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Саме від розробки цієї болючої, соціально гострої на той час теми почалося вторгнення юної О. Кобилянської в реальне життя. Вперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. О. Кобилянська знала й високо цінувала твори цих велетів нашої літератури, спиралася на їхній досвід, але об’єктом свого художнього дослідження обрала головно жінку-інтелігентку з нижчих суспільних верств, жінку, яка терпіла не від давнього „кріпацького” лиха, а від сьогочасного – соціального і родинно-побутового, її жінки – здебільшого вихідці з незаможних або малозабезпечених родин, прагнуть вирватися із заскорузлого, ретроградного середовища, здобути освіту, а отже – незалежність, рівноправність із чоловіками, розвинути свою духовну силу, стати корисними народові і суспільству. Твори цього циклу, зокрема повісті „Людина” і “Царівна”, виникли значною мірою під впливом ідей феміністичного руху, що ставив своїм завданням розкріпостити жінку, зрівняти її в правах з чоловіком, відкрити перед нею можливість культурно розвиватися. Саме тому він мав прогресивне значення, оскільки ставив наболілі питання соціального і морально-етичного становища жінки, спонукав задуматися над ними, дав могутній поштовх для їхнього висвітлення в публіцистиці, художній літературі (І. Франко, М. Павлик, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, О. Кобилянська, Є. Ярошинська та ін.).

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалась в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування художніх традицій народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

Поглиблення й розширення світогляду О. Кобилянської зумовило її звернення до життя селянства. Письменниця розкривала його крізь призму складних психологічних, морально-етичних переживань героїв. У творах з життя села, насамперед у повісті „Земля”, особливо яскраво виявилось художнє новаторство письменниці, глибина її психологічного аналізу, який давав змогу розкривати соціальну зумовленість психології людини, передавати найтонші порухи її душі. За манерою письма О. Кобилянська – в період зрілості її таланту – виступає визначним художником слова нової соціально-психологічної школи, репрезентованої в українській літературі кінця XIX – початку XX століття іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, С. Васильченка та ін. Саме ці новаторські риси прози письменниці мала на увазі Леся Українка, коли у статті „Малорусские писатели на Буковине” зауважувала, що О. Кобилянська – „наследница Федьковича по таланту, но не продолжательница его манеры” [5, с. 5]. Реалізм О. Кобилянської збагачувався романтизмом („Некультурна”, „Битва”, „В неділю рано зілля копала…” та ін.), він був далеким від етнографічно-побутового реалізму письменників народницького напряму, спирався на досягнення світової художньої думки.

Під благотворним впливом європейської культури О. Кобилянська пройшла шлях від неоромантизму до експресіонізму. Особливу роль у цьому зіграло захоплення ідеями Ніцше, з якими окремі сучасні літературознавці пов’язують формування українського модерну, для письменниці вони були особливо близькими, адже головним об’єктом її дослідження було людське єство із загостреним відчуттям прекрасного і потворного.

Письменниця виявила високу художню майстерність і в малих оповідних жанрах, і в широких повістевих формах. Проза О. Кобилянської в її кращих зразках – високоінтелектуальна, в ній відбилися ідейні й художні пошуки світової літератури кінця XIX – початку XX століття, складовою частиною якої є українська література.

Отож, Ольга Кобилянська як представниця нової генерації, зробила спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи її діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, – ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10 – 20-х роках ХХ століття.

 

 

16. Роль Володимира Винниченка в літературному процесі початку ХХ ст.

Перший літературний твір В. Винниченка – оповідання «Сила і краса» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Наступні твори склали першу збірку «Краса і сила» (1906), до якої увійшли оповідання «Заручини», «Контрасти», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін». Рання проза В. Винниченка суттєво розширила тематику української літератури, показавши різні верстви суспільства та гострі соціальні контрасти. Ці та інші твори викликали схвальні відгуки І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. Коцюбинського та ін. Загалом В. Винниченко написав близько ста творів малої прози, зокрема такі новели як «Суд», «Боротьба», «Честь», «Студент», «Солдатики», «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Хто ворог?», «Раб краси», «Глум», «”Уміркований” та “щирий”», «Таємна пригода», «Талісман» тощо. Для новелістики В. Винниченка характерний жанр соціально-психологічного оповідання з динамічною фабулою, в основі якої лежить якась пригода, часто сповнена таємниць. Важливу роль у структурі сюжету відіграє випадок, який забезпечує динаміку дії. Зазвичай письменник ставить героя в екстремальну ситуацію вибору, показуючи парадоксальність та непередбачуваність людської поведінки, коли протягом невеличкого епізоду персонажі зазнають несподіваних метаморфоз.

З 1907 р. у творчості В. Винниченка починається новий етап. Письменник створює новели, романи та п’єси, у яких досліджує питання моралі й таємниці людської психіки. Період 1907- 1912 pp. став зоряним часом драматургії В. Винниченка, коли з’явилися такі п’єси, як «Дизгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Чужі люди» (1909), «Базар» (1910), «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Гріх» (1919) та ін. Гострота п’єс В. Винниченка знаходила щирий відгук серед широкого кола глядачів, які шукали відповіді на актуальні питання часу. П’єси «Брехня», та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з успіхом ішли майже в усіх кращих столичних театрах Європи.