ТОП 10:

Іван Вишенський - видатний полеміст-сатирик давньої української літератури



Вишенський Іван

Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон.

На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.

Спадщина І. Вишенського - це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського - це "Послання до єпископів", "Послання до всіх, в Лядській землі живущих", "Послання до князя Острозького", "Викриття диявола-світодержця" та інші.

Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів - а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.

"Послання до єпископів" І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.

У "Посланні до єпископів" І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.

Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.

Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.

Отже, в своєму "Посланні до єпископів" письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

На Афоні І. Вишенський починає свою літературну діяльність. Письменник широко користується формою відкритих листів-послань, які він вважав обов'язком посилати в Україну, відгукуючись на злободенні події та факти в рідному краї. Приблизно за сорок років афонського життя він залишив нам 17 послань. Написав він, звичайно, більше, але не все збереглося з тих давніх часів.

Пафос публіцистики Вишенського спрямований на боротьбу проти панів, на захист бідних і скривджених людей. З особливою силою письменник виступає проти церковного феодалізму, розвінчує лиховісну церковну унію 1596 року. І. Вишенський розгортає полеміку з католицько-уніатськими писаннями, передусім з писанням польського єзуїта-публіциста Петра Скарги. На сторінках послань Вишенського чільне місце посідають його публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і виховання молодого покоління.

Одним із ранніх творів І. Вишенського необхідно вважати "Писание до Всъх обще, в Лядской земли живущих" (1588 p.). Цей твір виконаний досить вправним майстром публіцистики, зрілим художником, людиною з цілком усталеними ідейними переконаннями. Твір був присланий з Афону у 80-х роках XVI ст. через афонського посланця. У творі явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів.

Крізь релігійну оболонку бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників про небезпеку повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віру батьків чекає загибель, бо люди не дбають про чесне і праведне трудове життя.

Чесне, трудове життя, набожне — такі вимоги висуває Іван Вишенський до людини. Оскільки цим вимогам абсолютно не відповідає життя феодально-церковної верхівки, панів і духовних пастирів, полеміст спрямовує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи навіть до заперечення всього феодального устрою.

Вражений проголошеною Брестською церковною унією 1596 року, І. Вишенський пише своє знамените "Писание к утекшим от православное въры епископом" (1598 р.). Цей памфлет, найбільший за обсягом і найширший за проблематикою, досить помітний в доробку полеміста. Намір письменника полягає в тому, щоб викрити антипатріотичну діяльність українсько-білоруської церковної ієрархії, яка прийняла унію, вивести на чисту воду конкретних носіїв зла, ворогів народу і православної віри. Для Івана Вишенського церковна унія, "згода" з Ватиканом — це не причина, а наслідок. Наслідок зради лжепастирів, для яких церковні посади і надані до них маєтності потрібні в інтересах збагачення і передусім для того, щоб нещадно визискувати кріпаків. Боячись відповідальності перед народом за своє розгульне життя, зрадники-єпископи віддались під опіку римського папи, прийнявши унію.

Письменник цілковито обстоює заходи патріарха Ієремії II щодо зміцнення церковно-братського руху в Україні і надання Львівському братству права ставропігії. Він схвалює участь мирян в управлінні церквою і обстоює суворий контроль за діяльністю церковної ієрархії з боку віруючих. Адже соборне управління церквою по суті є одним із важливих засобів реалізації ідеї рівності людей перед Богом.

Серед полемістів І. Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій "хлопський" демократизм, відстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. У письменника філософські, морально-етичні, суспільно-політичні погляди набули значення ідеологічної основи визволення трудового народу.

У центрі творчості І. Вишенського перебуває проблема людини. Поставивши у центрі уваги людину з усіма її земними стражданнями, надіями і сподіваннями, а не Бога, І. Вишенський відійшов від теоцентризму середньовічної ідеології та увійшов в епоху Реформації і Відродження. Предметом турботи мислителя стало спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення нерівності, несправедливості, гноблення, експлуатації, будь-якого "мирського" зла й утвердження рівності, братерства. Він хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми.

Підпорядковуючи цій меті власну філософську концепцію, І. Вишенський висунув ідею визволення народу через спасіння кожної окремої людини, але з позиції трудової людини, бідняка, шляхом прийняття і впровадження в реальному житті вимог, настанов і принципів істинного християнства, тобто, на його думку, раннього християнства.

Постановка питання про людину у поглядах Вишенського помітно співзвучна не лише із загальним духом епохи Відродження, а й з ученням Сократа. Як і Сократ, і мислителі Відродження, І. Вишенський поставив у центр філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачив в осягненні божественних істин і втіленні їх у життя людини і суспільства. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі божественних істин — добра, правди, справедливості та підготовка її до праведного земного життя згідно з цими істинами, водночас заперечуючи земне зло, що панує над людиною, щоб тим самим прокласти шлях до вічного спасіння і блаженства, — основна мета філософського кредо Вишенського.

Іван Вишенський був талановитим майстром слова. Індивідуальний стиль письменника позначений своєрідністю і багатством художньо-публіцистичної палітри. Він мав самобутній дар красномовця, пристрасного полеміста і памфлетиста.

Народність, проблемність і злободенність його творів, що були виражені в дохідливій формі і забарвлені палким словом непідкупної правди, забезпечили письменнику визнання і славу на віки.

Іван Франко особливо любив Івана Вишенського, виявляючи до протестанта підкреслену симпатію, по суті саме він відкрив цього мислителя для українського літературознавства. Творчість І. Вишенського має не лише національну значущість, а й загальноєвропейську, світову. Академік О. І. Білецький небезпідставно назвав його "українським Савонаролою", зазначивши при цьому, що "Вишенський в літературі XVI ст. — такий самий "узловий" пункт, як "Слово о полку Ігоревім" для літератури XII ст.".

В усіх творах, а особливо в "Посланіі к от православной віри утікшим єпіскопам", адресованому вищому духовенству, що прийняло унію, полеміст закидає священнослужителям надмірну любов до мирського життя, жадібність, прагнення до особистого збагачення, викриває їх як злочинців, роблячи це у вигляді нагромадження однотипних, часто дошкульних та образливих, означень: "…ти ще кровоїд, худобоїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ти ще периноспал, м’якоспал, подушкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель…"

Зупинимось на побіжній характеристиці лише деяких творів І. Вишенського. Одним із ранніх слід вважати "Писание до всех обще, в Лядской земли живущих" (1588). За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духовної влади.

Обурений Брестською церковною унією 1596 р., І. Вишенський підготував "Писание к утекшим от православное веры епископом" (1598). Для письменника "згода" з Ватиканом — це наслідок зради лжепастирів, яку боялись відповідальності перед народом за своє огидне, розгульне житая, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає "вовководібним", із "ситими трибухами" владикам: "Вы их пота мешки полны грошми золотыми... напихаєте... а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают".

У "Писании" порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з "божих слуг" штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: "Питаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!" Публіцист доходить висновку, що "простаки христові", хлопи, "алчущие правды", "поруганные, посмеянные, битые и убитые — лепшие и цнотлившие и славнешие" від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж "прості хлопи" тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має "жребием" обирати собі пастирів, а вища влада мусить погодитись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібного задуму за умови королівської монополії на призначені єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушевський, "доходить до крайнього радикалізму — до повного церковного республіканізму, до непризнання єрархії і духовної власті". У своїй статті "Порада, како дася очистит церков Христова" (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: "Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіе попирати". Звідси — лише один крок до нової реформаційно-протестантської безпастирської церкви, до безпосереднього єднання людини й Бога.

В таких посланнях, як "Извещение краткое о латинских прелестях" (1588—1589), "Краскословный ответ Феодула", "Зачапка мудрого латинника с глупым русином" (1608—1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.

В одному з програмних творів полеміста "Обличение диавола-миродержца" (1599—1600) з'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є "голяк" Ісус, тобі чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей ідеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.

У своїх закликах полеміст спирається на давнє, візантійського походження, прагнення до аскези, відречення від світу з його пристрастями. Саме звідси і суперечність змісту його творів. З одного боку, Вишенський співчуває простим людям, що терплять наругу від жадібного духовенства, з іншого, на відміну від П.Скарги, не згадує про тих, хто терпить знущання світських панів. Дослідження щодо творчості І.Вишенського часто містять протилежні думки (це спричинено заангажованістю більшості з них соціалістичною чи народницькою ідеєю).

Майже скрізь стверджується, що автор захищає "просту, бідну людину з усіма її земними стражданнями, надіями і сподіваннями", проте з творів дізнаємося, що Вишенський не радить перекладати Святе Письмо на народну мову, закликає відкинути народні звичаї та обряди. Як відзначив М.Возняк, полеміст готовий був простити експлуататорів, якби вони дали милостиню на монастирі. Звідси дехто з сучасних дослідників, зокрема В.Полєк, робить висновок, що свої послання, звинувачення та заклики Вишенський робить не з точки зору народу, а як православний чернець-аскет у захисті своєї віри та у прагненні до спасіння своєї душі. В кінці життя, прагнучи цього, він зрікається не тільки світу, а й свого народу. У "Посланіі к стариці Домнікії", адресованому львівському братству й, зокрема, його голові Юрію Рогатинцеві, на прохання залишитись в 1605 році на Україні й стати на захист народу, відповідає так: "Я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і в очі не здибувався…"

Ідеал Вишенського не в соціальному прогресі, а в Афонській чернечій республіці. Він заперечує європейську освіту навіть у її православному варіанті, виступивши проти запровадження у Львівській братській школі вивчення "семи вільних мистецтв", закликаючи: "…хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православній вірі!"

Полеміст заперечує також "латинську і мирську мудрість", кажучи, що краще не знати Платона і Аристотеля, а читати лише Євангеліє, Псалтир та Часословець – це дасть спасіння душі, а філософія – пекельний вогонь.

За твердженням В.Полєка, в таких закидах Вишенський, розглядаючи дійсність з погляду ченця-аскета, переходить межу гуманізму, у прагненні до спасіння душі стає на егоцентричні позиції, заперечує можливість боротьби за віру не тільки церковників, а й "світських" людей, ставить своїм ідеалом рух не вперед, а назад, через що вся творчість набуває реакційного характеру. За словами Д.Чижевського, Вишенський не кличе власне до боротьби, а лише до пасивного опору світу, бо бачить спасіння душі у дотриманні найпростіших правил християнської церкви.

Загалом, можна зробити такі висновки: маючи значний письменницький хист, Іван Вишенський створив публіцистичні твори, що стали одними з найвищих досягнень української полемічної літератури. В них він гаряче і пристрасно викривав несправедливість світу, а також тих священнослужителів, що піддалися на його принади й відступили від православної віри. Але, як філософ, він відстоював старі ідеали ченця-аскета, ставлячи за мету поворот до старої візантійської традиції відречення від всього мирського заради вічного спасіння.

 

 

5. Іван Котляревський – зачинатель нової української літератури.
В історії нашої культури є діячі, які особливо яскраво й багатогранно відобразили в своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. До таких належить Іван Петрович Котляревський, класик нової української літератури, видатний письменник-реаліст, автор славнозвісної “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. У важкі часи самодержавства він розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у конкретних художніх образах утілив його віру в краще майбутнє.

1. І. П. Котляревський народився 9 вересня І769 р. в Полтаві, в сім'ї дрібного чиновника-канцеляриста. Дитинство майбутнього письменника проходило в повсякчасних злигоднях. Нерідко доводилося вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим, але жива й весела вдача допомагали йому переносити домашні не-статки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання й пильність у заняттях.

Початкову освіту І. П. Котляревський здобув у дяка; 1780-1789 рр. навчається в Полтавській духовній семінарії. Вже тут юнак виявляв інтерес до “словесності” — античної літератури, зокрема до римського поета Вергілія, до творчості російських письменників. Духовна кар'єра не приваблювала Котляревського, він залишає семінарію на останньому курсі й стає канцеляристом (1789-1795). Деякий час І.П.Котляревський був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Близько 1794 р. І. П. Котляревський розпочав літературну діяльність, взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергіліївої “Енеїди”. Вже перші розділи “перелицьованої” “Енеїди” поширювалися в рукописних списках і набули чималої популярності серед читачів.

Протягом 1796-1808 рр. І. П. Котляревський перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в битвах під Бендерами та Ізмаїлом, виявивши при цьому хоробрість, мужність. Не залишав у ці роки він і літературної творчості, продовжуючи працювати над “Енеїдою”.

1808 р. І.П.Котляревський виходить (в чині капітана) у відставку, іде до Петербурга, але, не влаштувавшись там на службу, повертається до Полтави. 1810 р. дістає посаду наглядача в Будинку для виховання дітей бідних дворян, виявивши неабияких педагогічний хист.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., Котляревський бере участь у формуванні на Полтавщині козацького полку. Багато сил і енергії віддав І.П.Котляревський культурному піднесенню Полтави; особливо цікавила його справа організації місцевого театру. Протягом кількох років (1818—1821) Котляревський був директором Полтавського театру.

1818 р. І. П. Котляревський обирається членом харківського “Товариства аматорів красної словесності”, в 1821 р. - почесним членом петербурзького “Вільного товариства аматорів російської словесвості”, що було легальним осередком декабристського літературного руху. Саме в ці роки І.П. Котляревський написав свої славнозвісні п'єси, завершував працю над “Енеїдою”.

Поряд з літературною діяльністю І.П.Котляревський постійно цікавився мовознавством, етнографією, вивчав усну народну творчість, історію України

У 1827-1835 рр. І.П.Котляревський обіймав посаду попечителя “богоугодних закладів”, виявляючи і тут своє гуманне ставлення до простих людей, прагнення нолегшити їхнє становище. 1835 р. письменник через хворобу йде у відставку. До останніх днів життя І. П. Котляревський працював на літературній і науковій ниві, підтримував творчі контакти з передовими людьма Росії.

Помер письменник 10 листопада 1838 р. в Полтаві, де і похований на міському кладовищі.

2. Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”, “Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, а також п'єс “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу російською мовою “Оди Сафо” - твору давньогрецької поетеси Сапфо.

Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника.

Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.

У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням “всемогутніх”. Людина - пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, “фортуни”. У Котляревського ж - все сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм “олімпійців” виглядав кумедно, а їхні “діла” - огидними.

В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” - всі оці людські п'явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновники різних рангів, судді-хапуги, “які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі”, проворні купчики, що “на аршинець на підборний поганий продавали крам”. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх “мордовали і жарили зо всіх боків”, “залізним пруттям підганяли”, давали “добру хльору всім по заслузі, як котам”.

Гостро-сатирично зображений в “Енеїді” сучасний поетові “Олімп”. Під виглядом міфологічних “можновладців” - богів І.П.Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь небесний “синкліт” дуже нагадують земні “високі сфери” - царське оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм, цілковита байдужість до життя простого люду. “Священні” війни часто зумовлені самодурством ”богів” і завдають вони незчисленні страждання людям.

Небесні і земні “державці” намагаються “не звіра - людську кров пролити”. Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней І.П.Котляревського зухвало звертається до “всемогутніх”, до “громовержця Зевса”.

Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з “недосяжного" Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. “Енеіда” осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим.

Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топталим тодіші панівні верстви.

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: “Там лицар всякий парубійко”. Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що “виняткове право” на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора “Енеїди”, є “прикметою” й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.

З неповторним добродушним гумором змальовано в “Енеіді” троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства.Просто і мужньо юнаки Низ і Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. “Козацька вдача” виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони завжди життєрадісні, безжурні, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інтересів батьківщини. Найсвятіше для них - бойове товариство, побратимство, вірність громадянському обов'язку, дружбі. Поет уславлює “полки козацькі”, що “як гріявуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть”.

Відчайдушні гуляки в “Енеїді” (“пройдисвіти” і “голодранці”) обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство; воля - ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися до останньої краплі крові. Троянці - господарі землі, справжні її володарі. Боги ж - “олімпійці”, “вседержителі” - мізерні й смішні порівняно з ними - мужніми, безстрашними, з'єднаними товариськими узами. У цьому незаперечний громадянський пафос “Енеїди” І.П.Котляревського.

Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому - завдання і смисл поезії.

Живопис І.П.Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий “людським духом”, людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі.

Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина, “кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося...”. Сміх покриває собою все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, “як для панського вуха”, але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини.

Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма відтінками здорового сміху - від доброзичливого гумору аж до караючої сатири.

Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби народної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона “розумна пані і моторна”, “трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита”; Ентелл “був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий”. Порівняння І.П.Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт” і т. п.

Комізм образів і ситуацій в “Енеїді” посилюється комізмом чисто мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.

І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, “бадьору” форму. Віршова структура “Енеїди” - новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ямба І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено, відтіняючи комізм ситуацій і колізій.

“Енеїда” писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси - нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання “Енеїди”. Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв.

“Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея - все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною силою життя.

“Енеїда” одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росіі, завоювала велику популярність у демократичного читача.

Ще за життя І.П.Котляревського з'являється ряд наслідувань і переспівів його “Енеїдн” як на Україні, так і в літературних кодах братніх слов'янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми І.П.Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника.

3.Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет утверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І.П.Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття “вітчизна”, що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв'язувалися вони з передових позицій.

Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І.Я.Франко.Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. ”Енеїда”– чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Відомо, що Т. Г. Шевченко, звертаючись до Котляревського, пророкував йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця славнозвісної “Енеїди” стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж йому судилося безсмертя?

Велика заслуга І. П. Кртляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження.

Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо п.ізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії.

Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

 

6. Феномен «Енеїди» Івана Котляревського та її вплив на подальший розвиток українського письменства.

Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.245.48 (0.019 с.)