Сучасні письменники Буковини

Марія Матіос. нар 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині. Корінна гуцулка перші вірші надрукувала в 15 років. В 1982 році закінчила Черн. держ унів за спец укр філологія. має некоронований титул “найбільш плідної письменниці України. ЇЇ твір«Солодка Дарус я», який визнано найкращою худ. книжкою останнього укр. 15-річчя Матіос – лауреат Нац премії ім. Т. Шевченка за роман “Солодка Даруся” (2005), який за 2р. витримав в Україні три видання заг накладом понад 50 тисяч примірників. Гран-прі та 1 місце конкурсу “Коронація слова – 2007” за роман “Майже ніколи не навпаки”.

Васи́ль Дми́трович Кожеля́нко (*1 січня 1957, с Кам'яна Сторожинецького р-н Чернівецької обл — †22 серпня 2008) — укр поет, прозаїк. Жив і працював у рідному селі. Проза Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ суч укр прози. Автор 4 поетичних книг, 10 романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком. «дезертир»

Гали́на Тимофі́ївна Тарасю́к — укр поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член НСПУ (1977—2009), АУП, Нац спілки

В 1968 році через гоніння за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філфак Чернівецького нац унів ім Ю.Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській райгазеті «Прапор перемоги», обл та міськ часописах «Молодий буков.», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному ТБ. Була редактором 1 в країні демократичної газети «Час». Автор творів:”Між пеклом і раєм”,романа –антиутопії „Цінь – Гуань-Гонь”

Миха́йло Григо́рович Івасю́к (*25 листопада 1917 — †5 лютого 1995) — письменник, літературознавець, фольклорист, педагог, громадський та культурний діяч, батько Володимира Івасюка.

Творчість

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір'ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам'ятала силу-силенну пісень і казок. Вже ставши справжнім письменником, включив записані від матері казки, балади, пісні до своїх фольклорних видань: «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971).

Згодом став віршувати без маминої допомоги, а в середині 30-х років у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з'явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку». В ті ж роки побачила світ івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану. Частина їх склала розділ «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), пройнятій почуттям великого болю і великої любові.

З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з'явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М. Івасюк — письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».

Цією темою було для нього довгий час життя Північної Буковини 30-х — початку 40-х років XX-го століття. Відтак увагою прозаїка заволоділи інші часові й географічні координати.

У романній-дилогії «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987) письменник розгорнув широку панораму боротьби буковинців за кращу долю у другій половині XVII століття і реабілітував народного ватажка Мирона Дитинку, показавши, що це був не «розбійник», як твердили декотрі молдавські літописці, а достеменний лицар з благородними і високими пориваннями, великий і в любові до рідної землі, і в коханні до прекрасної подруги Артемії. Дилогію прихильно сприйнято як в Україні, так і за її межами. Досить сказати, що «Балада про вершника на білому коні» невдовзі після появи мовою оригіналу побачила світ у російському перекладі в Москві (разом з «Вироком», названим у публікації 1984 року «Приговор сыну Заратустры»), про неї захоплено писали в Канаді.

Ще глибші пласти буковинської історії, пов'язані з Шипинською землею XIV ст., художньо відкрив М. Івасюк для світу в романі «Турнір королівських блазнів» («Дзвін», 1994, №№ 5-6, окреме видання — 1997 р.). Але Михайло Григорович таки не побачив виданий окремою книгою роман.

На схилі віку письменник опублікував у журналі «Жовтень» (1988, №№ 9-10) повість «Монолог перед обличчям сина», якій належить особливе місце серед численних історико-біографічних творів минулого десятиріччя, бо то не просто повість-біографія, то повість-реквієм, пронизана щемливою батьківською любов'ю, як і поетичний цикл «Елегії для сина» та поема «Привиди».

У 80-ті — на початку 90-х років М. Івасюк звертається до теми Півночі, підказаної його вимушеним перебуванням на берегах Печори. Та якщо в романі «Пташка піднебесна» (1984), написаному на матеріалі життя лікарні, де працював автор, акцентовано на моментах людяності, то в романі «У царстві вертухаїв» (друкувалися фрагменти в періодиці) постає інша Північ — анти-людяна, жорстока, злочинна, доведена до такого стану більшовицьким режимом.

У здійсненій письменником літературній редакції ідуть на кону театрів п'єси С. Воробкевича та С. Яричевського. В доробку М. Івасюка-фольклориста сотні записаних і впорядкованих народних перлин, з яких склалися, зокрема, книги «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як літературознавець він опублікував десятки статей, видав великий том творів С. Воробкевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського.

16. Гали́на Тимофі́ївна Тарасю́к (*26 жовтня 1948, с.Орлівка, Теплицький район, Вінницька область) — українська поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член НСПУ (1977—2009), Асоціації українських письменників (АУП), Національної спілки журналістів України.

Твори:

Збірки поезії:

· «Смерековий міст» (К.: Рад. письменник, 1976),

· «Множина» (К.: «Молодь» 1982),

· «Світло джерела» (Ужгород: Карпати, 1984),

· «Жайворове поле» (К.: Рад. письменник, 1987),

· «Горельєфи» (К.: Молодь, 1988),

· «Сотворіння гнізда» (Ужгород: «Карпати», 1989),

· «На трійцю дощ» (Чернівці: Місто, 1998),

· «Любов і гріх Марії Магдалини» (вибране) (Чернівці: Облдрук, 1995).

Книги прози:

· «Дама останнього лицаря» (збірка новел) (Чернівці: «Місто», 2004),

· «Між пеклом і раєм» (роман) (Чернівці: «Місто», 2005),

· «Жіночі романи» (Бровари: «Відродження», 2006).

· «Янгол з України» (Київ: «Либідь», 2006),

· «Новели» (Бровари: «Відродження», 2006),

· «Храм на болоті» (роман) (Бровари: Відродження, 2007),

· «Мій третій і останній шлюб» (Бровари: «Відродження», 2007),

· «Цінь Хуань ґонь» (роман) (Біла Церква: «Буква», 2008),

· «Короткий танець на Віденськім балу» (Бровари: «Відродження», 2009),

· «Ковчег для метеликів» (новели) (Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009),

· «Сестра моєї самотності» (роман) (К.: «Освіта України»,2010).

Публіцистики:

· «Трепанація» (Бровари: «Відродження», 2006), а також понад 500 публіцистичних статей на захист української мови, духовності, свободи слова та інших демократичних завоювань, надрукованих у різні роки в різних виданнях та ЗМІ.

 

Галицька прозова школа

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" — на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи — рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн — метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.

На сьогодні Ю.Андрухович займає вагоме місце в галицькій прозовій

школі. Так, В.Даниленко пише: ”... галицька прозова школа... неоднорідна, в

ній виділяються дві організуючі полярні ролі ідеолога й стерилізатора, з

яких ідеолог виділяє регіональні цінності й навколо них витворює галицький

колорит, а стерилізатор через естетичні кальки з чужих літературних зразків

вихолощує літературний дух. Таким чином, і у галицькій школі один полюс

галоцентричний, а другий євроцентричний. Роль ідеолога при цьому виконує

Ю.Винничук, а роль стерилізатора Ю.Андрухович”.

18. Васи́ль Дми́трович Кожеля́нко (*1 січня 1957, село Кам'яна Сторожинецького району Чернівецької області — †22 серпня 2008 там же) — український поет, прозаїк. Жив і працював у рідному селі.

Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював журналістом у провідних чернівецьких та львівських виданнях. Кожелянко вважається засновником напряму «альтернативної історії» в українській літературі.

Проза Василя Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ сучасної української прози. Автор 4 поетичних книг, 10 романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком став відомим за межами Буковини та й усієї України завдяки роману «Дефіляда в Москві».

Роман-анекдот №1, тобто «Дефіляда», довів, що майбутнє – це добре сплутане з неочікуваним фіналом минуле. Тим паче, коли йдеться про літературний твір. Багатьма літературознавцями й звичайними читачами «Дефіляда» сприймається, як анекдотичний продукт, створений за допомогою зміщення часових площин та історичних фактів. Насправді ж, автор змінює точку зору на події, їх причини та наслідки, причому, - у прямому значенні. А це, як не дивно, викликає сміх. Спочатку сміємося від несподіванки, потім – від розгубленості, а потім – над собою. Проте, «потім» настає не для всіх. Наприклад коли написано: «В Європі все було гаразд... Гітлер без особливих зусиль в жовтні взяв Москву... Звичайно, допомогли союзнички, передусім українці, але скільки клопотів із тамтими союзниками. Найбільше докучала Румунія....», то не кожен продовжить читання. Політкоректність і не була самоціллю, чи навіть необхідною ознакою прози Василя Кожелянка. Ця схема спрацьовує й у низці наступних романів у стилі «альтернативної історії»: «Конотоп», «Людинець пана Бога», «Котигорошко», «Тероріум». Зовсім не менш цінними у доробку Кожеляннка стали інші романи. Можливо найвдалішим, своєрідним, психологічно наснаженим, проте легким є роман «Срібний павук». Так, «віддавши належне» альтернативній історії (говоримо про стиль дефілядної серії романів), автор узявся охудожнити справжню історію, поєднуючи любов до зброї, поезії та рідних Чернівців австрійського періоду з вишуканими сюжетними колізіями, детективними сценами, коханнями, застіллями та історичними фактами. Першим перекладеним (частково) німецькою мовою романом став „Срібний павук“. Саме переклад Петра Рихла ввів твір у коло „європейських німецькомовних Чернівців“, а книга серії Europa erlesen“ – перенесла його за кордон імажинарної географії Європи.

У світі поезії В. Кожелянко виглядає зовсім іншим – романтичним, чутливим до будь-яких змін, настроїв, передчуттів. Він витворює антураж для світу і ніяк не наважиться завершити творіння... все ще не досконале на думку автора. Плинність і одночасно ефектність та емоційність притаманні Кожелянковим віршам. Переважно це поезія станів – від європейських форм і до хоку. Поезії Кожелянка властива котячість: вона незалежна й потойбічна, м’яка та тепла на дотик, на дощ – сумна і медитативна, як погляд замріяного котиська...

Треба зауважити, що переважна більшість книжок Василя Кожелянка в Муніципальну бібліотеку вдаровані автором з дарчими написами. Чи не найбільша цінність з-посеред них – автограф на першій поетичній збірці «Терновий іній» для Анатолія Миколайовича Добрянського: «Шановному Анатолію Миколайовичу добрянському з щирою вдячністю за добро, допомогу, науку, щирість в ті страшні часи. Щиро В. Кожелянко».

На виставці, зрештою, знайдеться й ознака третьої іпостасі Василя Кожелянка – це драматургія. Неомодерна драма, напруга в якій визначається стосунками персонажів, а не їхніми діями чи словами. І число цим експериментам – п’ять.

Загалом авторський «послужний список» виглядає так:

Романи

· Дефіляда у Москві (1997, премія «Сучасності»)

· Конотоп (1998)

· Людинець пана Бога (1999)

· ЛЖЕNostradamus (1999)

· Котигорошко (2000)

· Тероріум (2001)

· Срібний павук (2003, Кальварія)

· Третє поле, видавництво "Теза" (2007)

· Ефіопська Січ (2005, Лілея-НВ)

· Діти застою (неопубліковано)

Збірки оповідань

· Логіка речей (2007, Кальварія)

· Чужий (2008, Кальварія)

Збірки поезій

· Терновий іней (1994, премія «Гранослов'92»)

· Білий і рудий (1994)

· Семибарвний кінь (1995)

· Як вчив Кожелянко-цзи (2000)

П'єси (у співавторстві з Володимиром Сердюком)

· Пластиліновий метал

· Солдатське щастя

· Гільйотина

· Лізикава

· Казка діда Зигмунда

19. Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.

Юрій був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, Івано-Франківська. В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» листа.

Творчість

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені вісьмома європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії.

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, №??) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

У 2011 році, 11 листопада, Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Електронна версія книги, випущена одразу після паперової, як вказують Інтернет - джерела, доступна в форматі, захищеному від піратських копій. У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, в яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі. За словами автора, «доводиться багато їздити і цікаво було полічити, скільки до цього моменту я відвідав міст, відмінних від рідного. Тобто рідного Івано-Франківська в цій книжці не буде. Вийшов великий список. Подумав створити свою приватну енциклопедію. Виношував ідею з 2005-го, а за писання взявся 2008-го. Писав про кожне місто окремим файлом. Ніколи не складав їх докупи. Дописавши, я жахнувся: книжка буде під шістсот сторінок. Взагалі не збирався писати такі товсті книжки.» Андрухович розповів, що також переклав з англійської п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича. Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Хорватії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п'ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).