Романістика Романа Іваничука

Роман Іваничук – визначна постать сучасного українського літературного олімпу, Людина-Історія.

З нагоди 80-літнього ювілею письменника висвітлимо сторінки його життєпису і творчої біографії.

Народився 27 травня 1929 року на Гуцульщині у селі Трач Косівського району Івано-Франківської області. Освіту здобув у Коломийській гімназії. Цей період, як і саму гімназію, він згодом з любов`ю описав в автобіографічному творі „Благослови, душе моя, Господа…”(1993 р.). Саме тут, на мальовничій Коломийщині, ще змалку запричастився з чистих джерел літературного слова Івана Франка, Лесі Українки, Юліана Опільського, Гната Хоткевича. В самих надрах гуцульського простолюду зростав талант майбутнього письменника, що виховувався в атмосфері новелістичної школи В. Стефаника, яким захоплювався батько письменника – сільський учитель і його літературний наставник.

Вищу освіту здобував у Львівському державному університеті ім. І. Франка на факультеті української філології, який закінчив у 1957 р. Літературний дебют відбувся у студенському альманасі університету, де опублікував свою першу новелу „Скиба землі”, яку схвально зустріли читачі та критики. Уже цим він заявив про себе як непересічний майстер слова.

Молодого письменника захоплювало громадське життя, праця викладача української мови і літератури, і звичайно, творчість, яка знову принесла успіх.

Перша збірка малої прози „Прут несе кригу” (1958 р.) привернула увагу читачів. Можливо, саме через те, що письменник щоразу показував себе по-різному, не повторюючись, у кожній наступній новелі. Сюжети творів Р. Іваничука: „Не рубайте ясенів”, „Під склепінням храму” (обидві — 1961 р.), „Тополина заметіль” (1965 р.), „Дім на горі” (1969 р.) не є новелістичними. „Новина” тут пов`язана не з екстраординарними ситуаціями чи драматичними моментами в житті героїв, а, найчастіше, із зміною настрою героя-оповідача.

З 1963 р. впродовж трьох десятиліть письменник працює у редакції журналу „Жовтень”, який згодом було переіменовано на „Дзвін”, завідує відділом прози.

Р. Іваничук пройшов дуже нелегку школу життя. Він великою мірою належить до письменників-шістдесятників, які змінили духовну атмосферу в Україні. Саме в той час він заглиблює свій погляд в часи давноминулі, як пристрасний сучасник, мислитель і патріот свого народу, який у своїй творчості охопив майже всі найважливіші періоди історії України. Його дивом оминули репресії 60-х років. Письменник звертається до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання. З-під його пера з`явився роман „Мальви” (1968 р.), один із найвідоміших романів раннього періоду творчості. Михайло Косів, який називав автора своїм „хрещеним батьком”, згадував: „Написати „Мальви” в той час було все одно, що причепити тризуб на лацкан піджака”.

У тому ж році письменник написав ще один роман „Журавлиний крик”, опублікувати який тоді було неможливо. До читачів цей твір йшов майже двадцять років.

А далі були ще чотирнадцять історичних романів, серед яких „Черлене вино” (1976 р.), „Вода з каменю” (1982 р.), „Шрами на скалі”(1986 р.), „Бо війна війною” (1991 р.), „Орда” (1992 р.), „Ренегат”, „Євангеліє від Томи” (1993 р.). Високохудожні твори митця високо поціновані. За роман „Манускрипт з вулиці Руської” йому було присуджено премію ім. А. В. Головка (1978 р.), згодом за романи „ Вода з каменю” та „Четвертий вимір” удостоєнний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1985 р.). Ці твори вражають значними маштабами охоплення історичних подій, глибоким проникненням в тогочасну епоху.

В період підготовки та відзначення 80-річчя від дня народження письменника бібліотечним працівникам слід зосередити увагу на розкритті творчого надбання ювіляра, наявного у фондах бібліотеки, особливо звернути увагу на нові видання, матеріали останніх років, опубліковані в часописах.

У тісній співпраці з громадськими організаціями, об`єднаннями, творчими спілками, навчальними та клубними закладами проводити різноманітні просвітницькі заходи.

Життєві стежини історичного романіста і його творчу неповторність розкриє ювілейний календар „Освячений духом таланту” (до 80-річчя письменника Р. Іваничука), епіграфом до якого будуть слова С. Пушика

„Його твори „піднімали українське небо”.

Літературне слово для письменника є необхідною потребою і життєвим кредо. Ним він живе, йому служить, щиро і довірливо розкриває у творах свою душу читачам. Таку долю обрав для себе Роман Іваничук. Розкриттю творчості письменника сприятимуть інформаційні форми роботи: сигнали „Зверни увагу на цю книгу”, інформаційні години про нові надходження, перегляди та огдяди літератури. Зокрема, доречним буде бібліографічний огляд „Меч і мисль – творчість Р. Іваничука у національних вимірах української культури”. Література, представлена в огляді, розкриє творчий шлях письменника з даної тематики.

 

23. В'ячеслав Григорович Медвідь (Медвєдєв) (22 лютого 1951 р., с. Кодня, Житомирського району, Житомирської області), український письменник-прозаїк, есеїст, Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації “Нова література”, член літературного гурту «Пси Святого Юра». Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

Біографія

Був третьою дитиною (з-посеред трьох сестер) в сім’ї своїх батьків – Медвідя Григорія Кириловича та Миколайчук Ярини Гаврилівни. Народився 22 лютого (запис зроблено 23-го) в селі Кодня на Житомирщині, хрещений у православній церкві, навпроти якої мешкала родина.

Після закінчення школи із срібною медаллю, він, приїхавши до столиці, складає вступні іспити на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка (нині - Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Проте набраних балів вистачило на інший заклад - бібліотечний факультет Київського державного інституту культури ім. Корнійчука (нині - Київський національний університет культури і мистецтв), відділення масових та наукових бібліотек. Здобувши фах бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації, він їде за направленням до Ужгорода і з 1972 року працює методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. Потім служба у збройних силах. З армії повернувся до Ужгорода, але не надовго.

У 1975 році В’ячеслав Григорович від’їжджає до Києва. Працював в різних бібліотеках міста. У 1981 році був редактором редакції «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». Тривалий час працював старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України, секретарем ради Національної Спілки письменників України.

З 1988 року – на творчій роботі. Професійний письменник.Літературна кар’єра В’ячеслава Медвідя розпочалась у шостому класі школи. Перші його поезії, нариси, етюди друкувалися в районній газеті «Зоря комунізму» у 1967-1968 роках. Автор книжки оповідань «Розмова» (1981), книжки прози «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Кров на соломі» (2001), книжок прози «Льох» (2000), «Лови» (2005), щоденників, есеїв та інше.

У більшості своїх творів – від експресіоністичних новел до складних романів – Медвідь занурений у поліський регіон, часто звужуючи географію своїх творчих пошуків до одного села.

Окремі твори В’ячеслава Григоровича перекладалися російською, іспанською, казахською, литовською та чеською мовами. Членом Спілки письменників України став у 1982 році. За роман «Кров по соломі» був відзначений Національною премією України ім. Т.Г. Шевченка та премією імені Євгена Бачинського (США) у 2003 році. Зараз живе та працює у місті Києві.

Улюблений афоризм В’ячеслава Медвідя – “я міг би бути зовсім іншим письменником”.

24. Євге́н Володи́мирович Пашко́вський (19 листопада 1962, станція Разіне, Романівський район, Житомирська область) — український письменник, лауреат Шевченківської премії 2001 року. Належить до так званої "Житомирської літературної школи".

Особливості стилю письменника

Євген Пашковський — письменник, пам’ять якого, як колись пам’ять давніх людей, зберігає неймовірну кількість образів, звуків і голосів, кольорів і смаків... І про що б він не писав — він завжди повертається додоми (додому), до себе. Але щоб дістатися — він змушений пройти через суцільні навали образів, звуків, кольорів... Він ніби захлинається від величезної кількості вражень, сказав про нього давно метр української прози Валерій Шевчук, і ці враження захлинають його писання.Ще точніше,суттєвіше, висловився П.Загребельний, "Пашковський - один із найталановитіших митців не тільки в Україні, а й у цілій Європі. Якби його перекласти на світові мови, світ сильно сдивувався б. Так писати - неможливо, так писати здатен тільки він",("Літературна україна" 2004.29 липня ст.1-3.),"Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові.Подібного твору, з таким неспокоєм, не було в українськії літературі за всі століття історії України. Так,як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо."("Українська газета",№ 21, 7 грудня 2000).

Прозу Євгена Пашковського відносять до стилістичного потоку чи потоку свідомості та «соціальної клініки»,та найдоречніше, називати її потоком мислення,лавою художніх узагальнень. На мою думку, він дуже вдало поєднує потік мислення з глибокою християнською традицією і біблійністю. Беззаперечним є те, що так про Содом і Гоморру, безумне пекло нашого життя і пекло в людських душах, давно у нас ніхто не писав. Євген постійно пише і про людей, які проходять безкінечні кола чистилища. Тому кожен з його творів дає підстави говорити про феномен Пашковського.

Невтримною навалою образів Євген нагадує і поганина, який стоїть на безлюдному березі моря й малює на піску чіткими і різкими лініями картину. Та накочується хвиля і змиває її, залишаючи ледь помітні обриси, а Євген уже малює на мокрому піску нову картину, новий образ. Читач перебуває у постійній напрузі, намагаючись запам’ятати всі образи й знайти між ними взаємозв’язок. Здається, Євген може малювати як завгодно довго, немовби прагнучи у лініях, кольорах і образах відшукати розгадку вічності; але таїна, власне, й криється у безкінечній зміні образів; часопотокові станів.

У його прозу дуже важко вчитатися, але так само важко і вийти з його світу образів. І читають Пашковського не для того, аби якнайшвидше дійти до останньої сторінки і довідатися, чим закінчиться твір. Тут зовсім інше. У японського письменника Сіньїтіро Накамури є оповідання «Дорога до замку», в якому йдеться про те, як одна сім’я усе життя шукає замок свого щастя. І от вони дійшли до його брами, відчиняють її, а там — порожнеча. Виявляється, що суть не в тому, щоб знайти замок, а суть — у самій дорозі. Такою мені бачиться і проза Євгена Пашковського. Його читають, щоб повернутися до себе і бодай на хвильку відчути Час, у якому перетікаємо у Вічність...

Оповідання «Закрита палата», яке згодом стало основою роману «Безодня», вперше надруковане у журналі «Прапор» (1990. — Ч.2), а «Криниця для троянд» — в «Авжеж!» (1991. — Ч.1), а есе у вигляді листа «Наслідуючи древніх (Лист до Салмана Рушді)» — у «Сучасності» (1993. — Ч.10). Згодом «Лист до Салмана Рушді» ввійшов без змін у роман-есей Євгена «Щоденний жезл». У романі «Безодня» було змінено ім’я героя оповідання «Закритої палати», тому й подаю його за останнім варіантом. Цікаво, що наприкінці 80-х рр. Валерій Шевчук у видавництві «Молодь», а Микола Рябчук у тодішньому «Українському письменнику» готували до друку антології молодої та авангардної прози, і одна з них навіть мала називатися «Криниця для троянд», але через економічну кризу ці задуми так і не були реалізовано.

Романи Євгена Пашковського викликають різноманітні, інколи цілком протилежні, тлумачення, однак всі читачі визнають велике обдаровання автора та незвичну художню силу його романів. Так, твір “Щоденний жезл” породив в одного з них враження півтонної штанги, до якої — після читання молодих сучасних текстів — треба підходити поступово й обережно, аби не надірватися. Інший читач сприйняття романів письменника уподібнив до вибуху ручної гранати, коли час для людини уповільнюється, призупиняється, і вона отримує досвід інтенсивного проживання реальності.

Сам Пашковський в одному з листів означив власну творчу настанову таким чином: треба писати так, як в останній день; тоді відкривається, відчувається і пишеться не розумом свідомості, а розумом надсвідомості — горінням духолюдини. Феномен “останнього дня” ставить питання остаточних життєвих підсумків, доцільності людського існування загалом. Цей феномен спонукає співвідносити земний шлях людини із Божим задумом, бачити згаданий шлях в універсальному вимірі Вічності. Із відповідним задумом пов’язується поняття долі — як безпосереднього життєвого проекту, який постає перед окремою людиною і який є однією з багатьох форм здійснення самого задуму.

Галина Пагутяк

Москале́ць Галина Василівна (свої твори підписує як Пагутя́к Гали́на) (* 26 липня 1958 року, Залокоть, Дрогобицький район, Львівська область) — українська письменниця. Лауреат Шевченківської премії з літератури.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб [1]).

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка)[Джерело?]. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї[Джерело?]. Член Національної спілки письменників України[Джерело?]. Живе у Львові

Лауреат Шевченківської премії 2010 р. за книгу прози «Слуга з Добромиля». Двічі лауреат літературної премії «Портал» за книги «Книгоноші з Королівства» та «Зачаровані музиканти».

Книги:

«Діти» К.: Радянський письменник, 1982 (Діти (роман); Повість про Марію і Магдалину; Лялечка і Мацько; Філософський камінь (роман))

«Господар» К.: Радянський письменник, 1986 (Господар (фантаст. роман); Соловейко (повість))

«Потрапити в сад» К.: Молодь, 1989 (Компроміс (роман);Трагічні оповідання (цикл))

«Гірчичне зерно» К.: Радянський письменник, 1990 (Повісті)

«Записки Білого Пташка» К.: Український письменник, 1999 (Смітник Господа нашого (роман); Радісна пустеля (роман); Записки Білого Пташка (повість))

«Захід сонця в Урожі» Л.: Піраміда, 2003 (Романи: Смітник Господа нашого;Книга снів і пробуджень. Повісті: Захід сонця в Урожі та інші)

«Писар Східних Воріт Притулку» Л.: Піраміда, 2003 (Роман)

«Королівство» Тернопіль: Джура, 2005 (Роман)

«Втеча звірів або Новий Бестіарій» Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006 (Казкова повість)

«Слуга з Добромиля» Київ: Дуліби, 2006 (Роман)

«Книгоноші з Королівства» Пригодницький роман. — Тернопіль: Джура,2007

«Мій Близький і Далекий Схід» Повість та есеї. — Львів, ЛА «Піраміда», 2009

«Урізька готика» Київ: Дуліби, 2010 (Роман)

«Зачаровані музиканти» К.: Ярославів Вал, 2010 (Роман)

«Сни Юлії і Германа» К.: Ярославів Вал, 2011 (Роман)

26. Кость Ві́лійович Москале́ць (*23 лютого 1963, Матіївка) — поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Біографія

Народився 23 лютого 1963 року у селі Матіївка біля Батурина на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. Закінчив середню школу № 4 в м. Бахмач (1980). Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова)(1990).

Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську (1981-1983), працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997).

Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею.

Література

Поезія

· «Думи» (Київ: Молодь, 1989);

· «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (Київ, 1994);

· «Нічні пастухи буття» (Львів: Кальварія, 2001);

· «Символ троянди» (Львів: Кальварія, 2001).

· «Мисливці на снігу» (Львів: ЛА “Піраміда”, 2011).

Проза

· «Досвід коронації»

· «Вечірній мед книга 1»

· «Вечірній мед книга 2»

· «Вечірній мед книга 3»

· «Рання осінь» (Львів: Класика, 2000);

· «Келія чайної троянди» (Львів: Кальварія, 2001) — щоденникові записи.

· «Досвід коронації» (Львів, ЛА «Піраміда», 2009)

Есеїстика

· «Людина на крижині» (Київ: Критика, 1999);

· «Гра триває» (Київ: Факт, 2006).

 

 

Ульяненко

Оле́сь Станісла́вович Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов; *8 травня (14 серпня) 1962, Хорол — 17 серпня 2010, Київ[1]) — український письменник, наймолодший лауреат малої Шевченківської премії. Отримав її 1997 р. у 35-річному віці за роман «Сталінка».

 

15 серпня 2010 р. до роковин письменника презентували книгу «Олесь Ульяненко. Без цензури». До книжки увійшло близько 40 інтерв'ю, які автор дав різним виданням та телеканалам протягом 1994–2010 років. Також у книзі є детальний виклад перебігу і документи судової справи Олеся Ульяненка проти Національної комісії з питань моралі. Їх підготував адвокат письменника Олег Веремієнко[2].

Творчість

 

2009 року роман «Жінка його мрії» за висновком Національної експертної комісії з питань моралі був визнаним порнографічним, книгу вилучено з обігу. Порнографією роман визнала експерт Нацкомморалі Варвара Опанасівна Ковальська, яка не є філологом за освітою. Це викликало незадоволення серед частини громадськості. Особливо обурили українську культурну спільноту граматичні помилки у тексті цього висновку, а також абсурдні звинувачення у надмірній майстерності зображення еротичних сцен.

 

Незалежна комісія, що складається з відомих літературознавців, не знайшла в романі жодних ознак порнографії. Голова Національної спілки письменників України, а також Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України Володимир Яворівський написав звернення до Нацкомморалі, де закликав «не виставляти Комісію на посміховисько, а знайти цивілізований вихід із ситуації, що склалася», а також повідомив: "Вважаю Ваше рішення таким, що завдає шкоди свободі творчості в Україні, яке вимагає хуторянського «пуританства» «совдепівських» часів"".

 

Деякі члени самої Нацкомморалі теж не погодились з висновком В. О. Ковальської — про це заявили пресі Андрій Курков та Павло Мовчан. Навіть керівництво Нацкомморалі не вважає її висновок рішенням комісії і заявило по свою непричетність. Але щоби повернути книгу на полиці, письменник був змушений оскаржувати висновок у суді.

 

Олесь Ульяненко на Махнофесті, 2007

 

Щоправда пізніше з'ясувалося, що у процесі судового розглядання на руках представників НЕКу опинився негативний експертний висновок Інститута Літератури за підписом заступника голови інституту, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, завідувача відділу давньої української літератури Миколи Сулими. У цьому висновку говориться, що "коли б редактори «Клубу сімейного дозвілля» мали добрий смак, коли б володіли високою культурою, коли б добре знали історію світової літератури, вони б не допустили тиражування низькопробного бульварного чтива, яким є «Жінка його мрії». Микола Сулима у своєму висновку вказує винних у порушенні Закону про суспільну мораль, це, по-перше, автор передмови Є. Чуприна, зі звинувачення якої починається висновок, по-друге це головний редактор видавництва С. С. Скляр, відповідальна за випуск К. В. Шаповалова, редактор О. І. Красюк. У тексті експертного висновку доктора філологичних наук, члена-кореспондента НАН України вживається слово «лезбіянство» (через «з»), а також порушуються закони синтаксису.

 

Багато хто вважає, що заборона книжки має політичне підґрунтя.

 

У грудні 2009 вийшла в світ нова книжка Олеся Ульяненка — кримінальна мелодрама «Там, де Південь». Це був останній твір письменника, вперше виданий за його життя.

 

У квітні 2010 вийшло нове видання «Жінки його мрії»; його презентація відбулася у вигляді провокаційного літературно-художнього перформансу в київській галереї «Карась».

Романи

Сталінка

Дофін сатани

Зимова повість

Богемна рапсодія

Вогнене око

Син тіні

Знак Саваофа

Серафима

Квіти Содому

Жінка його мрі

Соломія Павличко

Соломі́я Дми́трівна Павли́чко (15 грудня 1958, Львів — 31 грудня 1999, Київ) — письменниця, літературознавець, перекладач, публіцистка, автор праць з історії фемінізму. Дочка Дмитра Павличка.

Творчість

 

Започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, переймалася ідеєю партнерської сім’ї, образом нової української жінки – активної, творчої.

[ред.]

Праці

«Философская поэзия американского романтизма: Эмерсон. Уитмен. Дикинсон» (Київ, 1988);

«Байрон. Нарис життя і творчості» (Київ, 1989);

«Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії» (Київ, 1993);

«Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ, 1997, 2-e вид, 1999);

 

У видавництві «Основи» вже після смерті Соломії вийшли у світ п’ять її книжок:

«Листи з Києва. 12 травня 1990 — 2 квітня 1992» (2000);

«Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського» (2000, 2001);

«Зарубіжна література: дослідження та критичні статті» (2001);

«Теорія літератури» (2002);

«Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв'ю» (2002).

Незакінченою стала її біографія українського поета і вченого Агатангела Кримського.

Фантастика

Попри заяви жалобного характеру або скепсис критиків і читачів, україномовна українська фантастика все ж таки існує. Починаючи з 2005 року, вона нарешті спромоглася голосно заявити про себе — новими книжковими серіями, мережевим порталом, літературно-театральним проектом і щоквартальником (на етапі становлення) «Український Фантастичний Оглядач (УФО)». В середині вересня останньому виповнюється рівно рік. Отже, авторам української фантастики зовсім не обов’язково писати в шухляду або торувати свою стежину в літературі сусідньої держави. Можна розбудовувати своє — українське в Україні…

 

УУФ—УРФ, УФ—ФУ

Писати нарис про сучасну українську фантастику і водночас залишатися об’єктивним мені вкрай важко, адже я — не сторонній письменник, який перебуває, так би мовити, «у вирі» процесу! Тим не менш, спробую зробити все від мене залежне, щоб у моєму складному становищі бодай намагатися дотриматись об’єктивності. Саме заради цього частково побудую свої міркування на відомостях з другого видання російськомовного енциклопедичного довідника «Фантасты современной Украины» (редакт.-упорядн. І.В.Чорний//Харків, Видавничий дім «Інвестор», 2007, 640 с., іл. — далі за текстом ФСУ).

 

Говорячи тут про пострадянську українську фантастику, автор післямови Володимир Пузій (більш відомий знавцям і любителям фантастики під псевдонімом Аренєв) одразу ж починає з її мовного розподілу «на українську україномовну та українську російськомовну» (УУФ та УРФ). На думку автора цих термінів, мовні конструкції вийшли «важелезними»… проте коротші є «образливими» для тієї чи іншої сторони — переважно російськомовної. Що ж це за «коротші, проте образливіші» конструкції? Власне українська фантастика (УФ — відповідає «українській україномовній» у термінології Володимира Аренєва) та фантастика України (ФУ — відповідає «українській російськомовній»). Мені зручніша саме така класифікація (УФ та ФУ), нею і користуюсь!

 

Українські фантасти: хто вони?..

Розібравшись із термінологією, переходимо до суті. Очевидно, робити будь-які висновки можна, лише ґрунтуючись на змісті довідника ФСУ. Отже, відомості про яких авторів було включено до цього поважного видання? Насамперед, це письменники, у яких за період 1991-2006 рр. вийшло друком не менше 3-х авторських «несамвидавівських» (!) книг фантастики. А також декілька авторів, відомості про яких було вміщено у перше видання ФСУ, хоча вони досі мають лише 1-2 надруковані книги фантастики.