Українська химерна проза: історія народження терміна

Химерна проза – письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю. Ознаки химерної прози: 1) використання міфів; 2) міф не має хронотопу; 3) присутність химерних образів; 4) межа між світом реальним та ірреальним стерта.

Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординар-них спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельно-го, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського.

Термін химерний досить уміло оминався літературознавцями. Наприк-лад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12 – 13 квітня 1978 року "Український роман сьогодні " у ряді ста-тей, зокрема М. Жулинського "Поглиблення аналітичності – вимога часу", йде мова про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасно-го художнього мислення міфологізованими образами і символами, про ще-дре використання умовних форм, як жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність "включення" в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іро-нічно-бурлескну манеру викладу. Зрештою, називаються автори – О. Ільчен-ко, В. Земляк, П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін хи-мерний не вживається.

Крім того, простежується намагання закопати це явище у надра соц-реалізму, тому його розглядають переважно як різновид філософського рома-ну, який ніби органічно вписується в загальну картину розвитку української прози.

Дисертації, які в той час захищалися, теж обходили таку термінологію. У назві це означувалось як фольклоризм або умовність.

З’ява химерного роману не "давала українській науці про літературу повністю зупинитися чи рухатись тільки в хибному напрямку".

Лунали серед критиків і науковців у той час деякі голоси, що химерний роман вичерпав себе і приречений на відмирання. Однак деякі художні про-рахунки авторів химерних творів не дають підстав говорити про безперспек-тивність або умовність названого поняття. Були і досить обережні, не такі категоричні, а дипломатичні зауваження, що "все вирішує проникливість ху-дожньої думки, її совісність перед життям, її актуальність для суспільної са-мосвідомості і пекучість для самого письменника. Тільки це й може виправ-дати і врівноважити з морально-естетичним чуттям читача будь-які сюжетні та образні химерії".

Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молоди-ця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елемен-том поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільчен-ка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Пе-тро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казко-вими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Опо-відь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, кари-катура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними прин-ципами. Зауважимо, що природа такого гумору – у народно-сміховій куль-турі, суть якої з’ясовував М. Бахтін, констатуючи, що "народний же амбіва-лентний сміх виражає погляд всього світу в становленні, куди входить і сам той, хто сміється". У дослідженнях тогочасної літератури часто згадува-лось ім’я цього послідовного опозиціонера соціалістичного реалізму, а в мо-ву науки про літературу входили "недостатньо вживані раніше поняття "естетика художнього слова", "художня картина світу, "теорія хронотопа", "амбівалентність мислення", "карнавалізація художньої мови". Має раціє М. Наєнко, який зауважує, що це нагадувало форму вкраплень зовсім "іншої" на-укової мови в панівну соцреалістичну методологію. Очевидно, якраз остання гальмувала активний інтерес учених до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, таїна письменницької думки, секрети пошуків сенсу людського буття.

Будь-які термінологічні означення (на кшталт химерна проза), які не зовсім вписувались у соцреалістичні рамки, застерігались.

Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всю-дисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особли-востей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і дра-матизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка "Невмивака-невмирайло" козак Мамай був "таким сприт-ним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама па-ні Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час со-рок та й сорок – ні більше, ні менше". Оповідач В. Земляка теж живе одно-часно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в дру-гій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події ос-мислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожнен-ням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною мір-кою, і безконечного. Своєрідний хроносинтез виступає і в інших творах. Ска-жімо, оповідач (він же герой) в "Ирії" В. Дрозда жи-ве фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-их.

Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літера-тур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

Досить поширена тенденція до проявів умовності в образотворенні спо-нукала жваву дискусію на сторінках тодішньої преси. Усе почалося із публі-кації А. Аннінського "Жажду беллетризма" на сторінках "Литературной Га-зети " у 1978 році за 1 березня, яка вилилась у ряд публікацій у цій газеті за березень-травень місяці. Частина учасників захищали белетристику, з її традиційною чіткістю соціальних мотивів і характеристик, інші ж – необ-хідність чи порушення норм, які склались, живильну силу міфів, легенд, притч, казок.

Досить цікава, широка щодо охоплення літературного матеріалу відбу-лась дискусія в журналі "Дніпро" за 1981 рік. Вона стосувалася переважно українських літературних явищ. Участь у розмові взяли провідні українські науковці: В. Дончик, М. Ільницький, В. Панченко, В. Брюховецький, Л. Но-виченко та ін.

Вартий уваги критичний, сповнений пристрастей полілог про "позу і прозу" на сторінках "Літературної України" у 1980 році. Відбувся і круглий стіл журналу "Вітчизна", де відомі літературознавці Г. Вервес, Д. Затонський, К. Шудря, Ю. Покальчук, М. Жулинський обмінялися думками про україн-ський роман у контексті світової літератури. Учасники дискусії по-різному оцінювали химерну прозу. В. Дончик, наприклад, називаючи її "так званою", писав, що вона хоч і не є у сучасній українській літературі визначальною, бо там солідно представлені і інші типи стилів, такі, як аналітико-реалістичний, романтичний, ліричний, все ж вона являє собою явище досить своєрідне поруч з російською "сільською", грузинською історичною, прибалтійською "інтелектуальною. Усе ж, як зауважено було на ІХ Міжнародному з’їзді сла-вістів у Києві в 1983 році, набуло це явище рис "значної і показової тенденції перш за все завдяки роману "Лебедина зграя" В. Земляка". А. Шпиталь у статті "Проблема вибору в сучасній літературі" твердив, що сьогодні цей різ-новид прози вичерпав свою місію.

Справді, у більшості дискусій простежується розрив між теорією і практикою, навмисне уникання теоретичних узагальнень, плутанина понять і уявлень. Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі". Він відштовху-ється від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо як-раз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому.

Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концепту альна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умов-ність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище.

Витоки химерного роману сягають іще "Енеїди" І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також "Конотопська відьма"

Г. Квітки-Основ’яненка, "Марко у пеклі " О. Стороженка, "Співомовки"

С. Руданського, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Ко-цюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світоба-чення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез націо-нальних фольклорних набутків і літературної традиції.

Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін химерний. Штуч-но накладати на нього типологічно інші, як ось магічний, параболічний, або карнавальний, означає не враховувати самої національної специфіки.

 

 

Для героя роману Євгена Гуцала «Чоловік в борг, або ж Хома невірний і лукавий» (Позіченій чоловік, або ж Хома Невірний и лукавий, 1981), жителя українського села Яблунівка Хоми Прищепи, життя була переповнена різно-манітними випадками, сумними і веселими, легкими і важкими, а найчастіше непередбачуваними. Як, наприклад, і в цей раз, коли його дружина Мартоха взяла й... позичила Хому своїй сусідці на півроку! Дуже вже вона хотіла ма-ти теличку від Одарки, у якої в свою чергу зроду мужика в хаті не було. Ось на тому й порішили. Роман наповнений народними українськими приказками та побутовим національним колоритом, супроводжуючим всі вчинки і діало-ги жителів цього українського села в їх повсякденному житті. Але деякі події в житті Хоми були просто фантастичними. Одного разу, щоб додати собі тро-хи розуму, за порадою старого діда, він почав постійно гризти особливі горі-хи і незабаром виявив в собі дивні і незвичайні здібності: він почав розуміти розмови ворон, бачити крізь стіни і крізь товщу води, виловлюючи з ставка-яку рибу голими руками. А один раз на нього зійшло таке, що при зустрічі зі своїми односельцями міг бачити у них за спиною ніби куточок їх же рідного дому, і що в ньому в даний момент відбувається. У кого-то коханець при-йшов до дружини, у когось дружина посуд миє, а коли побачив свою Марто-ху (в цей час він як-раз взятий у позику жив у Одарки), з подивом виявив свій портрет на стіні свого рідного дому, який немов ікона висів у найкращому місці. Це його дружина влаштувала у своїй хаті... музей імені свого чоловіка, Хоми Прищепи!

 

Василь Земляк

(1923 – 1977)

 

 

 

Творчість Василя Земляка практично з пер-ших його серйозних кроків у літературі привер-нула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1 – 3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був від-

значений 1978p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому – юнацькі враження довоєнної дійсності (його ваби-ло небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей – «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). При-свячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «гео-графію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори – повісті «Гнів-ний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили чита-чеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці по-вісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земля-ка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоцію-ються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сце-нарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, – «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 – 1963). Письменник від-чуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображува-ний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний на-прям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епо-пею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося...

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неваж-ко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «кла-сова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашист-ських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають чи-тачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додатко-ве, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, зна-ходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філо-софа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо склад-них і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію – героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності ад-ресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, істо-рично породжених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об'єднують у ко-муну, а з іншого боку, на другому полюсі – багатії, колишні власники – Бубе-ли, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Що-правда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» по-єдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціаль-но-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Си-ниця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожуш-ний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, – кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту ці-лісність, ім'я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характери-стиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змі-стовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідео-логічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка – одне з найбільших досягнень автора – не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» – це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і со-ціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Ра-зом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, – його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правну-ках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів люд-ських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним вис-новком у стилі цілого роману:

«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 – 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

...В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце – серед явищ найпомітніших. Порівняно неве-ликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.