Філософсько-літературознавчі праці

Дві культури (1990)

Шевченків міф України (1997)

Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)

Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992-2002 (2011)

 

Публіцистика

Хроніки від Фортінбраса (1999)

Let my people go. 15 текстів про українську революцію] (2005)

 

Переклади іноземними мовами

«Польові дослідження з українського сексу» – Росія (1998, 2001, 2002, 2008), Угорщина (1999), Чехія (2001, 2002), Польща (2003, 2008), Болгарія (2005), Німеччина (2006, 2008), Швеція (2006), Італія (2008), Румунія (2008)

«Сестро, сестро» - Чехія (2006), Польща (2007)

«Казка про калинову сопілку» – Іран (2006)

 

Аналіз повісті Оксани Забужко "Казка про калинову сопілку"

Отже, повість "Казка про калинову сопілку" – справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фоль-клорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки – українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині – надихнула їх на створення таких шедев-рів?!

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народи-лася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й поки-нула, пішла ("Дівчатка"), сестра – вбила (повість "Казка про калинову сопіл-ку").

Серед багатьох методів аналізу художнього твору є біографічно-тексту-альний який передбачає вивчення біографії письменника у поєднанні з аналі-зом твору

"Засновник цього методу Шарль-Огюстена Сент-Бов (1804 – 1869) про-пагував морально-психологічне вивчення творчості письменника, яке він сам проводив, спираючись на історико-біографічний матеріал'', на свою інтуїцію художника. Такий метод є науковим методом літературного дослідження. Са-ме його я обираю для спроби аналізу повісті Оксани Забужко.

Жанр твору. Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка про ка-линову сопілку". То що ж це, повість чи казка?

За визначенням В.Лесина, "повість – переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу"

Казка – "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору"

Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 ро-ків. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни – панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що по-вість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні – Ган-ни – панни. Для твору Оксани Забужко притаманна наявність хронотипів (грецьк. час, місце), тобто таких згустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча вони й не називаються. Наприклад, численні побутові по-дробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII – першої половині XIX ст.

Отже "Казка про калинову сопілку" – це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і дра-матичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Аналіз жанрової форми допоможе мені з'ясувати своєрідність худож-нього втілення теми, розібратися у архітектоніці твори, тобто його компози-ції, реалізації всього змісту твору – його сюжету.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку". Одним із найважливішим складників побудови художнього твору, його основним стрижнем вважається сюжет (з фр. – тема, предмет). Це той елемент структу-ри твору, який сьогодні трактується як ланцюг подій, пов'язаних з долею го-ловних персонажів чи одного персонажа, з розкриттям їх характерів у кон-кретних життєвих ситуаціях, у подоланні різноманітних перешкод, що з'явля-ються на їхньому шляху до наміченої мети. Сюжет, таким чином, об'єднує всі компоненти художньої форми, є тим її складником, на основі якого тримаєть-ся весь твір.

Сюжет як історична категорія тлумачився в різні часи неоднаково. Так, Леонардо да Вінчі, аналізуючи мистецькі твори своєї доби, трактував сюжет як вираження внутрішнього стану людини, тобто, у дусі загальних вимог гу-маністичної ренесансної естетики.

Класицисти відзначали конструюючу роль сюжету в побудові твору, зокрема в показі стосунків між персонажами, не перевантажуючи сюжет чис-ленними подіями і персонажами, бо це збіднює тему твору.

А просвітитель Дені Дідро розумів під сюжетом запозичені з минулого певні "історії", які драматурги могли по різному розгортати у своїх п'єсах.

Письменники-реалісти XIX століття пов'язували сюжет з показом лю-дини в умовах певного середовища – соціального, національного, історично-го. Так М. Гоголь вважав, що в сюжеті мають відбитися характерні конфлік-ти доби. Для Бальзака сюжет був компонентом, що організовує художній мА-теріал.

Ще за часів Арістотеля при розгляді структури твору став вживатися термін фабула (лат. – переказ, оповідь) - подвійна основа твору, позбавлена конкретних художніх подробиць, стислий переказ їх у хронологічній послі-довності. Саме цією категорією оперував Арістотель. Терміном сюжет він не користувався, вказуючи на дію твору в її безпосередньому сприйманні. Тому літературознавці пізніших часів стали твердити про тотожність термінів сю-жет і фабула.

У XX столітті літературознавці вказали на внутрішню відмінність цих двох категорій. Вони твердили, що фабула – це хід подій, пов'язаних з життє-вою долею головних персонажів, тобто їхня життєва історія, що подається в хронологічному порядку, тобто фабула – це те, що було насправді, а сюжет це те, про що дізнався читач із твору.

Отже, сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є роз-повідь про давню українську трагедію роду.

Характерною особливістю епічного твору є його сюжетність. Існує ба-гато поглядів, триває чимало дискусій про роль і місце сюжету у творі. Одні вважають сюжет складником композиції твору, а інші надають йому самодо-статнього значення. Існувала так звана міфологічна школа в літературознав-стві, представники якої (М.Мюллер, Ф. Буслаєв) вважали, що джерелом бага-тьох літературних творів у різних народів світу був фольклор, вони намага-лися доводити пряму еволюцію творів від єдиного прасюжету.

Гадаю, що О.Забужко у побудові свого твору поділяє цю теорію і до-тримується її. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапо-передників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні каз-ки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літератур-ні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українсь-кого селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

З'ясування сутності сюжету як того компонента твору, що поєднує його форму і зміст в органічну цілісність, можна визначити як самі складники сю-жету.

Повість невелика за розміром – 51 сторінка і складається з 30 невели-ких частин, що тісно пов'язані за змістом. А композиція твору струнка, чітка, красива.

Експозиція. Експозиція повісті - це той складник сюжету, що безпосе-редньо передає зав'язці конфлікту, розгортанню дії, що моделюється у творі.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна – панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні – панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

умови формування головної героїні Ганни – панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка. Зав'язка як елемент сюжету позначає початок розвитку дії у творі, виникнення конфлікту між персонажами, виявлення поглядів, протии-лежного ставлення до життя.

Отак і в даній повісті. Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дів-чинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива – "поганенька дити-на", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія ді-тей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною – панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії. Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в змо-дульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ни-ми була з приводу будь-чого! Ганна – панна завидувала Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинула-ся вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тено-ром, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Ма-ленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жор-стокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати – про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, ро-зумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де ко-пати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду – як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилю-вала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демо-на"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної во-лі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йо-му любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній ко-роні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна – пан-на до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як лю-била і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, горду-вала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала – посватався до неї, той же таки Дмитро – і погодила-ся Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні – панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни – панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стриво-жив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни – панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть пе-реступити через гріх. Не знала Ганна – панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випро-ставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до по-смаку крови".

Весь світ здався Ганні – панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку те-резів"

Кульмінація. Кульмінація – це найгостріше загострення конфлікту, ко-ли порушене у творі питання має розв'язатися.

Настала неділя – остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не вики-неш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимови-ти!) – "вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві ті-ло... і обм'якло". Ганна ж панна,"потрясаючи над головою скривавленим но-жем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в заш-моргом розкручене вгорі небо – до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи за-зирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація. Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набу-вали значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повер-нення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Ми-нав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чу-мацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їх-ньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитя-чому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним го-лосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка. Розв'язка завершує розгортання сюжету.

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Ма-мо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка – чи втекла, чи так розточилася, чи, мо-же, й досі блукає десь по-безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору. На мою думку, тема повісті "Казка про калинову сопілку" – це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

А ідея твору – пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

Характеристика Ганни – панни. У творі Оксани Забужко немає чор-них і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдаровано-сті і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни – панни та під-креслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж голов-на героїня твору саме Ганна – панна, "бабина дочка", яка не просто розв'язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом навіть з Богом.

Як я говорила вже вище, Ганна – панна була незвичайна вже від народ-ження: "вродилася з місяцем на лобі". Цей знак непокоїв і матір, та дитя ро-сло спокійне, некрикливе. І матері хотілося вірити, що півмісяць на лобі дів-чинки – то добрий знак, а "можливо, й судилося їй князівство, може, й коро-лівство". Мрії про щасливу долю дочки зігрівали Маріїне серце, бо її особис-те життя не склалося: батько не віддав її за того, кого вона любила, і щоб до-вести батькові, яку кривду він їй заподіяв, Марія вийшла заміж за першого, хто її посватав – Василя, – лише щоб дозолити батькові, "от щоб знав!"

І тепер час від часу вона бачила покійного батька уві сні і хотіла дове-сти йому своє, – щоб знав, але так і не змогла.

Виростала Ганна – панна розумною дівчинкою. А доля – хитрунка уже віщувала їй майбутнє.

І першою звісткою долі - хитрунки була зустріч Ганни - панни з черни-цею, яка була ніби провидицею: передвістила вона Ганнусі служити Богові, податися у монастир. Відчула Ганна в собі якісь незвичайні сили.

І друга звістка не забарилася, іще більше вражаюча, бо сила ця вже ви-ходила наверх. Якось дивно – раптово і водночас буденно, "отак спроста, зви-чайненько... взяло дівча і спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело – на півтора чоловіка углиб? І вже Ганну-ся – не проста дівчинка, а "нестеменне Ганна – панна", вже її за дорослу при-ймають. І вже звістка про неї полетіла, "як вогонь по соломі по навколишніх селах". Горда вона стала, красива розумна.

І дар Божий обернувся проти неї, бо слава та, взявшись за руки з кра-сою, стали для Ганнусі в'язницею.

Звичайно, саме її вибирали й на Лелю, й на Тополю, і вона щороку нес-ла перший сніп і обжинковий вінок, але відчувала Ганнуся, що люди не люб-лять її, заздрять їй, була вона "наче вирвана з гурта", наче не було їй, бідній, серед людей місця. Їй здавалося, що навіть батькова рідна хата "випихає її з себе". Думалося, що всі, навіть батьки з сестрою, хотілося раптово поверну-тися, щоб почути їхню розмову. Вона прагнула зрозуміти, чого вона боїться, як їй врятуватися від того "когось", що так пильно чатує на неї.

Неначе навмисно заважала Ганнусі у всьому сестра Оленка. Від самого народження Оленка була ніби ключем від замка, за яким була Ганнусина злість. Оленка завжди намагалася розізлити Ганнусю, єдине, чого вона хоті-ла, було "побачити Ганнусину злість, яка виходить наверх, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти". Оленка не пускала Ганнусю у її вла-сну долю, докучала сестрі, "тягла сестру у непролазні хатні будні, як корову за маличаг".

О так і жила Ганнуся, поступово звужувалося коло з Оленки, подруг, власного "я" неначе ті стіни хатні підпихали дівчину до провалу.

До того ж ще додався пекучий жар і, не витримавши болю, Ганнуся відпустила руки, вже не маючи сили пручатися, темрява поглинула її повні-стю. Але Ганна нічого не розуміла, вона навіть насолоджувалася пусткою, у яку так стрімко падала.

І прийшло нове випробування – кохання, яке само по собі обернулося війною. І знову Ганнуся відчувала себе самотньою, ніби в пустці. Ні мати, ні батько не розуміли її.

А любов – війна дійшла до справжньої сутички. Дмитро, красень – па-рубок, господар хутора, одинак, єдиною парою собі вважав Ганнусю і "про-сто брав її в облогу", так само, як і сестра Оленка.

Одного разу, наскочивши на Ганнусю, він хотів узяти її силою і, зі зві-рячою жорстокістю накинувшись на дівчину, вимовив: Чуєш, відьмо, – ану покажися!". А відьма й собі не забарилася, "сама не тямила, що чинить... ви-винулась – і вгородила йому зуби просто в м'якоть підгорля". Вона відчула в собі щось відьомське, відчула той солонуватий присмак крові, який полюби-ла так само, як і воду (а може, й більше), і вже не джерело вона знайшла на-ступного разу, а мерця.

І тепер уже ворухнулася в Ганнуся думка: чи, може, й справді було б їй піти з бабою – прочанкою до монастиря?!.

Розлючений же Дмитро знайшов-таки, чим її допекти,"не просто до-пекти, а вбити" – він посватав Оленку, а вона, Ганна – панна, опинилася "се-ред перестарків, перебірців".

Тяжко вражена була Ганна отим сватанням, адже не вона, а "Оленка ви-явилась одмічена Божою ласкою", а вона лише дурила себе примарним обра-зом Ганни – панни.

Ось тому-то вона й пішла до панотця. І там, у його хаті, побачивши крізь вікно місяць, вона зрозуміла, чого прагла все життя. Пригадалося їй ди-тинство, як батько розповідав їй про Каїна і Авеля. Пригадалося питання, що мучило її відтоді: "чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову – не зглянувсь?! Може, Каїн і мастак помститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду... Богові давав до знаку, що порушена ним у світі рівновага, ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів". У від-повідь від панотця почула: „тож то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив іспит його гордині".

А Ганнуся помічала вона свою гординю? Ні, своєї гордині Ганна – пан-на не помічала. Лише страх приймав її, бо остання надія була втрачена. А в голові лунало: "як же, як таке могло статися?" Як? Та це ж сестричка, Оленка - зміючка змовилися з Дмитром, щоб звести її зі світу.

Страшно стало Ганні – панні. Вертаючись поночі додому, вона знайш-ла на дорозі "розкішний парубочий пояс". І почала збуватися її давно любима казка про Ганну - панну. Тільки не знала вона, що то не парубок, не князь явився їй серед ночі під вікно, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він панував над Ганною. А вона була щаслива з ним, тільки почувала у роті гір-куватий присмак крові. А ще переповнювала Ганну ядуча обіда на сестру - зміючку: Чому цей світ мав належати Оленці, а не їй?" Ображена на свою до-лю, Ганна вирішила помститися за всі свої кривди, обіди. Вона вбила сестру, не пустила її до щастя, якого вона, Ганна-панна, чекала усе своє життя.

... І не пустила...

Мова твору "Казка про калинову сопілку". Мова твору Оксани За-бужко співуча, калинова. Вона вмістила багатство всього українського слов-ника, інтонованого дивовижно. Як прекрасно звучить "калинова сопілка", са-ма авторка цієї повісті. У одному з інтерв'ю письменниця зізналася, що вона не прозаїк, вона лірик:" я писала, як пишуть поети..., коли все кристалізуєть-ся десь у підсвідомості, а потім уже прориває і несе". І коли читаєш "Калино-ву сопілку", то здається що перед тобою прекрасна ліро-епічна поема, побу-дована на фольклорних джерелах, але цілком оригінальний, чародійний, фан-тастичний твір.

Мова твору милозвучна, багата художніми засобами, що допомагає краще зрозуміти образи, розкрити тему та ідею твору.

Ось наприклад, як одним реченням розкриває письменниця жіночу до-лю: "от вам і всенький жіноцький вік – не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти – вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, – агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням - шпортанням, хата -поле - город - кури - гуси - свині - корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?... Мов-чи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде."

Або ось опис природи: "осінь стояла тиха, прозора, як сльоза". Чому, як сльоза? Бо й сама природа ніби плаче, ніби віщує біди, що має трапитись того дня у лісі.

Кожне речення у цій повісті, хоча вони, як на мене, таки величенькі, – це вишукана мова, відшліфована думка.

За висловом відомого письменника В.Скуратівського, повість Оксани Забужко "може, це й різко й категорично, але – шедевр. Може, тому, що з'я-витися насамкінець його

А сама Оксана Забужко вірить:

Час рушати, смеркає.

Де я, там і буде вітчизна

І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

І ще: "Хай нове покоління поправить мене ще через 15 років".

Творчість Оксани Забужко викликала у мене неабиякий інтерес, особ-ливо її "Казка про калинову сопілку", "Сестро, сестро", "Дівчатка", "Інопла-нетянка", "Я – Мілена". Попереду – "Міф про Шевченка", "Польові дослід-ження з українського сексу" і ще багато нового, чого я чекаю від цієї пись-менниці, нашої сучасниці – Оксани Забужко.

Серед творів цієї письменниці, які я прочитала, найбільше мені спо-добалася повість "Казка про калинову сопілку" і саме цей твір я обрала для аналізу.

Читаючи цю повість, ще раз переконуєшся, що українська література - це справжній скарб.

Великий і неспокійний сьогодні світ навколо нас. Багато в людині зла і гордині. Оксана Забужко за словами В.Скуратівського: "Створила справжній шедевр про історію нашого народу, про одвічну трагедію українського роду."

 

 

Лекція № 55

Тема: Сучасна література

Термін “сучасна українська література” - це, як правило, сукупність літературних творів, написаних від моменту здобуття Україною незалежності (1991 р.). Таке часове розмежування було зумовлене тим, що саме з 1991 р. художній стиль з соціалістичними ідеями почав відмирати, а разом із ним — уся політична цензура. Саме з цього моменту українська література зазнала чималих змін. З'явилися нові теми, на які раніше накладалося табу: сексуальність, голодомор, політичні репресії, наркотики, тяжкі психологічні переживання.

Таким чином, до літературної спільноти відкрилися двері для юного, більш сміливого покоління літераторів, які сприяли активному використанню наступних стилістичних прийомів: постмодернізму та неоавангардизму із застосуванням суржику, сленгу, нецензурної лексики та інших епатажних прийомів.

Із політикою перебудови розпочалися процеси перебудови й в культурних колах, зароджувалися нові організації та об'єднання. Однією з перших літературних об'єднань, які скористалися суспільними умовами та подіями, у тому числі можливістю висловлювати свої вільні думки рідною українською мовою, було об'єднання “Бу-ба-бу”, організоване в 1987 році. На чолі ТО “Бу-ба-бу” стояли “патріарх” угруповання Юрій Андрухович, літературознавець Віктор Неборак та письменник, перекладач Олександр Ірванець.

Слідом за творчим об'єднанням “Бу-ба-бу” виступами й публікаціями поодиноких українських поетів та есеїстів кінця дев'яностих- початку нульових, було створено чимало інших літературних угруповань: “Пропала грамота”, “Червона Фіра”, “Орден Чину Ідіотів”, творча асоціація “500”, “Нова дегенерація” та інші.

Видатними сучасним українськими літераторами були і досі є: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Павло Коробчук, Ірена Карпа, Любко Дереш, Сергій Жадан, Олесь Ульяненко, Евгенія Кононенко, Андрій Курков та багато інших.

Із розвитком становища сучасної української літератури творчі організації розпочали активну співпрацю із українськими видавництвами, які давно відійшли від звичного істеблішменту колишнього Радянського Союзу. Однак завжди відчувалося протистояння та опір сучасникам з боку традиційних письменників, які вкрай не сприймали молоде покоління і звинувачували його у знехтуванні класичних моральних принципів. Таким чином, у 1997 році було засновано Асоціацію українських письменників, очолену Тарасом Федюком і спрямовану на протест застарілим літературним уподобанням. Членами Асоціації були Юрій Андрухович, Павло Гірник, Віктор Неборак, Димтро Стус, Іван Малкович та інші. Одним із яскравих протестів проти радянського консерватизму була відмова Юрія Андруховича від найвищої державної літературної премії — Національної премії України імені Тараса Шевченка. Після низки таких протестів виникли аналогічні нагороди та конкурси на літературну тематику: “Коронація слова”, літературний конкурс видавництва “Смолоскип” та інші.

Із проникненням мережі інтернет у людські маси кількість сучасних письменників, які публікували свої роботи на спеціальних літературних блогах та веб-порталах, зросла у десятки разів, що значною мірою зміцнило культурну платформу сучасної України та вивело її на міжнародний рівень літератури й творчості.