Відгук про сучасну літературу українського читача

Чомусь серед "поціновувачів літератури" часто лунає думка, що сучасної української літератури нема. Хочеться спитати: А ви давно були в книгарні? Коли востаннє тримали в руках хоч якийсь літературний журнал (чи газету)? Часто заходите на Літакцент?

Зараз є десятки авторів, які пишуть якісну, вишукану, інтелектуальну белетристику – в розумінні belles lettres – красне письменство, а не дешеве ніяке чтиво.
Мене дуже вразило, коли затята читачка детективів Донцової і подібної нечисті сказала: "Та гівно цей твій Курков!" І не тільки Курков: Матіос – нудна, бо пише лиш про "війну та й про колгосп", Винничук – сороміцький, Андрухович – матюкається, Костенко – "а шо там... одні вірші – ні сюжету, ні інтриги!" І так по черзі – я наводжу приклад, а вона втоптує в болото кращих письменників українського сьогодення. В кращому випадку вона їх просто не читала (і навідріз відмовляється).
Може, тут також треба з розумінням поставитись - на кожен твір свій читач, але ж навіщо говорити, що літератури сьогодні нема?? Вона є, і з кожним роком гвардія талановитих молодих письменників поповнюється. Виходять десятки книг розкручених і нерозкручених письменників.

Та й, зрештою, сучасній Україні всього 20 років, от і від літератури не варто поки що вимагати неймовірних висот.

Двома складовими літературного твору, як і всього-всього, є форма і зміст. Теперішня українська проза – це, якщо можна так сказати, література форми. Сюжет відходить на другий план, а на передньому відповідно – слово. Автори грають словами, як вправні жонглери. Адже кожне речення – це комбінація уже давно придуманих слів, і важливо подати, скомбінувати їх так, як цього ще ніхто не робив, вразити читача, який уже переївся класики і прагне новизни.
Безліч авторських епітетів, метафор, неологізмів... Звичні слова постають у новому облику. Процес читання захоплює. Звичного для бульварного чтива бажання пошвидше дійти до роз'язки сюжету, а хочеться смакувати кожне слово, кожну фразу, кожне речення, милуватися вишуканістю манери письма автора; з захопленням 40 хвилин читати про емоцію, яка на кілька секунд виринула в голові героя книги. Мені, як людині, яка любить читати, читає і хоч трохи та й знається в літературі досадно слухати, що сучасної української літератури нема. Я ж знаю що є!
Твори сучасних письменників – це нове, ні на що не схоже (не може бути українського Коельо), НАШЕ письмо.

Роблячи висновки про стан української літератури та місце в ній прозаїка, говорячи про головні пріоритети вітчизняної літератури і перспективи її розвитку, можна виділити такі найголовніші тенденції:

1.Все більше письменників починає писати свої тври українською мовою. Це стає престижно. Зважаючи на те, що зовсім недавно тільки одиниці(наприклад, Павло Загребельний) не цуралися рідної мови, це є великий прогрес.
2.Українська книга вийшла на світовий ринок. Радує те, що вона починає завойовувати і російський ринок,

3.Переймаючи досвід закордонних колег, наші письменники все частіше звертаються до такого дієвого способу рекламування своїх праць, як зустрічі з читачами. Такі зустрічі проходять у магазинах. Вони дають змогу фанатам поглядіти на улюбленого письменника «вживу», поспілкуватися з автором, отримати його іменний автограф і навіть сфотографуватися з ним. Майже у всьому світі такі акції вже увійшли в звичай, тепер настала черга і України. І це не може не радувати.
4.Також великим плюсом для України є те, що такий віомий і талановитий письменник, як Андрій Курков представляє нашу країну в англійському Пен-клубі. Андрій Курков єдиний сучасний український письменник, що зробив такий важливий прорив, ставши його членом, адже туди входять тільки найвидатніші автори західної Європи. Будемо сподіватися, що в скорому майбутньому і інші наші письменники досягнуть таких висот.

5.Окрім зустрічей з авторами останнім часом все більшою популярітю користуються книжкові ярмарки. Раніше вони теж проходили, але були умовними – відбувались на зразок літературних вечорів. На відміну від творчих вечорів, де збирались, як правило, експерти та самі письменники, на такі ярмарки тепер приходять прості читачі. Вони мають змогу довідатися багато цікавого про самих авторів та їх праці,задавати їм питання, вибрати книжки, які найбільш підходять саме їм за психотипом автора, раптовою симпатією до нього, жанром, літературним напрямком, стилем написання.
така ярмарка 13 – 15 квітня відбувається в експоцентрі «Спортивний».
У програмі зазначені зустрічі з найвідомішими письменниками-фантастами: Гаррі Гаррісоном, Анджеєм сапковським, Мариною та Сергіем Дяченками, Андрієм Валентиновим, Олексієм Пєховим, Ольгою Громико та багатьма іншими.

Книжкові ярмарки тільки останнім часом почали практикуватися і вже довели своє незаперечне право на існування.

6.Останньою позитивною тенденцією в українській літературі є те, що вона починає спрямовуватись на масового читача. Топто тепер пишуть і видають українською мовою не тільки(або здебільшого) історичні, публіцистичні і наукові роботи, а й книжки «масового вжитку»: детективи, фантастику. Такі книжки друкуються найчастіше комерційними виданнями, і критикуються з боку недалекоглядних людей. Недалекоглядних тому, що вони не розуміють: відмова від виданняня не викорінить «низькопробну» літературу, а просто змусить людей, що її читають звернутися до іноземних письменників.Також треба відмітити найбільший негатив у літературній справі України – пагано розвинене видавництво.
Цей бізнес не тільки малоприбутковий, а й часто збитковий. Саме тому відбувається така жахлива річ, коли український письменник, не маючи грошей на видання своєї книги, їде в Росію, видає її там вже російською, звичайно, мовою. Потім його бестселери перекладаються на українську і продаються у нас як зарубіжі.
Будемо сподіватися, що такому абсурду залишилося тривати вже недовго. І український уряд прийме закон, згідно якому письменникам, що бажають видати свої книжки, надаватимуться пільги, так само, як в як в Росії та Європі.
В цілому література України розвивається швидко та невпинно, позитивних тенденцій багато, і перспективи дуже райдужні і багатообіцяючі.



 

Лекція № 53

Тема: Галина Пагутяк (новели “Ранок без вечора”, “Потрапити в сад”, “Душа метелика”(один твір за вибором викладача): узагальнююча картина сучасного світу в новелах; наголос на духовності, упевненість у внут-рішніх гуманних потенціях людини; витончена, при-хована гра уяви, фантазії зі звичними, буденними епізодами як модерністичне розгортан-ня наскрізної метафори; притчевість, філософічність новелістики письменниці

 

ГАЛИНА ПАГУТЯК

(1958)

 

Народилася 26 липня 1958 р. в с. Зало-коть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж.

Тато Галини Василівни – Василь Пагутяк, мама – Іванна Басараб. Наймолодша з трьох доньок в сім'ї.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш або як ще його називає Галина Пагутяк Влад Басараб). Закінчила українську філологію Київського

державного університету ім. Т. Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.

 

Книги:

«Діти» К.: Радянський письменник, 1982 (Діти (роман); Повість про Марію і Магдалину; Лялечка і Мацько; Філософський камінь (роман))

«Господар» К.: Радянський письменник, 1986 (Господар (фантаст. роман); Соловейко (повість))

«Потрапити в сад» К.: Молодь, 1989 (Компроміс (роман); Трагічні оповідання (цикл))

«Гірчичне зерно» К.: Радянський письменник, 1990 (Повісті)

«Записки Білого Пташка» К.: Український письменник, 1999 (Смітник Господа нашого (роман); Радісна пустеля (роман); Записки Білого Пташка (повість))

«Захід сонця в Урожі» Л.: Піраміда, 2003 (Романи: Смітник Господа нашого;Книга снів і пробуджень. Повісті: Захід сонця в Урожі та інші)

«Писар Східних Воріт Притулку» Л.: Піраміда, 2003 (Роман)

«Королівство» Тернопіль: Джура, 2005 (Роман)

«Втеча звірів або Новий Бестіарій» Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006 (Казкова повість)

«Слуга з Добромиля» Київ: Дуліби, 2006 (Роман)

 

Аналіз творів

Ранок без вечора

(стислий переказ)

Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

На небі – одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

Озирнулася – ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

 

Коментар до твору

У новелі Г. Пагутяк "Ранок без вечора" змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю – найвищій цінності, яка є в людини.

Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

 

Душа метелика

(скорочено)

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки наро-дилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було приваб-ливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так. і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому – ціле, в цілісному – розрізнене, у собі – інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість – це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

 

Коментар до твору

У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя – скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.

 

Потрапити в сад

(стислий переказ)

На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому – був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня – єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв "На сопках Маньчжурії", потім "Прощан-ня слов'янки", і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: "Цілую руку". Прохо-див ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила б його заграти ще.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з коп-ченою рибою – його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою – для котів чи собак.

Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом – добре таки змерз, мабуть.

Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся – краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається – віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати "Кобзаря" – "Перебендю".

Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

 

Коментар до твору

Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми – люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

 

 

Лекція № 54

Тема: Оксана Забужко (“Казка про калинову сопілку”): вічні філософські категорії життя і смерті, добра і зла, любові й ненависті крізь призму оновленого мі-фу про двох сестер, утіленому в українській народ-ній казці “Про вбиту сестру і калинову сопілку”

 

ОКСАНА ЗАБУЖКО

(19 вересня 1960)

Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (19 вересня 1960, Луцьк) – сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Біографія

Оксана Забужко закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Виключно літераторством трудовий досвід Забужко не обмежується. Довгий час вона працювала викладачем. Причому лекції кандидата філософських наук Забужко пощастило відвідати студентам не тільки Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де Забужко читала естетику, а також студентам таких всесвітньо відомих університетів як Гарвардський, Єльський, Колумбійський. В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн-Стейт як запрошений письменник. В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.

Була членом КПРС.

16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.

 

Творча діяльність

«Польові дослідження з українського сексу», 1996

Обкладинка книги Оксани Забужко Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. Видавництво «Факт», 2007

В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.

Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке – в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

Оксана Забужко – одна з небагатьох український письменників, які живуть на гонорари від написаних книг. Хоча, значна частка доходу – все ж таки від книг, виданих за кордоном. Твори Забужко змогли завоювати європейські країни, а також знайшли своїх прихильників у США. У 1985 році вийшов перший збірник віршів Забужко «Травневий іній". Оксана Забужко – член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасників рейтингу ТОП-100 "Найбільш впливових людей в Україні", до цього в червні книга письменниці «Let my people go» очолила список «Краща українська книга», ставши вибором читачів Кореспондента № 1.

 

Твори

Поезія

Травневий іній (1985)

Диригент останньої свічки (1990)

Автостоп (1994)

Kingdom of Fallen Statues (1996)

Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000)

Друга спроба: Вибране (2005)

Проза

Інопланетянка (1992)

Польові дослідження з українського сексу (1996)

Казка про калинову сопілку (2000)

Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Музей Покинутих Секретів (2009)