Лірика, особливості, види, жанри

Термін походить від грецкого lyra – музичний інструмент, під акомпо-немент якого античні поети виконували свої вірші. Ті твори, які виконували-ся у супроводі ліри, називали ліричними. В основі лірики – думки і пережи-вання ліричного героя. Термін "ліричний герой" увів Ю. Тинянов. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Лірич-ні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, не подібним до нього.

Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки. У вір-ші В. Симоненка "Не вір мені" закоханий ліричний герой так характеризує стан своєї душі:

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Але як треба буде заридати,

Я гомерично, тупо засміюсь.

Важливе місце у ліричних творах займає пряма авторська характерис-тика. В. Симоненко звертається до обивателя з словами:

Вас не будить тривога ранками,

В мозок ваш не впивається піт,

Ядовитими диво-фіранками

Ви закрили од себе світ.

Ви премудрі, багато знаєте,

Ви умієте геть усе,

Анекдотами позіхаєте,

Коли вибухом землю трясе.

Часто використовується у ліричних творах автохарактеристика:

Коли я буду навіть сивою,

і життя моє піде мрякою,

я для тебе буду красивою,

а для когось, може, ніякою.

А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю...

(Л. Костенко, "Між іншим ")

Важливу роль у розкритті характеру ліричного героя відіграє опис зовнішності:

 

Ти, певно, багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на півзамерзлу калину.

(В. Вовк, "Балада про дівчину, що була осінь ")

Крім ліричного героя, в ліриці є автор-оповідач і власне автор, С. Бройтман називає це ліричне "я", яке не збігається з ліричним героєм. У тво-рах з автором-оповідачем для лірики характерна ціннісна експресія, що вира-жається через позасуб'єктивні форми авторської свідомості: висловлювання належать третій особі, а суб'єкт мови граматично не виражений.

Таке гаряче листя восени Пече долоні.

Скриплять тужливо ясени Спросоння.

Такс гаряче листя восени Неначе мрії, шо були

Та не збулися.

(X. Керита, "Таке гаряче листя восени")

У творах, де особа того, хто говорить, не виявлена, у яких вона лише голос, створюється ілюзія відсутності роздвоєння мовця на героя і автора, сам автор розчиняється у своєму творінні.

На відміну від автора-оповідача власне автор має граматично виражене обличчя, він присутній у тексті як "я" або "ми". На першому плані не він, а ситуації, обставини, події. У таких творах, за словами Л. Гінсбург, лірична особистість "існує як форма авторської свідомості, в якій переломлюються теми..., але не існує у якості самостійної теми". У вірші X. Керити "Час забув про моє існування" її переживання, а не сама переживаюча авторка: Час за-був про моє існування, Зникли всі дріб'язкові тривоги. Манять зорі в тремт-ливім смерканні, Стелять синь невідомі дороги. Піді мною велика Земля, І са-ма я, мов птах тугокрилий. Глиб небес мої крила звела, Я вже крилами про-бую вирій.

Про ліричне "я" ми можемо говорити в тому випадку, коли носій мови стає суб'єктом-в-собі, самостійним образом. На думку С. Бройтмана, "лірич-ний герой є суб'єктом в собі і суб'єктом у собі, і суб'єктом-для-себе. У ліриці XIX ст. зростає кількість таких форм висловлювання, при яких той, хто го-ворить, бачить себе зсередини і збоку".

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика – найсуб-'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики – широкий. Все, що хвилює, ра-дує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Харак-терна особливість ліричного твору – лаконізм. Думки, почуття, переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, – писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, – завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. – щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття".

1 Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в про-зі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди пах-нуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-Кум'ят-ського).

Найпоширеніша форма ліричного твору – монолог, діалоги трапляють-ся рідко. Основний засіб викладу – роздум. У ліричних творах часто викорис-товуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття вну-трішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події – епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, ліри-ка використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є кон-флікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматиз-мом ("Сонце заходить" Т. Шевченка, "Каменярі" І. Франка).

Є "рольова" лірика. У такій ліриці автор грає роль то однієї, то другої особи. Цікаво використав форму рольової лірики П. Тичина у "Листах до по-ета". Три точки зору трьох читачок – це точки зору самого автора.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високо-го рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними по-етами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII – XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Ма-русі Чурай Назавжди увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "ліри-ки внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

 

Види і жанри лірики

А. Ткаченко для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність: "1. Рід – лірика. 2. Вид –

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:

1. Рід – лірика; різновиди роду:

а) з погляду виражального (автопсихологічна / рольова; медитативна / сугестивна);

б) з погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

в) з погляду тональності (мінорна / мажорна; героїчна / комічна; драматична / ідилічна та ін.)".

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетен-денційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу мож-ливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.

Ода (грец. дай – ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії – пісні на честь пе-реможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 – 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані ху-дожні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа – антистрофа – епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає попу-лярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буа-ло у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століт-тя (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Україн-ські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використову-ють його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського ("Ода людині", "Ода де-реву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Мура-тов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

І. Качуровський називає оду строфою з жанровою тенденцією. Відомі три форми од:

1) восьми віршова строфа з двох катренів з перехресними римами, роз-мір – чотиристопний ямб;

2) восьмивіршова строфа з двох катренів, перший із них має перехресні рими, другий – охопні;

3) десятивіршова строфа з катрена, що має перехресні рими і шести вір-ша з тернарним римуванням.

Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.

Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon – цілитель, спаситель) – гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали на-зивати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.

Гімн (від грец. hymnos) – урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завер-шувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовува-лися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І.Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмер-ла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).

Канцона (італ. canzone – пісня) – жанр середньовічної лірики трубаду-рів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, нас-крізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Україн-ські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з пере-кладів І. Франка та М. Бажана.

Псалми (грец. psalmos – пісня, гра на струнному інструменті) – пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псал-ми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу").

Мадригал (італ. madrigale – пісня рідною мовою) – невеликий твір (2 – 12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзнача-ється дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Ма-дригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII – XVIII ст. У поезії піз-нішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич.

Дифірамб (грец. dithyrambos) – урочиста хорова пісня, присвячена бо-гові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвину-лася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи.

Станси (італ. stanza – зупинка, кімната) – чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси – щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Риль-ський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971 – 1973)".

Альба (прованс. alba – світанок) – жанр куртуазної лірики XI – ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби – розлука зако-ханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш ри-царя, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Бакка-ларія, Бертран де Борн.

Рубаї – жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є заснов-ком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньо-му рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність ру-баї називають рубаятом.

До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомоч-кіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.).

Епіталама (грец. epithalämios – шлюбний, весільний) – у давньогрець-кій ліриці – пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюб-ної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII – VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жан-ру зверталися В. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського.

Серенада (франц. serenade від італ. sera – вечір) – пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII – XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру.

У поемі Лесі Українки "Давня казка" лицар Бертольдо серенадами заво-ював серце красуні Ізидори. До жанру серенади звертались М. Вороний, Є. Гребінка, С. Черкасенко.

Епітафія (грец. epitaphios – надгробне слово) – вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епі-нікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний з культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьо-годні свого значення.

Епіграма (грец. epigramma – напис) – жанр сатиричної лірики. У Давній Греції епіграми писали на вівтарях спершу у формі елегійного дистиха, зго-дом ямбічним розміром. Історія епіграми пов'язана з іменами Езопа, Платона, Сапфо, Симоніда, Анакреонта, у римській літературі – Маршала, Ювенала. Епіграма була популярною в творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Самійленко, В. Сосю-ра, Д. Білоус, В. Симо-ненко, П. Осадчук.

Елегія (грец. elegeia – скарга) – ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха. Архілох, Тіртей, Солон писали патріотичні елегії, Мім-нерм – інтимні. Римська література культивувала жанр любовної елегії (Про-перцій, Тібулл, Овідій). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, ук-раїнських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Ру-данський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у твор-чому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'я-но"), Б.-І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохан-ня"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко). Особливості жанру елегії вивчали такі літературо-знавці, як Г. Сивокінь ("Давні українські поетики"), В. Маслюк ("Латиномов-ні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні"), Олена Ткаченко ("Українська класична еле-гія").

Послання – ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання "До Пісонів". До жанру послання зверталися Т. Шевченко ("І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", "Гоголю", "Марку Вовчку", "До Основ'я-ненка"), І. Франко ("Товаришам із тюрми", "Молодому другові"), Леся Укра-їнка ("Товаришці на спомин"). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.

Ліричний портрет – це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк – "До портрета Мазепи", Д. Павличко – "Олександр Дов-женко", М. Рильський – "Шевченко"). У ліричних портретах змальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи.

 

Думка (дума) – ліричний жанр медитативно-елегійного характеру, по-ширений у творчості українських, польських, білоруських письменників-романтиків XIX ст. Думками є твори Т. Шевченка "Нащо мені чорні брови", "Тяжко-важко в світі жити", цикл віршів М. Петренка "Думи та співи".

Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанро-утвореннями. У поетичній практиці зустрічаються жанри, запозичені з музи-ки (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, рек-вієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, на-рисами, оповіданнями, новелами, памфлетами.

Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі не-можлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, доцільно виділяти широкі жанрові групи творів, зокрема, лірику філософську, меди-тативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну і наукову. У філософській лі-риці раціональне домінує над емоціональним. її предмет – філософське осво-єння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, онтологічні та екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує та-кі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50 – 70-х роках XX ст. у жан-рі філософського сонета працювали М. Рильський, А. Малишко, П. Тичина.

Медитація (лат. meditatіо – роздум) – жанр ліричної поезії, в якому поет розмірковує над онтологічними, екзистенціальними проблемами. В основі медитативної лірики – аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесеної з довкіллям. Автор медитації прагне пізнати себе і світ, певні життєві явища. В українській поезії медитації писали Лазар Баранович, Г. Сковорода, Т. Шев-ченко, П. Куліш, І. Франко, М. Рильський. М. Зеров, Б.-І. Антонич, Ліна Кос-тенко, П. Мовчан, Ігор Калинець.

Сугестивна лірика (лат. suggestio – натяк, навіювання) - жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Важливу роль в сугестивній ліриці відіграють асо-ціативні зв'язки, багата метафорика, мелодійність, розмиті образи, розхитані мовно-інтонаційні конструкції, опосередковані натяки. Сугестивна лірика – найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мо-тивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко від-творити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософ-ського і медитативного складу мислення. До неї найчастіше звертаються мит-ці з інтроспективним мисленням (Б. Пастернак – "Зимова ніч", Ліна Костенко – "Осінній день, осінній день, осінній...").

У поетичній сугестії домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першо-му плані – живе враження. Зразком такої лірики є вірш Ліни Костенко "Осін-ній день, осінній день, осінній..."

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій.

Публіцистична лірика – це відкрито тенденційні твори, її предмет – со-ціальні, політичні, світоглядні проблеми, завдання: утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широ-кому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне і емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація.

Публіцистична лірика використовує жанри монологу, послання, оди, памфлета, репортажу, відкритого листа.

Важко назвати поета, який не писав би публіцистичних віршів.

Сатирична лірика. Сатира (лат. satira від satura – суміш, усяка всячина) об'єднує твори різних жанрів, які викривають негативні явища в житті сус-пільства або людини. У вузькому значенні – це ліричні твори викривального змісту. Перші зразки цього жанру знаходимо у римського поета Ювенала.

"В епоху класицизму, – відзначає Т. Валкова, – віршована сатира могла бути епічною і ліричною за своєю композиційною структурою. В одних поетів сатира мала ліро-епічний характер (Кантемір, Державін) й іноді більш епічний, ніж ліричний (Кантемір), у інших – ліричний (Ломоносов, Сумаро-ков, Державін). Створюючи сатиричний образ, поет використовує гіперболу, гротеск, карикатуру. Сатиру представляють такі жанри, як пародія, епіграма, сатирична мініатюра, сатирична авторська пісня, сатиричний діалог, мікро-байка, парадоксальний афоризм, ліричний фейлетон, епітафія, сатиричний памфлет, дружній шарж, репліка, естрадний куплет. За спостереженням Т. Валкової, у сатирі відчутна взаємодія жанрових форм, зокрема, пародії, епі-грами, сатиричної мініатюри.

Наукова лірика. Це такий жанр лірики, у якій змістом є науковий ком-понент. Теоретиком наукової поезії є французький літературознавець 3. Гіль. У ''Трактаті про слово" (1869 р.) він писав про потребу поєднувати в худож-ньому творі науку і мистецтво. Зразком наукової поезії є твір Тіта Лукреція Кара "Про природу речей". Горацій ("До Пісонів"), Н. Буало ("Мистецтво поетичне") порушували в своїх творах проблеми теорії мистецтва. Наукова поезія набуває особливої популярності у літературі XX ст. її представляють М. Доленго ("Об'єктивна лірика. Схеми і діагнози", 1923 р.), В. Поліщук ("Геніальні кристали"). Вплив науково-технічного прогресу позначився на ліриці футуристів, конструктивістів. Наукові проблеми осмислює І. Драч ("Балада про ДНК", "Чорнобильська Мадонна"). Зразками наукової поезії є окремі твори із збірки "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Число" М. Ба-жана. Наукова поезія може мати філософський (П. Антокольський – "Четвер-тий вимір", І. Сельвінський – "Космічна соната"), медитативний (Л. Више-славський – "Зоряні сонети"), публіцистичний (І. Драч – "Балада про ДНК") характери.

Із сказаного про лірику бачимо, що проблеми її класифікації залиша-ються відкритими.

При вивченні ліричних творів часто використовується тематична кла-сифікація. Виділяють такі жанри:

1. Громадянська лірика – розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П. Скунця).

У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Анти-глобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.

2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:

а) любовна – про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);

б) еротична – про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);

в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);

г) лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).

3. Філософська лірика – осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").

4. Релігійна лірика – виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава).

5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ під вікнами журиться" X. Керити).

6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого – в глухі" П. Скунця).

 

 

Лекція № 50

Тема: Ігор Римарук (“Різдво”, “Зірка”, “Обнови), Юрій Андрухович (“Пісня мандрівного спудея ”, “Казкар”, “Балада повернення”)

 

 

ІГОР РИМАРУК

(1958-2008)