Життєвий і творчий шлях ігоря римарука

 

Iгор Римарук – один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Фо-руму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це озна-чили.

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенера-ції 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихо-ваного Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційно-го та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова твор-чості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітима-ції", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революцій-ного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий нео-фіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фахо-вість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".

Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале по-лотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотка-ним: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спо-кусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не маши-ною.

Діва Обида – це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида – це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна За-ступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв'язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг – шумо-виння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє – страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв'язку, який саме і дозволяє бути не те щоби не-покірним, а неслухняним – страхом втрати пам'яті. Пам'яті про неслухняних. Пам'яті, в ім'я якої необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно на-ближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею – страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов'язане зі змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять – як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра пере-творює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще – страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкуван-ня зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб'є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з'явиться піднесене «істинновам-кажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і зваб-на, як диня», обертається загрозою – реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, – означає уникнути засти-гання. Рідин – ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина – це ще й мала смерть, після неї – генеральна репетиція «піс-лясмерті»:

«Сорок – це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

ще не безмежжя і вже не межа –

це післямова,

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,

сорок – це корок… а клята душа

все ж витікає».

Страх писати і поруч – страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати – не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто пе-реплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий – є. Писати – щодня примножувати його. Біль – найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі – зась. Найстрашніший біль – спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислен-ня дару – це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому ніч-ні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і – чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар – це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна на-года не називити речі справжніми іменами». Але бути поетом – відбувати термін ув'язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки – за-кутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок – мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали – зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав'язану, штуч-ну. Жити з цим усвідомленням – перемогти себе хоча б у тому, аби не праг-нути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, – вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник – лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад – і тоді оповісти про все… А хіба це – не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними – безмежжя. Безмежжя смислів, стра-хів, болю.

Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє...

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

У "Глосаліях" (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда [...]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущи-ми є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо: словозвізда істинновамкажу...

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог...", але є – "гетьманський сад і Гетсиманський сад"... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаю-чи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов'янське, і як багатозначно звучить оце – "Одкровення від Ігоря"...

Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглиби-мим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В'ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим'юку, Тарнавсько-му, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – та-кий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці сло-ва, як інакше сказати, щоб тобі повірили:

"Істинно кажу вам..."

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:

Через дальні глухі перевали

Плентав голос – голодний спудей,

а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:

Зрине з провалля Бог

На золотих вітрах, –

і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко, а за рядками:

Старим обрусом столу не

застелим –

помислимо... і спалим, перед тим

процитувавши голосом веселим,

що навіть дим солодкий.

Навіть дим... –

стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур...

Отже – Римарук... Книга, співзвучна і юності:

солодкий клинопис коліна

і лікті..... і вузлики [...]

у знемозі я наше несправжнє

минуле

як Трою розкопую

читає при місяці янгол

піщану твою ксерокопію,

і глибокому досвіду:

хто добра не хотів той пішов не зі

злом...

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішо-го українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у.них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди.

Різдво

Множиться зоря

у твердих снігах у дзеркальних мурах

і з дороги збилися

тріє царі у маскхалатах

 

ясна пані

клубок розмотує вузлики тихо зав'язує

стомлений тесля дрімає

при щербатій сокирі

 

око ліхтарика

вихоплює з темряви велетенські ясла

обігрілося немовля

під боком у мінотавра

 

Зірка

Може, так би невидимо й жив –

та котроїсь липневої ночі

впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі,

пропекла борозну межи брів

і засіяла пам'ять золою...

Затулитись од неї хотів –

та долоня була замалою.

 

Коментар

Дитинство – пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що ди-тяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійс-ненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисно-го не зробила, нікого не підтримала, не допомогла!

 

Обнови

молодій душе

радій обновам –

лавровий вінок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консуляті

задивились коники крилаті

а буланий змій

а вороний –

де ви нині

в упряжі якій

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка візника

і твоя

душе

зоря одвічна

в небесах оновлених зника

 

Коментар

У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина су-часного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавро-вий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезії жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» – мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину – деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості» та лету до осяйних небес.

 

 

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

(13.03.1960)

 

Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есе-їст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного ін-ституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві

(1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису "Перевал" (1991 – 1995). Співредактор часопису тексту і візії "Четвер" (1991 – 1996).

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два го-ловні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Андрухо-вич разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося – від чогось на кшталт "внутріш-нього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя". Проте друга поетична збірка Андруховича ("Середмістя", 1989) носить швидше не "буба-бістський", а "елегійно-класицистичний" характер. Уповні "балаганно-ярмар-ковою" можна вважати натомість третю збірку – "Екзотичні птахи і рослини" (1991, перевидання "Екзотичні птахи і рослини з додатком "Індія" – 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок "Колекція потвор".

Поетичне річище Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами "Листи в Україну" ("Чет-вер", №4) та "Індія" ("Сучасність", 1994, №5). Домінантою поетичної картини Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання "ду-ховної вертикалі буття", суттєво занижене тенденцією до примирення "верти-кального з горизонтальним". Звідси - стале поєднання патетики з іронією, на-хил до стилізаторства і заміна "ліричного героя" щоразу новою "маскою".

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл опо-відань "Зліва, де серце" ("Прапор", 1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з'являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Не-мирова, прекрасний розбишака" ("Перевал", №1), що ніби заповідає харак-терні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еро-тизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи "Рекреації" (1992, переви-дання – 1997 і 1998), "Московіада" (1993, перевидання – 1997 і 2000) та "Пер-верзія" (1996, пеервидання – 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна роз-глядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень "фізики в метафізику" і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, "чорний реалізм", трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії".

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги – "Дезорієнтація на місцевості" (1999).

Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу "Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу" (польське видання – 2000, українське – 2001, німецьке – 2003 р.) – текст, написаний до цієї книжки Андруховича, носить назву "Центрально-східна ревізія" і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного "часу і місця".

Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Ав-стрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікація-ми).

Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.

 

 

 

◘ ◘ ◘

Агов мої маленькі

чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ

туди, де кров з любов'ю

черленяться,

де пристрастей і пропастей

сувій...

Я – ваш отець, тож будьте мені

вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

Отож – на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

З риторик і поетик академій –

гайда на площу, як на дно ріки!

 

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими – вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже.

прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись,

наслухало,

щоб завше був натхненний

соловій...

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів

благословіть!..

Отож – на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

 

Коментар

«Спудеї» – це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність, У пісні – звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

Казкар

Я міг би гнати тепле стадо –

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я – не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали –

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти – достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти – океан для корабля

розкішна маревна земля

ти – і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я – просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє.

Коментар

Віг міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом – виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він – казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах – чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».

 

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, –

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином – на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку з

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

 

 

Коментар

Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про ін.

 

 

Лекція № 51

Тема: Віктор Неборак (“Сад”, “Генезис літаючої голови”, “Гра”), Олександр Ірванець (“До французького шансоньє”, “Тінь великого класика”): болісні роздуми про місце людини у складному сучасному світі, про важливість збереження вічних цінностей

 

ВІКТОР НЕБОРАК

(9 травня 1961)

Ві́ктор Володи́мирович Небора́к (9 травня 1961) – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові.

Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».

Автор поетичних збірок «Бурш-тиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного ро-ману «Пан Базьо та решта».

 

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фес-тивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака – це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режису-рою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Не-борака є «Третє тисячоліття» – серія літературних вечорів у Львові, до учас-ті в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

 

Аналіз творчості

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у шир-шому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, нале-жать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абре-віатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск – балаган – буфо-нада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) – поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним ур-баністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки – стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програ-мовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літа-юча голова» (1990) – напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ре-несансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літера-турній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особли-вої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення ав-тором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкрап-лення в лексиці тощо).

Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) – книжка переважно верліброва, за жан-ром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагаль-нення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайли-вості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри – зовні це мало бути щось на кшталт ін-тимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консерватив-них, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостанні-шій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларо-вано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» ха-рактерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна по-ліфонія – у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені рито-рики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприйман-ня життя – в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-лі-тературного середовища.

 

Генезис літаючої голови

(віршоване шоу)

І. Фантазія метро

Фарба це ще не простір ти спробуй все ж прорубати цю чорну шия твоя кровоточить а голова у шибі стартує а голова крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід летить урочисто хвилина до карнавального вибуху губи її тяжко рухаються: я-лі-та-ю-ча-го-ло-ва

 

ІІ. НЛО

Ми нарекли десантний човен «К-АТАС-ТРОФА» вся гума в латках, ми щомиті йдемо на дно. Та є легені. Нас тримає кров здорова, і робить невагомими лайно.

Ми відпливли колись давно у розпал літа. І з того часу наплювати нам на час. В усі епохи і часи шляхи відкрито. Червоним в назві світиться «АТАС»! вимір нас поглинув просто з хвиль. Хай з дір залатаних повітря грізно свище — це наш двигун — літаюча таріль!

Сенсація! Тарілка! Катастрофа!...Це ще питання, хто за ким спостерігав.

 

Фантазія метро

Це тіло це вбивство це привид це вішалка цей блазень бере черепи ціцерон дерталець шекспір адольф чаплін

Йосип сковорода

людино ворон христос динозвір комаха

свиня ікласта ніч

все вужчий тунельний протяг

чорний попіл облич

тяжко голосять тіні

пронизлива мить

потвори покручі привиди виють тобою зграєю і тіло твоє примірюють як чобіт старий рипиш

 

— Фантазія на тему ранкового автобуса

Твій час і простір — цей автобус № 20. Він шлях винюхує і виє, наче пес. Ти в ньому мало не сконав сьогодні вранці, коли юрба натисла на твій прес.

Куди ці люди? — По білети. — Де їх душі? —

О передайте — моє серце — п'ять копійок. Водій чатує в темній перспективі, де автоматичних пальців рух веде тоді, як твоя монета закривавлена гряде.

Тіла автобус чавить, як цитрини. А душ екстракт замінює бензин. А в чорних шибах сунуть лімузини — в них манекени, схоплені з перин.

Ось ваша здача, геній — арифметик. Збагнеш, коли зійдеш на лютий брук: не в тому сенс, що вирвав ти білетик, а в доторках липких і теплих рук!

 

VІІІ. Літаюча голова. Виробничий автопортрет

А голову літаючу монтують за подобою моєю

в шахті, бригада упирів в комбінезонах тарабанить

триметровий ніс.

У ніздрях — фейерверки, і дроти, і серпантин,

два гучномовці зяють вниз.

Мій ніс — масивний, хлопський, ніс

монументальний — де там різній шляхті! каркас триповерховий сектор управління опускають краном, мозок перетворено на важелі, педалі і кермо.

Чоло моє — напнутий алюміній — варять металістепід'єднують

 

X. Вона піднімається, як голова,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА - ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

 

Гра

Давайте зберемося всі

друзі

влаштуємо собі забаву не від світу цього —

будемо шукати минуле щастя по крихтах

вицвіла джинсова матерія

протерта тканина часу

розстелена на галявині

внесе дух творчості

ми зіграємо всі найприємніші хвилини

люди в теперішньому дивіться, дивіться диваки дивіться скоморохи ми збираємо дзеркало! розбите на друзки відображення.

ми складаємо давні розсипані актори пам'яті гляньте

Коментар

Поезії В. Неборака притаманна фрагментарність, яскравість, феєричність. У шоу «Генезис літаючої голови» окремими широкими різнобарвними мазками зображене життя мегаполіса.

 

Сад

Восьма

забарвлена в зелений колір

це час коли приходить з роботи батько

впускаючи в хату зелений вечір

він мало говорить

він втомлений сірою втомою

рано лягає спати

я бачу крізь стіни опускає гілки

його травневий сад

з давньої чорно-білої фотографії

на мої долоні падають смарагдові краплі

...затишно

і бентежно

Твори

Бурштиновий час: Поезії. – Львів: Каменяр, 1987.

Літаюча голова: Вірші. – К.: Молодь, 1990.

Alter Еgo: Поезії 1980 – 1990 років. – К.: Український письменник, 1993.

Розмова зі слугою. – Івано-Франківськ, 1994.

Доповнена біографія // БУ-БА-БУ. Т.в.о. /…/ри. – Львів: Каменяр, 1995.

Повернення в Леополіс. – Львів: Класика, 1998.

Епос про тридцять п'яту хату. – Львів: Аз-Арт, 1999.

ЛІТОСТРОТОН (книга зібраного). – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2001. – 504 с.

Введення у Бу-Ба-Бу (Есеїстика, хронопис кінця тисячоліття). – Львів: Класика, 2001. – 256 с.

Перечитана «Енеїда» (спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія). – Львів: ЛВІЛШ – Астрон, 2001. – 282 с.

«Літаюча голова» та інші вірші:: The Flying Head And Other Poems by Viktor Neborak. – Львів: Срібне слово, 2005. – 304 с.

Повторення історій. – К.: Факт, 2005.

Базилевс. Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року. – Львів: Срібне слово, 2006. – 192 с.

А. Г. та інші речі (есейчики, популярна критика, дискурс). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. – 300 с.

Вірші з вулиці Виговського. – Львів: Срібне слово, 2009. – 116 с.

Повільне читання. – ЛВІЛШ, 2010.

 

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

(24 січня 1961)

 

 

Олекса́ндр Васи́льович Ірване́ць (24 січня 1961, Львів) – український письменник, перекладач.

Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СШ № 18 (1976), Ду-бенське педагогічне училище (1980) та Літературний інститут імені Горького (Москва, 1989).

Твори перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською, хорватською мо-вами.

Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

З початку 2000-х рр. працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки.

Дружина – художниця Оксана Цюпа.

 

Книги

«Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр, 1986)

«Тінь великого класика» (Київ: Молодь, 1991)

«Вірші останнього десятиліття» (Львів: Кальварія, 2001)

«Рівне/Ровно (Стіна)» (Львів: Кальварія, 2002)

«П'ять п'єс» (Київ: Смолоскип, 2002)

«Очамимря: Повість та оповідання» (Київ: Факт, 2003)

«Любіть!..» (Київ: Критика, 2004)

«Рівне/Ровно (Стіна)» (Київ: Факт, 2006)

«Лускунчик-2004» (Київ: Факт, 2005)

«Преамбули і тексти. Збірка поезій» (Київ: Факт, 2005)

«Хвороба Лібенкрафта», роман (Харків: Фоліо, 2010)

«Мій хрест» (Харків: Фоліо, 2010; серія «Графіті», післямова Сергія Жадана)

"Сатирикон - ХХІ" (Харків: Фоліо, 2011)

"П'яте перо" Вибрана есеїстика (Луцьк: Твердиня, 2011)

 

Книги у перекладах

Ołeksandr Irwanec' «Recording i inne utwory» (Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001)

Ołeksandr Irwanec' «Riwne / Rowno» (Warszawa: Prószyński i S-ka, 2006; 2007)

Аляксандар Ірванец «Роўна/Ровно». Выбраныя творы. Пераклад з украінскай Уладзімера Арлова. (Мінск, Выдавец Зьміцер Колас, 2007.)

Oleksandr Irvanec` "Pet kazalisnih komada". S ukrainskog izvornika preveo Aleksa Pavlesin. (Zagreb, rujan 2010.)

 

Переклади

Перекладає з білоруської, польської, російської, французької та чеської мов.

З російської:

Григорій Остер «Шкідливі поради» (Київ: Видавництво «Школа», 2002)

Григорій Остер «Задачник з математики» (Київ: Видавництво «Школа», 2002)

Олег Грігор'єв «Ґави і роззяви» (Київ: Грані-Т, 2008)

З білоруської:

Василь Бикав «Ходільці: оповідання» (Київ: Факт, 2005)

Уладзімер Арлов «Реквієм для бензопилки» (Київ: Факт, 2005)

З польської:

Януш Корчак «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» (Київ: Дух і літера, 2003)

Януш Ґловацький «Четверта сестра» (2007)

Януш Ґловацький «Антигона в Нью-Йорку» (2008)

Януш Ґловацький «З голови» (Львів, «Астролябія» — 2009)

З французької:

Ів Бруссар

 

Премії, стипендії

лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995

стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995

стипендіат Вілли «Вальдберта» (Баварія, Німеччина) 2001

стипендіат Фундації «КультурКонтакт» (Австрія, Відень) 2002

член журі театрального фестивалю «Боннер Бієнналє» з 2000

стипендіат Фулбрайтівської програми (2005-06)

стипендіат Літературного Колоквіуму міста Берліна 2009

фіналіст літературної нагороди Angelus (2007)

член білоруського ПЕН-клубу

 

До французького шансоньє

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки – з усі в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай – у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...

 

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

 

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість с