Огляд життєвого і творчого шляху письменника. Формування особистості і світоглядних переконань

 

У жовтні 1991 р. на Хрещатику, якраз довкола пам'ятника «вождеві всіх народів», на знак рішучого протесту проти існуючого уряду голодували студенти з Києва та інших міст України... Серед них була і онука О. Гончара Леся, студентка КДУ... В ті дні у своєму привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій, що відбувались у Вашингтоні та Філадельфії, він ска-зав: «Голодують студенти на Хрещатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлених, одухотворених людей. Це твій завтрашній день, Ук-раїно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці те-бе, у красі твоїх прийдешніх весен».

Подібну солідарність із молоддю висловив Олесь Гончар і в пресі. Тоді ж написав і заяву про свій вихід із КПРС. Колись, у далекому 1946 р. він із гордістю одержував свій партійний квиток, тепер повертав його без тіні сум-нівів. А був же не рядовим комуністом, а членом ЦК. Громадськість сприй-няла цей вчинок письменника як по-справжньому гідний виклик усій колиш-ній системі. І цим завоював ще більше довір'я і авторитет народу.

Твори Олеся Гончара відомі далеко за межами України, їх перекладено більш як 40 мовами світу, багато разів вони перевидавалися, завоювали ши-роке коло шанувальників.

А почався його довгий життєвий шлях у селі Ломівка, що знаходилося в передмісті теперішнього Дніпропетровська, а колишнього Катеринослава. Про це свідчить старша сестра митця. Там він народився 3 квітня 1918 р. у робітничій родині. Перед війною батько трохи працював у приміському кол-госпі, де й загинув під час бомбардування ворожою авіацією. Мама також тяжко працювала, через що рано пішла з життя (синові було всього три ро-ки). Сестра залишилася з мачухою, а його забрала до себе бабуся з дідусем у слободу Суху на Полтавщині.

Олександр Терентійович згодом зізнається: «...без неї. певно, я не став би письменником». Була вона неписьменною, була віруючою. Його дитячу спраглу уяву полонили «її пристрасні розповіді – поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі – на таких святах вона була бажаною гостею, її вплив на мій розвиток був ве-личезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося – майже забобонно, – що це вона своїми благаннями відводить од тебе кулю».

Отже, перші уроки дала йому неписьменна селянка, і були то уроки до-бра й краси, чесності й душевного максималізму. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком. Адже змалечку жадібно тягнув-ся до книжки.

Семирічку хлопець закінчував у сусідньому селі. Мову і літературу ви-кладав у нього старий досвідчений учитель, який прищеплював молоді «пал-ку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім'я "Олесь"».

Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченка, чий «Кобзар» він читав вечорами бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко. Іван Нечуй-Левицький, Степан Васильченко, Андрій Головко, Григорій Косинка.

Наполегливо пробивав собі шлях до освіти. Спочатку був Харківський технікум журналістики. Студентський гуртожиток, літературний гурток, на-віть пробував потрапити до студії при Будинку письменників ім. В. Блакит-ного. А насамперед багато працює над собою, пробує себе в різних жанрах. Досить активно почав друкуватися з 1937 р. – в «Літературній газеті», «Ком-сомольці України», «Молодому більшовикові», «Піонерії»...

Ці перші проби пера помітили Ю. Яновський, А. Малишко, підтриму-вав у творчих пошуках Петро Панч. Сам Олесь Гончар вважає ту пору справжнісіньким учнівством.

Маленька, але промовиста деталь тих часів: у листопаді того ж 1937 р. знищується ціла плеяда українських митців, неповторних талантів, серед них Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний. Микола Зеров... їхні імена надовго зникнуть ні сторінок історії літератури, припадуть пилом у спецфондах вилучені та заборонені їхні книги. На спорожніле місце ціле-спрямовано готується нова зміна, яка покликана самозречено служити новій владі, правлячій ідеології, «найпередовішій і найправильнішій у світі», як то-ді проголошувалося. Хто міг показати ясночолому, відкритому навстріч усім вітрам, такому спраглому до творчих знахідок юнакові багряну, пекучу кров його попередників на тому шляху, яким він намірився йти? А іншого шляху тоді просто не існувало. В ті часи Олесеві Гончару було лише двадцять літ.

У 1938 р. він вступає до Харківського університету. Ось його враження з тих часів: «Здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця сту-пив в цей сонячний храм науки, де мовби ще витав дух славетного Потебні, академіка Багалія, де ось-ось, здавалося, зійде на кафедру зі своєю вольтері-анською усмішкою Олександр Іванович Білецький, щоб уразити нас блиском своїх імпровізацій.

Я не помилився у своїх сподіваннях. Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці».

 

У ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослід-ження про «Мойсея» Івана Франка, збирає матеріал для роману про Григорія Сковороду.

Там же, в університеті, потоваришував із поетом, а пізніше автором ві-домого роману «Вир» Григорієм Тютюнником. Він же стане колись прообра-зом його головного героя в романі «Людина і зброя» – Богдана Колосовсько-го. Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону. Їхня зворушли-ва дружба не згасне з роками.

Перше бойове загартування сержант-мінометчик Олесь Гончар одер-жав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше було його і поранено в липні 1941 р.г вдруге – восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. А міг же, як журналіст, літе-ратор, прилаштуватися десь при штабі... Мав бойові нагороди – три медалі «За відвагу», ордени Слави і Червоної Зірки, медаль «За оборону Києва», Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писалися вірші, що їх охоче друкувала фронтова преса, бо були в них думки й пережи-вання звичайного солдата. Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985). Тими ж дорогами війни про-ніс і заповітну мрію – якщо лишиться живим, написати про своїх бойових по-братимів.

І ось війна закінчилася. На серці була водночас «гіркота втрат і хміль перемоги», нові сподівання. Навчання завершує ближче до рідної домівки, в Дніпропетровському університеті, там же спочатку і залишився асистентом на кафедрі. Невдовзі вступає до аспірантури при Інституті літератури імені

Т. Шевченка АН УРСР.

Кортіло скоріше взятися за перо; почуття, пережиті на війні, побачене там переповнювало душу, збурену уяву. Сторінка за сторінкою пишеться перша велика річ – майбутній роман «Прапороносці». У 1946 р. в журналі «Україна» друкується блискуче романтичне оповідання О. Гончара «Модри Камень». Тогочасна вульгаризаторська критика перекреслює його за так зва-ну тематичну недалекоглядність і фальш (кохання радянського солдата до дівчини-іноземки). Автора «проробляють» на зборах, йому загрожує виклю-чення з університету, від нього зрадливо відвертаються однокурсники, за ви-нятком кількох. Була серед них одна дівчина, яка згодом стане йому дружи-ною, народить сина і доньку.

А «Прапороносці» все ж пишуться помаленьку. Окремими частинами з'являються у 1946 – 1948 рр. спочатку в журналі «Вітчизна» (з легкого бла-гословення Ю. Яновського). До автора приходять справжнє визнання і слава. Його приймають до Спілки письменників. 1948 і 1949 рр. присуджується аж дві Державні премії, які тоді називалися Сталінськими. Вони стали наче по-гони для майбутнього генерала і перепустками на подальшому шляху. Вже 1947 р. з'являється друком повість «Земля гуде» про полтавських підпіль-ників, 1949 р. – збірка «Новели». У 50-х рр. їх вийде кілька. Тоді ж автор за-вершить і опублікує повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», ди-логію про громадянську війну і революцію на Україні «Таврія» (1952) і «Пе-рекоп» (1957). Всі ці твори, звісно ж, витримані у правильному ідейно-тема-тичному річищі.

Найпліднішими для Олеся Гончара як митця були 60-гі рр., позначені хрущовською «відлигою» в суспільстві після розвінчання на XX з'їзді партії «культу особи Сталіна».

У 1960 р. з'являється роман «Людина і зброя», удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка в 1962 р.; 1963 р. – роман у новелах «Тронка», за яку 1964 р. йому присуджується Ленінська премія. Ці нагороди накладали певні зобов'язання на митця. Але, на щастя, не засліпили його, не приспали, хоч того і домагалися ті, які їх присуджували.

По-перше, ці твори органічно вписалися в літературу «шістдесятників». Написані вони були наче зовсім молодим автором, а не загальновизнаним ме-тром, який не дуже переймається зобов'язаннями і не турбується про своє майбутнє. Це була якась чудернацька гіора, коли друге цвітіння переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко.

По-друге, справжнє задоволення від творчості, відносна розкутість фантазії окрилили його настільки, що він «забув» про те, що волею обставин і долі був, по-суті, невільником системи. Хоча нічого дивного в тому немає. Система тоталітаризму, принижень людської гідності, знищення совісті, чес-ті, плекання покірних холуїв і фарисеїв породжувала також і непокірних. До них Олесь Гончар і належав.

У 1968 р. з'явився його славнозвісний «багатостраждальний» роман «Собор».

Твір цей мало не скинув із п'єдесталу визнаного вже владою класика «соціалістичного реалізму». Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, викликаючи цим ще більший читацький інтерес. Для самого письменника то була болюча рана, яка довго не зажива-ла, і водночас найбільша його гордість.

Відразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, Олесь Гончар змушений був «виправлятися», повертатися в загальне річище. Відтак з'явилися два романи – «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1973). У них порушено важливі суспільні проблеми, але такі, які вже не дратували владу. Спробою витворити лебедину пісню Гончара-ро-маніста була його «Твоя зоря» (1980), причому настільки вдалою, що за неї 1982 р. присуджено Державну премію СРСР. Опісля митець знову поверта-ється до жанру, з якого колись починав, – новел, оповідань, але це вже не ранній Гончар-романтик. Це вже навчений багаторічним досвідом письмен-ник-публіцист, якому нестерпно болять задавнені суспільні проблеми, і він не може мовчати.

Виступав Олесь Гончар і як літературознавець, культуролог, критик. Йому належать книги статей «Наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Як бачимо, у тяжкі й суперечливі «застійні» роки йому судилося нести свій генеральський хрест. Влада цілеспрямовано намагалася його приручити, зробити своїм. Нагород і посад йому не бракувало: академік АН УРСР, Герой соціалістичної праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради кількох скли-кань, голова Українського республіканського комітету захисту миру і член Всесвітньої Ради Миру, лауреат багатьох державних премій, Це і загально-визнаний авторитет на ниві української культури. Усі дванадцять років (із 1959 по 1971), коли він очолював Спілку письменників, як тільки міг нама-гався вберегти рідну мову, літературу, мистецтво загалом від остаточного зруйнування і знищення. У 60-х рр., за хрущовської «відлиги», під його егі-дою спішно поверталися до нас твори, раніше заборонені. Імена багатьох письменників було реабілітовано. Він завжди захищав переслідуваних вла-дою побратимів по перу, першим сказав своє вагоме тоді слово про Василя Симоненка, назвавши його «витязем молодої української поезії», сприяв ви-данню «Виру» і удостоєнню його Шевченківської премії, боровся за Ліну Костенко і Григора Тютюнника, В. Земляка та І. Чендея. Дякуючи йому, піс-ля довголітнього замовчування повернулися до нас «Чотири шаблі» Юрія Яновського, хай цензуровані, але ж повернулися!

Відтоді з його іменем тісно пов'язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з'їзд Народного руху України, висту-пав на мітингах і різноманітних демократичних з'їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що обстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни. Тому так боляче була сприйнята всім українським народом його смерть 16 липня 1995 р.