Світ так само не впіймав його

Валерій Шевчук – один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х рр., а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки за-стійні, роки панування в літературі «соціа-лістичного реалізму». Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за тих абсурдних суспільних умов зберегти вну-трішню свободу, а отже, і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдеш-ніх. У той час, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, Ва-лерій Шевчук лишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без най-меншої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Григорія Сковороду.

Його життя, таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для бага-тьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом жи-тейських думок, трудів та почуттів». Недарма письменник спромігся створи-ти в цьому саду великий духовний космос, що його не одразу всі можуть зба-гнути, але який притягає, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А зна-чить, він по-справжньому може прислужитися людям, Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижні-ших премій.

Народився письменник у місті Житомирі 20 серпня 1939 р. у родині шевця Олександра Івановича. Про свого батька в автобіографії він скаже так: «Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі – і після ро-боти сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюб-леними його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я зга-дую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури».

Не менший вплив на формування світогляду майбутнього письменника мала і його мати, полька за походженням, але українка за самоусвідомлен-ням. Вона розмовляла правильною українською мовою, найбільше любила українську класику і над усе хотіла вивчити своїх дітей Анатолія і Валерія.

Найцікавіше, що саме старшому синові пророкувалася письменницька доля. Анатолій рано почав друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966 р., коли Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п'ять років до Мордовського концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідки він повернувся морально зломле-ним.

У шкільні роки Валерій Шевчук захоплювався географією та геоло-гією, перегодом навіть брав участь у геологорозвідувальній партії. Намагався вступити до Львівського лісотехнічного інституту – не поталанило, перепро-бував різних робітничих професій. У 1957 р. закінчив технічне училище в Житомирі. Мрія вчитися не покидає його, багато читає. Жадібний потяг до книжок визначає характер його навчання на історико-філософському факуль-теті Київського університету. Як зізнається тепер, до навчання ставився фор-мально, в основному займався самоосвітою. Впевнено і цілеспрямовано топ-тав стежку до студентської бібліотеки, від якої лише час від часу відволікали театр, кіно і дівчата. Відкрив для себе В. Винниченка, Є. Плужника, М. Гру-шевського, захопився Кнутом Гамсуном, ретельно студіював філософію, історію.

У ті роки пробує також писати вірші, оповідання, бере участь у літера-турній студії при видавництві «Молодь» та університеті.

У 1961 р. дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новелкою «Настунь-ка». У цей період захоплюється творчістю Гейне, а також Василя Чумака, чия поезія «потрясла» настільки, що знищив власні твори І вирішив «почати но-вий період».

На початку 60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній Україні», «Вітчизні», був учасником Всесоюзної наради моло-дих митців, де його зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна крити-ка, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. Зараз ті свої перші кроки Валерій Олександрович розцінює як учнівські, наслідувальні.

Після закінчення університету працює власним кореспондентом газети «Молода гвардія» по Житомирській області. У Києві у нього було багато зна-йомих та друзів, серед яких він, як і інші молоді літератори, одержав тавро неблагонадійного. За це, власне, і було відправлено Валерія Шевчука до ар-мії, яку відбував у Мурманській області. Така ж доля спіткала, до речі, і Во-лодимира Дрозда. Там багато писав, зокрема перший свій роман «Набережна, 12». Рукописи надсилає до брата, тоді ще вільного, який їх редагує та пере-друковує.

У 1965 р. повернувся в Україну, працював у відділі музеєзнавства в Державному історичному музеї УРСР на території Києво-Печерської лаври, одначе недовго. Для тогочасної інтелігенції наставали тривожні часи. Закін-чувалася пора хрущовської «відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Па-раджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група ки-ївських інтелігентів підтримала протест проти утисків з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед непокірних був і Валерій Шевчук, чого, ясна річ, не обминули своєю увагою «компетентні органи». Після арешту брата обшу-ки були І в його помешканні, невдовзі залишився без роботи...

І все ж 1967 р. з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня». її схвально привітав І. Сенченко. Автора прийняли до Спілки письменників, хоча і була «злива негативних рецензій». Його оповідання перекладаються в Польщі, Франції, Москві.

Наступний рік став щедрішим – надруковано роман «Набережна, 12» і «Середохрестя». Саме з цього часу «почав відходити від чистого реалізму, за-нуреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід 1969 р. книжки «Вечір свя-тої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучають із літератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай відчуженого від абсурдної довколишньої дійсності, але мінливого й цікавого. Майже всі друзі відвернулися від затаврованого владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами, що писа-лися поки що «в стіл». «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість...» І як далі пише В. Шевчук, «я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток, знав я і момен-ти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих пояс-нень і задля них, може, я й жив».

Тільки після 1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку», Валерій Шевчук знову з'являється в літературі. У 1981 р. виходять «Долина джерел» і «Тепла осінь». Крига скресає, тепер уже назавжди. Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермец-цо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Ви-брані твори», «Птахи з невидимого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У 90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяце-ва зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі». «Стежка в траві» є спробою митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої української ін-телігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в 50 – 60-х рр. Водночас, як зізнається сам письменник, це і показ «екзистен-ційної "закиненості" людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею й напру-жені шукання людиною своєї стежки для втечі від самотності, із зони герме-тичної духовної ізоляції, у простір добра й любові».

Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80 – 90-х рр., писалися ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу активною стає і діяльність самого автора. У Спілці письменників Валерій Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом «Літопи-сець», організовує чимало літературно-мистецьких заходів.

Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова» ставляться сучасними модерними театрами.

У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р. – однієї з найпрестижніших наго-род – премії фундації Антоновичів.

Час довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати її – антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII – XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI – поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI – XVIII ст», «"Сад пісень" Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін.

В. Шевчук написав також літературознавчі есе «Дорога в тисячу ро-ків», «Мисленне дерево», які свідчать про його всебічні та глибокі зацікав-лення українською літературою від часів Київської Русі до сьогодення.

Велика сподвижницька праця митця вражає. Вона є невід'ємною рисою його творчої особистості. Недарма літературними вчителями Валерія Шевчу-ка були такі велети духу як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов, перекладач Борис Тен. Так, зокрема, ще сту-дентом перейняв від С. Величка «безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду». А Григорій Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» від зазіхань жорстокого зовнішнього світу і показав, як «копати криницю в самому собі».

 

Роман-балада «Дім на горі»

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Вале-рія Шевчука «Дім на горі».

Створювався він у 1966 – 1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік – хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш – не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, по-бачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину – роман-преамбулу, що, влас-не, дав назву цілій книжці – "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часо-ва перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не яки-мись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потре-бують логічних коментарів».

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у пер-ших» і об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не за-думувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Виду-бицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж пов-сякденні проблеми і звичайна життєва метушня.

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина – «Голос трави» – ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотич-ного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреаль-ними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, лю-дина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в дов-колишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне опові-дання – своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто при-слухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роз-двоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське ба-роко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загад-ковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки – зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чолові-ки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупе-реч їхній волі, – «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого пта-ха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки – Хлопці, покликані бути творцями – поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастнчних оповідей, так народився і син Галі Хло-пець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, ди-явольська (не Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе зна-чення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зе-лений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних.

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває по-требу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до віч-ності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, не-давній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію – він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самот-ності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення – знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ до-му в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну осно-ву, а дорога, яка веде з цього дому, – прокляття.

 

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула»)розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 pp., але у долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об'єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козо-пасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». Утворі відчувається барокове поєднання високого (духовного і низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра і зла, світла і темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.

 

 

Лекція № 45