Переклади іноземними мовами та сприйняття за кордоном

Твори сучасних українських письменників таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені численними іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах.

Завдяки тому, що Юрій Андрухович та Оксана Забужко відомі на Заході, вони часто дають інтерв'ю закордонним виданням і коментують політичну та культурну ситуацію в Україні.

Англійською мовою виходить друкований та електронний журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів. Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літературознавцю Олі Гнатюк.

В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці. В 2010 році висунутий на знання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс».

У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською. Один із перекладачів російською — Євгенія Більченко. Книгу «Catching Gossamers» взяла на реалізацію найбільша світова розрібна книготорговельна мережа BARNES & NOBLE.

Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction».

Теорія літератури

Модерні́зм (фр. modernisme) – загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу зміс-ту. У літературі – письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці – традиційне поняття ключа було замінене на ато-нальність; в архітектурі – центральними концепціями виступають функціона-лізм і відсутність декоративності.

Реалізм (лат. realism – дійсний) – мистецький напрям ХІХ століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини,

змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього); психологізм, відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм

соціального і духовного поневолення людини.

Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому описи приватного життя кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з широкими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, що розгортається на тлі повсякденного життя, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів тощо.

Багатоголосся (у творі) – це висловлення кожним персонажем власної думки, відображення його особистісних поглядів на світ, принцип багатоаспектного оцінювання подій і явищ.

Соціально-психологічний роман – це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характернее розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусімсоціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціальноопсихологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Комедія – драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона де ла Барку, Вільяма Шекспіра, Жана Батіста Мольєра, Олександра Грибоєдова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії переважно діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерна висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.

Гротеск – поєднання реального і фантастичного, правдоподібності і карикатури, гіперболи і алогізму.

Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

● зацікавленість глибинними психічними процесами;

● заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

● оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

● суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Неоромантизм – течія в мистецтві (перш за все, в літературі) рубежу XIX-XX століть, що виникає як реакція на реалістичні і натуралістичні тенденції другої половини XIX століття. У загальному значенні слова може бути визначений як відродження літературних настроїв першої чверті і половини XIX століття в Європі (Романтизм). Може розумітися як рання фаза або одне з крил модернізму.

На формування неоромантизму мала значний вплив філософія Ніцше і Шопенгауера, тому в центрі неоромантичного твору часто стоїть особистість особливої сили.

Серед яскравих представників неоромантизму – такі письменники, як Етель Ліліан Войнич, Джек Лондон, Майн Рід, Рафаель Сабатіні, Жюль Верн, Артур Конан Дойль, Генрік Ібсен, Кнут Гамсун, Редьярд Кіплінг, Ейно Лейно, Едмон Ростан, Роберт Стівенсон, Герман Гессе; в Росії – ранній Максим Горький, Микола Гумільов, Олександр Грін, Володимир Набоков.

Драма-феєрія (або просто феєрія; фр. féerie, від фр. fée – фея, чарівниця) – один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Сценічна дія феєрії відрізняється використанням сценічних ефектів та трюків.

Драми-феєрії виникли в Італії у 17 столітті. Пізніше, у 18 – 19 століт-тях, жанр феєрії було активно задіяно у європейському театральному, оперному мистецтві та балеті.

Найвідомішою феєрією в українській літературі є драма «Лісова пісня» Лесі Українки.

 

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921 – 1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

 

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

 

Символізм ( франц. symbolisme — знак, символ) - одна із стильових течій модернізму, що виникла в останній третині ХІХ ст. у Франції спочатку в поезії, а згодом поширилась на живопис і театр, вплинувши на європейську й американську літературу ХХ ст. Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського Я» за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності.

Основоположником символізму в Франції був С.Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б.Лесм’ян, в Австрії — Р.-М.Рільке, в Бельгії — М.Метерлінк, автор п’єси «Синій птах». Український символізм до революції 1917 р. репрезентували М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка, П.Карманський, М.Філянський, деякими аспектами Б.Лепкий.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів аванґардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.

Ця течія в мистецтві зарадилася в першому десятилітті в Італії, його маніфест написав поет, син мільйонера, Ф.Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті «Фігаро» 1909 р. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців поривати з традиціями, а тому стару культуру порівнював з плювальницею, музеї — з смітниками. Мовляв, нова доба вимагає створення нового типу людини, схожої на мотор, з новим складом душі, в якій би було знищено моральні страждання, ніжність та любов. Такі маніфести проголошувалися й в інших країнах.

У Франції Г.Аполлінер в «Антитрадиціоналістському футуристичному маніфесті» (1913) посилав під три чорти музеї, Венецію, Монмартр, Данте, Шекспіра і Л.Толстого.

У Росії футуризм яскравий свій вияв знайшов в особі В.Маяковського, але в цьому річищі з 1911 р. творив І.Севирянин. У декларації «Ляпас громадському смакові» (1913), авторами якої були московські поети В.Хлєбніков, брати Микола та Давид Бурлюки, В.Каменський, писалося про М.Горького й О.Блока: «З висоти хмарочосів ми поглядаємо на їхню нікчемність».

 

Конструктиві́зм (від лат. constructio — побудова) — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі (див. Конструктивізм у літературі), фотографії, оформлювальні та декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 - початку 1930 років. Характеризується суворістю, геометризмом, лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму

 

Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини.

Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Р. Росселіні («Рим — відкрите місто»), Л. Вісконті, В. де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо та ін.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

 

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

зацікавленість глибинними психічними процесами;

заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

 

Кордоцентризм –властиве ментальній свідомості українців прагнення пов'язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному — абсолютне.

 

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організа-ційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначило-ся не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературно-го напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, мі-фологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні зем-них насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середи-ні XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бур-гардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагну-ли наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-куль-турній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось неви-знанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров,

П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволю-ційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменни-ків «Гарт» (1923).

До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе на-родництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модер-нізму.

Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

 

Кларнетизм – термін Ю. Лавріненка та В. Барки на означення стилю раннього П.Тичини. Кларнетизм включає одушевленість життя, енергію світ-ла, гармонію людини і Всесвіту, людини і Бога. Особливе місце займає му-зична стихія, завдяки якій П.Тичина досягнув синтезу мистецтв – мети всіх модерністів (поет поєднав поезію, музику і малярство).

 

Філософічність художнього твору - стильова характеристика твору, введення до твору складних філософських міркувань на “вічні” теми (буття, його сенс, місце людини у світі, логіка світобудови, першопочатки світу тощо). Філософічність вимагає високого інтелектуального рівня як автора, так і читача. В той же час від автора вимагається не втратити емоційну складову твору. В українській літературі філософічність особливо притаманна творчості Т.Шевченка, поетів “празької школи” (О.Ольжич, Є.Маланюк, О.Теліга), “неокласиків” (М.Зеров, М.Рильський), Л.Костенко.

 

Імпресіонізм – художній напрям, заснований на принципі безпосеред-ньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Фран-ції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гам-суна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

Визначальні риси імпресіонізму:

- зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчу-вати, виражати – в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури);

- імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

- відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;

- часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

- герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

- найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Усмішка – різновид фейлетону та гуморески, введений в українську лі-тературу Остапом Вишнею. Своєрiдність жанру усмішки – в поєднанні побу-тових замальовок із частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепно-сті.

Види комічного:

Сатира – вид комічного, вкрай гостра форма комедійного, емоціональ-на критика.

Гу́мор – доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад.

 

Кіноповість – твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова "кіно" на слово "повість". Так, К. називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, К. називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру К. був О.Довженко ("Зачарована Десна", "Україна в огні" та ін.).

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 2 (2години)