Розвиток українського історичного роману

Увагу літературознавців все більше привертають твори, в яких по-дається художнє моделювання історичних подій і постатей. Звільнення на-ціональної свідомості від стереотипів і догм попередньої політичної доби відкриває нові дослідницькі можливості щодо осмислення минулого засоба-ми художнього слова, узагальнення існуючих спостережень над історичною прозою, уведення індивідуальних художніх досягнень письменників у кон-текст літературознавчих уявлень про українську літературу ХХ століття.

Іторична тематика віддавна посідає одне з чільних місць у вітчизняно-му літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. Струмінь цієї проблематики в аціональній літературі надзвичайно потужний – від «Повісті врем’яних літ», «Історії Русів» через історичні твори Т.Шев-ченка, П.Куліша, В.Будзиновського, М.Старицького до сучасних романів П.Загребельного та Ю.Мушкетика. Творча еліта України повсякчас прагнула в образній формі узагальнити найважливіші віхи історичного буття етносу. Як на нашу думку, маємо справу із запропонованою сучасним французьким філософом М. Ферро дефініцією «матриця історичної пам’яті». Йдеться про сукупність етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливістю ж етнічної пам’яті є здатність пробуджуватися й повертати до колективної уяви те, що, здавалось би, цілком забуте. Слід сказати також про особливу роль історичного письменства у розв’язанні виховних завдань, що стоять перед літературою й мистецтвом. Адже позасумнівним є той факт, що ідейно й художньо досконалі історичні твори слугують одним із засобів вира-ження національної самосвідомості народу. Вони не дистанціюють нас від дня нинішнього, а, навпаки, посутньо сприяють глибшому осягненню мину-лого, спроектованого на проблеми сьогочасні.

Історичні твори українських авторів (особливо епічні) прикметні широ-тою тематичного діапазону – від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття.

Осібне місце в нашому письменстві належить творам про державницькі змагання нації, що супроводжували весь бездержавний період її історичного розвитку. Перебіг поворотних моментів національно-визвольних рухів був об’єктом художніх спостережень багатьох письменників. Назвемо у зв’язку з цим роман П.Білецького-Носенка «Зиновий Богдан Хмельницький…» (1829) – предтечу українського історичного роману. Уже зверненням до героїчної минувшини письменник виходив за межі хутірського життя, сімейних інтере-сів і конфліктів, порушуючи суспільно важливу тематику й розширюючи жанрово-тематичні обрії дошевченківського українського письменства. Від-кидаючи етнографічно-побутову описовість, Білецький-Носенко прагне за-глибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, за-акцентувати його національну самобутність.

Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літерату-ру на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя. Поза сумнівом, на ідеологічну концепцію роману вплинули світоглядні принципи, властиві тогочасній дворянській інтелігенції – генеалогічні шукання, спога-ди про колишні привілеї, загострений патріотизм і под. Одначе заслугою письменника є справді велика проникливість у з’ясуванні причин національ-но-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького – соціальний, на-ціональний і духовний гніт, що його терпіли українці від польської шляхти.

У романах М.Старицького «Богдан Хмельницький» (1896-1897), «Мо-лодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903) тощо чітко простежуємо тенденцію до реалістичного відо-браження історичних подій, зображення людини в її органічних зв’язках із середовищем. Письменник тяжів до відтворення внутрішнього стану індиві-да на тлі суспільно значущих подій, порушував серйозні питання сувереніте-ту України, її взаємин із Туреччиною, Польщею, Росією, художньо осмии-слював подальші шляхи розвитку нації, утверджував гуманістичні ідеали.

Упадає в око й те, що художній вимисел у творах романіста ніде не ви-ходить за межі ймовірного, не руйнує логіки загальновідомих фактів. Показу-ючи гетьманів і рядових козаків, керівників повстанських загонів і звичайних селян, М.Старицький безкомпромісно засуджує соціальне насильство, висту-пає за громадянську й національну самосвідомість.

Доба Хмельниччини й період, що настав невдовзі по смерті гетьмана, широко змальовується в історичних романах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). Видат-ний письменник продемонстрував тут категоричне несприйняття традицій-них уявлень польських і московських авторів про українську історію як не-від’ємну складову загального історичного процесу Речі Посполитої та Росії. У художній формі митець переконливо обґрунтовував ідею самостійного розвитку української нації. Тому обидва твори сповнені картин збройного опору українців підступній «дипломатії» Варшави і Москви, що всіляко пра-гнули знищити їхні духовно-національні традиції. У реалістичній тонально-сті зображує І. Нечуй-Левицький побут, звичаї, одяг представників різних національностей, інтер’єри й батальні сцени. Часто письменник удається до гіперболізованих порівнянь і метафор, у «вальтерскоттівській» манері де-тально показує тогочасну архітектуру. Прикметно, що рівнобіжно з реалі-стичною в історичних творах прозаїка виявляються романтична (інтимне життя персонажів) та натуралістична (епізоди катувань) тенденції. Найбіль-ші твори А.Кащенка – «Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва – 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва – 1914) – присвячені історії України від початків козаччини, визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Образне мислення пись-менника спиралося на традиції української прози ХІХ століття. Пошуки но-вих засобів художнього моделювання дійсності, характерні для літератури початку минулого віку, не відобразилися в його творчості.

Головне для белетриста – актуалізувати лицарські сторінки минувши-ни, суголосні, з його погляду, сьогоденню, висунути патріотичну ідею «укра-їнської окремішності» (І.Франко) – запоруки повнокровного розвитку нації. Саме тому в умовах ідеологічного пресингу совєтських часів, що мав на меті втримати під суворим контролем духовне життя народу, на твори А.Кащенка було накладено табу.

Доволі популярними свого часу були такі твори історичної прози, як «Любі бродяги» (1927), «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929) В.Таля (Тов-стоноса), «Козак і воєвода» (1929), «Слово й діло государеве» (1930) М.Гор-баня, «В тумані минулого» (1929), «Шляхом бурхливим» (1930) Г.Бабенка, «Богун» (1931) О.Соколовського, «Людолови» (1934) З.Тулуб та ін. Пись-менники зверталися до маловідомих сторінок історії українського народу, ос-мислювали причини й перебіг його багатовікової боротьби за національний суверенітет.

Головною справою життя Б.Лепкого стало створення на рубежі 1920 – 30-х років багатотомної монументальної повісті «Мазепа» («Мотря», «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»). Письменник використав надзвичайно багатий фактичний матеріал, а в художній інтерпре-тації вітчизняної історії органічно поєднав ліричні й романтичні первні. У ча-си, коли Москва вперто проголошувала гетьмана Мазепу зрадником, Б.Леп-кий показав його правдиво – як державного діяча-патріота, справжнього єв-ропейця, спростовуючи в такий спосіб деструктивні підходи чужинців до української історії.

Широкі епічні картини протидії українського народу польсько-шляхет-ській колонізації розгортаються й у романах І.Ле «Наливайко» (1940) та «Хмельницький» (1957 – 1965). Письменник, зокрема, розвінчує експансіо-ністські устремління завойовників, пояснюючи цим рішучу боротьбу при-гнобленої нації проти національно-релігійного уярмлення. У центрі обох ро-манів – видатні історичні постаті, тому сюжетний рух пов’язаний із біогра-фіями, основними етапами формування характерів. Тим часом усе в творах підпорядковується відображенню доленосних історичних подій, що вплива-ють на весь народ і, ясна річ, – на головних персонажів, які перебувають найближче до них.

Образи Наливайка та Хмельницького сповнені героїчної романтики, почерпнутої автором із уснопоетичних джерел і класичної вітчизняної літера-тури.

Одним із кращих творів про національно-визвольні змагання під керів-ництвом Хмельницького донині по праву вважається роман П.Панча «Гомо-ніла Україна» (1954). Твір прикметний довершеністю композиції, конкретні-стю у відтворенні історичних реалій тієї доби, майстерним використанням фольклорних традицій.

Органічним поєднанням історіографічних джерел і аргументованих ав-торських гіпотез характеризуються романи С.Скляренка «Святослав» (1959) та «Володимир» (1962), що переносять читача в епоху Київської Русі. Як за-значала критика, ці твори відчутно перегукувалися із сучасністю, сприяли критичнішому осягненню подій дня нинішнього, викликали гордість за іс-тинний патріотизм далеких пращурів.

Українець повсякчас спирався на предківські традиції егелітарного ус-відомлення волі, державної влади, що втілювалися у виборному принципі козацтва й рівноправності всіх членів соціуму. Властиво, саме це змушувало його брати до рук зброю і протистояти іноземній агресії (татарській, поль-ській, австро-угорській, московській та ін.). Воля, загартована у віковій про-тидії різним ординцям, із часом стала органічною складовою національного характеру українця, що гарантувало йому впевненість у власній правоті й у тому, що господарями на своїй землі є ми, а не заброди-чужинці. Зауважені моменти знайшли переконливе художнє втілення й у творах новітньої істо-ричної прози. Маємо на увазі, зокрема, романи П.Загребельного «Я, Богдан» (1983), Р.Іваничука «Четвертий вимір» (1984), «Журавлиний крик» (1988), Валерія Шевчука «На полі смиренному» (1983), Г.Колісника «Полин чорний, мак гіркий» (1987), «Мазепа – етьман» (1989), Ю.Мушкетика «Прийдімо, вклонімося…» (1996), твори А.Дрофаня, Р.Іванченко, В.Малика, Т.Микити-на, Д.Міщенка, В.Чемериса, Р.Чумака тощо. Уважне їх прочитання засвідчує поглиблений інтерес авторів до проблем зв’язку часів, історичної пам’я-ті, прямування до епічності у відтворенні переломних подій вітчизняної істо-рії, втілення українських традицій і національних ідеалів.

Як бачимо, за понад двохсотлітню тяглість побутування українська проза надбала поважну кількість творів про національно-визвольну боротьбу народу. Не випадково ж ці твори донині викликають неабиякий інтерес з бо-ку істориків і теоретиків літератури. Так, у дослідженнях М.Ільницького на особливу увагу заслуговують роздуми про роль документа в історичному творі, фольклоризм останнього, положення про автора як своєрідного комен-татора чи учасника зображуваних подій. Учений виокремлює й дві художні домінанти, що співіснують у творах про минуле: вальтерскоттівський тип ро-ману, героєм якого не є конкретна історична особа; твір, зорієнтований на іс-торично-достовірний показ життя, де домисел відіграє допоміжну роль. Ха-рактерно, що вже в одній із ранніх розвідок М.Ільницький завважив: «…істо-рична тема в літературі – це посилено пульсуюча думка, а не лише опис, від-творення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відобра-ження історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці мину-лого досвіду ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, – найпер-ше завдання».

У монографії Б.Мельничука «Випробування істиною» (1996) в новому методологічному ключі досліджуються основні етапи поступування вітчизня-ного історико-біографічного письменства. Одначе на цьому тлі вчений роз-гортає ряд важливих теоретичних міркувань, зокрема, щодо художнього ви-мислу й домислу: «…художній вимисел – то приналежність творів, де зма-льовуються обставини й люди, яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а домисел дає змогу воскресити харак-терні історичні деталі.

Розвідка А.Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997) є ґрунтовним аналітико-синтетичним дослідженням провідних тенден-цій еволюції жанру в українській літературі. На широкому культурно-істо-ричному тлі ХІХ століття учений з’ясовує найпоказовіші проблеми розвитку епічних традицій у тогочасному національному письменстві, основну увагу приділяючи типології жанру «Чорної ради» П.Куліша.

Є.Баран у монографії «Українська історична проза другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. і Орест Левицький» (1998) ґрунтовно схарактеризовує ос-новні етапи розвитку вітчизняної історичної прози класичного періоду, ціл-ком логічно атрибутуючи її до «завершеного циклу» художнього моделю-вання минулого, пов’язаного з уснопоетичною творчістю й давнім письмен-ством. Заслуговує на увагу також виокремлення дослідником, сказати б, проміжних форм історичної прози: умовно-історичні твори; белетристичні нариси з історії України; переробки історичних творів інших авторів. Є.Баран осмислює вітчизняну історичну белетристику у взаємозв’язках зі світовою, а прозу О.Левицького – у силовому полі типологічних взаємин із творами ін-ших українських письменників порубіжжя ХІХ –ХХ століть. Найціннішим у монографічній праці С.Андрусів «Модус національної ідентичності: Львів-ський текст 30-х років ХХ ст.» (2000) вважаємо потрактування історичної прози того часу як одного з націєтворчих жанрів, ефективного засобу збере-ження українства як етичного й духовного феномена. Із точки зору дослід-ниці, саме історичне письменство, «…підтримуючи в часі національну то-тожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і «тримає» космосистему – світ і націю (світ нації) і їх «дублікат» – психосистему – амосвідомість (особистісну й національну)». Звертає на себе увагу й здійснений С.Андрусів літературознавчий аналіз істо-ричної белетристики А.Чайковського, В.Будзиновського, Ю.Липи, А.Лотоць-кого тощо.

Ще в 1950-90-х роках з’явилося чимало синтетичних розвідок із проб-лем становлення і розвитку історичної літератури. Так, у працях Ю.Андре-єва, Н.Воробйової, Б.Козьміна, Г.Ленобля, Р.Мессер, І.Мотяшова, П.Нікола-єва, В.Новикова, В.Оскоцького, А.Пауткіна, С.Петрова, І.Скачкова тощо з’я-совувалися важливі проблеми типології історичної прози, трансформації фольклорної образності в ній, досліджувалися питання ролі творчої фантазії митця, історизму як концепції суспільного розвитку й філософського під-ґрунтя естетичного осягнення дійсності і под.

Сьогодні історична романістика здійснює зростання її ідейного потен-ціалу, відбиваючи піднесення духовного рівня сучасника, ускладнення со-ціальної, моральної, філософської проблематики, яку висуває перед літерату-рою час. Історичні романи, у першу чергу, це – єдність поколінь, спадкоєм-ність духовних традицій, пріоритет загальнолюдських цінностей, усвідом-лення того, що без засвоєння і збереження надбань минулого рух вперед неможливий.

Теорія літератури

Рома́н істори́чний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

В українській літературі зразками історичного роману вважаються «Чорна рада» П. Куліша, «Сагайдачний», «Корнієнко» А. Чайковського, «Упирі» Ю. Опільського, «Людолови», Зінаїди Тулуб, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Євпраксія», «Диво», П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Під вічним небом» В. Шевчука, «На полі смиренному» В. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Іваничука, «Гнів Перуна», «Золоті стремена» Раїси Іванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богів» І. Білика та ін.

 

Історія жанру

Історичний роман започаткували твори про Александра Македон-ського, Троянську війну з 1 ст. н.е., а також французькі псевдоісторичні ро-мани 17 ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних при-год персонажів, а історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звід-си назва «псевдоісторичний роман»).

Перший справжній історичний роман створив В. Скотт («Уеверлі», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентін Довард»), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттів-ський», справив великий вплив на розвиток історичного роману в європей-ських літературах.

В епоху романтизму історичний роман став одним із найбільш поши-рених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням істо-ріософією. Для реалістичного історичного роману 19-20 ст. вірність історич-ній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те історичний роман нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасно-го історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману – пригодницьким, писхологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована.

 

 

Лекція № 46