Приклади класифікації політичних доктрин. Класичні та модерніські, державні та альтернативні.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Приклади класифікації політичних доктрин. Класичні та модерніські, державні та альтернативні.



Існує багато підходів щодо класифікації політичних доктрин. Поширеним є поділ відповідно до історичного періоду, коли доктрину створили і вона набула суспільного визнання. Відповідно до цього підходу вирізняють доктрини доби античності, Середньовіччя, Нового часу, сучасності. Означений підхід передбачає охоплення широких часових періодів у декілька століть, навіть тисячоліття. Подібна періодизація зручна щодо попередніх етапів розвитку людства, коли кількість доктрин була незначною, а їхнє "існування" вимірювали тривалим періодом.

 

Зазначена систематизація має свої вади, позаяк дуже важко прецизійно визначити часові межі певного етапу (античності, Середньовіччя тощо). Крім того, розвиток політичної практики та політичної науки протягом останніх двох віків стимулювали формування багатьох доктрин з різницею не в століття, а в декілька десятків років. Це призвело до систематизації політичних доктрин відповідно до певного сторіччя – політичні доктрини XIX, XX і XXI ст. У цьому випадку ми можемо чітко визначити часові межі етапу розвитку політичних доктрин та забезпечити адекватну конкретно-історичну прив'язку до умов і практики.

 

Водночас не всі доктрини кореспондуються з окресленими часовими межами. Низка політичних доктрин, що сформувалися в XIX ст., успішно перейшли і продовжували розвиватися в XX ст. Подібний процес простежується і щодо доктрин, які сформувалися в XX ст. й активно функціонують вже у XXI ст. (неофеменізм, екологізм тощо). Варто зазначити, що згадана систематизація передбачає віднесення політичної доктрини до конкретного століття на підставі факту, коли вона вперше сформульована. Відповідно розвиватися вона може як у межах того самого століття, так і впродовж наступного/наступних.

 

Активно поширювалась систематизація політичних доктрин, одночасно з ідеологією, у системі координат: "лівий" – "правий". Як політичне явище поділ на "лівих" і "правих" відбувся у французьких Генеральних штатах 1789 p., коли депутати від "третього стану" (простолюд) сиділи ліворуч від короля, а аристократія, представники духовенства розташувались праворуч від монарха й активно його підтримували. Саме представники "третього стану" займали революційну позицію, вимагали скинути короля і встановити республіку. З того часу сформувався лінійний спектр оцінки/виміру політичних ідеологій, поглядів, коли крайні ліві та крайні праві позиції визначають межі цього спектра.

 

Порівняйте державні теорії в політичній доктрині класичних лібералізму та консерватизму.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Основні ідеї класичного консерватизму:

• визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

• в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

• недоторканість, святість приватної власності;

• ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

• держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

• політика підпорядкована релігійній моралі;

• функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;

• переконаність про вроджену нерівність людей.

 

Національна держава в політичній системі неоконсерватизму.

Національна держава повинна перш за все нести відповідальність перед власним народом, а вже в залежності від цього враховувати й інтереси інших. Для забезпечення пріоритету загальних національних інтересів необхідна інтеграція народа в націю. Консерватизм має визначитись, хто є політичним суб'єктом, носієм національних інтересів: всі громадяни даної національної держави чи тільки представники корінної (титульної) нації. У першому випадку національна ідентичність визначається перш за все через приналежність людини до національної культури і через громадянство. Питання в тому, як інтерпретує корінна нація свій власний статус ("вища", "обрана", рівна серед рівних, "найрівніша серед рівних" і т.д.). В.М. Мєжуєв визначає націю як міжіндивідуальну комунікацію людей на основі спільних цінностей та норм, заданих не спільним походженням, кровною спорідненістю чи спільним співжиттям, а культурою. Етнос людина не вибирає, а націю - може вибрати. Нація - це державна, соціальна, культурна приналежність індивіда, а не його антропологічна чи етнічна визначеність.

К о л е к т и в н а і д е н т и ч н і с т ь. "Культурний ренесанс" - повернення історії, нації, релігії як основ колективної ідентичності - це шлях подолання розриву між культурою з одного боку та економікою й технологією, з іншого. Тоді як економіка, фінанси, інформаційні та комунікаційні технології набувають дедалі глобальнішого масштабу, культура все більше виявляє тенденцію до локалізації. Етнічні, мовні, культурні, релігійні, регіональні аспекти дедалі більше починають відроджуватися у колективній свідомості як реакція несприйняття уніфікуючого глобалізму. Поширення глобальної техногенної цивілізації призводить до появи почуття незахищенності у величезної кількості людей, що змушує їх шукати надіндивідуальний сенс існування. Якщо лібералізм, виходячи з власної раціональної ціннісної структури, помічав тільки ситуативні об'єднання людей в "зацікавлені групи", "групи за раціональними інтересами", то неоконсерватизм визнає існування "груп ірраціонального інтересу"; визнає, що розвиток суспільства відбувається завдяки здатності великих колективів до збереження і передачі цінностей; приділяє увагу механізму формування відповідної колективної ідентичності.

 

Види класичного консерватизму та їх основні відмінності.

Ліберальний консерватизм.

Ліберальний консерватизм є варіантом консерватизму, який об'єднує консервативні цінності та політику із певним нахилом до лібералізму. Терміни консерватизм та лібералізм мали різні значення у різні часи й у різних країнах, тож і ліберальний консерватизм теж має широкий спектр значень. Історично цей термін використовували для позначення поглядів, які поєднували економічний лібералізм, що відповідав ринковому принципу laissez-faire, та класичного консервативного потягу до збереження традицій, поваги до влади і до релігійних цінностей. Цей напрям думки протистояв класичному лібералізму, який вимагав свободи особистості як у економічній, так і в соціальній сферах.

Поступово загальна консервативна ідеологія прийняла позицію економічних лібералів, і термін ліберальний консерватизм став просто консерватизмом. Це справедливо для країн, у яких ліберальна економіка є давньою традицією, як наприклад у США, а тому вважається консервативною цінністю. В інших країнах, таких як Італія чи Іспанія, в яких ліберальні консерватори були однією із основних політичних сил, терміни лібералізм та консерватизм можуть вважатися синонімами.

Інше значення терміну ліберальний консерватизм розвинувся в Європі. Це поєднання сучасних, менш традиціоналістичних, консервативних поглядів із соціальним лібералізмом. Такі погляди виникли як опозиція більш колективістським поглядам соціалізму. Часто такі погляди включають консервативні ідеї щодо економіки вільного ринку та віру в особисту відповідальність з ліберальними соціальними поглядами щодо прав людини, енвайроменталізму та підтримкою добробуту держави. Це філософія шведського прем'єр-міністра Фредріка Рейнфельдта. Ці погляди часто називають соціальним консерватизмом

Консервативний лібералізм.

Консервативний лібералізм є різновидом лібералізму, який об'єднує підтримку ліберальних цінностей та політики із певним нахилом до консерватизму, тобто складає праве крило ліберального руху. Корені консервативного лібералізму ведуть початок ще з часів зародження лібералізму. До світових воєн політичний клас у більшості європейських країн складався із консеративних лібералів. Консервативний лібералізм більш позитивний і менш радикальний варіант класичного лібералізму. Події Першої світової війни призвели радикальніші кола класичного лібералізму до поміркованіших, тобто консервативніших, поглядів.

Культурний консерватизм.

Культурний консерватизм є світоглядом, який надає великого значення збереженню культурної спадщини нації чи сукупності народів, як наприклад у випадку західної культури чи китайської цивілізації. Культурні консерватори намагаються пристосувати до сучасного життя норми минулого. Ідеали можуть бути романтичні, як наприклад у антиметричного руху, який протестує проти запровадження метричної системи мір. Вони можуть бути також інституційними, як наприклад відстоювання капіталізму, відомкремлення церкви від держави чи влада закону.

Сюди належить також соціальний консерватизм, який виступає за збереження деяких моральних норм та звичаїв. Подекуди у світі вважається аморальним для жінки показувати надто багато оголеного тіла чи обличчя, і так далі.

Культурні консерватори зазвичай твердять, що старі інституції й старі порядки пристосувалися з часом до відповідного місця й увійшли у відповідну культуру, а тому повинні бути збереженими. Стверджується також, що люди мають право на власні культурні норми, власну мову й традиції.

Релігійний консерватизм.

Релігійні консерватори намагаються застосувати у політиці ідеологічні вчення, а часом і вплинути на закони. Релігійний консерватизм часто перебуває в конфлікті із тим сучасним культурним середовищем, в якому живуть віруючі. Нерідко релігійні консерватори закликають до повернення до першооснов і засуджують реалії сучасного життя, вбачаючи в ньому корупцію, гріховність та єресь. Як приклад можна навести радикальних реформаторів часів протестантської Реформації, реставраціоналізм 19-го століття й чимало сучасних релігійних течій.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.214.224 (0.006 с.)