Проблематика політичних досліджень епохи постмодерну.

Досліджено сучасний стан політичних ідеологій та їх роль в житті суспільства. В якості критеріїв розглянуто: по-перше, деякі основні етапи суспільного розвитку (епохи Модерну та Постмодерну), по-друге, еволюцію розуміння сутності концепту ідеології від тлумачення її як більш чи менш цілісних та впорядкованих систем ідей і усвідомлених переконань до розуміння як способів використання симеологічних форм в контексті відносин панування.

Ключові слова: політичні ідеології, суспільство, інформаційне суспільство.

 

 

42.Влада в марксизмі. Політична система в марксизмі.

 

Согласно марксистскому учению главным признаком государства является наличие такой общественной власти, которая отделена от массы народа, не совпадает с населением и которая осуществляется особыми отрядами людей (армия, полиция, и соответственно учреждения: прокуратура, тюрьмы и т.д.). Иначе говоря, политическая власть - это группа людей, которая занимается только тем, что руководит другими людьми, регулирует отношение между классами, нациями и другими социальными группами людей, (с помощью указанных выше органов управления), защищая интересы определенного (господствующего) класса и, соответственно пресекая любые попытки к изменению существующего общественного строя.

У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив´язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь- яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об´єктивною реальністю.

Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн збігаються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

 

43.Консерватизм як політична доктрина. Поняття традиції і політичного досвіду.

 

Поняття "консерватизм" походить від лат. conservare – "збереження, стан без змін". Як сукупність концептуальних положень консерватизм сформувався в контексті суспільної реакції на факт і результати Великої французької революції та поширення процесів модернізації в країнах Європи. В сучасному форматі термін вперше було вжито у Франції в 1820 р. у часописі " La Conservateur", який видавав Р. Шатобріан. Загальною спрямованістю публікацій часопису стала пропаганда ідей реставрації монархії та відновлення ролі костелу/церкви (клерикалізм). У Великій Британії аналогічне тлумачення цього терміна було застосовано у 1830 p., коли партію "торі," яку трактували як партію порядку, назвали "консервативною." Зі середини XIX ст. поняття набуло загального характеру і використовувалось на означення поглядів окремих особистостей, суспільних груп, протилежних/опозиційних до спадкоємців якобінців, що було синонімом "революціонерів", які виступали за повалення монархії й встановлення республіки, за ліквідацію станового характеру суспільства, за відокремлення церкви від держави і зменшення ролі церкви в суспільному житті. Також консерватори були проти політики індустріалізації, яка загрожувала занепадом аграрного виробництва (в аграрному секторі домінувала аристократія). Отже, консерватори були головними опонентами лібералізму в теорії та на практиці. Поява і стрімке поширення марксизму (соціалізму) сприяло тому, що консерватизм наприкінці XIX ст. почав розглядати його як свого головного опонента. Наявність спільного з лібералізмом ворога призвела до суттєвого зближення консерватизму і правого лібералізму. Розпочався тривалий процес подолання протистояння між консерватизмом і лібералізмом, який характеризувався поступовим опануванням консерваторами багатьох положень лібералізму.

Тради́ция (обычай) — множество представлений, обрядов, привычек и навыков практической и общественной деятельности, передаваемых из поколения в поколение, выступающих одним из регуляторов общественных отношений.

Понятие «традиция» восходит к лат. traditio, к глаголу tradere, означающему «передавать». Первоначально это слово использовалось в буквальном значении, обозначая материальное действие: так, древние римляне применяли его, когда речь шла о необходимости вручить кому-то некий предмет и даже отдать свою дочь замуж. Но передаваемый предмет может быть нематериальным. Это, например, может быть определенное умение или навык: такое действие в фигуральном смысле также является traditio. Таким образом, границы семантического спектра понятия традиции жестко указывают на основное качественное отличие всего того, что можно подвести под это понятие: традиция — это прежде всего то, что не создано индивидом или не является продуктом его собственного творческого воображения, короче, то, что ему не принадлежит, будучи переданным кем-то извне, обычай.

Это основное отличие часто отходит в сознании на задний план, уступая место другому, тоже значимому, но производному. Для обыденного сознания эпохи модерна слово «традиция» ассоциируется в первую очередь с тем, что связано с прошлым, утратило новизну и в силу этого противостоит развитию и обновлению, что само по себе неизменно, символизирует стабильность вплоть до застоя, избавляет от необходимости осмысливать ситуацию и принимать решение.

ДОСВІД ПОЛІТИЧНИЙ (political expirience) – узагальнені результати, висновки, уроки, отримані з минулої і дійсної практики політичної діяльності різних суб'єктів політики, що діють як на внутрішній, так і на світовій арені. Узагальнення досвіду - одна з важливих функцій політики, здійснення якої вимагає глибоких знань історії політичної думки, політології, кратології, соціології й інших наукових дисциплін. Д.п. — позитивний чи негативний, результативний, ефективний чи безрезультатний, марний, глобальний, світовий чи місцевий, помилковий — стимулює пошук нових політичних рішень і орієнтирів, нових прогнозів, форм і методів політичної і владної діяльності.

 

 

44. Поняття розвитку та моделі розвитку в соціал-демократії. Місце людини в політичній системі класичного консерватизму.

 

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров’я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Під дією неоконсерватизму сформувалася динамічна модель суспільного розвитку, яка базується на саморегуляції і дуже стійка до соціальних потрясінь. Соціальну базу неоконсерватизму складають "новий середній клас" зацікавлений в провадженні в економіку досягнень науково-технічної революції й групування так званого "молодого капіталу", які сформувалися в сучасних сферах економіки - електроніка, авіація та ін.

Другий різновид - християнсько-демократична, в якій головний акцент ставиться на цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, а концепція організованого суспільства зберігає більш уваги.

Історичний досвід переконливо засвідчує, що всі наступні роки європейська соціал-демократія здійснювала стратегію і тактику реального гуманізму, який виключав насильство як спосіб реалізації інтересів найманих працівників і водночас передбачав можливість реалізації політики реформ в межах саме соціальної демократії. У процесі критичного осмислення політичної історії 20-х–30-х років, Другої світової війни, подій «холодної» війни, європейські соціал-демократи внесли відповідні корективи до окремих своїх принципових положень. В узагальненому вигляді їх втілено у програмному документі «Цілі і завдання демократичного соціалізму», прийнятому на першому повоєнному конгресі соціал-демократів 1951 року в місті Франкфурті-на-Майні. Це свідчення того, що представники міжнародної соціал-демократії остаточно відмовилися від цілісної соціал-демократичної ідеології, проголосивши плюралізм думок і світоглядних позицій. Водночас вони вважали за потрібне в постановці цілей і в розв’язанні проблем спиратися на теоретичні розробки, щоразу перевіряючи, чи не суперечать вони основним соціал-демократичним цінностям – принципам свободи, справедливості, солідарності.

Важливо, що еволюція соціал-демократії (від цілісної соціал-демократичної ідеології до світоглядного плюралізму) позбавила цей рух від жорстких ідеологічних рамок, відкрила для його прихильників можливість робити власний вибір на основі широко сформульованих гуманістичних позицій.

 

45. Перспективи розвитку політичних відносин в сучасній соціал-демократії.

 

 

46.Постмодернізм в розвитку політології. Основні риси третього етапу розвитку політичної науки.

 

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Вебер отмечал растущую роль бюрократии в современном обществе, указывает на возрастающую в связи с этим угрозу демократии. Теоретическим ответом ученого на эту угрозу стала теория плебисцитарной демократии, суть которой в том, что выбранный народом лидер страны, не будучи связанным с бюрократией, должен контролировать ее. Однако реалии XX в. показали слабость этой модели контроля бюрократии.

Фундаментом европейской политологии является теоретическое наследие другого немецкого мыслителя - Роберта Михельса (1976-1936). Его исследовательское пространство: социализм, национализм, фашизм, но главное детище - политические партии; главный политологический труд: "Социология политической партии в условиях демократии" (1911).

Р. Михельс считал, что политические партии - необходимый инструмент защиты социальными слоями своих главных интересов. Он говорил о том, что лидеры внутри партии устанавливают монополию на власть, в результате чего происходит вырождение внутрипартийной демократии, формируется партийная олигархия. Этот процесс Михельс сформулировал как "железный закон олигархизации", в силу которого властные ресурсы партии используются не столько для защиты интересов масс, сколько для реализации интересов партийных лидеров. Тем не менее, утверждал Михельс, без политических партий в современную эпоху нельзя добиться успехов в политической борьбе.

 

47. “Соціальне партнерство” та його основні структурні компоненти.

 

СОЦИАЛЬНОЕ ПАРТНЕРСТВО - система институтов и механизмов согласования интересов участников производственного процесса: работников и работодателей. Развитие социального партнерства в его различных формах - важная составная часть процесса усиления социальной направленности современной рыночной экономики, ее социализации. В системе социального партнерства интересы работников представлены, как правило, профсоюзами, интересы работодателей - союзами предпринимателей. В так называемом трипартистском ее варианте третьим непосредственным участником процесса согласования интересов выступает государство, которое одновременно является и гарантом выполнения принятых соглашений. Согласование интересов достигается путем переговорного процесса, в ходе которого стороны договариваются об условиях труда и его оплате, о социальных гарантиях работникам и их роли в деятельности предприятия.

Цель моего реферата: показать значение социального партнерства в развитии общества и

Исходя из цели, я поставила перед собой в работе следующие задачи:

- проследить историю развития социального партнерства;

- рассмотреть подходы к определению социального партнерства;

- выявить особенности становления социального партнерства в РФ;

- определить характерные черты системы социального партнерства в РТ. С тех пор, как система социального партнерства в нашей стране стала последовательно и целенаправленно формироваться, проблемы его развития широко освещаются. Этой теме посвящены многие книги и публикации. Я в своей работе в основном использовала также статьи представителей профсоюзов и государственных органов.

 

48. Політична влада в анархізмі. Теорія зрощування політичної влади та соціального управління в анархізмі.

Анархизм (від грецьк.anarchia - безвладдя, безвладдя) - суспільно- політичні та соціально-економічні вчення, вороже що входить до кожного державі,противопоставляющее інтереси дрібної приватної власності і його дрібне селянство прогресу суспільства, заснованого на великому виробництві.Философской основою анархізму є індивідуалізм, суб'єктивізм, волюнтаризм.

 

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

 

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.

 

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

 

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві

 

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

 

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

 

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

 

 

49.Поведінковий етап розвитку політичної науки. Чиказька школа

 

Чиказька школа соціології — напрям, котрий мав місце в американській соціології. Він виникає у 1920-тих роках у місті Чикаго і представлений групою дослідників Чиказького університету. В кінці XIX — на початку XX століть, Чикаго стає одним із провідних осередків розвитку промисловості, науки і культури. Саме у цей період розвитку міста у Чиказькому університеті з'являється соціологічний факультет. А згодом у ньому виникає нова соціологічна школа, котра стала першою на Американському континенті. Її прийнято називати Чиказькою школою соціології.

Американские политологи вслед за Мерриамом в анализе политических явлений стали применять методы других наук, естественных и точных. Делая упор на психобиологических, количественных аспектах в изучении политической жизни, представители данной школы меньше внимания уделяли социальным и классовым факторам в оценке центральной проблемы политологии - политической власти. Такая научная методология не всегда была эффективной.

Какие бы метаморфозы, по мнению Ч.Мерриама, не претерпевала экономика, социальная и другие стороны жизни, остается длительная борьба за "регулирование и приспособление противоречивых типов человеческих личностей".

Блестящим представителем Чикагской школы, учеником Ч.Мерриама был Гарольд Лассуэл (1902-1979). В своих трудах "Техника пропаганды в мировой войне (1927), "Психопатология и политика"(1930), "Анализ политического поведения"(1947), "Будущее политической науки"(1963) и др. Лассуэл много внимания уделяет методологическим вопросам исследования политики. Большое место среди них занимает разработка теории политического психоанализа. Лассуэл использует методы социальной психологии, психоанализа и психиатрии в изучении политического поведения и пропаганды.

По мнению ученого психологический механизм той или иной личности является важнейшим фактором, определяющим отношение индивида к политике. При анализе политических действий и политического процесса главным является вопрос о власти и вытекающее из нее распределение ценностей. В своей работе "Политика: кто получает что, когда и как"(1936) американский политолог ставит следующие задачи, которые должна решать политическая наука: 1) определить цели и объекты политического процесса; 2) выявит основные тенденции в распределении ценностей; 3) наметить вероятные изменения в будущем: 4) выбрать способы действий, ведущие к максимальному достижению ценностей.

 

 

50. Анархія та роль соціальних мікрогруп в політичній доктрині класичного анархізму.

 

 

51. Макс ВЕБЕР ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ

Макс Вебер (1864–1920) – німецький соціолог, філософ та історик, народився в Ерфурті в інтелігентній сім'ї. Батько був юристом, мати – освіченою 1 глибоко релігійною жінкою. З раннього дитинства Вебер спілкувався переважно з дорослими, багато читав. В домі Веберів бували відомі філософи, історики і політики, що мало свій вплив на допитливого хлопця. У 13 років Макс подарував на Різдво батькам два власні твори, присвячені історії Німеччини та Риму.

Після гімназії Вебер почав вивчати право у Гейдельберзькому університеті, потім – у Берлінському, Страсбурзькому і Геттінгенському університетах. Захистив докторську дисертацію, в якій досліджував передумови і ранній етап розвитку капіталізму. Працював приват- доцентом, професором у ряді університетів. Написав низку праць, в яких висвітлював проблеми майбутнього буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичну революцію в Росії М. Вебер оцінював негативно.

Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв'язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм – "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну "матеріалістичну" інтерпретацію причинних зв'язків історії культури таким самим "спіритуалістичним" поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли "дух" капіталізму дише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарювання, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, як і політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику.