Виникнення політичної економії і основні етапи її розвитку



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Виникнення політичної економії і основні етапи її розвитку



Виникнення політичної економії і основні етапи її розвитку

Економічні знання з'явилися у людей ще в рабовласницькому суспільстві. Вважається, що сам термін “економія” вперше застосував давньогрецький мислитель Арістотель, що в перекладі з грецької означає домоводство. З розвитком суспільства йшов процес формування держав. Виникла необхідність застосувати економічні знання людей до господарства держави. Термін “економія” одержав більш широке значення: “політекономія”. Вперше його використав французький вчений Антуан Монкретьєн в своїй книзі “Трактат політичної економії” (1615 р.). Поступово економічні знання узагальнювалися, систематизувалися, утворюючи певні напрямки економічної думки, тобто теоретичні школи. Першою теоретичною школою був меркантилізм (меркантиліо - купець). Меркантилісти вважали, що багатство суспільства це золото, гроші, і створюється воно в сфері обігу, тобто в торгівлі. Поступово зростала роль виробництва в житті людей. Меркантилістські погляди змінились фізіократичними (фізіо - природа, кратос - влада). Фізіократи на чолі з Ф. Кене вважали, що багатство суспільства створюється працею в сільському господарстві і походить від землі. Виникнення політекономії як науки пов'язане із класичною школою. Її представники Адам Сміт і Давид Рікардо вперше прийшли до висновку, що багатство суспільства створюється працею в усьому суспільному виробництві. Цим було покладено початок трудовій теорії вартості. Вони створили вчення про доходи, визначили принципи оподатковування. На зміну класичній школі прийшов марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс створили вчення про додаткову вартість, про ренту, про експлуатацію. Марксизм - політекономія робітничого класу. Однак догматичне використання марксистського вчення в практиці соціалістичного будівництва завдало йому шкоди. Зараз воно використовується критично, поряд з іншими вченнями. До сучасних економічних теорій належать ті, що виникли на рубежі XIX – XX століття. Їх можна звести до таких основних напрямків: неокласичний; кейнсианський; інституціональний; неокласичний синтез. Всі вони стосуються проблем ринкової економіки, зокрема її державного регулювання.

 

 

Предмет і функції політекономії.

Політична економія – це теоретична економічна наука, предметом якої виступають виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Вивчаючи виробничі відносини, що складаються на всіх фазах суспільного виробництва (виробництва, розподілу, обміну, споживання), політекономія дає можливість відповісти на широке коло питань: що, як і для кого виробляти, як в умовах обмежених ресурсів досягти максимальної віддачі від виробничих витрат, чим визначається характер суспільного виробництва, яка роль відносин власності в організації механізму функціонування економічної системи, з’ясовує сутність економічних законів розвитку суспільства та виробляє на основі цього рекомендації для формування економічної політики.

Політекономія виконує такі основні функції:

1) Теоретико-пізнавальну – полягає в розкритті сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, механізму їхньої дії;

2) Методологічну – політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових);

3) Практичну – полягає в обґрунтуванні необхідності та шляхів вдосконалення економічних відносин, розробці науково-обгрунтованих пропозицій щодо покращення економічної діяльності людини;

4) Виховну (її ще інколи називають світоглядна або ідеологічна) – вона покликана формувати новий тип економічного мислення, сучасний світогляд людини.

Методи

При вивченні процесів та явищ, які пов’язані з економічною діяльністю людини, з економікою в цілому, політекономія використовує певні методи. Важливе значення тут має метод наукової абстракції – свідоме спрощення досліджуваного об’єкту шляхом виключення з аналізу несуттєвих явищ та фактів. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів, з’являється можливість формулювати наукові поняття, економічні категорії, закони. Процес дослідження повинен носити системний характер – він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв’язків в ній. В економічних дослідженнях широко ви-користовується метод аналізу і синтезу. Так, в процесі аналізу йде процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а в процесі синтезу дослідження йде в зворотному порядку. В політекономії широко використовуються економіко-математичні і статистичні методи, що дає можливість аналізувати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Для вивчення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь, а також метод поєднання логічного та історичного підходів. Широко в економічній науці застосовується такий загально науковий метод, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня. Дедукція – рух думки від всезагального до оди-ничного.

Важливою складовою методу виступає суспільна практика – процес пізнання реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка визначає істинність або хибність теоретичних положень. Значна роль в економічному аналізі належить соціально-економічному експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам.

 

Еволюція

Відносини власності пройшли еволюційний шлях розвитку. Спочатку виникає усуспільнений (колективний) тип привласнення, який панував досить тривалий час (десь 1 млн. років), а його характер був обумовлений дуже низьким рівнем розвитку продуктивних сил, високою залежністю життєздатності людини від певної спільності людей.

З розвитком матеріально-технічної основи виробництва, підвищенням продуктивності спільної праці з’являється новий тип привласнення – приватне привласнення. Спочатку він виступав у формах класичної (приватної) власності і являв собою або власність на засоби виробництва людини, яка сама виробляє продукт (цю форму власності в економічній літературі часто називають трудовою власністю), або власність на засоби виробництва людини, яка використовує чужу працю (рабовласницька, феодальна, одноосібна капіталістична – за умов останньої вже використовується праця найманих працівників). Розвиток продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, його ускладнення з об’єктивною необхідністю обумовили певні зміни класичної (особистої) приватної власності. Почав поступово формуватися новий, третій, тип привласнення. Спільно-пайовий тип привласнення поєднує у собі основні принципи усуспільненого і приватного привласнення. Усуспільнена приватна власність почала виступати у формах акціонерної, колективної, пайової власності. Особливого розвитку за сучасних умов набула акціонерна (корпоративна) власність. За даними статистики, в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає зараз 80-90 відсотків загального обсягу виробництва. Вчені-економісти, аналізуючи процес постійного вдосконалення та розповсюдження корпоративної форми власності, прийшли до висновку, що саме передача певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам значно підвищує ефективність виробництва, покращує кінцеві результати виробничої діяльності. Це обумовлено перш за все тим, що людина-власник (або співвласник) найбільш повно реалізує всі свої здібності, націлена на ефективність результатів своєї праці. Не випадково, у США наприкінці 90-х років XX ст. нараховувалося майже 50 млн. акціонерів, тоді як на початку 50-х років минулого століття їх було близько 6 млн. У цілому у країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером.

Не здають свої позиції і підприємства, що знаходяться у індивідуальній приватній власності. І хоча їхня частка у загальному обсязі виробленого продукту не є значною (у США, наприклад, вона складає десь 6% реалізованої продукції), кількість індивідуальних приватних підприємств постійно зростає і саме вони, як вважають вчені-економісти, закладають основи вільного підприємництва. Певний розвиток в сучасній ринковій економіці отримують і господарські товариства, якими володіють дві або більше осіб і функціонування яких також забезпечує поєднання функцій власника та виробника.

Розвиток та удосконалення приватної власності зовсім не означає, що усуспільнене привласнення себе вичерпало. Воно існує у формі державної власності, без існування якої не обходиться зараз ні одна ринкова країна.

Таким чином, економічну основу сучасних змішаних ринкових систем представляє сукупність різноманітних форм усіх розглянутих типів привласнення, що і забезпечує в кінцевому результаті ефективність їхнього функціонування.

 

 

Основні форми міжнародних економічних відносин (МЕВ).

МЕВ – це сукупність міжнародних економічних зв’язків, що формуються під впливом розвитку продуктивних сил, економічного устрою, політичної орієнтації країн та інших чинників між суб’єктами різних країн. Сутність МЕВ добре розкривають характеристики їх форм.

Основною формою економічних відносин між країнами є міжнародна торгівля – торгівля між країнами, яка складається із ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг. Міжнародна торгівля – це історично перша форма економічних зв’язків, яка постійно розвивається, набуває нових якісних та кількісних рис. Розвиток на ускладнення міжнародної торгівлі знайшло відображення в еволюції теорій, які поясніють рушійні сили цього процесу (див. теорію порівняльних витрат , модель альтернативних витрат, модель Хекшера-Оліна, парадокс Леонтьєва, модель технологічного розриву).

Важливий фактор сучасної міжнародної торгівлі – це конкурентоспроможність товару на світовому ринку, його відповідність найвищим стандартам. Орієнтиром у торгівлі виступають світові ціни товарів в основі яких лежить інтернаціональна вартість.

Основними тенденціями розвитку міжнародної торгівлі на сучасному етапі є: 1) зменшення частки сировини й збільшення частки готової продукції в структурі товарообороту; 2) поява нових лідерів: на зміну США прийшли Японія, Німеччина, індустріальні країни Південно-Східноі Азії, Бразилія, Аргентина. Водночас збільшується частка Китаю та Східноєвропейських країн; 3) зміни у зв’язку з утворенням Європейського союзу з єдиною грошовою одиницею й правилами внутрішньої торгівлі; 4) підсилення значення міжнародних угод по торгівлі, таких як, наприклад, ГААТ (угода по тарифах і торгівлі) та інші.

Важливу роль у посиленні інтерналізаціїї господарського життя відіграє вивіз капіталу –експорт вартості у грошовій або товарній формі з однієї країни в іншу. Головна мета експорту капіталу полягає в отриманні більшого, ніж в межах своєї країни, прибутку.

Вивіз капіталу здійснюється у двох основних формах:

1) підприємницький капітал (вкладення в підприємства за кордоном капіталу або шляхом нового будівництва, або купівлі існуючих підприємств, придбання їх акцій). Коли експортер є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій, то це – прямі інвестиції, а коли повного пакету немає – портфельні інвестиції;

2) позичковий капітал ( експорт у вигляді коротко- чи довгострокових кредитів урядам або підприємцям інших країн, укладення грошей на банківські рахунки за кордоном тощо).

В сучасних умовах вивіз капіталу характеризується певними особливостями. Так, поряд зі зростанням масштабів вивозу капіталу відбуваються суттєві зміни в напрямках його руху. Якщо в першій половині ХХ ст. переважав експорт капіталу з розвинених країн в слаборозвинені, то в другій половині ХХ ст. відбувається переміщення основної маси капіталу між розвиненими країнами. Поряд з експортом підприємницького капіталу все більшої сили набирає експорт позичкового капіталу, особливо в країни, що розвиваються та переходять до ринку тощо.

Наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст., із здійсненням промислової революції, починає відбуватися інтенсивний процес міжнародної міграції робочої сили – стихійного переміщення працездатного населення з одних країн в інші. Серед чинників, які зумовлюють цей процес, слід виділити безробіття, низький життєвий рівень, різницю в соціально-економічних умовах тощо. За сучасних умов постійно і значно збільшуються масштаби міжнародної міграції робочої сили. Зараз в цей процес залучені народи практично всіх країн, а раніше, за умов існування командно-адміністративної системи, населення країн, що до неї належали, практично не мало можливості приймати участь у процесі міжнародної міграції. Основним сучасним напрямом міжнародної міграції робочої сили стала міграція з країн, що розвиваються та будують ринкову економіку, в розвинені країни. Певних масштабів набула також взаємна міграція робочої сили між розвиненими країнами, а також між країнами, що розвиваються і переходять до ринку. Серед мігруючих в розвинені країни значно підвищилася частка висококваліфікованих фахівців. В Україні проявилась тенденція збільшення відтоку населення за кордон (з великих міст, де висока кваліфікація працівників; з районів, де природні ресурси вичерпуються; з областей Західної України).

Значної сили за сучасних умов набуває такі форми МЕВ як науково-технічні зв’язки (знаходить вираження у обміні патентами, ноу-хау, лізингу, інжинірингу, консалтингу тощо),

Міжнародні валютні відносини – ця форма буде розглянута у наступному питанні.

 

Виникнення політичної економії і основні етапи її розвитку

Економічні знання з'явилися у людей ще в рабовласницькому суспільстві. Вважається, що сам термін “економія” вперше застосував давньогрецький мислитель Арістотель, що в перекладі з грецької означає домоводство. З розвитком суспільства йшов процес формування держав. Виникла необхідність застосувати економічні знання людей до господарства держави. Термін “економія” одержав більш широке значення: “політекономія”. Вперше його використав французький вчений Антуан Монкретьєн в своїй книзі “Трактат політичної економії” (1615 р.). Поступово економічні знання узагальнювалися, систематизувалися, утворюючи певні напрямки економічної думки, тобто теоретичні школи. Першою теоретичною школою був меркантилізм (меркантиліо - купець). Меркантилісти вважали, що багатство суспільства це золото, гроші, і створюється воно в сфері обігу, тобто в торгівлі. Поступово зростала роль виробництва в житті людей. Меркантилістські погляди змінились фізіократичними (фізіо - природа, кратос - влада). Фізіократи на чолі з Ф. Кене вважали, що багатство суспільства створюється працею в сільському господарстві і походить від землі. Виникнення політекономії як науки пов'язане із класичною школою. Її представники Адам Сміт і Давид Рікардо вперше прийшли до висновку, що багатство суспільства створюється працею в усьому суспільному виробництві. Цим було покладено початок трудовій теорії вартості. Вони створили вчення про доходи, визначили принципи оподатковування. На зміну класичній школі прийшов марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс створили вчення про додаткову вартість, про ренту, про експлуатацію. Марксизм - політекономія робітничого класу. Однак догматичне використання марксистського вчення в практиці соціалістичного будівництва завдало йому шкоди. Зараз воно використовується критично, поряд з іншими вченнями. До сучасних економічних теорій належать ті, що виникли на рубежі XIX – XX століття. Їх можна звести до таких основних напрямків: неокласичний; кейнсианський; інституціональний; неокласичний синтез. Всі вони стосуються проблем ринкової економіки, зокрема її державного регулювання.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.178.91 (0.007 с.)