Структура суспільного продукту та макроекономічні моделі його відтворення.

Важливою складовою та кінцевим результатом відтворення є сукупний продукт, який за умов товарного виробництва має не тільки натурально-речову, а й вартісну структуру. За своєю натурально-речовою формою суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. Відповідно до цього суспільне виробництво умовно поділяється на два підрозділи: І – виробництво засобів виробництва, які використовуються для виробничого споживання, компенсації спожитих у процесі праці матеріальних факторів виробництва; ІІ – виробництво предметів споживання, які використовуються для особистого споживання членів суспільства. Вартісна структура може бути представлена таким чином: c + v + m, де c – вартість спожитого постійного капіталу, v – вартість змінного капіталу, m – вартість додаткового продукту (за умов капіталістичних відносин цю частину вартості К.Маркс називав додатковою вартістю і вважав, що це основна категорія, яка характеризує суть капіталістичної експлуатації). У процесі розширеного відтворення кожна з частин сукупного суспільного продукту (ССП) виконує різні функції і виступає у різних функціональних формах. Та частина ССП, за рахунок якої відновлюються спожиті засоби виробництва, виступає як фонд заміщення (ФЗ). Після реалізації суспільного продукту вона повинна бути знову повернена у виробництво, щоб забезпечити початок нового виробничого циклу. Частина суспільного продукту, яка надходить у споживання у вигляді оплати праці, прибутків підприємців, різноманітних соціальних виплат, складає фонд споживання (ФС). Частина ССП, яка йде на розширення виробництва (нагромадження), – є фондом нагромадження (ФН).

Як бачимо, структура сукупного суспільного продукту є досить складною, і тільки тоді будуть забезпечені умови для безперервного його відтворення, коли між відповідними частинами суспільного продукту як у вартісній, так і натурально-речовій формах буде забезпечена певна пропорційність.

Перший в історії політекономії системний аналіз встановлення балансових пропорцій між натурально-речовими та вартісними елементами сукупного суспільного продукту зробив французький економіст Ф.Кене і представив його в праці “Економічна таблиця” (1758 р.).

Подальший розвиток підходу Ф.Кене до аналізу процесу відтворення сукупного суспільного продукту здійснив К.Маркс, який розробив модель реалізації ССП за умов простого та розширеного відтворення. Слід зауважити, що перш ніж створювати ці моделі, К.Маркс зробив ряд наукових припущень: 1) він абстрагувався від докапіталістичних форм виробництва, припустив, що суспільство складається з двох класів – найманих працівників та підприємців; 2) вважав, що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю, тобто абстрагувався від цінових коливань; 3) припустив, що органічна побудова виробництва та норма додаткової вартості залишаються незмінними, а остання дорівнює 100%; 4) абстрагувався від існування світового ринку товарів та зовнішньої торгівлі між країнами тощо.

В основу аналізу пропорцій виробництва і реалізації сукупного суспільного продукту при простому відтворення К.Марксом покладено таку схему:

Вартість усього сукупного суспільного продукту за цією схемою складає 9000. У першому підрозділі (І) вироблено засобів виробництва на 6000 грошових одиниць, а предметів споживання у другому підрозділі (ІІ) – на 3000. Реалізація ССП в І підрозділі можлива на величину 4000 c, в другому підрозділі – на величину 1000 (v + m). Виникає потреба в обміні між обома підрозділами на величину нереалізованих залишків першого та другого підрозділів:

 

Як бачимо, підприємцям та робітникам першого підрозділу для виконання своїх функцій необхідні предмети споживання на суму 2000(v + m), які виробляються у другому підрозділі і залишилися там нереалізованими. Суб’єктам другого підрозділу для відновлення процесу виробництва необхідні засоби виробництва, які залишилися нереалізованими в першому підрозділі на суму 2000 c. Таким чином, можна визначити першу, основну умову реалізації ССП за умов простого відтворення:

І (v + m) = ІІ c.

Тобто продукт першого підрозділу дорівнює фонду заміщення другого підрозділу.

З цієї основної умови реалізації ССП витікають дві похідних від першої умови:

І (c + v + m) = I c + II c.

Продукт першого підрозділу дорівнює фонду заміщення обох підрозділів:

II (c + v + m) = I (v + m) + II (v + m).

Продукт другого підрозділу дорівнює чистому продукту обох підрозділів.

К.Маркс показав, якщо під час реалізації ССП будуть забезпечені вищезазначені умови, то економіка країни буде знаходитися в стані макрорівноваги та буде досягнута безперервність суспільного виробництва.

Модель розширеного відтворення і реалізації ССП представлена К.Марксом за допомогою такої схеми:

Автор моделі припускає, що в першому підрозділі органічна будова капіталу (c: v) дорівнює 4:1, а у другому – 2:1. При нагромадженні у обох підрозділах буде використовуватися половина додаткової вартості, а її норма буде дорівнювати 100%. З урахуванням цих умов на початок другого року відтворення розмір і структура ССП буде такою:

I 4400c + 1100v + 500m = 6000

II 1600c + 800v + 600m = 3000

Наприкінці другого року створюються ССП у більшому обсязі, ніж у попередньому:

ССП повністю буде реалізовано та будуть створені передумови для безперервності виробництва за таких умов:

I (v + m) > II c;

I (c + v + m) > I c + II c;

I (v + m) + II (v + m) > II (c + v + m).

Здійснений аналіз умов реалізації ССП дозволив К.Марксу прийти до висновку, що процес відтворення знаходиться в тісному взаємозв’язку з обміном продуктів обох підрозділів і потребує певної пропорційності в самих підрозділах і між ними. Коли порушуються такі пропорції, то виникає диспропорційність, економічні потрясіння, кризові явища. Щоб цього не відбулося, необхідно орієнтуватися на дотримання умов реалізації, які визначені в результаті аналізу моделей простого та розширеного відтворення.

Модель відтворення К.Маркса, безсумнівно, зробила значний внесок в розвиток макроекономічної теорії і протягом тривалого періоду використовувалася багатьма вченими в якості базисної моделі визначення умов досягнення макрорівноваги і безперервності економічного розвитку. Проте значні зміни, які відбулися в розвинених країнах світу в XX столітті, призвели до того, що не всі параметри моделі стали в повній мірі віддзеркалювати реалії функціонування суспільного виробництва. Так, деякі абстракції, які застосував К.Маркс, стали науково невиправданими. Як, наприклад, за сучасних умов можна абстрагуватися від впливу зовнішньої торгівлі на суспільне відтворення в межах окремої країни? Або припустити сталість органічної будови капіталу? Окрім того, теорія відтворення К.Маркса не дає змоги відповісти на питання: “А за рахунок чого досягається економічне зростання? Який його тип покладено в основу розвитку? Екстенсивний, який в умовах обмеженості ресурсів, також має певні рамки? Або інтенсивний? І до яких наслідків призводить останній?” Тобто актуальними стали питання про джерела економічного зростання, визначення його оптимальних темпів, соціально-економічних наслідків тощо. У пошуках відповідей на ці та інші питання, які обумовлені перш за все НТР, вчені стали розробляти теорії економічного зростання (у вітчизняній науці протягом всього існування планової системи панувала марксистська теорія відтворення, у межі якої наші вчені намагалися “втиснути” нові параметри економічного розвитку, проте, і це закономірно, такий підхід не міг бути результативним).

Серед численних моделей економічного зростання виділяються два основних підходи до моделювання процесу зростання – кейнсіанський та неокласичний. Кейнсіанськими та неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які ґрунтуються на аналізі попиту. Особливо виділяється такий фактор, як інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход (ефект мультиплікатора). Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора). До неокейнсіанських моделей відноситься, наприклад, модель Е.С.Домара і Р.Харрода. Неокласичні моделі враховують чинники, які впливають на пропозицію валового продукту. Серед них виділяється модель Р.Солоу, за розробку якої йому в 1987 р. було присуджено Нобелівську премію. Модель Р.Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Більш докладно сутність макроекономічних моделей економічного зростання розглядається в дисципліні “Макроекономіка”.