Банківська система в ринковій економіці. Сучасна банківська система України.

Банки – це один із найважливіших інститутів ринкової економіки. Вони являють собою центри організації міжгосподарських розрахунків у грошовій формі, центри зберігання тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб та центри кредитування їх у разі виникнення у них тимчасової потреби в додаткових ресурсах. Банківська діяльність покликана значно підвищувати ефективність суспільного виробництва, є важливою умовою забезпечення динамічного економічного зростання. Саме тому процес ринкових перетворень в Україні розпочався з реформування банківської системи. Під банківською системою розуміють сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів та надаються суб’єктам ринкового господарства різноманітні послуги (приймання вкладів, надання кредитів тощо).

Формування нової банківської системи України почалося з побудови незалежної суверенної держави і прийняттям Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до нього сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (зі своїми філіями), на другому – комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфери діяльності. Слід зазначити, що суттєвий внесок в розвиток та вдосконалення правової основи функціонування банків вносить новий Закон України “Про банки і банківську діяльність”, який набрав чинності з 1 січня 2001 року.

Національний банк України, як і будь-який центральний банк іншої країни, являє собою своєрідний “банк банків”, оскільки виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання державного бюджету країни. До основних функцій НБУ відносяться:

1) проведення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2) здійснення монопольного права на випуск банкнот в обіг, визначення виду грошової одиниці, її номіналу, основних ознак та систем захисту;

3) визначення валютної політики держави;

4) контроль за виконанням комерційними банками законодавства з банківської справи, дотриманням нормативів, установлених НБУ, та власних нормативних актів;

5) надання комерційним банкам кредитів;

6) зосередження в себе обов’язкових резервів комерційних банків;

7) організація та здійснення через банківську систему касового обслуговування державного бюджету, проведення операцій з державними цінними паперами, надання кредитів уряду (за рішенням Верховної Ради України);

8) здійснення через запроваджену в січні 1994 р. автоматизовану систему міжбанківських розрахунків (СЕП).

Комерційні банки, які функціонують у банківській системі України, можна класифікувати за різними критеріями. За функціональною спеціалізацією розрізняють банки реконструкції та розвитку, інвестиційні, ощадні, іпотечні, трастові, емісійні, зовнішньоторгові. За формою власності – державні, кооперативні, приватні, змішані. За належністю статутного фонду і способу його формування – пайові та акціонерні. Залежно від величини статутного фонду, а також власного капіталу й активів комерційні банки поділяються на дрібні, середні, та великі (більшість діючих в Україні банків слід віднести до дрібних і середніх). За територіальною ознакою розрізняють міжнародні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують кілька регіонів країни. За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Роль комерційних банків розкривається через виконувані ними основні функції:

1) акумулювання тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2) кредитування підприємств, держави і населення;

3) здійснення розрахунків і платежів у народному господарстві;

4) випуск кредитних грошей;

5) облік векселів та операції з ними;

6) зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

7) довірче управління майном клієнтів;

8) консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Необхідно зазначити, що останнім часом у сфері діяльності комерційних банків (за даними статистики на початок 2003 р. їх в Україні було 175) спостерігаються тенденції розширення їхніх функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської діяльності та отримання прибутків.

 

37. Кредитна система. Кредит: сутність, функції, форми.

Важливою складовою економічних відносин в ринковій системі є відносини між кредиторами та позичальниками, в процесі яких відбувається перетворення грошового капіталу на позичковий, тобто кредитні відносини. Їх реалізації забезпечується за допомогою відповідної ринкової інфраструктури – банків, різного роду небанківських фінансово-кредитних установ (страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній, благодійних фондів, ощадних установ та ін.). У своїй сукупності кредитні відносини та інститути, що забезпечують їхнє функціонування та реалізацію, форми кредиту, методи кредитувань утворюють кредитну систему.

Кредит – побудований на довірі специфічний тип економічних відносин, які виникають між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення, платності, строкового використання. Окрім зазначених принципів у кредитних відносинах використовуються, як правило, ще такі: цільовий характер та матеріальна забезпеченість.

Сутність кредиту досить повно розкривають виконувані ним функції: 1) перерозподільча (за допомогою кредиту вільні грошові капітали та доходи підприємств, домогосподарств, держави акумулюються і перетворюються у позичковий капітал); 2) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (здійснюється на основі використання акцій і облігацій корпоративної форми власності, злиттів компаній, тощо); 3) сприяння економії витрат обігу (через використання безготівкових розрахунків та заміни готівки кредитними грошима); 4) обслуговування кредитом інноваційного процесу розвитку малих і середніх виробничих структур, підготовки та перепідготовки відповідних кадрів; 5) регулювання макроекономічних процесів (антициклічне регулювання економіки, структурна корекція); 6) контрольна (полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів здійснюється банківський контроль діяльності позичальника.

Слід зазначити, що рівень розвитку кредитних відносин в значній мірі визначається різноманітністю форм кредиту. Класифікація відповідно до специфіки об’єктів кредитування дає можливість виділити та охарактеризувати такі функціональні форми кредиту:

1. Комерційний кредит надається одним підприємством (фізичною чи юридичною особою) іншому у вигляді продажу товарів або послуг з відстрочкою платежу. Обслуговується цей кредит векселями, обіг яких опосередковується банками і регулюється чинним законодавством.

2. Банківський кредит надається банками та спеціалізованими кредитно-фінансовими установами економічним суб’єктам підприємницької діяльності, населенню, державі у вигляді грошових позик. Залежно від терміну використання коштів у банківській справі розрізняють позички: 1) строкові (короткострокові – до 1 року, середньострокові 1-3 роки, довгострокові – понад 3 роки); 2) безстрокові (до запитання); 3) прострочені; 4) відстрочені (пролонговані). За характером і способом сплати відсотків розрізняють позички: з фіксованою відсотковою ставкою; з плаваючою відсотковою ставкою; зі сплатою відсотків у міру використання позичених коштів (звичайні кредити); зі сплатою відсотків одночасно з одержанням позичених коштів (дисконтні кредити). Необхідно розуміти, що кредитним операціям властиві різноманітні фінансові ризики, серед яких найуразливішим для банку є кредитний. Кредитний ризик – це ризик несплати позичальником основного боргу та відсотків за ним, що належать кредиторові. Важливим методом забезпечення повернення банківських позик і способом захисту від кредитного ризику є страхування відповідальності позичальника за непогашений кредит (договір страхування укладають між позичальником і страховою організацією) та страхування ризику неповернення кредиту (договір між страховою організацією й банком). Якщо позичальник не сплачує заборгованості за позичкою через свою неплатоспроможність чи з інших причин, погашення кредиту й нарахованих відсотків за ним бере на себе страхова організація (згідно з договором страхування). Наявність кредитних ризиків обумовили необхідність розробки методик оцінки кредитоспроможності позичальника (дані аспекти докладно розглядаються у навчальному курсі “Фінансовий менеджмент”). У самому загальному визначенні кредитоспроможність – це наявність передумов для одержання кредиту і здатність повернути його. У світовій банківській практиці працівники, які відповідають за надання кредитів, ураховують звичайно такі чинники: дієздатність позича-льника, його репутацію, наявність капіталу, наявність забезпечення, економічну кон’юнктуру.

3. Споживчий кредит підприємства торгівлі та сервісних послуг надають у вигляді товарів та послуг, що продаються в розстрочку (в кредит). Його об’єктом є, як правило, товари тривалого користування (телевізор, меблі, автомашини), а також окремі види послуг. Реалізується споживчий кредит через використання різноманітних форм комерційного та банківського кредиту. В ринкових країнах світу функціонують спеціалізовані банківські установи, які обслуговують різні форми споживчого кредиту.

4. Державний кредит є специфічним різновидом кредиту. Він являє собою систему економічних відносин між державою в особі ії органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких держава може виступати як позичальник (у разі, якщо вона, наприклад, продає цінні папери), кредитор (за умов надання нею позик) чи гарант (коли вона бере на себе відповідальність за погашення позики чи виконання інших зобов’язань позичальників. У випадку невиконання ними своїх боргових зобов’язань держава покриває їх із своїх централізованих фондів). Об’єктом державного кредиту є, як правило, позичковий капітал.

5. Міжнародний кредит обслуговує міграцію позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин.

 

 

38.Акціонерне товариство і його основні риси. Види акціонерних товариств. Акції: сутність і види. Доходність акцій

Задачу концентрації та централізації грошового капіталу, об’єднання капіталів для вирішення конкретних завдань в значній мірі вирішує створення акціонерних товариств. Так, вже в 19 ст. суспільство зіткнулося з тим, що індивідуальні капітали виявилися недостатніми для організації великих підприємств (будівництва залізниць, фабрик, заводів тощо). Окрім того, приватна індивідуальна власність, яка відокремлювала виробників від засобів виробництва, не стимулювала найманих робітників в підвищенні ефективності праці, не зацікавлювала їх в кінцевих результатах діяльності капіталістичного виробництва.

Виникає об’єктивна необхідність у такій формі організації суспільного виробництва, яка б дозволила на тільки об’єднати індивідуальні капітали в єдиний великий капітал, а й шляхом персоніфікації власності зацікавити робітників в ефективному функціонуванні підприємства. Такою формою організації виробництва стало акціонерне товариство. Необхідно відмітити, що акціонерні товариства належать до колективної форми власності, оскільки вони: 1) виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один і частка кожного учасника товариства в цьому капіталі визначається кількістю акцій, якими він володіє; 2) праця на цих підприємствах носить колективний характер, а величина прибутків, що розподіляються, залежить від результатів колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень.

Акціонерне товариство виступає основною формою сучасного підприємництва. Воно є юридичною особою, відокремленою від акціонерів. Кожний акціонер відповідає за майно корпорації в межах своєї частки, у межах своєї частки приймає участь в управлінні підприємством.

Акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний фонд якого поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і яке несе відповідальність за зобов’язаннями тільки своїм майном.

Більш докладно форму організації виробництва, яка розглядається, характеризують його основні риси:

1) Обмеженість ризику акціонера розмірами його внеску в товариство. Слід зазначити, що це найбільш важна риса акціонерного товариства, яка обумовлює їх розповсюдження. Широкі перспективи розвитку цієї форми капіталу забезпечує можливість обліку ризику, який вже з самого початку обмежений певною сумою.

2) Частка участі в акціонерному товаристві втілюється в оборотні цінні папери – акції. Акції, на відміну від частки участі в інших товариствах, можуть вільно відчужуватися. При цьому необхідно уяснити, що акціонер – співвласник підприємства, а власник облігації – не більш як кредитор.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті й відкриті. Закриті – це такі товариства, акції яких розподіляються між засновниками й не можуть розповсюджуватися за підпискою, вільно купуватися й продаватися на ринку цінних паперів. Відкриті – акції таких товариств вільно розповсюджуються за підпискою, купуються й продаються на фондовій біржі.

В Україні на сучасному етапі формуються переважно акціонерні товариства закритого типу. Це зумовлено перш за все тим, що чинне законодавство на першому етапі приватизації передбачало передачу державного майна переважно трудовим колективам. Не сприяє розвитку відкритих товариств і недосконалість ринку цінних паперів, в результаті чого акціонери більшості відкритих товариств не мають справжніх акцій, в обороті їх заміняють різного роду тимчасові свідоцтва (свідоцтва депозитарію, свідоцтва про внесений пай та ін.)

2. Акція – цінний папір, який випускається акціонерним товариством, свідчить про внесення певного паю в капітал акціонерного товариства і про те, що її власник є членом даного товариства і має право на отримання доходу в формі дивіденду.

В залежності від критерію класифікації існує багато видів акцій. Розглянемо основні їх види.

1. За обсягом реалізації прав акціонера розрізняють:

• Прості акції – вони дають право участі їх власнику у справах акціонерного підприємства (брати участь у загальних зборах акціонерів, бути обраним до складу правління, спостережницької ради або ревізійної комісії). При цьому необхідно розуміти, що хоча формально кожен акціонер має право бути обраним на керівні посади в товаристві, проте реально ці посади займають лише ті, хто має більшу кількість акцій, а політику акціонерного товариства визначають власники контрольного пакету акцій (теоретично це 50% всіх випущених акцій і плюс ще одна, в реальності він значно менший, оскільки акціонерний капітал розосереджується серед великої кількості акціонерів, і іноді достатньо мати 5-10% від загальної кількості акцій, щоб управляти справами товариства). Окрім права участі в управлінні акціонерним товариством, прості акції дають своєму власнику також право на отримання дивіденду, проте оскільки дивіденди по простих акціях визначаються вже після виплати його по привілейованих акціях і здійснення першочергових платежів, виплата дивідендів про простим акціям не гарантується емітентом;

• Привілейовані акції своїм власникам гарантують першочергову виплату дивідендів у фіксованих процентах до номінальної вартості акцій. Вони забезпечують також пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Водночас власники привілейованих акцій не мають, як правило, голосу на зборах акціонерів. Згідно з Законом України “Про господарські товариства” акціонерне товариство може випустити до 10% привілейованих акцій від загальної їх кількості, або, що одне й те ж, від вартості статутного фонду товариства.

2. За способом віддзеркалювання руху розрізняють:

Іменні акції та на пред’явника. Громадяни (як фізичні особи) мають право бути, як правило, власниками іменних акцій. Обіг цінних паперів фіксується в книзі реєстрації, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість на руках кожного акціонера. Акції на пред’явника реєструються лише за загальною кількістю.

Засновники акціонерного товариства частину акцій залишають у себе (згідно з Законом України не менше 25%), а решту реалізують за відкритою підпискою всім бажаючим (мова йде про відкрите акціонерне товариство) на так званому первинному ринку цінних паперів. На цьому етапі вони продаються за номінальною вартістю. Потім вже купівля-продаж акцій здійснюється на фондовій біржі, яка виступає в якості вторинного ринку цінних паперів. Тут реалізація акцій здійснюється за ринковими цінами, їх ще називають курсом акцій.

Доход на акцію, як вже зазначалося, називається дивідендом. Останній сигналізує про здібності підприємства отримувати доход, служить основою визначення курсової (або ринкової) ціни акцій і є найважливішим компонентом визначення ефективності вкладень в акції.

До основних форм виплати дивідендів відносять: 1) грошову; 2) не грошову (акціями самого акціонерного товариства – у відповідності до номіналу, по курсу, акціями, що були випущені раніше, нового випуску) та інші грошові виплати; 3) змішану (базується на поєднанні попередніх форм).

Доходність акції визначається двома факторами: 1) розмірами дивіденду та 2) можливістю продати акцію на фондовій біржі по ціні, яка більше ціни придбання. Відповідно до цих чинників можна розрахувати спочатку доход, а потім і кінцеву (сукупну) доходність акції.

Сукупний кінцевий доход = Дивіденд + додатковий доход,

де додатковий доход являє собою різницю між курсом акції і ціною придбання.

Виникає питання, а від чого залежить курс акцій? На кожний даний момент курсова ціна прямо пропорційна дивіденду і зворотно пропорційна позичковому проценту. На курс акцій впливають і інші фактори – економічна ситуація в країні, політична стабільність, інфляція, розміри грошових нагромаджень тощо.