Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Комерційна та банківська таємниці як окремі правові інститути



Однією з основних проблем усіх сучасних економічних сис­тем, що грунтуються на ринкових відносинах, є забезпечення та збереження їх учасниками конфіденційності інформації в сфері їх професійної діяльності, що в свою чергу становить зміст про­фесійної та комерційної таємниці. Право конфіденційності комер­ційноїдіяльності — система юридичних норм, що регулюють май­нові та немайнові відносини з приводу втілення комерційно цінної ін­формації в об'єктивні форми її отримання, зміни і використання. Необхідно також додати, що під комерційно цінною інформа­цією мається на увазі не тільки інформація, що має реальну цін­ність, а й та, що є цінною потенційно [1, 7].

Правового визначення професійної таємниці в законодавстві України не дається. Водночас професійну таємницюможна виз­начити як певний комплекс конфіденційної інформації, в тому числі тієї, що становить комерційну таємницю, яку за умови її нерозго-лошення одержує особа в результаті своєї професійної діяльності.

Комерційну таємницю можна визначити як торговельні, вироб­ничі, науково-технічні або організаційні відомості, що є цінними з комерційної точки зору та пов'язані з господарською діяльністю власника інформації. Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємствамаються на увазі відомості, пов 'язані з виробництвом, технологіч­ною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю під­приємства, що не є державною таємницею, розголошення (переда­ча, витік) яких може завдати шкоди його інтересам. З урахуван­ням наведеного визначення спинимося на понятті державної таємниці, оскільки без розуміння її основних критеріїв немож­ливо розглядати інші види таємниць, у тому числі банківську.

Основним законодавчим актом у сфері державної таємниці єЗакон України «Про державну таємницю». Згідно зі ст. 1 цього Закону державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоп-

лює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може за­вдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави.

У ст. 2 цього ж Закону прямо зазначено, що дія законодав­ства України про державну таємницю не поширюється на відно­сини, пов'язані з охороною комерційної чи банківської таємниці, іншої конфіденційної та таємної інформації, якщо остання од­ночасно не є державною таємницею.

Згідно з положеннями ст. ЗО Закону України «Про підприєм­ства в Україні» склад і обсяг відомостей, що становлять комер­ційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити ко­мерційної таємниці, визначаються Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємни­ці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї постанови комерційної таємниці не становлять:

установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окреми­ми видами;

— інформація за всіма встановленими формами державної звіт­ності;

— дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати Податків та інших обов'язкових платежів;

— відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну пла­ту в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

— документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

— інформація про забруднення навколишнього природного се­редовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушен­ня законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

— документи про платоспроможність;

— відомості про участь посадових осіб підприємства в коопера­тивах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

— відомості, що відповідно до чинного законодавства підляга­ють оголошенню.

Варто зауважити, що вимагати та одержувати зазначену ін­формацію може не будь-яка особа, а лише органи державної ви­конавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства України. Умови для одержання такої інформації мають бути прямо передбачені у пев­них нормативних актах.

Деякі дослідники визначають банківську таємницю як різно­вид комерційної таємниці. З такою позицією не можна погоди­тись, оскільки рівень та порядок віднесення тих чи інших відо­мостей до однієї з зазначених таємниць, а також правове оформ­лення таких дій є зовсім різними.

Комерційною таємницею вважаються будь-які відомості, крім тих, що заборонено відносити до комерційних, які визначають­ся такими самим суб'єктом господарської діяльності. Це означає, що обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю кож­ного з таких суб'єктів, буде різним. Більш того, якщо рішення про віднесення тих чи інших відомостей не прийнято, то режим комерційної таємниці автоматично не виникає. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні ло­кальних актів. На відміну від цього, банківська таємниця не по­требує спеціального оформлення локальними актами, а коло її відо­мостей визначено законом і є однаковим для будь-яких банків та їх клієнтів. Коло осіб, які мають право одержувати відомості, що є банківською таємницею, також встановлюється законом і розши­реному тлумаченню не підлягає. Ніяким іншим особам без зго­ди клієнта банківські відомості передаватись не повинні [3, 219].

Слід підкреслити, що поняття «комерційна таємниця» і «банківська таємниця» використовуються як самостійні, зокре­ма, у ст. 2 Закону України «Про державну таємницю». Водно­час цікавим є той факт, що в чинному законодавстві України не передбачено відповідальності за порушення банківської та­ємниці. Така відповідальність встановлена лише за порушення комерційної таємниці (ст. 1486 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю» та ст. 1487 «Розголошення комерційної та­ємниці» Кримінального кодексу України, ст. 1643 «Недобросо­вісна конкуренція» Кодексу України про адміністративні пра­вопорушення). З викладеного та зі змісту зазначених правових норм випливає висновок про те, що за порушення банківської таємниці можна притягти до відповідальності лише у тому ви­падку, якщо дії винної особи можна кваліфікувати як порушення комерційної таємниці.

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні ін­формації, яку банки та їх службовці одержують у процесі про­фесійної діяльності стосовно економічної та особистої діяльності їх клієнтів. Банківська таємниця є різновидом професійної таємни­ці. Існування банківської таємниці та її необхідність пов'язані з тим, що здійснення банківських операцій і банківської діяльнос­ті в цілому, а також укладення конкретних банківських угод пев­ною мірою являє собою одержання, переробку, збереження і ви­користання інформації, яка, як правило, має високу економічну та іншу цінність. Варто зауважити, що зобов'язання стосовно професійної таємниці встановлюються передусім в інтересах клі­єнта, а не банкіра, оскільки специфіка банківських послуг перед­бачає одержання банком від свого клієнта інформації, від якої дуже часто залежить добробут цього клієнта. Слід підкреслити,

що самі банки в певних випадках теж можуть виступати як клі­єнти інших банків, оскільки мають свої власні рахунки.

Отже, можна зробити висновок, що банківська таємниця — це зобов'язання банку (фінансово-кредитноїустанови) зберігати таєм­ницю за операціями своїх клієнтів.

Питання конфіденційності взаємовідносин банків та їх клієн­тів не є лише питанням тільки їх двосторонніх відносин. Голо­вна роль у регулюванні цих правовідносин належить насамперед державі, оскільки лише держава в особі її уповноважених органів може встановлювати та підтримувати певний правовий порядок створення та передачі будь-якої інформації, надто якщо йдеться про інформацію, яка забезпечує безпеку та стабільність еконо­мічних відносин у країні. У зв'язку з цим є природним закріп­лення у законодавстві гарантій держави щодо збереження конфі­денційної інформації.

15.2. Правоварегламентація банківськоїтаємниці вУкраїні

У ст. 32 Конституції України чітко визначено: «Не допускаєть­ся збирання, зберігання, використання та поширення конфіден­ційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначе­них законом, і лише в інтересах національної безпеки, економіч­ного добробуту та прав людини». У сфері банківської таємниці слід виділити ст. 384 «Вклади громадян у кредитних установах» Цивільного кодексу України, відповідно до якої держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Крім того, відповідно до ст. 23 Закону України «Про господарські товариства» посадові особи цих товариств повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством України та установчими документами товариства.

У законодавстві України немає окремого правового докумен­та в сфері регулювання банківської таємниці. Крім окремих по­силань на банківську таємницю в різних законодавчих актах, є лише одна спеціальна стаття з цього приводу, яка закріплена в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Це ст. 52 «Банківська таємниця», виходячи з положень якої можна виділи­ти два основних аспекти банківської таємниці: зміст банківської таємниці та обмеження дії банківської таємниці.

Змістом банківської таємниці є збереження та нерозповсюджен-ня банками (їх службовцями) інформації щодо операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Отже, банківська таємниця по­ширюється і на центральний банк держави.

Що стосується обмеження банківської таємниці, то слід під­креслити неможливість її існування в абсолютній та безумовній формі. Прикладом цього може бути той факт, що навіть у своєму діловому листуванні клієнт обов'язково зазначає свої банківські

реквізити. До того ж зобов'язання банкірів зберігати інформацію завжди поступалися перед дією інших інститутів (кримінальне слідство, судовий процес, спадкове право тощо). При цьому вар­то зауважити, що порядок розкриття інформації стосовно фізич­ної особи відрізняється від такого порядку щодо юридичної осо­би. Це пов'язано безпосередньо з захистом приватного життя людини.

Згідно зі ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» довідки щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям, органам державної по­даткової служби з питань оподаткування, органам Пенсійного фонду України з питань сплати страхових внесків, а також у ви­падках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимо-нопольного комітету України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та аудиторським організаціям.

Водночас довідки щодо рахунків і вкладів громадян видають­ся, крім самих клієнтів та їх представників, також судам, орга­нам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції у справах, що знаходяться в їх провадженні. Довідки що­до рахунків і вкладів у разі смерті їх власника видаються особам, зазначеним банку власником рахунку і вкладу в заповідальному розпорядженні, державним нотаріальним конторам у справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним кон­сульським установам.

Якщо стосовно юридичних осіб законодавством можуть бути передбачені додаткові випадки надання інформації окремим пра­воохоронним та контролюючим органам, то щодо фізичних осіб перелік випадків розкриття банками банківської таємниці чітко визначено і цей перелік згідно зі ст. 52 зазначеного Закону не підлягає розширенню.

У зв'язку з цим слід навести приклади додаткового законо­давчого регулювання розкриття банківської таємниці. Так, згідно зі ст.12 Закону України «Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р. спе­ціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю на письмову вимогу їх керівників мають право одержувати від бан­ків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інфор­мацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

Необхідно виділити суперечності положень цього Закону та Закону «Про банки і банківську діяльність» у сфері одержання інформації про ті чи інші дії фізичних осіб. Суперечності поля­гають у тому, що згідно з Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність» така інформація надається лише за наявності у провадженні спеціальних органів конкретних справ, а згідно з Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» ніякі обмеження для одержання ін-

 


формації не встановлені, тобто існує певна колізія норм різних законів. З огляду на те, що для банків спеціальним законом є За­кон «Про банки і банківську діяльність», а також на те, що пи­тання банківської таємниці окремо чітко регулюються тільки цим Законом, можна зробити висновок щодо пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» перед іншими законами в сфері збереження банківської таємниці.

Подібні колізії правових норм трапляються і при реалізації положень деяких інших законів. Проте у будь-якому разі пробле­му розкриття інформації, що становить банківську таємницю, слід вирішувати виходячи з пріоритетності норм Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Окремо слід спинитись на порядку одержання органами по­даткової служби інформації, що становить банківську таємницю. Ці питання, крім ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність», знайшли своє відображення і в податковому законо­давстві. Так, згідно з п. 2 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи податкової служби мають право одержувати безоплатно від організацій, включаючи Націо­нальний банк України та його установи, комерційні банки та ін­ші фінансово-кредитні установи, певну інформацію у порядку, визначеному законодавством.

Зазначений порядок одержання інформації та покладення у зв'язку з цим на банки зобов'язань чітко врегульовані у Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону банки та інші фінансово-кредитні установи зобов'я­зані подавати державним податковим органам на їх запит відо­мості про наявність і рух коштів на розрахункових та інших ра­хунках платників податків — клієнтів цих установ. Таким чином, банки можуть надавати податковим органам інформацію, що ста­новить банківську таємницю, лише на конкретний запит цих ор­ганів, а будь-які вимоги щодо систематичного одержання такої інформації є такими, що суперечать чинному законодавству.

Ще одним цікавим моментом, пов'язаним з банківською та­ємницею та її межами, є функціонування в Україні анонімних ва­лютних рахунків, правовий режим яких передбачає відсутність повної інформації про власника рахунку навіть у банку. Зазначені рахунки почали функціонувати в Україні в результаті прийняття Указу Президента України «Про відкриття анонімних валютних рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)» за № 679 від 1 серпня 1995 р. та постанови Правління Національного банку України за № 205 від 16 серпня 1995 р., якою було затверджено «Порядок відкриття та функціонування анонімних валютних ра­хунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів)».

Слід зазначити, що повна відсутність інформації про клієнтів банків є передумовою для зловживань у фінансовій сфері та ле­галізації кримінальних доходів, а тому існування подібної ситуа­ції у банківській системі тієї чи іншої країни негативно сприй­мається міжнародним співтовариством. На сьогодні ці питання

знайшли своє відображення і у міжнародному праві, про що свід­чить прийняття багатосторонніх міжнародних договорів у сфері банківського нагляду та боротьби з відмиванням брудних гро­шей. Слід зазначити, що Україна теж бере участь у цих догово­рах. Зокрема, 17 грудня 1997 р. Україною ратифікована Конвен­ція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одер­жаних злочинним шляхом. З прийняттям певних міжнародних зобов'язань постає питання про необхідність імплементації норм міжнародного права у національне законодавство, а тому анонім­ність рахунків поступово має бути знята.

Як свідчить міжнародна практика, на зміну анонімним рахун­кам приходять, як правило, «кодовані» рахунки, оскільки право­вий режим відкриття та функціонування цих рахунків дає змогу максимально враховувати інтереси їх власників щодо обмеження кола осіб, які мають доступ до їх приватної інформації у фінан­совій сфері (ці рахунки обслуговують окремі спеціально призна­чені службові особи банку), і водночас забезпечити можливість правоохоронним органам ідентифікувати особистість власника цього рахунку (оскільки власник кодованого рахунку, на відміну від анонімного, для банку є відомим).

Реалізація на практиці положень щодо припинення функціо­нування анонімних рахунків в Україні почала знаходити своє правове оформлення у зв'язку з виданням Президентом України Указу «Про деякі питання захисту банківської таємниці» за № 805 від 21 липня 1998 р. Відповідно до цього Указу банкам заборонено відкривати анонімні валютні рахунки фізичним осо­бам (резидентам і нерезидентам), а зарахування нарахованих від­сотків за вже відкритими анонімними валютними рахунками фі­зичних осіб (резидентів і нерезидентів) банки мають право здій­снювати відповідно до строків, визначених умовами цих вкладів, але за період не пізніше 1 липня 1999 р.

На виконання цього Указу Національним банком України прийнято Інструкцію про порядок відкриття та функціонування кодованих рахунків фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) у іноземній валюті та національній валюті України, яка затвердже­на постановою Правління Національного банку України за № 469 від 9 листопада 1998 р.

Загальновідомо, що основний обсяг інформації зберігається на паперових носіях у вигляді тих чи інших документів. У зв'яз­ку з цим є дуже важливим з'ясування строків зберігання банка­ми конкретних документів. Виходячи з своєї компетенції, Націо­нальний банк України прийняв відповідний документ з цього приводу — Перелік документів Національного банку України, ус­танов і організацій його системи, акціонерно-комерційних та ко­мерційних банків України із зазначенням строків зберігання, який затверджений постановою Правління Національного банку України за № 327 від 23 грудня 1996 р.

Повертаючись до суті банківської таємниці, слід підкреслити, що вона є водночас засобом захисту особистості клієнта, охоро­ни ділової таємниці та зміцнює довіру до національної банківсь-ч

кої системи, яка діє в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, тим більше, що останнім часом активізувався процес експансії в Україну іноземного банківського капіталу. У зв'язку з цим про­блема законодавчого регулювання банківської таємниці все біль­ше загострюється і, крім чіткого матеріального закріплення, по­требує розроблення ґрунтовних процесуальних механізмів із за­значених питань.

Оптимальним вирішенням проблеми банківської таємниці було б закріплення на рівні закону відповідної норми, згідно з якою право на одержання третіми особами інформації, що ста­новить банківську таємницю, стало б можливим лише на підставі судового рішення. Такий порядок розкриття банківської таємни­ці із одночасним встановленням кримінальної відповідальності за розголошення банківської таємниці дав би змогу уникнути можливих зловживань при одержанні і використанні інформації про наявність і рух коштів та забезпечив би гарантії захисту прав та законних інтересів юридичних і фізичних осіб. Крім того, на­явність відповідного судового рішення у наведеній ситуації пов­ністю узгоджується з вимогами ст. 124 Конституції України, від­повідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.027 с.)