Банківське право: предмет і метод

^ Конституція України про засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків

^ Поняття банківського законодавства і банківського права

^ Предмет і метод банківського права

^ Необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм національного законодавства в банківській Сфері відповідно до директив Європейського Союзу

Банківське право більшість правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківсь­кої діяльності. В юридичній літературі термін «банківське право» вживається як самостійне поняття. За своїм змістом воно відріз­няється від поняття «банківське законодавство» [9, 13]. Щоб по­казати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важ­ливо з'ясувати поняття «банківське законодавство». Банківське законодавство є самостійною юридичною категорією і воно по­в'язане з банківським правом.

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження право­вих норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: норма­тивно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єк­тами відповідно до законів України.

Банківське законодавство як галузь системи законодавства України обумовлене передусім потребами практики, зокрема банківською діяльністю і банківською справою.

У сфері грошово-кредитних відносин банки та кредитні уста­нови здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. Су­б'єктами, що вступають у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають правовідносини, що потребує різнопланової ді­яльності банків у зв'язку із проведенням розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних операцій, збереженням грошей тощо.

Розділ 2. Банківське право: предмет і метод =====

Коли панувало монопольне право держави здійснювати грошово-кредитну діяльність та дозволялось функціонування тільки державних банків (період існування СРСР), між юридичними та фізичними особами з банками складалися в основному горизонтальні відносини, які регулювались нормами цивільного та фі­нансового права. У законодавстві вони мали назву «розрахункові і кредитні правовідносини». Усі грошові та кредитні кошти, з якими раніше працювали державні банки — Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР та інші, були частиною державних фінансів незалежно від їх власників. Банківська діяльність за тих умов бу­ла переважно касовою та ощадною за характером операцій і то­му відносини, які складались у кредитній сфері, були обмежени­ми і головним чином публічно-правовими.

Фінансові відносини, які обумовлювалися існуванням лише грошових ресурсів у вигляді державного кредиту, мали планово-розподільчий характер, а відсутність ринкової економіки та при­ватної форми власності не стимулювали створення розвиненої законодавчої бази у кредитній сфері. За таких умов державний кредит, як слушно зазначав професор П. С. Пацурківський, був домінуючим, що було пов'язано з функціонуванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів. Він був вагомою складо­вою фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знахо­диться у її власності. Однак це лише уявна, потенційна застава [10, 143]. Відносини в галузі державного кредиту, який здійсню­вали банки держави, регулювались нормами двох галузей зако­нодавства — цивільного і фінансового.

У договірній сфері, коли надавався державний кредит, дер­жава виступала позичальником, але за цивільним законодавст­вом вона встановлювала всі умови цих відносин в імперативно­му порядку (види, строки, відплатність тощо).

У фінансовій сфері законодавчими актами регулювались відносини щодо формування централізованих фондів, сплати по­датків, обов'язкового державного страхування тощо.

Уся діяльність кредитної системи, яка наче і вважалась само­стійною ланкою загальнодержавних фінансів, на практиці була тісно пов'язана з Державним бюджетом по використанню його фінансових ресурсів і фактично була підпорядкована єдиній бю­джетній політиці.

Професор Л. К. Воронова узагальнила з позицій фінансово­го права місце та роль банків і кредитних установ у галузі загаль­нодержавних фінансів, коли держава безпосередньо чи в особі уповноважених фінансових і кредитних органів сама мобілізує, розподіляє і витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, установи соціально-культурної сфери, оборону, охорону право­порядку в країні, управління, створення матеріальних і фінансо­вих резервів [17, 6].

Існує багато інших прикладів, коли звужене тлумачення фінан­сів ортодоксальними юристами-фінансистами обмежує водночас

існуючу різноманітність товарно-грошових відносин, правова фор­ма яких не може бути лише імперативно встановленою з боку дер­жави. Досить показовою є точка зору професора А. І. Худякова, який категорично зазначав: «Що стосується нашої позиції, то ми, пов'язуючи поняття «фінанси» і «фінансове право» (точніше, його предмет), поділяємо думку авторів, які визначають фінанси атри­бутом держави, а державу — атрибутом фінансів» [19, 11].

Якщо фінансові відносини в суспільстві мають бути за зміс­том державно-владними з імперативним характером норм і охоп­люватись фінансовою діяльністю держави, як стверджують фа­хівці фінансового права, то такий підхід не залишає місця іс­нуванню недержавної кредитної системи, зокрема, комерційних банків, різноманітних кредитних установ і спілок, фінанси яких є недержавними за своєю природою і правовою формою.

З'ясуємо, як це співвідноситься з конституційними засадами функціонування фінансового, грошового і кредитного ринків в Україні. У пункті 1 частини другої ст. 92 Конституції України закріплено: «Виключно законами України встановлюються:...за­сади створення і функціонування фінансового, грошового, кре­дитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України». Тобто Кон­ституція України встановлює зовсім іншу позицію. Але якшо брати до уваги позицію прихильників домінуючої та визначаль­ної ролі державних фінансів у кредитних відносинах, то існуван­ня згідно з конституційною нормою ринку кредитів і обмежен­ня кредитних відносин державними фінансами, як стверджують деякі вчені-юристи, є взаємовиключними. Таким чином, у нау­кових колах наявні погляди, які значною мірою консервативні, оскільки не відповідають потребам практики.

У поясненні визначальних конституційних засад розвитку бан­ківського законодавства та його змісту варто згадати думку фран­цузького вченого П. М. Годме, який підкреслював: «Ні в якому разі не слід забувати про фундаментальну відмінність між держав­ними і приватними фінансами. Основна відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру від­соткової ставки. Стан же і динаміка державних фінансів визнача­ються рішеннями держави і діями публічної влади» [4, 42].

Цих відмінностей цілком достатньо, щоб розглядати фінан­сову, банківську (кредитну) та грошову сфери як самостійно функціонуючі ринки, стверджуючи, що фінансове законодавство не поглинає банківське, яке, незважаючи на свій зв'язок з дер­жавним кредитуванням, грошовим обігом у державі та іншими державними атрибутами, має свою чітко окреслену сферу. Тому банківське законодавство цілком правомірно вважати самостій­ною галуззю загальної системи законодавства в Україні.

Розглядаючи поняття банківського законодавства, важливо ок­реслити його риси:

• воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового ре­гулювання в Конституції та законах України, нормативно-правових актах стосовно банківської діяльності, функціону­вання кредитних установ та банківської справи;
• як галузь загальної системи законодавства має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права (закони та підзаконні акти);
• у банківському законодавстві законодавчі акти поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у по­слідовності за їх юридичною силою;
• нормативно-правові акти розрізняються за предметом відання і повноваженнями владних суб'єктів держави (Верховна Рада України, Президент України і Національний банк України) і не можуть видаватися органами державної виконавчої влади без законодавчого доручення;
• первинним елементом цього законодавства є стаття законо­давчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;
• воно безпосередньо пов'язане з регулюванням статусу гро­шей, цінних паперів та фінансовою діяльністю юридичних та фізичних осіб, а також з банківською діяльністю та власне банківською справою;
• використовує як імперативні, так і диспозитивні методи ре­гулювання банківських правовідносин, про що свідчить по­рівняльна таблиця на прикладі різних країн.

Законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності, які застосовуються в окремих країнах

Види операцій Країни	Операції з цінними паперами	Вкладення у нерухомість	Операції страхування	Лізинг	Готівковий обіг валюти
США	Обмеження	Обмеження	Обмеження	Обмеження	Обмеження
Велико-	—	Високий	—	—	Обмеження
британія		показник ризику
Німеччина		Високий показник ризику	Заборонені	Високий показник ризику	Обмеження
Франція	—	—	Заборонені	—	Обмеження
Японія	Обмеження	—	Заборонені	Заборонений	Обмеження
Україна	—	Обмеження	Заборонені	—	Обмеження

Отже, характеризуючи поняття «банківське законодавство», більш зрозумілим стає поняття «банківське право».

Які характерні риси банківського права?

Як правова категорія воно означає внутрішню будову право­вих норм будь-якої галузі. Системний характер групування норм

банківського права має об'єктивний характер, а банківського за­конодавства — суб'єктивний, виходячи з потреб банківської прак­тики.

У банківському праві як галузі права існують класичні інсти­тути права, окремі групи однорідних за характером норм, а та­кож спеціальні норми та інші ознаки структури побудови норм, які регулюють самостійну сферу суспільних відносин.

Первинним елементом системи банківського права є норма права, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції (не плу­тати із статтею нормативного акта, яка не завжди містить всі три структурні елементи правової норми).

Банківське право характеризується стабільністю правових по­ложень, але не позбавлене динамізму, що свідчить про зміни, до­повнення галузі права новими правовими інститутами та норма­ми спеціального призначення (перехідні положення закону, по­рядок його введення та інші).

Банківське право має свої юридичні властивості, принципи та інститути (нормативна сторона), а також сукупність суб'єктів — правових установ (організаційна сторона), що дає підстави розгля­дати його як систему права. Накопичення законодавства в регулю­ванні банківської діяльності і банківської справи висуває необхід­ність виділення нових ланок у структурі банківського права (страху­вання депозитів, договір банківського рахунку, банківська таємни­ця, капітал банків та інше). Таким чином, як реалістично зазначає російський професор А. І. Бобилєв, у сучасний період відбувається характерний процес становлення банківського права [2, 24].

Якщо порівняти поняття «банківське законодавство» і «бан­ківське право», ми впевнено можемо стверджувати, що вони взає­мопов'язані між собою.

Але не можна обминути і дискусійності цього питання. Виз­начаючи поняття «банківське законодавство», вчені-юристи тра­диційних поглядів на фінансове право як галузь заперечують проти банківського права, ігноруючи всі ознаки його предмета. У 60—70-х роках банківське право «аргіогі» вважали підгалуззю фінансового права, і це було зрозуміло, оскільки тоді більша ча­стина правовідносин за участю банку мала фінансово-правовий характер. Поняття фінансових органів та кредитних установ роз­глядалися як тотожні [12, 161]. Проте Л. Г. Єфимова у своєму навчальному посібнику виходить за межі консервативних погля­дів, і при цьому без будь-яких пояснень стверджує, що «банківсь­ке право не є ані самостійною галуззю права, ані підгалуззю пра­ва» [7, 16]. Відповідь на запитання, чому так вважають окремі на­уковці, ми знайдемо у зарубіжних теоретичних джерелах.

Цікавими з точки зору розвитку наукової думки і практичної реалізації нових сучасних ідей про банківське право як самостій­ну комплексну галузь законодавства і галузь права є підручники зарубіжних авторів, зокрема, К. Гавалди та Ж. Стуффле [3], П. Годме [4], Р. Кольса [8], А. Полларда, Ж. Пассейка, К. Елліса та Ж. Дейлі [11] та багатьох інших.

Н. Ю. Єрпилєва узагальнила правові ідеї та міжнародний дос­від у цій галузі в монографії «Міжнародне банківське право» [6]. Послідовний у своїй концепції та правових поглядах професор Г. А. Тосунян збагатив науку банківського права відомою моно­графією «Банковское дело и банковское законодательство Рос-сии: опьіт, проблеми и перспективи» [14]. В Україні теорія бан­ківського права не набула належного рівня розвитку, оскільки вчені-юристи недостатньо приділяли уваги цій сфері знань.

Сучасна наука банківського права має свої історичні вито­ки — значним внеском збагатив розвиток теорії банківського права видатний банківський юрист М. М. Агарков, який ще на­прикінці 20-х років уперше опублікував курс лекцій «Основи банкового права» [1].

Цей невеликий за обсягом екскурс про погляди та наукові пра­ці вчених-юристів є лише загальним контуром і дає можливість скласти уявлення про становлення категорії «банківське право». Його користь полягає у засвоєнні теорії та практики банківсько­го права, оскільки важливо сформувати власний погляд на питан­ня: чи є банківське право самостійною галуззю системи права, що тісно пов'язана з більш загальною проблемою — праворозумінням.

Безперечно, у науці мають право на існування різні теоретич­ні моделі правової дійсності, але юридична кваліфікація право­вих явищ не повинна приводити до заперечення наявності самих явищ. Тому розглядаючи банківське право як самостійну галузь права, звернемося до питання про предмет та метод банківсько­го права. Відомо, що будь-яка галузь права характеризується ци­ми категоріями. Що вони означають?

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспіль­них відносин спрямована дія норми права. Суспільні відносини, які складаються у сфері банківської та кредитної діяльності — це об'єктивна основа, яка обумовлює банківське право і вносить у нього систематизуючі ознаки.

Отже, під предметом банківського права слід розуміти само­стійну групу суспільних відносин, які виникають у процесі організа­ції, функціонування і розвитку банківської системи України, охоп­люють банківську діяльність і банківську справу, якою безпосеред­ньо займається Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, а також відносини, що регулюються нормами права в інтересах громадянина, банків та держави.

Таке визначення предмета встановлює межі дисципліни, яка вивчає сукупність норм банківського права і дає можливість орі­єнтуватись на ключові категорії: «банківська діяльність», «бан­ківська справа», «банківські правовідносини», «принципи бан­ківського права», «суб'єкти банківського права», а також «нор­мативні регулятори».

Професор М. М. Агарков, відкриваючи у 1929 р. курс лекцій з банківського права, починав розгляд предмета з пояснення Віванте сутності банку: «Банк є торгове підприємство, яке зби­рає капітали для систематичного їх розподілу шляхом кредитних

 

операцій» [1, 6]. Порівняємо це визначення з сучасним понят­тям банку, яке наводиться у ст. 1 Закону України «Про Націо­нальний банк України»: «Банк — це юридична особа, яка на під­ставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах».

Отже, головною ознакою банків, у наведених прикладах визна­чення цього поняття є банківська діяльність і банківська справа.

Категорія «банківська діяльність» у загальному вигляді озна­чає сукупність постійно або систематично здійснюваних опера­цій різних видів щодо грошей та інших фінансових інструментів, що підпорядковано досягненню єдиної мети — використанню грошей для отримання прибутку.

Банківські операції, які відображають банківську діяльність, це, по суті, угоди, які за своєю правовою природою спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вони складають предмет діяльності банків, наприклад, прийом вкладів, облік векселів, відкриття банківського рахунку та інші.

Загальноприйнято ще з кінця XIX ст. поділяти банківські операції на активні та пасивні (див. схему 1), коли банк видає кредит і водночас сам є позичальником грошей.

 

Банківські операції

 

Активні операції Пасивні операції

 

Операції з готівкою, касове Операції з валютними цінностями

обслуговування фізичних і

юридичних осіб

 

Розрахункові операції Видача банківських гарантій

 

Залучення коштів фізичних та Інкасація коштів, векселів, платіжних документів юридичних осіб у вклади

 

Залучення у вклади

і розміщення дорогоцінних

металів

Інші операції та види діяльності

Схема 1. Банківські операції

Розділ 2. Банківське право: предмет і метод ■■

Термін «банківські операції» широко вживається у Законі України «Про Національний банк України» (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).

Банківські операції регулюються нормами закону і здійсню­ються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках. Це пов'язано з принципом виключної пра­воздатності банків та кредитних установ на підставі ліцензій здій­снювати операції з грошима, цінними паперами, дорогоцінними металами тощо.

Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікулін, може бути пов'язана зі створенням групи кредит­них установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних ус­танов та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськи­ми операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація за­ставного майна як умова невиконання угоди) [15, 36].

Категорія «банківська справа» стосується також кола суспіль­них відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуван­ням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, ін­касуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту, веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону «Про На­ціональний банк України».

У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватно-правові пра­вовідносини (кредитні угоди, депозитні рахунки).

Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:

— майнові — пов'язані з грошима, цінними паперами або май­ном;

— немайнові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;

— організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура бан­ку, ведення обліку і забезпечення трудових прав персоналу банку.

За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на ма­теріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом «Про Національний банк України» права центральному банку здійснювати банківське регулювання та на­гляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у бан­ківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є без­посередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між со­бою, мають власне статутне становище.

Нормами статутного права визначається статус Національно­го банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської ді­яльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід на­голосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність бан­ківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактич­ного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'яз­ково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Тра­диційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в яко­му містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських право­відносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного бан­ківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінан­сово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси гос­подарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, норматив­но-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують бан­ківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних су­дових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських право­відносин.

Специфіка застосування методів правового регулювання бан­ківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу фор­му нормативно-правового акта, який видається від імені держа­ви уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важ­ливі завдання:

— посилити характер прямої дії банківського законодавства;

— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів ко­мерційних банків, визначених законами;

— обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка грунтується на вільній конкуренції;

— забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капі­талу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ри­зику на одного позичальника, страхування банківських депо­зитів та іншими);

— розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіж­них країн.

У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регу­лювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфіка­ції (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Євро­пейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Євро­пейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосу­ються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за до­помогою національного законодавства*. Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення міні­мальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо бан­ківської діяльності:

— Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямо­вані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у ба­гатьох видах фінансової діяльності на території держав-учас-ниць;

— Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власно­го фонду для кредитних установ;

— Директива банківського коефіцієнта платоспроможності виз­начає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредит­них установ;

* Більшість директив щодо банківської діяльності були прийняті на підставі пункту 2 ст. 57 До­говору про Європейську Економічну Співдружність, що передбачає свободу започаткуван-ня і здійснення незалежної професійної діяльності.

зо

Загальна частина

 

— Директива великої незахищеності передбачає нагляд та кон­троль за великими ризиками кредитних установ;

— Друга консолідаційна директива нагляду формулює принци­пи нагляду за діяльністю кредитних установ на консоліда-ційній основі. Директива може також застосовуватись стосов­но небанківських інвестиційних фірм;

— Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ. її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних уста­нов, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспро­можністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспро­можності кредитних установ Європейська Співдружність прий­няла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кре­дитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче се­реднього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює за­стосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсот­ками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними ус­тановами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківсько­го нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законо­давства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клі­єнтами банків у ринкових умовах. Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України «Про комплексні за­ходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки» від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. І. Хімічевої [18, 35], є державно-владними майно­вими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосу­ються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин,

31

водночас утворюють самостійну групу відносин з власним мето­дом правового регулювання.

При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відно­сини складаються у банківській сфері. Метод правового регулю­вання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засоба­ми та прийомами.

Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з - предметом банківського права метод виступає юридичним кри­терієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву [15, 42].

У банківському праві застосовується метод рівності сторін (су­б'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного ре­гулювання (метод автономії) є:

— рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про ін­дивідуально-регулятивне значення кредитного договору;

— автономія учасників правовідносин, що означає здатність фі­зичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;

— самостійність учасників правовідносин, що відображає мож­ливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відпо­відальність за своїми зобов'язаннями.

Застосування у банківському праві публічно-правового методу

свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпоряд­кування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі харак­терні риси:

— обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторо­нами не передбачається;

— реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;

— застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).

Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка пред­мета правового регулювання банківської діяльності обумовлює за­стосування різних методів і засобів правового впливу на суспіль­ні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.

Література

1. Агарков М. М. Основьі банкового права: Учение о ценньїх бумагах. Изд. 2-е. - М., 1994.

2. Бобилев А. И. Современное толкование системи права и системи за-конодательства // Государство и право. — 1998. — № 2.

3. Гавалда К., Стуффле Ж. Банковское право (Учреждения — Счета — Операции — Услуги): Пер. с фр. / Под ред. В. Я. Лисняка. — М., 1996.

4. Годме П. М. Финансовое право. — М., 1979.

5. Долан 3., Кемпбелл К., Кемпбелл Р. Деньги, банковское дело и денеж-но-кредитная политика. — М.-Л., 1991.

6. Ергшлева Н. Ю. Международное банковское право. — М., 1998.

7. Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебн. и практ. пособие. — М., 1994.

8. Кольс Р, Банковское право. — Мюнхен, 1994.

9. Олейник О. М. Основи банковского права: Курс лекций. — М., 1997.

10. Пацурківський П. С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. — Чернівці, 1997.

11. Помард А. М., Пассейк Ж. Г., Зллис К. X., Дейли Ж. П. Банковское право США. - М., 1992.

12. Ровинский Е. А. Основнне вопросьі теории финансового права. — М., 1960.

13. Сьірбу Т. Г. Проблеми правового регулирования банковской деятель-ности // Государство и право. — 1999. — № 6.

14. Тосунян Г. А. Банковское дело и банковское законодательство в Рос-сии: Опит, проблеми, перспективи. — М., 1995.

15. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Предмет и метод банковского права // Государство и право. — 1998. — № 9.

16. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю. Принципи банковского права //Государ­ство и право. — 1998. — № 11.

17. Фінансове право (за законодавством України) / За ред. Л.К.Вороно­вої та Д. А. Бекерської. — К., 1995.

18. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. — М., 1996.

19. Худяков А. И. Основи теории финансового права. — Алма-Ата, 1995.

Розділ З