Історія виникнення та розвитку правового регулювання банківської діяльності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія виникнення та розвитку правового регулювання банківської діяльності



На думку істориків, ще 2300 років до нашої ери у халдеїв були торгові компанії, які поряд з виконанням своїх безпосе­редніх функцій видавали також позики. Згадки про перші відок­ремлені кредитні операції відносяться до VI століття до нашої гри.

Банк як економічно-правове явище відомий з давніх часів. У давнину існували деякі установи, які виконували функції банків. В історичній літературі є вказівки на те, що банки функціонува­ли у Вавилоні, Давній Греції, Єгипті, Римі. Вони виконували різноманітні операції — від комісійних операцій по купівлі, про­дажу та платежів за рахунок клієнтів до видачі кредитів та висту­пу в особі поручителя та довіреної особи при здійсненні різно­манітних актів та угод. Наприклад, у VIII ст. до нашої ери Ва­вілонський банк приймав грошові вклади, надавав кредити і навіть, випускав банківські білети «гуду».

У Вавилоні розвивалися лихварство та обмінна справа. Дер­жава намагалася вже тоді юридичне регулювати приватні кре­дитні відносини та захищати інтереси лихварів. У Греції бан­ківські операції спочатку здійснювалися жрецями. У зв'язку з інтенсивним розвитком торгівлі збільшилася потреба в кредиті, а це сприяло подальшому розвитку цього виду діяльності. Слід зазначити, що разом з приватними банкірами великі банківські операції проводили храми. Найдавніші храми в Греції були своє­рідними банками та місцем збереження грошей.

Про характер зовнішньоекономічних зв'язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна су­дити з цілого ряду історичних свідчень, до яких належать, на­самперед, державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи. Одним з таких документів, що на­дійшов до нас, є «Руська правда», перші відомості про яку відно­сять до часів Ярослава Мудрого (1019—10 54). Дальшого розвит­ку вона набула в період князювання Володимира Мономаха (1113—1125). «Руська правда» являє собою зведення законів, що характеризують систему майнових відносин і відповідальність за порушення права феодальної власності.

В «Руській правді» зафіксовані терміни, що виражали певні економічні та зовнішньоекономічні відносини того часу (наприклад, «істоє» — позичковий капітал, «раз» — процент, «товар» та інші). Головною формою покарання за різні порушення еконо­мічного характеру в Київській Русі виступали грошові штрафи. Згадування про це в «Руській правді» важливе для нас і тому, що тут наводяться види грошей та їх форми, які були значно поши­рені при здійсненні зовнішньоторгових операцій. Саме слово «деньги» (татарського походження, означає в перекладі «дзвінка монета») увійшло в російську мову не раніше XIII ст. У Київській Русі були в обігу куни або гривни кун. Гривна кун — це злиток срібла в 1/2 фунта, який виступав найбільшою одиницею об­міну на давньоруському ринку аж до XIV ст. Гривна кун дорів­нювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 резанам. Ногати, куни та резани — хутрові грошові одиниці. Одночасно з хутровими грошима в обігу знаходились і металеві гроші інших країн (диргеми, арабські монети VIII-X століття). Власні металеві (срібні) моне­ти в Стародавній Русі почали карбувати при князюванні київсь­кого князя Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювались і хутром, і металевими грошима, а досить часто двома валютами.

В історичних джерелах не згадується про існування в За­порізькій Січі банківсько-кредитної системи, лихварства, що, як правило, супроводжують товарно-грошовий обмін. З одного боку, це можна пояснити демократизмом всього суспільно-полі­тичного та громадського устрою Січі із суворим напіввоєнним способом життя запоріжців, з іншого — недостатнім розвитком сфери товарно-грошового обміну, переважно натуральним ха­рактером їхнього господарства, опосередкуванням вартісної і ^ деякої уречевленої частин вироблюваного і споживаного про­дукту Московською державою. Це знаходило свій вираз у більш-менш регулярній царській грошовій та хлібній платні запорізь­ким козакам (щорічно 6—7 тисяч крб. за 1 000 пудів борошна).

У міру зростання міжнародної торгівлі розвивалася обмінна справа. Обмінні контори, які виникали, являли собою установи, що спеціалізувалися на обміні грошей. Чеканка різноманітними феодалами власних монет та швидке їх псування потребували обміну різноманітних валют. Обмін національної валюти на іно­земну та навпаки — основна функція таких контор. Обмінні контори були також попередниками банків. Вихідні позиції роз­витку банківської справи були визначені в діяльності міняйл в середині століття в Італії. Слово «банк» походить від слова «banca», що означає стіл, на якому середньовічні міняйли розкладали монети в мішках і сосудах.

«Banherii» ~ так називалися уже в XII столітті лихварі у Генуї. Від слова «banca» походить також вираз «банкрот». Коли лихвар зловживав чиюсь довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, — banca rotto.

У середньовіччі центрами банківської справи були італійські та деякі німецькі держави. Італія виступала центром більшості торгових шляхів, які зв'язували Європу з країнами Сходу. До цієї країни надходили грошові податки на утримання церкви (папська десятина). На цьому благодатному ґрунті і з'являється особливий клас лихварів, які поступово розширювали коло своїх операцій від простого обміну грошей до обслуговування торго­вого та грошового обігу за допомогою безготівкових розрахунків. До цього часу відноситься поява та широке розповсюдження векселів, які є основним засобом здійснення безготівкових пла­тежів.

Банки, які стали попередниками сучасних банківських під­приємств, виникли в Італії наприкінці XVI століття, а на почат­ку XVII століття вони були організовані у Німеччині та Нідер­ландах. Постійно зростаючий торговий обіг, бурхливий розви­ток промисловості і т.д. сприяли росту кількості банків в Європі. До кінця XVII століття вони стають невід'ємною частиною на­ціональних економік всіх розвинутих країн, зосередивши у своїх руках практично весь грошовий оборот і активно впливаючи на нього.

Історія розвитку банків в Україні має свої особливості.

Так, перші кредитні установи в Україні з'явилися значно пізніше, ніж в Європі, приблизно в середині XVIII століття. Якщо в європейських країнах спочатку стали функціонувати приватні комерційні банки, а тільки потім з'являлись державні, то в Ук­раїні процес був оберненим. Організація перших комерційних банків в Україні відноситься до кінця XIX століття.

Таке становище було пов'язане, перш за все, із централіза­цією влади в Україні, яка відбивалася на всіх аспектах суспіль­ного розвитку. В умовах довготривалого існування кріпосного права нові відносини не могли одержати відповідного розвитку, отже, не було і об'єктивної необхідності створення банківської системи недержавного типу.

Після відміни кріпосного права, внаслідок проведення ціло­го комплексу економічних реформ в останні десятиліттяXIXстоліття, масштаби ринку товарів та послуг в Україні різко роз­ширилися. Це позитивно відобразилося на розвитку банківської системи.Як відомо, попит породжує пропозицію, і останні роки XIX століття позначені бурхливим розвитком вітчизняної бан­ківської системи.

Як правило, банки створювалися на акціонерній основі, за­лучаючи капітал із всіх прошарків суспільства. При цьому суттє­ва увага приділялася стійкості та ліквідності банків. З цією метою банками створювалися значні резервні фонди. Крім того, банки надавали суттєві пільги (як економічного, так і організаційного плану) тим клієнтам, які вносили великі суми грошей.

Серед банківських операцій цього часу особливо популяр­ними були позички під заставу товарів. Причому надавали Їх не тільки комерційні банки, але і відділення Державного банку. Значну увагу банки приділяли обліку векселів функціонуючих підприємців, здійснюючи переоблік у випадку недостачі коштів у Державному банку. Операції з векселями приносили комер­ційним банкам чималий прибуток. Ріст популярності та курсів акцій банків на цей час був досить значним.

Декретом ВЦІК «Про націоналізацію банків» від 27 грудня 1917 року банківська система була, по суті, ліквідована. Так, відповідно до цього Декрету:

1. Банківська справа оголошувалася державною монополією.

2. Приватні акціонерні банки та банківські контори, які існу­вали в той час, об'єднувалися із Державним банком.

3. Активи і пасиви підприємств, які ліквідовувалися, перей­малися Державним банком.

4. Тимчасове управління справами приватних банків пере­давалося раді Державного банку.

Нова економічна політика дещо пожвавила національну бан­ківську систему, проте комерційні принципи ЇЇ організації були поступово замінені адміністративними, заборонялись вексельні операції, були закриті товарні та фондові біржі. З кінця 20-х років і до 1987 року у країні існувала гіпертрофована банківська система, основним завданням якої був механічний перерозподіл загальнодержавного позикового фонду між різними ланками національної економічної системи на неекономічних принципах.

Банківська система в умовах державної монополії банківсь­кої справи являла собою систему державних установ. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР 1936 року І ст. 11 Конституції СРСР 1977 року, банки були виключно власністю держави і знаходи­лися у повній залежності від органів державної влади. Відсутність банківського законодавства призвела до того, що діяльність бан­ківської системи регулювалась інструкціями і розпорядженнями державних органів та Державного банку, який, по суті, функці­онував як «Міністерство банків». Держбанк керував банківською системою в основному адміністративними методами і формаль­но ніс нарівні з Урядом СРСР, Урядами союзних республік, їх центральними та місцевими органами влади відповідальність по зобов'язаннях всіх підлеглих йому кредитних установ.

До 1987 року банківська система включала в себе три банки монополісти: Держбанк, Будбанк та Зовнішторгбанк. Держбанк, будучи емісійним інститутом, в той же час був центром корот­кострокового кредитування, здійснення касового і розрахунко­вого обслуговування господарства. Поєднання емісійних функцій та функцій по розрахунково-кредитному обслуговуванню клі­єнтури, монопольне закріплення їх за одним банком перетво­рювало Держбанк в орган державного управління і контролю.

В умовах адміністративно-командної системи управління економікою кредитні відносини носили формальний характер. Держбанк володів практично необмеженою монополією на кре­дитні ресурси. На його рахунках автоматично акумулювались всі вільні грошові кошти, створюючи загальнодержавний кре­дитний фонд.

Розподілялися кошти цього фонду централізовано, відповід­но до затверджених кредитних планів. Роль кредитних установ на місцях зводилася, по суті, до розподілу кредитів між конкрет­ними позичальниками відповідно до інструкцій та на цілі, які передбачені планом. Банківські установи несли відповідальність, головним чином, перед вищими органами, а не клієнтами.

Децентралізація управління економікою і перші кроки до ринку потребували змін ролі банківської системи у механізмі управління економікою. Її реорганізація розпочалася в 1987 році. Перший етап банківської реформи ознаменувала Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів від 17 липня 1987 року «Про вдоскона­лення системи банків у країні та посилення їх впливу на підви­щення ефективності економіки» № 821.

Була створена нова система банків, реорганізовані діючі та утворені спеціалізовані банки, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності, а також найважливіші завдання банків дер­жави. До їх числа були віднесені:

— радикальні вдосконалення кредитного механізму;

— економічне стимулювання досягнення високих кінцевих результатів у діяльності всіх ланок народного господарства;

— забезпечення науково-технічного прогресу;

— впровадження у банківську роботу прогресивних форм кре­дитування та розрахунків, автоматизованих систем управління банківськими операціями;

— розвиток економічних форм контролю за господарське" фінансовою діяльністю підприємств та організацій.

У постанові спеціально підкреслювалось, що банки повинні всебічно сприяти розвитку ініціативи та господарської підприєм­ливості підприємств та організацій, яким надаються кредити, не допускати дріб'язкового втручання до їх виробничої діяльності.

Але перебудова взагалі та банківська реформа, яка розпоча­лася, не дали очікуваних результатів. Банки не стали економіч­ним фактором стимулювання науково-технічного прогресу, під­вищення продуктивності праці, розвитку сировиннозберігаючих технологій, зниження собівартості продукції та зацікавленості трудових колективів у підвищенні продуктивності праці, якості товарів, робіт та послуг. Вони не перетворилися в економічний важіль інтенсифікації праці. Проте зміни, які були викликані до життя перебудовою, об'єктивно підвели до розуміння необхід­ності направлення реформаторських процесів у банківській сфері в русло становлення банківської системи ринкового типу. Най­більше значення для цього мали розвиток кооперативної, інди­відуальної трудової діяльності, в цілому підприємництва, розпо­чатий відхід від принципів монополії держави на банківську діяльність і, як загальний результат, — поява поряд із державою великої кількості нових господарських суб'єктів.

У правовому відношенні особливе значення, як за силою впливу на суспільну думку, так і за наслідками у реальному про­цесі економічних реформ, мав прийнятий 26 травня 1988 року Закон СРСР «Про кооперацію в СРСР». Кооперативний банк допускав та заохочував повсюдний розвиток кооперативної форми власності на засоби виробництва та іншу власність (п. 2 ст 1, п. 1 ст. 29), оголошував її недоторканою та охороняв нарівні із державною формою власності (п. 1 ст. 8). Вперше за історію держави після НЕПу на законодавчому рівні були розглянуті межі свободи особистості у сфері трудової діяльності.

Згідно з ст. 23 вищевказаного Закону «союзи (об'єднання) кооперативів мають право створювати госпрозрахункові галу­зеві або територіальні кооперативні банки». Відповідно до цього Закону, кооперативний банк — кредитна установа, яка на де­мократичних принципах забезпечує грошовими коштами роз­виток кооперативів. Кооперативний банк проводить касово-роз­рахункове обслуговування, представляє інтереси кооперативів у господарських та фінансових органах. Банк мобілізує вільні гро­шові кошти кооперативів на договірних умовах. Він може також залучати кошти інших підприємств (організацій), громадян і вда­ватися до позичок у спеціалізованих банків держави. Статут ко­оперативного банку відповідно до цього Закону реєструється у Державному банку.

Певна річ, можливість появи недержавних банків у державі виникла завдяки прийнятому Закону «Про кооперацію в СРСР». Проте цей Закон, як і багато інших законодавчих актів того часу, міг залишитися на папері. Але ряд його положень, особливо про створення кооперативних банків та кооперативів в цілому, був реалізован на практиці, поклавши початок становленню систе­ми недержавних банків у державі та ліквідації монополії держа­ви на банківську діяльність.

Розпочавшись одразу після прийняття вищевказаного Зако­ну, масове створення кооперативних підприємств та організацій прискорило процес формування ринкових відносин, ще силь­ніше визначило невідповідність існуючої банківської системи ходу економічних перетворень у країні, особливо загостривши по­требу у кредитах та посиливши вимоги до вдосконалення кре­дитного механізму всієї банківської системи.

У державних та кооперативних підприємствах та організаці­ях, у населення, яке займалося індивідуальною трудовою діяль­ністю, виник величезний дефіцит готівки, у той час як на рахун­ках у них були заощаджені значні грошові кошти, які, проте, було дуже важко перетворити у готівку. У зв'язку із цим виникає потреба полегшити підприємцям вирішення даної задачі, яка стала одним із факторів, що обумовили появу перших коопера­тивних та акціонерних комерційних банків.

Правовою основою виникнення акціонерних комерційних банків стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 1 вересня 1988 року «Про затвердження Статуту Держбанку СРСР» № 1061, у якій вперше акціонерні комерційні банки були включені до пе­реліку кредитно-банківських установ держави.

Створення кооперативних та акціонерних комерційних банків було обумовлено також природним бажанням багатьох грома­дян опанувати нову підприємницьку нішу в економіці країни — банківську діяльність. Крім кооперативів, банки почали ство­рюватися й іншими господарськими суб'єктами, у тому числі і державними підприємствами. В практику стали швидко входити нові форми обслуговування банківських клієнтів. Виник комер­ційний кредит.

Остання за часом спроба докорінно покращити діяльність державних спеціалізованих банків у рамках існуючої банківської системи була зроблена на початку 1989 року. 31 березня 1989 року було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про пе­реведення державних спеціалізованих банків СРСР на повний господарський розрахунок та самофінансування» № 280. Стави­лося завдання створювати госпрозрахункові відносини банків з клієнтами та один із одним на принципах надійного та зацікав­леного партнерства.

Постанова вимагала комерціалізації діяльності державних спеціалізованих банків, намагалася змінити їх роль в економіці, надати банкам ролі економічного фактора, який не лише конт­ролює та наглядає за діяльністю клієнтів господарюючих суб'єктів, але і специфічними кредитно-розрахунковими методами актив­но допомагає вести Їм своє господарство.

У той же час дана постанова дозволяла вищим банківським установам, керівництвам державних спеціалізованих банків за символічну плату отримувати, точніше, забирати у своїх госпроз­рахункових ланцюгів кредитні ресурси, мобілізовані ними на місцях. Це знекровлювало їх комерційну діяльність, робило не­можливим виконання державними спеціалізованими банками поставлених перед ними завдань. Були також інші причини, які робили необхідним подальший розвиток банківських перетво­рень у країні.

У міру поглиблення банківської реформи, посилення рин­кових відносин, зросту чисельності комерційних банків та підви­щення їх ролі у господарстві країни, ставали все більш вірогідними:

— по-перше, недосконалість існуючої в країні державної си­стеми спеціалізованих банків, а отже, необхідність якісного вдос­коналення існуючої банківської системи;

— по-друге, необхідність створення спеціалізованого банків­ського законодавства.

Вирішення цих завдань стало змістом нового етапу банків­ської реформи в країні, який розпочався із прийняттям Верхов­ною Радою СРСР у грудні 1990 року Закону «Про Державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні.

Після прийняття в 1990 році Декларації про державний су­веренітет України постало питання про створення власної банків­ської системи. Постановою Верховної Ради України від 20 бе­резня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність» власністю України було ого­лошено: Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку «Укрпромбудбанк», український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український рес­публіканський банк Зовнішекономбанку СРСР, з Їх мережею обчислювальних центрів, усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою, на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України з його територіальними управліннями.

Кардинальні зміни в банківській системі України та в її пра­вових основах безпосередньо пов'язані із створенням та введен­ням у дію ряду нормативних актів, таких як: Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товари­ства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємства на Україні», «Про заставу», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а також цілого ряду інших.

Нові нормативні акти, які регулюють організацію та функ­ціонування банківської системи України, внесли кардинальні зміни не лише до її елементного складу, але і до самих прин­ципів побудови та управління цією системою.

Ліквідація державної монополії на банківську діяльність, скасування, роздержавлення та акціонування державних спеціа­лізованих банків держави, вихід на арену комерційних банків, а також створення Національного банку України, поява спе­ціального банківського законодавства призвели до демонтажу жорстко централізованої з вертикальною побудовою системи управління банками і, як наслідок, — до створення дворівневої банківської системи з внутрішньо притаманною Їй можливістю самоврядування.

Проте головним результатом створення спеціального банків­ського законодавства стали корінні зміни ролі банків у госпо­дарстві країни. Банки отримали права, які дозволили їм нарешті приступити до виконання тих завдань, заради яких в 1987 році були реорганізовані діючі та створені нові державні спеціалізо­вані банки. Ці завдання полягали в покращанні та активізації всієї кредитної та розрахункової діяльності банків та підвищен­ня їх надійності з тим, щоб банки стали зацікавленими партне­рами кредитованих ними підприємств, установ та організацій. І хоча сформована банківська система надто погано справляла­ся із цими завданнями, проте введення в дію спеціального банків­ського законодавства, сприяло розвитку банківської системи нового типу, а також поглибленню економічної реформи та зміцненню ринкових відносин. Однак по мірі просування цього процесу все сильніше проявляються недоліки, які існують в банківській системі та банківському законодавстві, які є галь­мом економічних реформ в Україні.

Випереджуючий розвиток банківської системи України — необхідна умова успішного розвитку економічної реформи в ціло­му. Тому в даний час стала очевидною необхідність подальшого вдосконалення і банківської системи, і банківського законодав­ства України.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.019 с.)