Етапи розвитку економічної науки. Політична економія

 

Залежно від рівня економічного розвитку суспільства, пануючих у ньому філософських поглядів на суспільне буття, науку, що вивчає господарське (економічне) життя суспільства, називали по-різному.

Перші відомі спроби систематизації економічних знань пов’язані із грецькими мислителями, у першу чергу Аристотелем (364-322 до н. е.) і Платоном (428-348 до н. е.), які розглядали у своїх дослідженнях питання економічного життя. Аристотель зміг глибоко проникнути в питання господарської діяльності, саме він визначив економіку як науку про багатство й вніс коштовний вклад у теорію вартості, ціни й грошей.

Сам термін «економіка» відбувся від давньогрецького слова «економія», що, як уважають учені, винайшов грецький письменник і історик Ксенофонт (430-355 до н.е.). Слово «економія» складається із двох слів: «ойкос» (будинок, домашнє господарство) і «номос» (знаю, закон). Так що в буквальному, первородному змісті «економія» означає науку про домоведення, про мистецтво ведення домашнього господарства.

Однак часи змінювалися, а разом з ними не тільки змінювався зміст слів, але й з’являлися нові терміни. Розвиток суспільного поділу праці й обміну призвели до подолання натуральної замкнутості й формуванню економіки як єдиного цілого в масштабі тієї або іншої держави. Виникає потреба в знаннях про народне господарство всієї країни. В 1615 р. французький економіст Антуан де Монкрет’єн (1575-1621) публікує «Трактат політичної економії», у якому пропонує проводити економічну політику всілякого заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною метою виробництва. Робота А. Монкрет’єна дала назву науці, яка тоді народжувалася, що збереглася й донині.

Слово «політична» у назві науки також має давньогрецький корінь. Воно походить від терміна «поліс» (місто, держава) і містить в собі більше широкий зміст - мистецтво керування державним, суспільним господарством. У ХVII-ХVIII рр. політична економія була емпіричним мистецтвом, набором пропозицій для урядового користування. Економісти міркували над поточними господарськими проблемами й пропонували рішення, покликані збільшити дохід держави й монарха.

У цей період основним напрямом економічної думки був меркантилізм - концепція, що бачила основу національного процвітання в нагромадженні благородних металів (золота й срібла), що вважалися головними формами багатства. До числа найвизначніших представників цього напряму можна віднести вже згадуваного вище А. Монкрет’єна, англійського економіста Томаса Мена (1571-1641), французького економіста й політика Жана Батиста Кольбера (1619-1683.

Французькі вчені Франсуа Кене (1694-1774) і Анн Тюрго (1727-1781) з’явилися засновниками школи фізіократів, представники якої вважали, що тільки земля продуктивна й що тільки праця сільськогосподарських працівників здатний створити чистий продукт, тобто дохід, що перевищує витрати. Всі інші види діяльності (промисловість, торгівля) є «марними», оскільки вони лише переробляють продукти, не збільшуючи їхню кількість. Свої доходи, на думку фізіократів, промисловці й купці одержують із «інших рук».

У формуванні й розвитку політичної економії як науки видатну роль зіграли такі вчені, як уже названий нами Франсуа Кене, англійські економісти Вільям Петті (1623-1687), Адам Сміт (1723-1790), Давид Рікардо (1772-1823), Джон Стюарт Міль (1806-1873), французький економіст Жан - Батист Сей (1762-1832). Незважаючи на розходження їхніх поглядів, іноді істотні, всі вони ставляться до класиків політичної економії. Класиків поєднував ряд загальних передумов, що, незважаючи на розбіжності по багатьох окремих питаннях, був властивий всім названим авторам. Насамперед, класики - прихильники економічного лібералізму, суть якого нерідко виражається словами «laissez faire» (буквально - «залишіть робити» - фр.). Принцип «laissez faire» - політична вимога, сформульована ще школою фізіократів: повна економічна свобода особи й вільна конкуренція, не обмежена втручанням держави. Класична школа розглядає людину, насамперед, як «людину економічну». Її прагнення до максимізації свого багатства призводить й до збільшення багатства всього суспільства. «Невидима рука», як назвав автоматичний механізм самонастроювання економіки Адам Сміт, спрямовує розрізнені дії окремих виробників і споживачів таким чином, що вся система перебуває в стані довгострокової економічної рівноваги. Тривале існування в такій системі безробіття, надвиробництва або недовироблення товарів виявляється неможливим. Класики внесли величезний вклад у створення апарату економічної науки, що надалі використовувався й удосконалювався в працях інших представників світової економічної думки.

А. Сміт та його послідовники розробили економічну теорію, в основі якої лежала концепція трудової вартості. Вони вважали, що багатство створюється не тільки землеробством, але й працею всіх інших класів, всіх націй у цілому. Всі класи, беручи участь у процесі виробництва співробітничають, вступають у кооперацію, що виключає всяке розходження між «марними» і продуктивними видами діяльності. Це співробітництво найбільше ефективно, якщо воно здійснюється у формі ринкового обміну.

На основі теорії трудової вартості німецький економіст і соціолог Карл Маркс (1818-1883) створив вчення про експлуататорський характер ринкового господарства. Тільки праця найманих робітників створює багатство суспільства. Прибуток капіталістів являє собою неоплаченою працею робітничого класу. Внутрішні закони капіталізму призводять до поляризації суспільства, відносного й абсолютного зубожіння трудящих, дозрівання усередині самої капіталістичної системи передумов для переходу до соціалістичного суспільства в результаті переможної пролетарської революції. Багато положень і прогнози К. Маркса, що носили утопічний характер, не підтвердилися практикою розвитку суспільства.

У другій половині XIX в. дослідження концентруються у все більшій мірі на розгляді конкретних відносин ринкових агентів, виробленню відповідних практичних рекомендацій. Учені всі частіше прагнуть до дослідження проблем оптимізації розподілу обмежених ресурсів, широко застосовуючи для цих цілей апарат граничних величин, математичні методи. Слідом за цим змінюється й назва самої науки. Термін political economy («політична економія») витісняється новою назвою - economics («економічна теорія»).

Своє нове ім’я економічна наука одержала у книзі, яка вийшла в 1890 р., видатного англійського економіста, основоположника неокласичного напряму, глави «кембриджської школи» Альфреда Маршалла (1842-1924). Називалася вона «Принципи економічної науки». Автор книги вважав, що економічні дослідження повинні додержуватися практики життєвої логіки, бути науковим узагальненням раціонального мислення й поводження ринкових агентів. Тому під «економікою» стали розуміти науку, що досліджує діяльність (поведінку) людей у процесі виробництва, розподілу й споживання рідких благ і послуг у світі обмежених ресурсів, а також способи найбільш ефективного використання цих ресурсів.

У центрі уваги представників неокласичного напряму перебував аналіз умов, за яких споживачі й виробники максимізують свій добробут. Як показав А. Маршалл, така максимізація можлива лише в умовах вільної конкуренції, і саме тоді, коли ринок приходить у стан збалансованості, рівноваги.

Створені неокласиками інструменти аналізу й сьогодні становлять «золотий фонд» світової економічної науки. Це – еластичність попиту, граничний аналіз, розходження між коротким і тривалим періодами при обліку тимчасових впливів на господарську діяльність, аналіз внутрішньої й зовнішньої виробничої економії в теорії фірми, взаємозалежність ринків та ін.

Ідеалізація механізму вільної конкуренції («невидима рука» ринку здатна спрямовувати розвиток економіки по найбільш ефективному шляху), недооцінка ролі держави (вона повинна бути лише «нічним сторожем»), характерні для неокласиків, визначали розвиток економічної теорії протягом ряду десятиріч, аж до кінця 20-х років минулого сторіччя. Економічна теорія цього періоду спочатку називалась «теорією ціни», потім «теорією фірми», і, нарешті, одержала широко використовувану сьогодні назву «мікроекономіка».

Уже на рубежі XIX і XX сторіч мікроекономічний аналіз зазнає гострої критики з боку деяких учених, однак, в остаточному підсумку опозиційні виступи, як це часто трапляється, тільки сприяли розвитку й зміцненню авторитету неокласичного напряму. У цей період науці стали відомі імена таких видатних учених-неокласиків, як Артур Пігу (1877-1959), Карл Менгер (1840-1921), Євгеній Бем-Баверк (1851-1914), Фрідріх Візер (1851-1926), Леон Вальрас (1834-1910), Вільфредо Парето (1848-1923) та ін. Саме в їхніх працях були остаточно сформульовані основні принципи маржиналізму (від marginal - граничний - англ.), або теорії граничної корисності, що знаменувало воістину революційний прорив в уявленні про цінність, ціну, пропорції обміну, витрати, попит та пропозицію та ін. Маржиналісти в основу економічного аналізу поклали суб’єктивні оціночні судження залучених у господарські відносини суб’єктів.

Особливе місце в економічній науці займають такі послідовники принципу «laissez faire», як австро-американський економіст Август Фрідріх фон Хайєк (1899-1992) та австрійський економіст Людвіг фон Мізес (1891-1973). Протягом всього свого творчого життя ці вчені стояли на позиціях непримиренних супротивників державного втручання в економіку, попереджали про небезпеку надмірної зарегульованості господарства, що непомітно для її послідовників призводить до тоталітаризму.

Тим часом, кризові явища, що наростали в західних країнах протягом 1920-х років, вилилися в грандіозну за своїми масштабами і глибиною світову економічну кризу («Велику депресію») 1929-1933 рр. Разом із кризою господарства наступила криза й мікроекономічної теорії, зокрема, неокласичного напряму як її серцевини.

На авансцену економічної думки піднімається новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, щопоставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Книга видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей», яка вийшла у 1936 р., зробила справжню революцію в економічній теорії й дала відповіді на багато питань, які не могли бути вирішені в рамках тільки мікроекономічного аналізу.

Кейнс відмовився від головного постулату неокласичного вчення - «закону ринків» Сея, згідно якого пропозиція продукту завжди створює попит на нього самого («товари обмінюються на товари») - і виведеної з нього формули ринкового механізму як ідеальної саморегулюючої системи. Двигуном економіки, на думку Кейнса, є не пропозиція, а попит, і саме він виступає вирішальним фактором розвитку виробництва й пропозиції. Для підвищення сукупного попиту Кейнс рекомендував використовувати податково-бюджетну й кредитно-грошову політику держави. Надалі значний внесок у розробку теоретичної системи Кейнса внесли американські вчені Елвін Хансен, Пол Самуелсон, англійський економіст Джон Хікс та інші.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 1940-х і до 1960-х рр., коли він став зазнавати критики спочатку з боку монетаристів, а потім з боку представників нової класичної макроекономічної теорії.

Монетаризм являє собою таку течію економічної думки, що ставить гроші в центр макроекономічної політики, відводячи їм вирішальну роль у русі національного господарства. Монетаристські концепції послужили основою кредитно-грошової політики, використовуваної як найважливіший напрям державного регулювання економіки. Завдання держави у сфері управління економікою зводяться, з погляду сучасних монетаристів, до контролю над емісією грошей і грошовою масою, досягненню збалансованості державного бюджету, встановленню високого кредитного банківського відсотка для боротьби з інфляцією.

Зачатки ідей монетаризму проглядаються ще в економічних навчаннях стародавності й у явному вигляді є в меркантилістів.

Певні елементи монетаристського підходу є й у роботах англійських класиків. Сформульована шотландським філософом Давидом Юмом (1711-1776) кількісна теорія грошей, що пов’язувала рівень цін з обсягом грошової маси в країні, одержала підтримку, зокрема, з боку Д.Рікардо. Але в сучасному вигляді концепція монетаризму найбільш яскраво виражена в роботах лауреата Нобелівської премії по економіці за 1976 р. професора Чиказького університету Мілтона Фрідмена (род. 1912).

Досягнення Фрідмена у сфері монетаризму так чи інакше пов’язані із критичним аналізом теорії Кейнса і його послідовників, що виходили з положення про несуттєвий вплив грошей на загальні видатки, споживання, ціни й переконаності в нездатності ринкової економіки автоматично домогтися повної зайнятості й стабільності цін.

Критикуючи ці положення, Фрідмен у цілому ряді своїх робіт, у тому числі по «монетарній» історії США, показав, що всі великі зміни господарського життя пов’язані, насамперед, із грошовими імпульсами, емісією грошей. «Господарство танцює під дудку долара, повторює його танець», - так образно сформулював головний висновок своїх досліджень Фрідмен.

Положення монетаристів щодо неефективності грошової політики в короткостроковому періоді були піддані критику прихильниками нової класичної макроекономічної теорії. Ця наукова школа сформувалася в 1970-і рр. у результаті застосування принципів мікроекономічного аналізу до сфери макроекономіки. Нові класики висунули гіпотезу раціональних очікувань, за якої її автор - Роберт Лукас (род. 1937), професор Чиказького університету, - удостоївся Нобелівської премії по економіці за 1995 р.

Відповідно до даної гіпотези, майбутні цінові очікування є надзвичайно важливими мотивами поводження для всіх, хто приймає економічні рішення: для компаній, організацій і навіть для окремих родин. До цього вважалося, що подібні рішення економічних суб’єктів будуються на довільній або статичній основі. Так, очікуваний рівень цін розглядався як практично незмінний. Гіпотеза раціональних очікувань дала можливість постійно заглядати вперед і співвідносити ці очікування з інформацією, що змінюється.

Ще одним важливим напрямом сучасного економічного аналізу є теорія економіки пропозиції, що завоювала популярність у 1980-і рр. Найвизначнішим її представником є американський економіст Артур Лаффер (род. 1941). Поява теорії економіки пропозиції була обумовлена серйозною кризою державного регулювання ринкової економіки на основі кейнсіанских рецептів, що з повною силою виявилася на початку 1970-х рр. Західна економічна думка перейшла до активного пошуку нових методів оздоровлення економіки, які, як стало ясно надалі , опиралися головним чином на неокласичні, зокрема, на монетаристські погляди й підходи.

У самій назві теорії - «економіка пропозиції» - автори протиставляють її кейнсіанству, яке головну увагу приділяє регулюванню попиту. З погляду Лаффера і його прихильників, вирішальним фактором економічного розвитку є не попит, а пропозиція.

Один з основних постулатів теорії «економіки пропозиції» - зменшення втручання держави в економічні процеси й стимулювання приватної ініціативи й підприємництва. Особлива роль при цьому приділялася державним фінансам: зменшенню податків, скороченню державних видатків, зменшенню кількості грошей в обігу за допомогою відповідної політики у сфері державного кредиту. Положення й висновки теоретиків економіки пропозиції стали одним з важливих елементів політики «рейганоміки» у США в 1980-і роки минулого сторіччя, у рамках якої відбулося різке зменшення ставок прибуткового податку.

Особливе місце в сучасній економічній теорії займає інституціонально - соціологічний напрям, представниками якого є Торстейн Веблен, Джон Коммонс, Уэслі Мітчелл, Джон Гелбрейт. Своє ім’я цей напрям одержав від назви книги Дж. Коммонса «Інституціональна економіка», що вийшла в 1924 році в Нью-Йорку. Однак засновником інституціонально-соціологічного напряму вважається Т. Веблен (1857-1929), доктор філософії з Єльського університету, що випустив у 1899 р. книгу «Теорія бездіяльного класу». Буквально термін «інституціоналізм» походить від понять «інституція» (звичай, заведений порядок) і «інститут» (порядок, закріплений у формі закону або установи).

Представники інституціоналізму підійшли до дослідження економічних проблем з нетрадиційних позицій. По суті, їхній метод є реакцією на метод класичної й неокласичної шкіл, вихідним пунктом якого була уже відома нам «людина економічна». Інституціоналісти запропонували досліджувати людину не ізольовану, а залежну від його середовища. Тому «людину економічну» вони замінюють «людиною соціологічною», що перебуває в центрі сукупності суспільних відносин, або «людиною в конкретній ситуації».

Ця ситуація, на думку інституціоналістів, складається, головним чином, з інститутів у самому широкому сенсі цього слова, тобто із сукупності писаних і неписаних законів і правил, яких дотримуються господарюючі суб’єкти якого-небудь співтовариства, та із сукупності органів, установ, соціологічних або адміністративних груп, які сприяють формуванню структури цього середовища. Під рубрику інститутів попадають такі явища як держава, родина, моральні й правові норми, корпорації, профспілки, інші економічні явища й механізми. Сюди ж можна віднести суспільну думку, моду, вище утворення, вільне підприємництво, приватну власність, кредит і т.д.

Метод інституціонально-соціологічної школи враховує одночасно й еволюцію інститутів, що змінює умови господарського життя, і вплив економіки на самі ці інститути.

У післявоєнний період «чистий» інституціоналізм пішов на спад. З окремої течії інституціоналізм перетворився, з одного боку, в елемент економічної теорії, з іншого боку - у метод загального аналізу процесів і зрушень у реальній економічній системі. До іншого випадку можна віднести сучасний неоінституціоналізм, у рамках якого виникла економічна теорія прав власності (Рональд Коуз, США), теорія економічної організації (Рональд Коуз, Олівер Вільямсон, США), теорія суспільного вибору (Джеймс Б’юкенен, США) та ін.

Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів і надає особливого значення ролі трансакційних витрат (витрат ринкової координації виробництва). На концептуальній основі трансакційних витрат була сформульована нова роль прав власності в механізмі функціонування й розвитку ринкового господарства, дана відповідь на питання, навіщо потрібна фірма, якщо є ринок, розроблена низка інших цікавих проблем господарського життя. Теорія суспільного вибору досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ. Інакше кажучи, цю теорію можна розглядати як економічний аналіз політичної діяльності. Політична сфера виступає як своєрідний ринок, причому суспільні діячі при виробленні тих або інших рішень керуються тим же принципом максимізації приватної вигоди, що й окремий індивідуум або фірма. А це означає, що законодавчими й виконавчими органами можливе прийняття таких рішень, які максимізують добробут виборних політиків і чиновників, але далеко не оптимальних з погляду максимізації суспільного добробуту.

У цілому протягом XX сторіччя в економічній теорії склалося панівне становище так званого «основної течії» (main stream).Цим терміном прийнято називати неокласичну теорію, у тому сучасному її вигляді, що найбільш чітко представлений у закордонних стандартних підручниках і низці провідних теоретичних журналів по економічній теорії. Однак слід зазначити, що «основна течія» не зводиться тільки до фундаментальних положень неокласики. Найважливіша особливість main stream полягає у його здатності вбирати у себе, робити своєю складовою частиною постулати, що витримали перевірку часом, кейнсіанства, неокейнсіанства, неоінституціоналізму та ін. Досить порівняти 5-е видання широко відомого підручника П. Самуельсона «Економіка», перекладене на російську мову в 1964 р., і 16-е його видання (у співавторстві з В. Нордхаусом), що вийшло у 2001 р. У першому з названих видань відсутні такі категорії, як неспроможність (фіаско) ринку, теорема Коуза, теорія суспільного вибору та інші найважливіші поняття неоінституціональної економічної теорії, що ввійшли в останнє видання підручника, що вважається зразком «основного напряму» у викладанні сучасної економічної науки.

Таким чином, сучасна економічна теорія не є набором раз і назавжди встановлених нею законів і теорем, а винятково гнучким інструментом пізнання, що постійно вдосконалюється, здатним давати відповіді на питання, які виникають при дослідженні різних економічних систем.