Дискримінація праці. Нерівність в доходах та проблема бідності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дискримінація праці. Нерівність в доходах та проблема бідності



 

Дискримінація праці явище досить поширене. Її можна визначити як нерівніможливості працівників, які мають однакову продуктивність, або неоднакове до них ставлення з боку роботодавців, суспільства, держави. Трудової дискримінації можуть зазнавати як окремі працівники, так і їх окремі групи. Вона означає інше і менш сприятливе ставлення до людей через притаманні їм характеристики, що не стосуються їхніх заслуг або вимог до даної роботи (раса, колір шкіри, релігія, стать та ін.).

25 червня 1958 р. на сорок другій сесії Генеральної Конференції МОП була прийнята Конвенція про дискримінацію в області праці і занять, в якій зазначається, що термін «дискримінація» включає:

а) будь-яку відмінність, недопущення або перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, національного походження чи соціальної приналежності, яка призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять;

б) будь-яку іншу відмінність, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять, яка визначається відповідною особою по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

В економічній літературі виокремлюють такі види дискримінації праці:

1. Дискримінація в заробітній платі одних працівників або груп працівників порівняно з іншими. У кожній країні працівники, які мають однакову кваліфікацію чи стаж, часто одержують різну зарплату за виконання тієї ж самої роботи в тій самій галузі чи навіть організації. Існують традиційні дискримінуємі за рівнем зарплати групи працівників: жінки у порівнянні з чоловіками, негри у порівнянні з білими.

2. Дискримінація при наймі на роботу, звільненні з роботи. Такої дискримінації, окрім вищеназваних груп, зазвичай зазнають особи, звільнені з місць позбавлення волі, інваліди, некваліфікована молодь. Їх останніми приймають на роботу і першими звільняють. Нерівні можливості при працевлаштуванні можуть виникнути в зв’язку з віком працівника, расовою й етнічною приналежністю.

3. Дискримінація при просуванні по службі тих, хто вже працює в організації. Таким особам складніше зробити кар’єру, їх неохоче підвищують і призначають на відповідальні посади. Цю дискримінацію частіше зазнають жінки, іммігранти, представники національних меншин.

4. Професійна дискримінація, що проявляється в стійкому розподілі професій і посад між різними групами працівників. Так, існують традиційні чоловічі та жіночі професії. Професійна сегрегація спостерігається при розподілі професій між місцевими і приїжджими працівниками.

5. Дискримінація в освіті та професійній підготовці, хоча сьогодні не часто зустрічається формальне обмеження доступа людини до освіти з причин іноземного громадянства, незнання державної мови тощо.

Названі види трудової дискримінації тісно пов’язані між собою, посилюя один одного. Так, дискримінація в освіті сприяє професійній сегрегації, яка, в свою чергу, закріплює і поглиблює нерівний доступ до освіти.

До інших форм (видів) дискримінації відноситься вік, обмежена працездатність (інвалідність), захворювання ВІЧ/СНІДом і сексуальна орієнтація. Найновітнішими формами дискримінації, характерними скоріше для розвинутих країн, є дискримінація за генетичною ознакою і за способом життя. Генетичне тестування, яке може бути профілактичним заходом, також нерідко стає підставою для звільнення працівника у випадку, якщо у нього виявляється схильність до тих чи інших захворювань. Щодо дискримінації за способом життя, то мається на увазі те, що з точки зору роботодавця паління, надлишкова вага чи гіпертонія працівника є недоліком, тому такі співробітники зазнають додаткового ризику звільнення.

Дискримінація окремих осіб і певних груп людей зменшує рівень їхніх доходів та можливості інвестицій у людський капітал.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену відмінностями в оплаті праці, неоднаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо. Вона спричинена багатьма чинниками.

Відмінності в рівнях особистих (індивідуальних) доходів зумовлені розбіжностями в рівні заробітної плати; неоднаковими розмірами власності і, як наслідок, різною величиною доходів від неї; неоднаковою соціальною допомогою від держави та різними пільгами; наявністю підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальним статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо), іншими чинниками. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо. Щодо диференціації сукупних доходів сімей, вона, крім зазначених чинників, зумовлена також чисельністю і складом сім’ї (наявністю непрацездатних членів сім’ї, їхньою кількістю в сім’ї, співвідношенням працюючих і непрацюючих членів сім’ї).

Показниками диференціації населення за доходами (витратами) є коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної)[4] диференціації та коефіцієнт фондів. Коефіцієнт ДжиніG) характеризує диференціацію доходів (витрат) населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) за пропорційно (чисельно) рівними групами населення від абсолютно рівного їх розподілу між ними, тобто він показує ступінь рівномірності (нерівномірності) розподілу доходів (витрат) серед верств населення. Коефіцієнт Джині варіює в інтервалі від 0 до 1. КG = 0 при повній рівності розподілу між усіма групами населення. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи (витрати) у суспільстві. КG = 1 при повній (абсолютній) нерівності населення за доходами (витратами), коли весь доход (витрати) належить лише одній особі.

Коефіцієнт децильної диференціації показує співвідношення доходів (витрат) найзаможніших і найбідніших груп, однакових за кількістю осіб, тобто співвідношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 10% найбільш забезпеченого населення і максимального рівня доходів (витрат) серед 10% найменш забезпеченого населення. При повній рівності населення за доходами (витратами) коефіцієнт децильної диференціації дорівнює 1. Конкретне значення цього коефіцієнту залежить від розміру нерівності (розриву) в доходах, тобто він не обмежений певними значеннями. Як правило, коефіцієнт децильної диференціації не перевищує 15-17. Квінтильний коефіцієнт диференціації доходів (витрат) населення – відношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 20% найбільш забезпеченого населення до максимального рівня доходів (витрат) серед 20% найменш забезпеченого населення. Коефіцієнт фондів розраховується як відношення середнього значення доходів (витрат) населення в десятій децильній групі до середнього значення їх у першій децильній групі.

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца – кумулятивний розподіл чисельності населення та відповідних цій чисельності доходів. Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 20% - п’яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д. Цей розподіл мав би вигляд лінії рівномірного розподілу (діагоналі квадрату зі сторонами від 0 до 100%). Нерівномірний розподіл характеризується кривою Лоренца (лінією фактичного розподілу), яка знаходиться (відхиляється) тим далі від діагоналі квадрату, чим більша диференціація.

Рис. 2. Крива Лоренца

 

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у високорозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Сама категорія «бідність» різними дослідниками трактується неоднозначно. Зазвичай бідність визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. Дещо інше трактування: бідність – це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Тобто бідність якнайчастіше пов’язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством або за мінімальні, або за стандартні. У доповіді Світового банку «Боротьба з бідністю» на основі опитування в 60 країнах світу понад 60 тис. людей, що живуть у бідності, дається розширене визначення цього явища, яке включає і безсилля перед обставинами, і відсутність права голоса, і відчуття беззахисності та страху. Вибір трактування сутності бідності має неабияке значення для визначення її критеріїв та індикаторів.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об’єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них відносяться, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом вважається 60%). Суб’єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75%) середнього по країні рівня споживання.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з іншого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров’я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найповніше і ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення.

 

Соціалізація економіки

 

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання.

У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурованою за аналогією з індивідуальною працею по лінії ціліресурсивитратирезультати. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ праці, самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує суспільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за метою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці.

Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах: 1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва; 2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції; 3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання; 4) соціальна орієнтація ринкового законодавства; 5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.

Чільне місце у системі таких завдань належить проблемі створення адекватної потребам сучасного розвитку системи мотивів і стимулів до праці, реальних життєдайних підвалин для реалізації принципу соціальної справедливості, забезпечення потреби та можливості розгортання системи соціальних інститутів співпраці основних суб’єктів економіки, економічної свободи.

На сучасному етапі розвитку головним цілісним арбітражним механізмом, здатним забезпечувати рівновагу та розвиток системи відносин індивідсуспільство, може, виступати лише соціальна держава де створюються умови для реалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей ринкових економічних і соціальних законів в інтересах кожного члена суспільства.

Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи, соціальних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності, агентами суспільних відносин на усіх рівнях: індивід — група — суспільство, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

Соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем. Наприклад, у стародавній Греції поле дії принципу соціальної справедливості стосувалося лише вільних громадян. У середні віки принципи соціальної справедливості були різними для феодалів та кріпаків. У процесі формування капіталістичного суспільства — для класу власників та найманих працівників і селян.

Двадцяте ж століття, особливо остання його третина, своїм рівнем розвитку викликала потребу формування одного критерію щодо визначення принципу справедливості для всіх членів суспільства. Це зумовлюється тим, що у сучасних умовах ідеали демократичного та правового устрою суспільства, гуманізація економічних відносин, потреби забезпечення вільного, незалежного та забезпеченого існування людини набувають пріоритетного значення, стають головними критеріями прогресу, оскільки вперше в історії отримують достатню і стабільну матеріальну основу у вигляді якісно нового рівня розвитку всіх складових елементів продуктивних сил, масового усвідомлення незамінності та важливості для досягнення економічних цілей розвитку будь-якого фактора виробництва, але, насамперед, людини з її здібностями до творчої праці.

Тенденції розвитку форм власності у країнах Заходу свідчать про переорієнтацію їх на досягнення більш високого рівня рівноваги, на­віть певної гармонії, у соціальній сфері та у метасистемі в цілому, оскільки розвиток самої власності все більше залежить від факторів соціальних, від фактора самої людини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) та Всезагальна Декларація прав людини (ст. 25), Європейська соціальна хартія 1996 р. (переглянута) визначають мету діяльності держави: забезпечення кожній особі, членам її сім’ї життєвого рівня, що включає достатнє харчування, одяг та житло, а також безперервне поліпшення умов життя.

Поглиблення процесу соціалізації економіки па макрорівні переплітається з соціалізацією господарства на мікрорівні, що знаходить свій прояв у зустрічних потоках та взаємовпливах: 1) наймані працівники намагаються та повинні засвоїти принципи, цінності, правила та інші елементи культури відносин, що склалися у фірмі; 2) водночас керівництво фірми, підприємства добровільно, або вимушено, пpoводить політику соціалізації бізнесу, забезпечуючи найбільш ефективну, звичайно, насамперед, з позицій реалізації цілей фірми! систему гармонізації інтересів усіх зацікавлених сторін, як у внутрішніх, так і у зовнішніх відносинах, інтегруючи найманих працівників у процеси прийняття рішень, розуміння відповідальності за свою діяльність та діяльність фірми, колективу.

Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, фірми залежить від ступеня активності особистості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею.

Будь-який працівник, найманий працівник, підприємець та ін. перетворюється сьогодні на одне ціле у своїй багатосутності: працівник, громадянин, власник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі: робоче місце — оселя; у соціальному стані: самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу. Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динамізмом нового технологічного способу виробництва; економічні, соціальні, громадянські та інші ролі не граються більше у різних театрах (сферах суспільного життя), більшість висококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі статистів, абстрактних представників електорату маленьких людей». Тому значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального, постекономічного суспільства.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-06; просмотров: 201; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.009 с.)