Типи та моделі економічного розвитку

Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, насампе­ред, визначитися із розумінням сутності та змісту понять “ тип ”, “ модель ”, оскільки поза цим неможливо сформулювати ті ключові ознаки, за якими лише й можна розрізняти якісні відмінності та переваги того чи іншого типу економічного розвитку, тієї чи іншої концептуальної моделі розвитку, яка може забезпечити такі переваги.

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. – відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Резу­ль­тат типологічного описання та співставлення.

Типологія, як метод, спирається на виявлення схожості та відмінностей об’єктів, що вивчаються, на пошук надійних способів їх ідентифікації. У розви­не­ній теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об’єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв’язків, сформованій уяві про структурні рівні об’єкта.

Виступаючи результатом складної теоретичної реконструкції значної кіль­кості об’єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип – абстрактна конструкція, з якою зіставляються об’єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип – певний об’єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об’єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослід­жен­ня можна віднести до різних типів реально функціонуючих об’єктів [1].

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний та 2) культурно – історичний типи економічного та соціа­льного розвитку.

Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксист­ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ” [2]. Його характерними рисами та ознаками є: детермінованість (опричиненість усіх процесів всередині системи); субординованість; історична послідовність розвитку економічних відносин; домінуюча роль власності у формуванні характеру праці, соціальної структури, розподілі результатів трудової діяльності, послідовна (поетапна) еволюція суспільних інституціональних форм економічної діяльності від найпростіших до надскладних форм, таких як: натуральне господарство, товарне господарство, капіталістичне ринкове господарство тощо.

Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілі­заційного ­підходу, про який йшлося у попередній лекції. Характерними принципами та рисами такого типу розвитку називають: перехід від відтворювального (фор­маційного) до інноваційного (цивілізаційного) типу розвитку, за якого головною метою, формою існування та проблемою стає продукування нового, а саме: відтворення стає технічною процедурою; орієнтація розвитку на “ виробництво ” безлічі цивілізаційних станів, кожний із яких є унікальним, що перетворює процес виробництва на необмежене джерело руху та оновлення людства і людини.

Як зазначають дослідники закономірностей і проблем економічного розвитку, така орієнтація виробництва створює підстави та умови для переходу від дискретного, еволюційно - революційного до континуального, процесуального типу розвитку, за якого визначальним способом руху є постійна мінливість та якісне оновлення всіх елементів суспільного життя. Такий тип економічного розвитку, на думку філософів, випливає із самої природи соціальної дії суспіль­ства, кожної окремої людини: “ соціальна дія не фізична та не біологічна: вона – символічна (детермінована ціннісними, культурними програмами); нормативна (пов’язана з етносом); суб’єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не є всеохоплюючою) – й тільки тому соціальна ” [3].

Отже, домінуючим принципом культурно-історичного типу економічного розвитку стає його культурна складова, яка усе більше визначає усталену еконо­мічну (й не тільки) поведінку людини, суб’єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб’єктив­них цілей і дій окремих суб’єктів господарювання втрачає свою силу.

Водночас, у сучасних наукових джерелах можна зустріти обґрунтування й інших типів економічного розвитку. Зокрема, відомий український дослідник проблем розвитку сучасної цивілізації А.С. Філіпенко виділяє, крім згаданих ви­ще, ще два типи економічного розвитку, які, власне, конкретизують механізми та чинники економічного розвитку сучасних національних економік. Це Тип І. - Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього розвитку, та Тип ІІ. – Асоціативний (з’єднувальний) – експортно орієнтований розвиток *.

Відмежований тип розвитку (він має також назву “ текстильний ”) дослідники розглядають як етап на шляху становлення сучасного типу економічного розвитку, сучасної суспільної форми функціонування економічних систем. Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. Часові межі його розповсюдження в історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття. Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства.

Другий, асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку, ґрунтуєть­ся, на думку згадуваного А.С.Філіпенка, на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі, так само як і сектори орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.

Визначення типу економічного розвитку, пов’язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. Водночас, слід зауважити, що жодна теоретична мо­дель не має наукового, виваженого характеру поза певною теоретичною концепцією економічного та соціального розвитку.

У свій час К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Отже, сформована із застосуванням сучасної методології та на основі відповідної парадигми дослідження абстрактна концепція і модель соціально-еконо­мічного розвитку суспільства здатна стати конкретною основою визначення стратегіч­них цілей економічної політики держави, дозво­ляє провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реаліза­ції цих цілей на основі активізації інте­ресів основної маси суб’єктів економіч­ної діяльності *.

Термін концепція (від латинського - conceptio - розуміння, система) має де­­­кілька варіантів тлумачень, серед яких, насамперед, можна виділити нас­ту­п­ні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, науко­вої праці, тощо.

Отже суть концептуального мислення, концептуального підходу до ро­зу­­міння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-еконо­мі­ч­ного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйманні про­це­сів, що від­бу­ва­ю­ть­ся у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі систем­но­го ба­чен­ня віддалених стратегічних перспектив і результатів розвит­ку цих про­це­сів, необхідних напрямків їх трансформації. Тому формування ко­н­цепції ро­з­ви­т­­ку повинно базуватися на врахуванні ос­но­в­них переду­мов, про які, власне, вже йшлося вище. Це: системна уява про реальний стан справ у суспільстві; визначення глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства та го­­с­­подарської системи, як його невід’ємного елемента; урахування особливостей механізму взаємозв’язку між усіма основ­ни­ми елементами метасистеми; визначення основних рис і структурних еле­ментів моделі трансфор­ма­ції суспільства, окремих його підсистем з позицій забезпечення динамізму та пе­рспектив його розвитку в цілому; наукове, аргументоване прогнозування можливих варіантів розвитку по­­дій, у тому разі за умов відсутності, або неадекватного функціонування та ви­користання якогось із елементів, фактору, що впливає на реалізацію визна­ча­ль­ного задуму.

Водночас, концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-еконо­мі­ч­ного роз­вит­ку суспільства, його економічної і господарської систем обов’я­з­ко­во завер­шується фор­му­ва­нням певної моделі, що містить у собі теоре­ти­­ч­­ну конструкцію, схему та стру­­ктуру реально можливих економічних та со­ці­а­ль­них зв’язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та ос­но­в­ного задуму, закладених у концептуальному підході.

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варі­ан­тів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш ці­ка­вими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взає­мо­зв’язків економічних явищ.

В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реа­ль­но існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів полі­тичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тен­ден­цій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи ін­шого об’єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвит­ку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економіч­них взаємозв’язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за да­них умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змін­них елементів моделі.

Економічні моделі розрізняють за ознаками мети їх конструювання, фун­кціонального призначення та масштабів систем, суть яких вони відбивають. Іс­нують, наприклад: моделі прогностичні, імітаційні (дозволяють оцінити наслідки якоїсь дії), оптимізаційні (створюються з метою пошуку найкращих комбінацій для до­сягнення однієї або декількох цілей); моделі мікроекономічні та макроеко­но­мічні різного рівня: глобальні, що охоплюють економіку в цілому та секторальні; багатонаціональні, з інтегрованими операціями для економічного мо­делю­ван­ня, моделі для прогнозування розвитку світового господарства, що враховують, зокрема, динаміку потоків торгового обміну; регіонально-національні моделі, які забезпечують прогнози на основі інтегрованого аналізу національних та регіональних проблем.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці "Японська еко­но­мі­ка перед вибором: процвітання або занепад" (1986, Токіо), виділив три можливі мо­делі економічного розвитку, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспек­тиви розвитку суспільства, його внутрішніх суперечнос­тей. Це Модель Рікардо, Мо­дель Сталіна, та Проміжна модель (аналогом таким формам служать загальновідомі моделі: рікардіанська;централізованої економіки; модель змішаної економки).

Основним елементом у стру­к­ту­рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха­ніз­му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль дер­жави при нульовій ролі ринку, у Про­мі­ж­ній моделі - нескінченна різно­ма­ні­тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Однак, розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема, кон­ку­ренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, кооперації та інтеграції, концен­т­ра­ції та централізації виробництва і капіталів тощо, почала призводити до неба­жа­них, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до моно­по­лі­за­ції сфе­ри виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської сис­те­ми, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної, або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підри­ва­ла основи ав­томатизму в механізмі регулювання стосунків між економічно від­особленими суб’єктами виробництва, отже, врешті решт, гальмувала економічний розвиток..

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у мо­дель, що визначається як Пастки розвитку (Див. схему на рисунку 2.1) [4] (Ідея зображення подібних моде­лей у вигляді взаємопов’язаного набору порочних замкнених елементів нале­жить Р. Чамберсу).

Рис.1.1. Пастки розвитку:

 

1 - Низький рівень продуктивності праці.

2 - Низький рівень доходів.

3 - Відсталість системи загальної та професійної освіти.

4 - Бідність.

5 - Міжнародна ізоляція.

 

Наведений вище малюнок, який наглядно відбиває сутність і характер взаємозалежностей наведених чинників економічного розвитку та негативний синергетичний ефект такої взаємозалежності свідчить, що так звана Модель Сталіна, як ос­­нова економічного та суспільного розвитку, нежиттєва, по-перше, тому, що не­­с­проможна забезпечити у довготривалому пе­рі­оді мотиваційну основу розвитку, створюючи умови для наростан­ня внутрішніх протиріч, флуктуації (роздвоєння), біфуркації (збурення) та ентропії (наростання відцентрових сил і тенденцій) в усіх елементах системи; по-друге, пород­жує постійне зростання нега­ти­в­но­го тиску зовнішніх чинників, оскільки нездат­на забезпечити конкурен­то­с­про­мо­ж­ність національного господарства економіч­ними методами, отже й умови для рі­вно­правного партнерства в системі міжна­род­ного поділу праці та світової то­р­гівлі.

Ко­ж­ний із лімітуючих чинників у за­к­ритій економіці, а саме такою була еко­но­мі­ка збудована на основі Мо­делі Сталіна, “є наслідком та передумовою не од­но­го, а цілого ряду інших обмежень ” [5], що, власне, і перет­во­рює цю мо­дель у не­життєву, ро­бить її основою ру­ху суспільства в напрямку глухого кута со­ці­а­ль­но-еконо­мі­ч­них протиріч, ви­к­ликає нагальну потребу за­мі­ни якісно но­вою, ре­аліс­тичною моделлю роз­ви­т­ку.

Отже, ані Модель Рікардо, ані Модель Ста­лі­на не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку України. Водночас досвід функціонування української еконо­мі­ки та сус­пільства в умовах пе­ре­хідного стану від Мо­делі Сталіна яскраво за­с­від­чив, що сподіва­ти­ся на ве­ли­кий вибір серед варіантів та моделей функціонування та розвитку рин­ко­во­го гос­по­дарства у межах Про­мі­жної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господа­р­­ства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов’я­з­­ко­­вих базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефектив­но­сті, ма­ють, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому тракту­ва­н­ні, і гро­­ма­дя­нське суспільство.

Саме ці складові при формуванні концепції та мо­делі со­ціально-еко­но­міч­них перетворень в Україні не враховувався, не про­ра­хо­ву­вав­ся, фактично не сприй­малися владою, як об’єктивно необхідні вже в умовах си­с­темної транс­фо­рмації економічної та господарської систем. Формування цих, по суті базових для забезпечення якісно нового характеру економічного та соціального розвитку, інститутів вважалось справою віддаленого майбут­ньо­го: після завер­ше­ння дер­жа­во­творення, після завершення процесів привати­за­ції та роздержав­лення, після входження у світове господарство.

Інноваційна модель економічного розвитку, як складова моделі соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, не має альтернативи серед інших моделей функціонування економіки, таких, як, наприклад, модель традиційного розвитку, модель наздогоняючого розвитку тощо. Адже лише перехід країни до моделі розвитку, в якій головним джерелом економічного зростання стануть наукові знання, технологічні інновації та інформація, може забезпечити утвердження України у статусі розвинутої держави з конкурентоспроможною економікою, створить передумови для розв’язання соціальних проблем і завдань.

Найбільш ґрунтовну та образну характеристику сутності інноваційного суспільства, дає угорський дослідник Б.Санто. “ Інноваційне суспільство, вважає він, – це високоінтелектуальне суспільство, до того ж у глобальних розмірах, це шлях тих, які обрали метою і формою своєї діяльності безупинне інтелектуальне пізнання, шлях тих, існування яких характеризується підвищеною інтелектуальною діяльністю і прагненням реалізувати свої ідеї. Кристально чистою формою підвищеної інтелектуальної активності потрібно, очевидно, вважати наукову діяльність і, в першу чергу, фундаментальні дослідження ” [6]. Головним внутрішнім джерелом інноваційного розвитку Б. Санто вважає “ активне втручання в процес власної зміни ”, яке є “ нелінійним, непередбачуваним процесом ” [7].

Отже, сьогодні внесок науки, інновацій, новітніх технологій є вирішальним чинником економічного та соціального розвитку. За його допомогою постійно збільшується обсяг виробництва продуктів, товарів і послуг і їх різноманітність. Інновації і нові технології забезпечують не тільки збільшення ВВП, але і його якісну прогресивну зміну.

Значна роль у становленні інноваційної економіки відводиться умовам, в яких відбувається її зародження. Цими умовами є зрілість інституційного середо­вища, тобто адекватність державних структур та інститутів вимогам інновацій­но­го розвитку. Під інституційним середовищем слід розуміти наявність в країні державних інститутів управлінського, стимулюючого, системоутворюючого та регулюючого характеру, які засновані на чітко визначених державних інноваційних пріоритетах в сфері інноваційної діяльності, суб’єктів, продуцентів знань (створюють знання університети та суб’єкти інноваційної інфраструктури) та комерційних компаній (фінансують, створюють та комерціалізують) знання.

Система державних інститутів інноваційного розвитку досить різноманітна. На сьогодні, за ступенем активності втручання держави в економіку виділяються три типи державної політики:

1. Державна інноваційна політика, заснована на концепції необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія, Франція). Використовуються переважно прямі методи стимулювання, тобто державне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень.

2. Державна політика, що надає перевагу ринковим відносинам (США, Великобританія); відзначається найбільшою автономією підприємництва.

3. “ Проміжний варіант ”, де державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі стимулю­ючі методи (фіскальна стимуляція, державні програми і стратегії) при розвиненій системі узгодження інтересів уряду й бізнесу.

Інституційне середовище інноваційної економіки також формується із інноваційної інфраструктури, якою є весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать:

· виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-техноло­гічні центри та бізнес-інкубатори);

· об’єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інфор­маційні бази та мережі);

· заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

· фінансові структури (бюджетні фонди, позабюджетні, венчурні, страхо­ві);

· система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);

· об’єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

· система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі типи інноваційних структур здатні вирішувати різноманітні науково-технічні проблеми, а також істотно впливають на регіональний і загально дер­жав­ний розвиток. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни та зростання добробуту населення. Досвід розвинутих країн засвідчує, що в умовах глобалізації та міжнародної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, тобто ефективний механізм інноваційної діяльності.

Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, отже пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей економіки, як умову нової якості економічного зростання та розвитку, є фінансово-кредит­ні, законодавчі та нормативно-правові механізми, інституційні перетворення у сфері освіти, міжнародної економічної діяльності.

На думку дослідників проблем формування концепції та моделі інновацій­ного розвитку в Україні, неформальні обмеження, які знижують ступінь інноваційного економічного моделювання в країні, знаходять свій прояв у таких формах:

· обмеження науково-технічного характеру (спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низько технологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивос­тя­ми не потребує інновацій, не передбачає інвестицій в людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності);

· обмеження соціально-економіко-правового характеру (в інституційну матрицю закладені стимули кримінальної поведінки, тіньової діяльності, в умовах яких організація буде вкладати кошти в ці об’єкти і моделі поведінки, що доз­воляють їй отримати прибуток у корумпованій економіці; з точки зору законодавства – це наявність правових прогалин в регламентуючих інноваційну діяльність законах, формальність законів, що виражається через їх призупинення за відсутності монетарного забезпечення);

· обмеження політико-правового характеру (економічне життя та політична діяльність країні підпорядковані групам особливих інтересів, які переважно зацікавлені у збереженні індустріально-аграрної моделі економіки України, враховуючи налагоджений бізнес 3-4 типів технологічного укладу; небажання приймати закони і чинити легітимні дії на досягнення стратегічної мети інноваційного конструювання; виконавча влада у умовах обмежених бюджетних коштів спроможна вирішувати лише поточні оперативні цілі, стратегічне економічне планування залишається декларативним та популістським);

· обмеження соціокультурного, психологічного, ментального характеру (в країні не сформований інноваційний потенціал та інноваційна культура, що породжено тяжінням значної частки інститутів суспільства до переважно низько технологічних укладів життя як наслідок недостатнього фінансово-інституційного забезпечення, що проявляється у неприйнятті інновацій, небажані займатися інноваціями, впроваджувати їх; за цих умов країна здатна лише насичуватися імітаційними інноваціями, тобто імпортувати інновації із Заходу);

· обмеження соціально-економічного характеру (в країні не сформовано громадянське суспільство, а отже діалог держави і суспільства не налагоджений; механізм державно-приватного партнерства не відпрацьований, оскільки не під­кріплюється соціальним забезпеченням; механізм соціального партнерства знаходиться у зародковому стані, однак функціональне направлення громадянського суспільства власне в інноваційній економіці реалізується через інститути державно-приватного і соціального партнерства; інститут соціальної конкуренції як вираз економічної свободи знаходиться в зародковому стані, що пов’язано з слабкою мотиваційною системою («модель дешевої робочої сили»); низький технологічний устрій економіки не стимулює зростання попиту на наукові знання та досвід у сфері високих технологій, і як наслідок відбувається продукування «стагнаційних» інвестицій у людський капітал, які безперечно є недостатніми, і неспроможні підтримувати зростання якості людського і інтелектуального потенціалу України; соціальна відповідальність бізнесу є низькою, що проявляється в негативному впливі на навколишнє середовище, низький рівень оплати праці і соціального забезпечення тощо).

За даними Інституту економічного прогнозування НАНУ, майже 60% обсягу промислової продукції припадає на 3-й технологічний устрій, 38% - на 4-й устрій [8], що представлено в табл. 1.1.: