Закономірності економічної поведінки виробника.

 

Якщо ми маємо суспільство, в якому ніхто не визначає ззовні обсяги виробництва і використання ресурсів, то виробник керуватиметься принципом економічної доцільності. Це означає, що він, по-перше, діятиме відповідно до власного інтересу, який полягає у максимізації прибутку. Максимізувати прибуток – це значить збільшувати різницю між виручкою від реалізації та витратами на виробництво продукту.

По-друге, виходячи із принципу економічної доцільності при розв’язанні питання „скільки виробляти”, виробник обиратиме той обсяг виробництва, який забезпечить йому найбільший прибуток.

Кожна додатково вироблена одиниця продукту – це не тільки збільшення виручки від реалізації, але й зростання витрат. Випуск додаткової одиниці продукту тягне за собою збільшення загальної виручки на певну величину, що називається граничним виторгом, і відповідно збільшення загальних витрат на величину граничних витрат. Якщо збільшення обсягів виробництва забезпечує перевищення граничним виторгом граничних витрат, то прибуток зростатиме.

Як змінюються граничні витрати зі зміною обсягів виробництва? Якщо застосовувана технологія лишається незмінною, то відповідь на це питання слід шукати у продуктивності ресурсів (факторів виробництва).

Якби ця продуктивність була постійною, то і граничні витрати були б постійними за будь-яких обсягів виробництва. Але насправді це не так. Досвід господарювання багатьох виробників засвідчує, що існує закон спадної продуктивності факторів виробництва. Пояснимо дію цього закону.

Для будь-якого виробництва певні ресурси (фактори) є постійними, інші – змінними. Нехай, наприклад, ми власники кондитерського цеху. Виробничі приміщення, печі для випікання цеху є постійними ресурсами, змінити які миттєво неможливо. А от сировина (борошно, начинка) та залучені до роботи люди є фактором змінним. Зростання обсягів виробництва для цього забезпечується збільшенням сировини і робітників. Нехай власник, маючи на меті збільшення кількості випічки, почав наймати додаткових працівників. Цілком імовірно, що спочатку гранична продуктивність факторів зростатиме, можливо, через упровадження поділу праці. Але настане момент, коли гранична продуктивність почне спадати, адже застосовувана технологія і виробничі площі розраховані на обмежену кількість працівників, і може скластися ситуація, коли люди просто почнуть заважати одне одному в роботі.

Сформулюємо закон спадної продуктивності так: якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші – постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися.

Закон спадної продуктивності має для пояснення економічної поведінки виробника таке саме фундаментальне значення, як і закон спадної граничної корисності для розуміння поведінки споживача.

Цілком обґрунтованим є твердження, що виробник змушений буде припинити збільшення обсягів виробництва на той момент, коли виторг від реалізації додаткової одиниці продукту зрівняється з витратами, пов’язаними з виробництвом цієї додаткової одиниці.

 

 

2. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

 

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Процес суспільного виробництва можна розглядати у двох аспектах:

1) як процес виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ (матеріальний аспект), а також 2) як процес взаємодії економічних суб’єктів у суспільному виробництві, який відтворюється як процес взаємодії економічних інтересів (суспільний або соціальний аспект).

Інтереси як і потреби людей різноманітні, формуються всією системою суспільних відносин. Економічні інтереси, природно, найтісніше пов’язані з економічною системою, формуються в процесі взаємодії людей в усіх фазах відтворювального процесу: безпосередньо виробництва, розподілу, обміну і споживання. У даному розумінні економічні відносини первинні стосовно інтересів. Більш того, можна стверджувати, що економічні відносини проявляються через інтереси людей. З іншого боку, у будь-якому суспільстві інтереси роблять вирішальний вплив на економічні процеси, визначаючи їхній зміст, динамізм і ефективність.

У певному розумінні економічні інтереси – це причина та умови взаємодії та саморозвитку економічних суб’єктів. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв’язку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення.

Взаємозв’язок економічних відносин і інтересів при пріоритетній ролі перших виявляється в будь-якому суспільстві. Достатньо порівняти ринкову і планову економіку. У ринковій економіці підприємець-власник має економічну самостійність і це дозволяє йому прямо реалізувати свій безпосередній інтерес – максимізувати прибуток. Задоволення даного інтересу підприємця у свою чергу спонукає його до „самостійності”, творчості в господарській діяльності й у сфері обігу. Виробники в плановій економіці економічної свободи не мали, а тому були позбавлені можливості реалізувати свій інтерес сповна. Звідси і відносно низька ефективність виробництва при соціалізмі.

У тій або іншій економічній системі соціально-економічне положення суб’єктів різне. Мова йде про класи, групи, різноманітні асоціації людей і окремих індивідів. Об’єктивно їхні інтереси не можуть бути єдиними. Тому інтереси можна згрупувати за класами, прошарками, групами людей і виділити інтерес окремої людини. Іншими словами, навіть у кожного індивіда, що належить до певної групи, інтереси мають індивідуальну особливість. Більш того, та сама людина може виступати у різних іпостасях. Наприклад, володар акції може бути тільки власником акціонерного товариства. Безпосередній його інтерес – одержання можливо більших дивідендів. Водночас в багатьох акціонерних товариствах власник акцій одночасно є працівником того ж акціонерного товариства. Безперечно, що його інтереси як власника, і як робітника – не тотожні.

Важливе теоретичне та практичне значення має субординація економічних інтересів з виділенням головного (пріоритетного) і другорядних (неголовних). Як відомо, таке ранжирування економічних інтересів мало місце не тільки в суспільних науках, основою яких було марксистське вчення, але і на практиці у радянські часи. Тоді головним інтересом був інтерес держави, суспільства, який абсолютизувався, а нерідко протиставлявся усім іншим інтересам. Щодо особистого інтересу, то він розглядався як другорядний, привнесений, малозначущий, підпорядкований інтересам колективу і загальнонародному. А оскільки останній фактично був державним, то до чого це привело – відомо. Глобальний диктат державних інтересів (раніш думай про Батьківщину, а потім про себе), як відмічалось нашими вченими, винятковим пануванням та абсолютизацією інтересів держави, неправомірно ототожнюваної з самим суспільством, які протиставлялися усім іншим інтересам, внаслідок чого пустою, формальною і беззмістовною виявилася теза – „все для людини”. Тотальне одержавлення усієї економіки та інших сфер суспільного життя вилилося в суцільне одержавлення інтересів. Глобальний диктат, повна підлеглість інтересам держави (які, до того ж, перекручено тлумачилися) усіх інших інтересів, проводилися також із застосуванням методів позаекономічного примусу. А особистий інтерес розглядався як другорядний, малозначущий, підпорядкований і навіть ганебний.

Такі погляди ґрунтуються на перекрученому, антигуманному тлумаченні місця і ролі людини в житті й у виробництві, змісту і співвідношення суспільних і особистих інтересів, їх прямих і зворотних зв’язків, у викривленні природи і функцій особистого інтересу, а по суті, - у знеціненні людини, особистості. Такий підхід насаджувався і культивувався адміністративно-командною системою, для якої людина – „піщинка”, „гвинтик”.

Однак і нині, в умовах, які змінилися, ієрархічні побудови піраміди інтересів тривають. Знову і знову наголошується, наскільки важливий „пріоритет інтересів суспільства над особистими інтересами”.

Ключовим принципом гуманізму є те, що людина має бути не засобом, а метою виробництва. Критерій прогресивності соціально-економічної системи визначається становищем людини в суспільстві як найвищої цінності, як центральної фігури усього світового розвитку. А тому є непридатними теоретичні настанови і практичні дії, спрямовані на придушення особистих інтересів суспільними, які до того ж нерідко подаються перекручено. Суть у тому, щоб не придушувати одні інтереси іншими, а управляти інтересами і через інтереси.

В ринковій системі господарства пріоритетним її суб’єктом є товаровиробник-підприємець. Це головна її дійова особа. Який же його головний інтерес?

Організовуючи справу, підприємець насамперед керується комерційним зиском, діє з метою одержання прибутку. В його максимізації і полягає безпосередня цільова функція підприємництва. Бізнесмен має власний інтерес, власну мету і звичайно, не зважає на громадську користь, не підозрюючи, що він сприяє їй.

А. Сміт був „пророком” вільної конкуренції. В своїй знаменитій праці „Багатства народів” (1776 р.) Сміт відкрив саморегулюючий природний порядок. У цьому зв’язку він відмічав наступне: „Ви думаєте, що ви допоможете економічній системі вашими добре продуманими законами та протидіями. Помиляєтеся... Руки геть. Масло самозацікавлености буде тримати економічний механізм, працюючий чудовим чином. Ніхто не потребує плану”. Обширні знання, що дозволяли йому проголосити знамениту тезу про „невидиму руку”. Кожен індивідум не збирається сприяти громадським інтересам, він переслідує тільки свою особисту вигоду, але, як і в багатьох інших випадках, невидима рука веде до результату, який не був часткою його намірів.

І дійсно, максимізуючи прибуток, кожний підприємець за умов жорстокої конкурентної боротьби за покупця повинен:

- скорочувати до мінімуму виробничі витрати (заощаджена на витратах вартість збільшує прибуток, а це можливо лише за умов впровадження у виробництво досягнень науки і техніки);

- поліпшувати якість продукції (послуг);

- здійснювати важливу прогресивну функцію суспільства – нагромадження з метою розширення й удосконалення виробництва;

- найповніше й найефективніше задовольняти потреби споживача.

Отже, підприємець виробляє ті товари, які дають йому прибуток (а реалізація їх свідчить, що покупець має в них потребу), використовує ті засоби виробництва, які потребують менших витрат і є продуктивнішими. Ефективність виробництва і якість продукції – головна турбота будь-якого підприємця; і перше, і друге контролює ринок, тобто споживач.

Економічна свобода, безпосередня матеріальна зацікавленість і відповідальність підприємця мобілізують його професійні і творчі потенції, стимулюють їхній розвиток і повну реалізацію у виробництві. Кожний підприємець, переслідуючи свою власну мету і зацікавленість, досягає результату, який спочатку не був його безпосередньою метою, тобто працює в інтересах споживача і суспільства в цілому.

Низька ефективність виробництва в командній економіці насамперед пояснюється тим, що суб’єкти господарювання позбавлені реальної економічної свободи, зацікавленості в результатах господарської діяльності і відповідальності за них. Урядовці держапарату керували економікою, але не дотримувались її об’єктивних законів. Вони не відповідали за свої дії ні особистим майном, ні навіть службовим становищем. Економічні санкції щодо державних підприємств являли собою переміщення коштів з однієї кишені до іншої. Взагалі ніхто не втрачав ні грошей, ні майна, а нерідко і робочого місця. Колективна відповідальність породжувала персональну безвідповідальність і тим самим зробила „ведмежу послугу” державно-плановій економіці.

Намагання максимізувати прибуток – не єдиний мотив підприємницької діяльності. Бізнес для справжнього підприємця – це потреба в реалізації своїх особистих якостей: таланту організатора виробництва, творчості і діловитості, працелюбства, незадоволення досягнутим, потягу до знань, честолюбності та ін. Такими якостями природа наділяє не кожну людину. За даними соціологів, лише 5-10% людей здатні стати бізнесменами. Певною мірою це підтверджується і часткою осіб найманої праці у самодіяльному населенні країн з розвиненою ринковою економікою. У США і Великобританії вона становить 90%, в Японії – 70%.