Ефективність оборотного капіталу

 

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми промислового капіталу є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових промислового капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою:

m

N = 100%

Кав.

де N — норма самозростання вартості; т — додаткова вартість; Кав - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції¹.

¹ У політичній економії соціалізму і народногосподарській практиці колишнього СРСР альтернативними поняттям «продуктивний капітал», «ос­новний капітал», «оборотний капітал», «капіталовіддача», «капіталоміст­кість» були відповідно поняття «виробничі фонди»; «основні виробничі фонди», «оборотні виробничі фонди», «фондовіддача», «капіталовіддача», які дотепер використовуються у народногосподарській практиці України.

Основний капітал впливає на ефективність кругообороту і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача - відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Формулою фондовіддачі є:

ВП

Фв = 100%

ОФ

де Ф_в — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів (основного капіталу).

Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). На величину і динаміку фондовіддачі впливають питома вага активної частини основних виробничих фондів, час роботи, продуктивність та ціни на їх елементи. Інтенсивний шлях розвитку економіки передбачає систематичне зростання фондовіддачі за рахунок збільшення продуктивності засобів виробництва, скорочення часу їх простої, технічного удосконалення.

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів (оборотного капіталу) є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Цей показник виражається у натуральних одиницях витрат сировини, матеріалів, палива й енергії, необхідних для виготовлення одиниці продукції, або у відсотках до вартості використаних матеріальних ресурсів у структурі собівартості продукції. Кількісно його визначають за формулою:

В

Мn = 100%,

_____ ВП _________

¹ У політичній економії соціалізму і народногосподарській практиці колишнього СРСР альтернативними поняттям «продуктивний капітал», «ос­новний капітал», «оборотний капітал», «капіталовіддача», «капіталоміст­кість» були відповідно поняття «виробничі фонди»; «основні виробничі фонди», «оборотні виробничі фонди», «фондовіддача», «капіталовіддача», які дотепер використовуються у народногосподарській практиці України.

 

де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП -обсяг виробленої продукції.

Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу. Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

 

Міжнародний рух капіталу

Найдинамічнішою формою економічної, глобалізації є міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу - взаємопереплетіння та об'єднані, різних форм національного та інтернаціонального капіталу з метою привласнення результатів найманої праці, яким протистоять загони найманих працівників. Основними формами сучасного капіталу є приватний, ко­лективний державний та наддержавний (наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного та іншого капіталу. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об'єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях: приватних форм капіталу двох і кількох країн, колективних форм капіталу двох і більше держав; приватних форм капіталу однієї країни з колективними формами капіталу інших країн; колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; наднаціонального капіталу з державним тощо.

Інтернаціоналізація капіталу починається на нижчій стадії розвитку капіталізму із вивезенням капіталу в підприємницькій формі, зрілих форм набуває в умовах глобалізації. Так, створення міжнародними монополіями численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з на­ціональних на транснаціональні монополії - ТНК.

Важлива ознака сучасних ТНК - переплетення їх капіталів з капіталами ТНБ і формування транснаціонального фінансового капіталу, транснаціо­нальних фінансових груп. В останні десятиліття відбулася трансформація банківських монополій у міжнародні, транснаціональні. Інтернаціоналізація капіталу відбувається передусім внаслідок міжнародного злиття та поглинання. Так, з 1996 по 1999 кількість придбаних іноземцями компаній США збільшилась з 73 до 566, а вартість угод - з 2,9 до 282 млрд. дол. З інтернаціоналізацією приватних форм капіталу, персоніфікаторами яких були окремі підприємці, виникає асоційована (колективна) міжнародна форма капіталістичної власності, з інтернаціоналізацією колективних форм капіталу - інтегрована капіталістична власність.

Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.

Якщо брати до уваги, що капітал за економічним змістом є сукупністю або системою відносин економічної власності, що грунтується на експлуатації найманої праці, то його експорт означає процес формування та розвитку в іншій країні капіталістичних виробничих відносин. Оскільки капітал має власний речовий зміст (засоби виробництва, гроші, ресурси), то такі відносини формуються за допомогою вивезення капіталу і передусім в підприємницькій і грошовій формах.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталіс­тичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціона­лізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення моно­польно високих прибутків. Одночасно метою вивезення капіталу може бути отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу за роки незалежності здійснюється в Україну та інші постсоціалістичні країни, але не в сучасних цивілізованих формах, а у формах, притаманних капіталізму XIX — початку XX ст., про що неодноразово зазначається в зарубіжних публікаціях. Цьому сприяють деякі аспекти політики МВФ, невиправдана приватизація, монетаристські методи регулювання тощо, розвал державного управління, тотальне скорочення соціальних програм. Прихованою метою такої трансформації є перетворення європейської держави на периферію світового капіталістичного господарства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму домінувало вивезення товарів (ХУІ-ХІХ ст.), вивезення капіталу починає переважати на вищій стадії еволюції капіталізму у ХХ ст. Це зумовлено процесом монополізації виробництва, виникненням і розвитком гігантських монополістичних (зокрема, олігополістичних об'єднань), появою ТНК, які нагромадили в своїх руках величезні капітали і намагаються найприбутковіше їх розмістити. Так, у середині 90-х років ХХ ст. норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, була приблизно у 2 рази вища, ніж у США. Причиною цього є наявність дешевої робочої сили, сировини, тощо.

Вивезення капіталу зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку зокрема окремих держав і регіонів світового госоарства. У передовій країні швидше створюється надлишковий капітал, який можна вкласти всередині країни і поза її межами з метою отримання вищого прибутку. Вивезення капіталу також спричиняється асинхрономічним характером перебігу капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, які перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами.

Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і по­зичковій. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допо­моги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи гру­повими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредиту­вання, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Найважливішу роль серед різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. Оскільки їх суб'єкти здійснюють постійний контроль над цим капіталом (капіталом в позичковій формі на час надання кредиту розряджається імпортер), прямі інвестиції гарантують стабільний ринок (або формують основу для виходу на ринки інших країн); дають право безпосереднього контролю (за наявності контрольного пакету акцій) або активної участі в управлінні підприємством через механізм реінвестування прибутків, придбання частини акцій за кордоном (але не контрольного пакету), внутріфірмових позик або внутріфірмової заборгованості, а також через використання неакціонерних форм (укладання субконтрактних та ліцензійних угод, франчайзиннгу та ін.).

Напередодні першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд. дол., приблизно 40% з яких припадало на Велику Британію (18 млрд. дол.), Францію (9 млрд. дол.), Німеччину (млрд. дол.), США - лише 3,5 млрд. дол. У 1938 р. їх обсяг становив 53 млрд. дол в тому числі на Велику Британію приблизно 23 млрд. дол., на США - 11,5 млрд. дол., на Нідерланди - до 5 млрд. дол. (відтіснили з третього місця Францію).

Після другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішим а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд. дол., в 1970 р. - 285 млрд. дол., в тому числі США — майже 150 млрд. дол. (53% загальної суми), Великої Британії — 49 млрд. дол., Франції— 19 млрд. дол. У Великій Британії американські прямі інвестиції становили 8 млрд. дол., у Франції — приблизно 7,5 млрд. дол. Після розгортання НТР значну частку іноземних інвестицій почали вкладати в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість та ін.

Протягом періоду з першої світової війни до 1970 р. в процесі інозем­ного інвестування виявилася дія закону нерівномірності, що засвідчило витіснення США Великої Британії з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (1914-1938), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 р. (після другої світової війни і до 1952 р. Німеччині було заборонено вивозити капітал) та ін.

Наприкінці XX ст. — початку XXI ст. США міцніше закріпили своє лі­дерство у вивезенні підприємницького капіталу. Так, з 1992 р. по 2002 р. обсяг накопичених ними за кордоном прямих інвестицій збільшився у 2,7 рази і становив понад 1,5 млрд. дол. (22% від загального обсягу цих інвестицій у світі), тоді як частка Великої Британії складала 15%, Франції-9,5%, Німеччини — 8,4%, Нідерландів — 5,2%, Японії — 4,8%.

Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвес­тицій спрямовується у високорозвинуті країни, що є ознакою посиленого процесу інтернаціоналізації капіталу та дії закону інтернаціоналізації виробни­цтва. Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу в 1970 р. становили приблизно 25 млрд. дол., а інвестиції цих країн в США - 10 млрд. дол.

Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. З понад 2 трлн. дол. іноземних інвестицій у 1995 р. їх частка становила більше 2,7 трлн. дол. Якщо прямі іноземні інвестиції у цьому ж році становили 350 млрд. дол., то у 2000 - понад 1 трлн. дол. Міжнародні трансферти капіталів на початку XXI ст. щоденно досягали 2 трлн. дол., до 10 трлн. дол. іноземних вкладів зберігалося в комерційних банках різних країн.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності замовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;

2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо в довоєнний період (до першої світової війни) частка прямих інвестицій становила до 10%, у період між двома війнами - 25%, а в 90-х роках на них припадало приблизно 80%. Це зумовлено зростанням ролі таких інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю над виробництвом і власністю та іншими факторами. Зворотна закономірність діє щодо іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Так. за останні два десятиліття XX ст. інвестиції зросли приблизно в 7 разів, а портфельні - в 24 рази;

3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, наприкінці 90-х років на 100 наймогутніших ТНК припадало понад 70% іноземних інвестицій, а у 1976 р. — приблизно 54%. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері;

4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. Так, якщо в 1995 р. частка іноземних інвестицій у розвинутих країнах становила 60%, то в слаборозвинутих — приблизно вдвічі менше. Раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалася в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу капіталу вивозить в слаборозвинуті країни. Скорочення обсягів вивезення капіталу в слаборозвинуті країни пояснюється зростанням їх заборгованості;

5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. Так, частка першої групи країн зросла з 85,6% в 1997 р. до 91,7% в 1999 р., а другої зменшилася з 13,7% до 8%. Водночас США у 1987 р. вивезли у країни, що розвиваються, 23% прямих інвестицій, а у 2002 р. 30% (456 млрд. дол.), тоді як загальна частина таких інвестицій становила 20-23% у 2002 р. Розбіжності між наведеними даними зумовлені зарахуванням до країн, що розвиваються, 130 країн (згідно з класифікацією ООН);

6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капі­талу. Так, обсяг іноземного капіталу в США в 1996 р. становив понад 1,5 трлн. дол. (50 млрд. дол. прямих інвестицій), приблизно 20% активів банків на­лежать іноземцям, в іноземних компаніях в США працює понад 3 млн. осіб. У 2001 р. сума контрольованих країнами ЄС активів в США перевищила американські активи в ЄС на 1,2 трлн дол. Загалом нагромаджені інвестиції країн ЄС у США становили 70%, тоді як Канади — 19%, Японії — 8%.

У свою чергу США зосередили за кордоном у 2001 р. понад 20% виробничих потужностей, на яких було зайнято 9,8 млн. найманих працівників, активи зарубіжних підприємств становили 5,8 млн. дол., що в сукупності формує "другу економіку".

Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування;

7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. Так, на початку 2000 р. обсяг нагромадження прямих інвестицій становив у Польщі 30 млрд. дол. в Угорщині понад 19, в Чехії - понад 16, в Україні в середині 2003 р. - понад 6 млрд. дол., тоді як у 1996 р. у всі країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд. дол.; частка цих країн у вивозі капіталу зменшилася з 0,7% в 1997 р. до 0,3 % в 1999 р. Водночас тіньовими структурами з України було вивезено до 60 млрд. дол., з Росії - понад 160 млрд дол.

Важливими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкової операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній обіг грошових ресурсів в каналах транснаціональної банківської системи вимірюють трильйонами доларів більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообігу При цьому основні масштаби торгівлі цінними паперами здійснюються між розвинутими країнами світу. Так, до 90% всіх випущених компаніями ЄС і США цінних паперів належать Інвесторам цих країн.

Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні, На їх частку припадає до 60% всього вивозу капіталу, а на державний капітал - 30% експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації - до 10%. Пе­реплітання цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-моно­полістичний і державно-транснаціональний характер;

8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. Так, у 2000 р. річний оборот державних облігацій був у 2 рази більший за обсяг світового ВВП і значно перевищував обсяги світової торгівлі. Вивезення державного капіталу значною мірою переслідує мету створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема за його допомогою створюється економічна інфраструктура.

Формою вивезення державного капіталу є створення державних гарантій для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більш притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів - сильний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить, про відсутність ризику для іноземних інвестицій;

9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг, що найповніше спостерігалось у 90-х рр. - на початку ХХІ ст. Так, США за 1991-2002 рр. збільшили обсяг інвестицій у цю сферу в 5,5 рази, що складало понад 1 трлн. дол. А майже 66% з них спрямовувались у розвинені країни. Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування.

Внаслідок посилення інтенсивності міжнародного руху капіталу відбувається переростання процесу переростання процесу інтернаціоналізації капіталу в глобалізацію капіталу, найдинамічнішою формою якого є фінансова глобалізація. Фінансова глобалізація - поступовий процес інтеграції національних фінансових систем і фінансів міжнародних фінансово-кредитних організацій в цілісну глобальну фінансову систему, яка базується на русі фінансових ресурсів за межами національних країн, з одного боку, та розвитку і функ­ціонуванні економічних відносин з приводу такого руху (їх акумулювання і привласнення) — з іншого.

Важливим суб'єктом фінансової глобалізації є міжнародні фінансово-кредитні інститути — МВФ, Світовий банк та ін. Зокрема, МВФ, який підпорядковується стратегічним інтересам СШ А, здійснює валютне регулювання в межах світової валютної системи шляхом надання кредитів на вигідних для себе економічних, політичних умовах. Зростання зовнішньої заборгованості багатьох країн, які отримають ці кредити, формує найважливішу підсистему фінансової глобалізації. Фінансова глобалізація загрожує економічному і політичному суверенітету передусім слаборозвинутих країн, до яких у 90-х роках XX ст. увійшла й Україна. Про її динамізм свідчить зокрема те, що на світовому фінансовому ринку на початку 80-х рр. щоденно знаходилося в обігу близько 60 млрд. дол., а на початку XXI ст. — від 1,5 до 2 трлн. дол., причому переважна їх частка не контролюється державою і наднаціональними фінансовими інститутами. Важливо й те, що лише близько 10% таких операцій опосередковують рух реальних товарів і капіталів.

Розвиток фінансової глобалізації в сучасному світі свідчить про зростаючу фінансову відкритість. Простежується і тісна залежність між ступенем фінансової відкритості країни та рівнем розвитку її економіки, оскільки для ефективної інтеграції в світову фінансову систему необхідна наявність високорозвинутого національного фінансового ринку.

Міжнародний рух капіталу має різні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу. Позитивним для країн, які вивозять капітал, є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні та неекономічні вигоди. Негативними наслідками цього про­цесу є погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країни-імпортера є запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення півня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток або вдосконалення економічної системи (так розвивалась економіка Сінгапуру, південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками цих процесів є поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів. Для того, щоб уникнути або мінімізувати негативні наслідки міжнародного руху капіталу, відбувається регулювання цього процесу.

Регулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і актив­ний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Регулювання міжнародного руху капіталу здійснюється з метою стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій в економіку певної країни в оптимальних розмірах, які б не загрожували економічному суверенітету: поліпшення якості та структури національного фінансового ринку: зміцнення фінансової (в тому числі грошово-кредитної) стабільності: посилення темпів економічного зростання та ін.

До економічних важелів такого регулювання відносяться:

- оподаткування міжнародних фінансових потоків капіталу з метою недопущення спекуляції іноземною валютою;

- запровадження диференційованих податків залежно від виду зов­нішніх фінансових операцій;

- оподаткування прибутків національних компаній та фізичних осіб, отриманих ними від іноземних фінансових операцій, від власності на іно­земні фінансові активи, а також прибутків нерезидентів, отриманих від власності на фінансові активи в межах іншої країни;

- встановлення високих імпортних тарифів на ввезення переважної частини імпортних товарів, виробництво яких здійснюється в країні;

- створення сприятливих умов для виробництва експортної продукції національними товаровиробниками шляхом надання податкових пільг, встановлення нижчих ставок податків, страхування експортних кредитів, проведення раціональної валютної політики та ін.;

- надання іноземним компаніям різноманітних пільг з метою стиму­лювання притоку іноземних інвестицій в депресивні регіони країни;

- надання додаткових пільг для іноземних компаній, які інвестують на тривалий період, а також у розвиток нових технологій;

- створення спільних підприємств та надання їм окремих податко­вих та інших пільг, а також зосередження контрольного пакета акцій над такими підприємствами в руках держави та ін.;

- обмеження доступу іноземних компаній до місцевих фінансових ринків;

- комплексний контроль держави за процесами монополізації іноземними компаніями національних ринків, за їх діяльністю щодо централізації капіталу (за злиттям і поглинанням національних компаній);

- визначення пріоритетних напрямів інвестування та ефективної системи експертної оцінки інвестиційних проектів;

- забезпечення захисту інвестицій та інтелектуальної власності.

До правових методів регулювання міжнародного руху капіталу відносяться створення стабільної та сприятливої для притоку прямих іноземних інвестицій законодавчої бази. Так, у 1991-2000 рр. в законодавчі бази різних країн було внесено понад 1180 змін, причому 1120 з них були спрямовані на ліквідацію обмежень щодо діяльності іноземних компаній і створення сприятливого інвестиційного клімату. Ця вимога відсутня в Україні свідчен­ням чого є те, що за рівнем економічної свободи Україна займала у 2002 р. 131 місце серед 156 країн світу; за індексом потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій у 2002 р. — 81 місце серед 140 країн. Тому не дивно, що обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 2004 р. становив лише 6,7 млрд. дол., тоді як Польща залучила близько 40 млрд. дол.

До адміністративних засобів регулювання міжнародного руху капіталу відносять пряму заборону або дозвіл на міжнародні операції з капіталом. Загалом економічні, правові й адміністративні важелі регулювання між­народного руху капіталу використовуються в щільній взаємодії.

Що стосується наддержавного регулювання цього процесу, то таке регулювання здійснюється з боку міжнародних фінансово-кредитних організацій і передусім МВФ і Світового банку, а також Європейського центрального банку

 

 

ТЕМА 8. ПРАЦЯ

Лекція 1

Праця і людський ресурс.