Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки, кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути

Економічна наука виокремлює шість основних груп складових елементів сучасних економічних систем макрорівня:

– домашні (сімейні) господарства;

– підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;

– сектори економіки;

– кластери;

– внутрішні регіони;

– регулятивні інститути.

 

Домашні господарства

Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. В економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов’язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття “ домогосподарство” близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім’я – це люди, пов’язані родинними зв’язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують (сім’я може складатись і з однієї людини). Отже, домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Домашнє господарство є одним з найактивніших суб’єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва.

 

Підприємство

В XVIII – на початку XIX ст. основним економічним суб’єктом вважався індивід. Він розглядався як інструмент багатства та могутності держави. Однак, уже з кінця XIX ст. в якості активних і потужних економічних суб’єктів стають групи людей, які функціонують у складі різноманітних об’єднань – підприємств (фірм). Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві обов’язкові економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб; по-друге, одержання прибутку (доходу). Розрізняють такі поняття: організаційна форма підприємства; економічна форма підприємства; тип підприємства.

Підприємства мають такі ознаки:

– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З цієї точки зору підприємства можуть виступати як заводи, фабрики, комбінати, трести і т. п. Економічна форма підприємства являє собою господарські або економічні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне, кооперативне, акціонерне тощо. Різноманіття економічних та організаційних форм підприємства розвивається у межах історично визначених відносин власності, що характеризують тип підприємств: приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. У сучасній економічній теорії фірма – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність. Нею може бути як велика корпорація, так і невелика компанія.

 

Сектори економіки

Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва і є узагальненою характеристикою якісного рівня розвитку економічної системи в цілому. Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.

За формами господарювання розрізняють приватний, державний та інші сектори економіки. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор – частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації.

На Заході для осмислення направленості економічного розвитку країн ще в 1930-х рр. була розроблена теорія секторальної структури економічної системи (теорія структурних змін), авторами якої стали відомі економісти А.Фішер і К.Кларк. На основі досліджень західних економістів, ураховуючи постіндустріальні тенденції в економіці, у тому числі значення інформації та торгівлі, що постійно зростає, організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п’яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:

– первинний, або видобувний, сировинний – галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);

– вторинний, або обробний – обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);

– третинний, або інфраструктурний – промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо).

Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:

– четвертий, або розподільчо-обмінний – фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо;

– п’ятий, або соціально-управлінський – медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо.

В цілому, класифікація галузевих ринків за секторами економіки дозволяє проаналізувати структуру національної економіки, визначити необхідні напрямки її вдосконалення, розробити ефективні методи та інструменти стимулювання розвитку галузевих ринків у межах пріоритетних секторів економіки. Серед основних пропорцій, що визначають секторальну структуру, можна виділити: співвідношення між підприємницьким сектором, сектором домогосподарств, державним сектором та зовнішнім сектором в створенні та розподілі ВВП країни; співвідношення між частками приватної, державної, колективної та змішаної форм власності; співвідношення між організаційно-правовими формами підприємницької діяльності з урахуванням рівнів концентрації й централізації виробництва та капіталу (між кількістю та обсягом виробництва великих, середніх та малих підприємств). На галузеві пропорції, окрім наукового-технічного прогресу, впливають рівень витрат на інноваційно-інвестиційну діяльність як на загальнодержавному рівні, так і на рівні конкретних підприємств; величина та кваліфікаційна характеристики залучених трудових ресурсів; економічні фактори; інтеграційні процеси та міжнародний поділ праці в умовах глобалізації.

Фахівці часто та умовно розрізняють реальний та фінансовий сектори економіки країни. В реальному секторі економіки створюються товари і послуги, а фінансовий (грошовий) покликаний обслуговувати сектор, в якому реально виробляється продукція. Інколи виділяють внутрішній та зовнішній сектори економіки. Внутрішній представляють національні товаровиробники, які націлені на внутрішній попит, а зовнішній сектор складають підприємства-експортери.

 

Кластери

Зростаюча кількість досліджень по всьому світу свідчить, що географічна близькість відповідних економічних видів діяльності дає можливість сприяти більш високому рівню продуктивності та інновацій у тому чи іншому регіоні. Кластери, тобто розташовані у безпосередній своїй близькості кінцеві виробники, постачальники, постачальники послуг, дослідницькі лабораторії, навчальні заклади та інші установи у певній економічній сфері, є важливими рушійними факторами розвитку економічної системи не лише регіонального, а й макро- та міжнародного рівня.

Поняття кластеру у західній літературі було введено в економічну теорію відомим американським економістом М.Портером, який визначав цю структуру таким чином: “ кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. Таким чином, аби бути кластером, група географічно близьких і взаємопов’язаних компаній і зв’язаних з ними організацій повинна діяти у певній сфері, характеризуватися спільною діяльністю і взаємодоповнювати одна одну.

Необхідно відмітити, що кластерний розвиток економіки – це певний інструмент бізнесу. Ринково орієнтоване суспільство формує правила діяльності своїх господарюючих суб’єктів через закони, взаємовідносини, банківський сектор, інститути підтримки тощо. Тому кластер, існуючий в рамках даних правил – це не що інше, як особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об’єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною.

На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб’єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:

– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;

– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;

– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;

– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.

Таким чином, кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території.

 

Внутрішні регіони

В сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі економічних районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.

Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії “ регіон ”. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття “регіон ” походить від латинського кореня “ regio”, що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін з’явився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області.

В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та “район ” ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто.

У західних країнах термін регіон практично не використовується. Буквальний зміст слова регіон – це район. Називати регіоном ті чи інші території прийнято у випадках, коли вони мають якісь специфічні ознаки щодо інших територій. Із визначень представників російської економічної науки (С.Барзілов, В.Сігов, М.Некрасов), концептуальними параметрами, що обумовлюють поняття регіон є: географічне положення (розташування, величина території та кількість населення); виробничо-функціональні особливості (специфіка переважаючих видів діяльності); соціологічні особливості (норми спілкування, поведінки). У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів. У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.

Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.

Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв’язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль – створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.

Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних економічних зв’язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.

 

Регулятивні інститути

Інститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-економічне середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо. Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи.

В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед економічних та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

 

Лекція 2