Соціальні інститути. Медицина як соціальний інститут

Актуальність: Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут. Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей.

Навчальні цілі:

Знати: визначення поняття соціальні інститути, етапи утворення соціального інституту, його складові елементи, типології соціальних інститутів.

Вміти: аналізувати процес інституціоналізації, визначати роль соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства, зокрема роль медицини як соціального інституту.

Питання для обговорення:

1. Поняття соціального інституту. Теорії соціальних інститутів.

2. Функції соціальних інститутів у суспільстві. Визначальні фактори ефективності діяльності соціальних інститутів.

3. Інституціоналізація. Етапи утворення соціального інституту (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 1).

4. Складові елементи соціального інституту. Ознаки головних інститутів в суспільстві (за В.Піча). (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 2).

5. Типології соціальних інститутів:

- в залежності від сфери дії і функцій;

- в залежності від сфер соціальних відносин;

- типи соціальних інститутів за Г.Спенсером: сімейний, обрядовий, політичний, релігійний, економічний;

- класифікація соціальних інститутів Я.Щепанського;

- формальні й неформальні соціальні інститути;

- поява нових соціальних інститутів;

6. Медицина як соціальний інститут.

7. Медикалізація як ілюстрація функції соціального контролю медицини.

8. Підходи до вивчення завдань та перспектив розвитку медицини як соціального інституту:

- Біомедична та соціомедична моделі здоров’я (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 5).

- Функціоналістський та конфліктологічний підходи щодо функціонування системи охорони здоров’я.

- Порівняння роботи системи охорони здоров’я у Великобританії, США, Індії та Україні (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 6-7).

Питання самостійної роботи студента

на тему “Суспільство як соціальна система”

1. Суспільство. Основні ознаки і підсистеми суспільств.

2. Типологізація суспільств: дописемні та писемні; прості та складні; традиційне, індустріальне, постіндустріальне;

3. Громадянське суспільство. Основні критерії громадянського суспільства та відповідність їм українського соціуму. Участь та місце медиків у формуванні громадянського суспільства. (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 3-4).

4. Соціальні процеси.

5. Соціальні зміни. Фактори соціальних змін. Теорії соціальних змін. Модернізація.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Зобразіть схематично “Етапи утворення соціального інституту” та поясність створення медицини як соціального інституту.

2. Зобразіть схематично “Складові елементи соціального інституту” та поясність медицину як соціальний інститут.

3. Зобразіть схематично основні критерії громадянського суспільства.

4. Поясніть зв’язок соціальних рівнів суспільства зі сферою медицини: “індивід – соціальна група – соціальний інститут – людство”.

5. Опрацюйте текст про дві моделі здоров’я – біомедичну та соціомедичну, запропонованих вченим С.Тейлором, одним із авторів книги “Соціологія здоров'я та охорона здоров’я”, і дайте відповіді на запитання:

· Яке бачення ролі медицини у зміцненні здоров'я людини згідно біомедичної моделі?

· Яку роль відводить медицині англійський лікар і демограф Т.МакКоун у поліпшенні стану здоров’я населення Британії впродовж XVIII – XIX ст.?

· Які аргументи наводять критики щодо негативного впливу медицини на здоров’я людини?

· Що таке культурний ятрогенез згідно визначення вченого Ай.Іліча?

· Які основні складові соціомедичної моделі здоров’я та її підходи щодо ролі медицини у збереженні здоров’я людини?

“Розуміння здоров’я як соціального феномена відбулося під впливом зміни ролі медицини та системи охорони здоров’я у збереженні та зміцненні здоров’я людини.

Біомедична модель здоров ’ я

Згідно з біомедичною моделлю, здоров’я – це відсутність біологічних аномалій, відхилень у фізіологічному розвитку людини (як відомо, історично першим було визначення здоров’я як відсутності хвороби). І хоча первісно медицина формувалась як наука, головною метою якої є збереження здоров’я та продовження життя людей, згідно з даною моделлю завдання охорони здоров’я зводяться до лікування хворих. До 70-80-х років XX століття успіхи медицини й системи охорони здоров’я були пов’язані головно з професійною організацією попередження гострих інфекційних захворювань. Під впливом соціально-економічного поступу, наукових досягнень і організаційних зрушень сталися істотні зміни у стані здоров’я населення, знизилися захворюваність, смертність та інші показники здоров’я, було ліквідовано багато інфекційних і паразитних хвороб, які мали масове поширення і призводили до великої смертності (наприклад, чума, віспа тощо). У цей період виділялися дедалі більші кошти на медичну науку, розвиток хірургічних методик та фармакології.

На сьогодні досягнення медичної науки вможливили лікування таких хвороб індустріальних суспільств, як рак, серцеві недуги, розумові розлади. Проте з кожним десятиліттям людина стикається з новими хворобами (СНІД, пташиний грип тощо), від яких ще немає ліків, проте наукові пошуки тривають.

Англійський лікар і демограф Т.МакКоун (Т McKeown) у своїх працях намагався оспорити пряму залежність здоров’я людини від медицини. Він демонструє, що, наприклад, у Великій Британії XVII століття медицина не відігравала вирішальної ролі в суттєвому зниженні рівня інфекційних захворювань і зростанні чисельності населення. Спираючись на дані переписів населення та парафіяльних книжок, де зазначалися причини смерті, Т.МакКоун доводить, що неймовірне (утричі) зростання населення Англії та Уельсу з початку XVIII до середини XIX століття було пов’язане зі зниженням смертності через зменшення захворюваності, спричиненої інфекціями, поширюваними через повітря, воду та їжу.

Звісно, програми імунізації та лікувальні заходи досягали певних результатів щодо зменшення інфекційних хвороб, проте, на думку Т.МакКоуна, головними чинниками поліпшення стану здоров’я населення Британії у XIX столітті було покращення умов життя та якості харчування, дотримання населенням правил гігієни та позитивні зміни у способі життя. Суворіше дотримання правил гігієни завдяки вдосконаленню системи водогону та каналізації зменшило захворюваність на інфекції, що передаються із водою та харчовими продуктами, а запровадження таких заходів, як стерилізація, розлив у пляшки і перевезення молока спеціальним транспортом, скоротило кількість шлунково-кишкових захворювань, тобто все це поліпшило показники здоров’я. Краще харчування також сприяло підвищенню рівня здоров'я людей, уможливлюючи подолання хвороб, зокрема інфекційних, завдяки активізації імунних механізмів.

Аналіз Т.МакКоуна свідчить, що належне харчування, чиста вода, гігієна, санітарні заходи та планування сім’ї (контрацепція) мають для поліпшення здоров’я населення щонайменше таку саму вагу, як і медичне втручання, а первинна медична допомога, зокрема імунізація, – можливо, й більшу, аніж вторинна допомога; така як стаціонарне лікування. Цей аналіз підвів дослідника до висновку, що традиційна медицина приділяє більше уваги діагностиці та лікуванню хвороб і замало їх профілактиці. Натомість сучасна медицина порівняно з наявним минулим вже має більше ресурсів та знань власне для зміцнення здоров’я людини.

У книзі С.Тейлора й Д.Філда наведено й деякі критичні зауваження до висновків Т.МакКоуна щодо ролі медицини в поліпшенні здоров’я населення. Так, критики його поглядів відзначають феномен негативного впливу медицини на здоров’я населення, що виявляється в наявності медичних нещасних випадків та помилок у процесі лікування, випадках занесення інфекцій пацієнтам, спричинення алергічних реакцій на медикаменти, звикання до ліків, що, своєю чергою, призводять до появи нових захворювань, тобто, зрештою, погіршення показників здоров’я населення. Дехто з медиків сьогодення навіть визнає, що великою загрозою здоров’ю населення є так звані ятрогенні хвороби, зумовлені неадекватними діями чи словами медичних працівників у процесі лікування, які призводять до погіршення стану фізичного чи психологічного здоров’я людини.

Доволі радикально критикує сучасну медицину американський соціолог Ай.Іліч. Шкідливий вплив медицини виходить за межі завдання суто фізичної шкоди здоров’ю людини. “Медичний штат” – медики, цілителі, фармацевтичні компанії, постачальники медичного обладнання, на думку Іліча, своїми діями спричинює соціальний ятрогенез. Провокуючи хворобу, система охорони здоров’я і медицина вимагають від хворої людини дотримання нереальних вимог щодо її лікування, які можна виконати лише шляхом дедалі більшого споживання медичних послуг і ресурсів.

Негативною тенденцією є те, що охорона здоров’я та медицина перебирає на себе функцію соціального контролю. Дедалі більше такі нормальні фізіологічні стани людини, як вагітність, народжуваність, старіння організму, смерть, залучаються до сфери медичних повноважень і піддаються медичному нагляду та контролю. Така медикалізація зумовлює формування думки в суспільстві, буцімто сучасна медицина здатна “вилікувати” суспільство від соціальних проблем (вандалізму, алкоголізму, схильності до правопорушень тощо) – слід лише визначити їх як хвороби. Медикалізація через закріплення медичних “ярликів” обертається стигматизацією певних типів поведінки та станів організму людини, які вважаються соціально небажаними. Облисіння, вияви старіння тіла, огрядність – це типові приклади нормальних станів людини, які тепер заведено розглядати як медичні проблеми, що вимагають розв’язання.

Утім, “перенесення” медиками соціальних проблем у “медичну площину” в процесі медикалізації здебільшого не розв'язує їх. На Заході вже даються взнаки ризики та негативні наслідки медикалізації соціальної сфери. З огляду на це в Європі тепер намагаються відсторонити лікарів від лікування наркоманії (їхнє місце заступають психологи та соціальні працівники). У нас же, навпаки, відбувається дедалі більша медикалізація даної проблеми. Реабілітаційні центри в Україні є, але не можна сказати, що вони орієнтовані на клопітку психологічну роботу. Однак, на думку сучасних фахівців, саме від неї залежить 80% ефективності лікування.

До сфери медицини сьогодні належать і спостереження за вагітністю та організація пологів. Медичне втручання у процеси вагітності та пологів, а також у стани організмів новонародженого і породіллі сприймається як норма, хоча народження дитини насправді не є суто медичним феноменом. Певною мірою, медикалізація вагітності зумовлена об'єктивними причинами, адже на сьогодні в Україні тільки одна жінка із чотирьох має нормальний перебіг вагітності й нормальні пологи. У 90% новонароджених спостерігаються ознаки біологічної незрілості, а 10% із таких дітей є глибоко недоношеними. Проте не можна погодитися із тим, що цей природний процес – вагітність і народження дитини – від самого початку і аж до кінця зазвичай супроводжує лише медичний працівник. В українських пологових будинках лікарі сприймають чи то вагітну, чи то породіллю як вочевидь хвору, й така надмірна медикалізація спотворює і ставлення жінки до самої себе, що в подальшому виявляється у формуванні післяродового синдрому. Згідно з чинним законодавством, вагітна жінка має право на демедикалізацію пологів. Сьогодні медпрацівники пологових будинків мусять намагатися провести пологи так, щоб жінка мала можливість народити дитину в максимально природних умовах, без жодної ін’єкції чи таблетки. Проте реалії інші – медикаментозне пришвидшення пологів, кесарів розтин як засіб знеболення пологів і таке інше.

Ай.Іліч стверджує, що такого роду процеси медикалізації призводять також до культурного ятрогенезу, за якого “люди втрачають здатність приймати страждання та біль як неминучу частину свого свідомого відображення дійсності”. Культурний ятрогенез притаманний сучасному суспільству, послаблює волю людини, паралізуючи її здатність протистояти саморуйнації перед лицем хвороби та смерті. Можливості сучасних медичних технологій дають змогу підтримувати життєздатність людини до максимально можливої межі, контролювати темпи процесу вмирання та форми смерті, сприяючи тим самим медикалізації смерті. Сьогодні дедалі більше людей помирають у медичних закладах, доживають вік поза сім’єю, у спеціальних установах для літніх і хворих під наглядом медичних працівників. Із цим пов’язана і проблема евтаназії як способу припинення тілесних страждань людини із застосуванням ін'єкції, хоча це навряд чи можна розглядати як продукування здоров'я, на що, власне, має бути орієнтована медицина та охорона здоров’я.

Загалом Ай.Іліч переконаний, що люди повинні протистояти впливу медицини на їхнє життя і здоров’я. Монопольний контроль медицини над здоров'ям належить обмежити, щоб люди були більш вільними у прийнятті рішень і більш відповідальними за своє здоров’я та своє життя.... Тенденція послаблення ролі медицини пов’язана також із тим, що в економічно розвинених країнах у системі охорони здоров'я діють ринкові відносини, які зорієнтовують на прибуток і більш ефективне використання ресурсів усі сторони цих відносин.

Постає питання: чому все ж таки велика кількість людей у сучасних суспільствах активно шукають і вимагають медичного втручання у своє життя, сподіваючись на розв’язання своїх проблем зі здоров’ям суто медичними засобами? Відповідь на це питання можна знайти у класиків соціології. Наприклад, Е.Дюркгайм переконував, що процес індустріального розвитку призводить до зменшення впливу на життя людини таких соціальних інститутів, як сім’я, громада, релігія, які формувались задля “об’єднання людей” і надання їхньому життю сенсу, ідентичності та цілеспрямованості. Але це, своєю чергою, призвело до зростання ролі індивідуального вибору та свободи дій. У періоди особистих труднощів і криз здебільшого людина не знаходить, від кого їй очікувати допомоги та соціальної підтримки, у межах свого безпосереднього соціального оточення. Звідси й походить схильність багатьох людей шукати професійної медичної допомоги, що спричинює таке надмірне втручання медицини в людське життя.

За умов платної системи охорони здоров’я людина не може зайвий раз відвідувати спеціаліста за наявності в неї незначних симптомів якогось захворювання, а отже, намагається не допускати негативних впливів на свій організм. Адже саме з власного гаманця буде потрібно витрачати кошти на лікування. У пострадянській медичній практиці є чимало діагнозів, які не визнаються самими медиками як такі, що є підставою для лікування. Із цим пов’язані патерналістські відносини між лікарем та пацієнтом, що є зумовленим відсутністю у багатьох людей елементарних знань про організм та проблеми здоров'я і сприяє відтворенню такого стану справ.

Соціомедична модель здоров ’ я

Згідно з цією моделлю: 1) здоров’я – це не лише відсутність хвороб, а й певний ресурс щоденного існування; 2) хвороби спричинюються множиною чинників у певному їх поєднанні; 3) предметом дослідження має бути взаємодія людини з довкіллям – природним і соціальним; 4) суттєве поліпшення здоров’я більш істотно залежить від зміни поведінки людини та умов її проживання.

Можна вирізнити три підходи в межах цієї соціомедичної моделі здоров’я. Згідно з першим воно ґрунтується на індивідуальній поведінці людини та її виборі способу життя, залежить більшою мірою від того, що робить і як живе людина, аніж від того, як і які медики її лікують. Є багато результатів наукових досліджень стосовно того, що хвороби сучасного суспільства здебільше зумовлені саме поведінковими факторами: малорухливим способом життя, пасивним відпочинком, нераціональним харчуванням, зловживанням наркотиками, алкоголем тощо. За даними експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), провідним чинником, що зумовлює оптимальний рівень здоров’я, є саме спосіб життя людини (на 50%). Спадковість на 15-20% зумовлює оптимальний рівень здоров’я, а на стан довкілля та діяльність органів охорони здоров’я і медицини припадає лише 10-15% внеску в оптимізацію здоров’я населення.

Сьогодні система охорони здоров'я перебирає на себе обов’язок не лише лікувати, а й поширювати соціальну ідеологію щодо формування здорового способу життя.... У зв’язку з цим на перший план висувається профілактична роль медицини, що вимагає і від людини бути активним “творцем” свого здоров’я.

Другий соціомедичний підхід акцентує увагу на безпосередньому соціальному оточенні, зокрема на стосунках між людьми, на соціальній підтримці. Соціальні проблеми (втрата майна, безробіття, фінансові проблеми тощо), стресові ситуації та конфлікти, з якими люди стикаються майже щодня, можуть зробити їх більш схильними до різних захворювань. Тут варто згадати соціологічну теорію самогубств Е.Дюркгайма, згідно з якою “число самогубств обернено пропорційне ступеню інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід”.

За останні три десятиліття соціологи різних країн одержали вагомі підтвердження зв’язку між соціальною інтеграцією і фізичним та розумовим здоров’ям людини. Соціальна інтеграція забезпечує соціальну підтримку, яка, своєю чергою, слугує протекційним механізмом виживання людини, а тому є необхідною для збереження та зміцнення здоров’я. Соціальна підтримка здійснюється на емоційному (моральна підтримка, співчуття тощо), інструментальному (фізична турбота, матеріальна допомога) та інформаційному (інформація про хвороби, симптоми, методи лікування) рівнях. Така підтримка становить потенційне джерело здоров’я для людей, які є соціально інтегрованими (мають сім’ю, друзів, підтримують зв’язки з родичами тощо), і особливо потрібна тим, хто має хронічні хвороби, фізичні вади, певні соціальні та психологічні проблеми. Зазначимо, що медичний персонал також може надавати – і надає – різного роду соціальну підтримку, яка виходить за межі безособистісного медичного лікування (що відповідає біомедичній моделі розуміння здоров’я).

Третій підхід у рамках соціомедичної моделі фокусує увагу на впливі соціально-економічних чинників на здоров’я людини.... Дослідження, проведені в різних країнах, доводять наявність зв’язку між соціально-економічною нерівністю і станом здоров’я, тобто різний соціально-економічний статус людей зумовлює нерівність їх у здоров’ї. Поряд із поліпшенням соціально-економічного становища людей задля досягнення рівності у здоров’ї, його збереження та зміцнення необхідно також на законодавчому рівні вживати заходів зі зменшення доступу людей до чинників, які справляють негативний вплив на їхнє здоров’я (таких як ухвалення в Україні Закону щодо заборони куріння у громадських місцях).

Цей соціомедичний підхід теж піддають критиці, оскільки його прихильники вважають, що проблему здоров’я треба вирішувати на політичному рівні на підставі зовнішніх чинників. Людина за такого підходу постає як пасивна “жертва нездорового соціального середовища”, яка покладає відповідальність за своє здоров’я на державу та суспільство. Проте слід погодитися з критиками біомедичної моделі здоров’я стосовно необхідності детальнішого вивчення соціального, економічного, психологічного, а тепер і політичного аспектів, а також об'єктивних та суб’єктивних складових здоров’я та хвороби.

Як бачимо, у більшості розвинених країн сьогодні змінюються підходи до розуміння проблем здоров’я і хвороби та їхніх чинників. Усвідомлення значення соціального оточення індивіда, економічних та політичних проблем системи охорони здоров’я зумовлює розширення наукових досліджень, ґрунтованих на різнобічному медико-соціологічному аналізі суспільних явищ, що впливають на здоров’я людини. Відбуваються зміщення акцентів з гострих захворювань на хронічні, з лікування – на профілактику, з пацієнта – на особистість, з медичної установи на суспільство, а отже, з біомедичної на соціомедичну модель здоров’я. Поняття здоров’я виходить за межі суто медичної компетенції з огляду на наявність у ньому соціального чинника. Згідно із визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, здоров’я – це стан повного фізичного, розумового і суспільного благополуччя, а не лише відсутність хвороби чи інвалідності.

Виходячи із соціологічного розуміння здоров’я його слід тлумачити як складний соціальний феномен, що виникає у процесі взаємодії індивіда із соціальним середовищем і є виявом міри адекватності цієї взаємодії під кутом зору статусно-рольових характеристик людини, з одного боку, і специфічного впливу найближчого соціального оточення і суспільства – з іншого”.

Андрух А. Соціологічне розуміння ролі медицини: міркування з приводу книги С.Тейлора і Д.Фалда “Соціологія здоров’я та охорона здоров’я” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 2. – С.203-210.

6. Опрацюйте уривок з праці Е.Гіденса “Соціологія” про системи охорони здоров’я у Великобританії та США і дайте відповіді на запитання:

· Як функціонує система охорони здоров’я у Великобританії?

· Як функціонує система охорони здоров’я у США?

· На вашу думку, які є недоліки в роботі систем охорони здоров’я Великобританії та США?

· Порівняйте систему охорони здоров’я в Україні з американською та великобританською.

 

Система охорони здоров'я в Сполученому Королівстві

“Фактично всі індустріальні країни, за винятком Сполучених Штатів, мають усеохопні системи медичного обслуговування, що перебувають на державному забезпеченні. Наприклад, Національну службу охорони здоров’я (НСОЗ) Британії було організовано у 1948 р. її головною підвалиною став принцип, в основі якого доступ до медичного обслуговування має залежати від потреби в лікуванні, а не від платоспроможності [с.161-162].

НСОЗ фінансується з бюджету держави, кошти на її утримання стягуються як частина податку. Доступ до лікаря загальної практики (ОР) вільний для всіх пацієнтів. Ліки, виписані в рецептах, спочатку видавалися безкоштовно, але недавно законодавством запроваджено систему часткової оплати. Коли було організовано НСОЗ для надання безкоштовної державної медичної допомоги, тиск із боку представників лікарської професії та інших зацікавлених осіб спричинився до того, що поряд із державною залишилася функціонувати й приватна медична допомога. Тоді як більшість лікарів загальної практики працюють виключно на НСОЗ, досить велика кількість консультантів мають і приватну практику. Існують також приватні лікарі та всілякі центри охорони здоров'я з медичним персоналом, що працює тільки в приватному секторі, а фінансування та заробітна платня часто прив’язуються до програм індивідуального медичного страхування. Проте лише незначна частка населення бере участь у таких програмах [с.162].

Лікарі загальної практики відіграють основну роль у огляді пацієнтів і призначенні їм більш спеціалізованого лікування. Пересічний британський громадянин відвідує лікаря загальної практики приблизно чотири рази на рік. Лікарі загальної практики дають раду більш як 90 відсоткам хвороб, причому кожен з них має зареєстрованих ним або нею «список» пацієнтів (число пацієнтів не повинно перевищувати максимально допустиме, встановлене НСОЗ). Пацієнти, які лікуються в ЛЗП, не мають права самі звертатися безпосередньо до спеціалістів; таке рішення може прийняти тільки їхній лікар загальної практики. Лікарі-спеціалісти не можуть самі зголошуватися, тож у разі несхвалення ЛЗП пацієнтові навіть непросто потрапити на прийом до приватного консультанта [с.163].

Основною адміністративною одиницею НСОЗ сьогодні є районне управління охорони здоров'я (РУОХ) (District Health Authority). Ці управління складаються з осіб, призначених місцевою владою, медиків та людей, дібраних із місцевих зацікавлених груп і добровільних асоціацій. У принципі РУОХи мали б відображати склад широкої місцевої спільноти з погляду класового та етнічного походження; на практиці вони складаються в основному з осіб, що належать до середнього класу. Присутність у РУОХах представників медичного фаху пояснюється тим, що тільки вони мають необхідний професійний досвід [с.163].

Однією з найдискусійніших новацій стало надання лікарням права перетворюватися на самоврядні одиниці. Згідно з цією програмою, лікарів заохочують самостійно знаходити джерела власного фінансування. Вони можуть тепер не дотримуватися національно узгоджених рівнів заробітної платні, одержувати доход з комерційних джерел і створювати додаткову вартість. За станом на 1996 рік багато великих лікарень обрали для себе цей шлях, а інші, певно, незабаром наслідують їхній приклад. Проте критики вважають, що такі лікарні мають шанси на процвітання лише в більш-менш багатих районах, що вони скуплять понад свої потреби дороге обладнання, яке могли б придбати собі інші поблизькі лікарні, й що вони, ймовірно, неохоче прийматимуть пацієнтів, чиє лікування може обійтися їм занадто до­рого (Mohan, 1991). Запровадження змагальності в різних секторах НСОЗ, на думку Джуліана Леґрана, в загальному підсумку має принести більше вигод, аніж неґативних результатів (Le Grand, 1994) [с.163-164].

Система охорони здоров'я в Сполучених Штатах

У Сполучених Штатах Америки на охорону здоров'я щороку витра­чається величезна сума грошей, значно вищий відсоток від загальних видатків, аніж у будь-якій іншій країні світу. Американська система медичного обслуговування фінансується насамперед приватними програмами страхування, що їх доповнюють урядові програми «Медична опіка» (Medicare) для людей старшого віку і «Медична допомога» (Medicaid) для бідняків. Система охорони здоров'я в Сполучених Штатах набагато фраґментованіша й різноплановіша, аніж у більшості інших країн, де існують усеохопні, підтримувані урядом національні програми охорони здоров'я. Наприклад, лікарні США належать федеральному урядові або урядам штатів, муніципальним або окружним властям, приватним організа­ціям, релігійним орденам, добровільним неприбутковим групам або кільком таким організаціям водночас [с.164].

Незважаючи на багатство країни і на ті величезні суми, що витра­чаються на індустрію охорони здоров'я, Сполучені Штати відстають за деякими основними показниками здоров'я. Наприклад, країна посідає досить низьке місце за двома найпоширенішими цифрами, що визначають фізичне здоров'я населення, – середньою тривалістю життя і рівнем дитячої смертності. В більшості європейських країн середня тривалість життя вища, ніж у Сполучених Штатах, а рівень дитячої смертності – нижчий. Однією з причин такого стану речей є те, що, за приблизними оцінками, 37 мільйонів людей у Сполучених Штатах не мають особистого медичного страхового поліса й фактично позбавлені доступу до закладів системи здоров'я [с.165].

Логіка американської системи охорони здоров'я заснована на тому, що конкуренція сприяє найдешевшому обслуговуванню, оскільки дозволяє споживачам робити вибір. Вади такого підходу всім добре відомі. Насправді споживачі не мають змоги ходити й прицінюватися, коли вони хворі, і, як правило, вони неспроможні технічно оцінювати якість тих послуг, що їм пропонуються. Люди з обмеженими фінансовими можливостями мають і обмежений доступ до медичних послуг. Заможним людям набагато легше купити собі доброякісну медичну продукцію, аніж тим, у кого з грішми сутужно. Люди, чиї потреби повністю задовольняє медичний страховий поліс, мало зацікавлені в тому, щоб шукати собі дешевше обслуговування. В результаті утворюється система охорони здоров'я, яка надто дорого коштує, щоб функціонувати відповідно до вже досягнутого рівня стану здоров'я, і яка має серйозні прогалини в обслуговуванні потреб усього населення [с.165]”.

Гіденс Е. Соціологія [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

7. Опрацюйте фрагмент книги П.М.Ігнатьєва “Індія на шляху до лідерства в Південній Азії” про функціонування системи охорони здоров’я в Індії і дайте відповіді на запитання:

· Які проблемні питання охорони довкілля та здоров’я нації постають сьогодні в Індії?

· Як ви вважаєте, чи можливо їх вирішити?

“Індія має велику кількість проблем внутрішнього розвитку, серед яких одне з чільних місць посідає питання забезпечення охорони здоров’я нації та створення безпечного підґрунтя для її розвитку. Країна є незаперечним світовим лідером за рівнем небезпечних інфекційних захворювань на душу населення, її жителі мають середню тривалість життя, що оцінюється тільки в 62 роки (Для прикладу – Україна – 67, Японія – 82, Німеччина – 81, США – 79). Стан довкілля в Індії також викликає серйозне занепокоєння, оскільки велике перенаселення та численні шкідливі низькотехнологічні виробництва справляють на нього негативний вплив, а охоронні заходи мають, скоріше, косметичний характер через відсутність належного фінансування з федерального та місцевих бюджетів. Індійські міста-мегаполіси традиційно входять до переліку найбільш забруднених і галасливих агломерацій світу. Особливості вологого жаркого клімату, що формувався під впливом сезону мусонних дощів, специфіка складної топографії Індії, велика земельна площа, надзвичайна бідність та низька гігієнічна культура місцевого населення визначали чільне місце території півострова Індостану серед регіонів світу, найбільш вражених небезпечними захворюваннями [с.55-56].

У період британського домінування, що розпочався із завоювання Бенгалії в 1757 p., колонізатори з великими труднощами утримували військові контингенти на території колонії через шкідливий для здоров'я європейців клімат та стрімке поширення серед них тропічних захворювань. У Британській Індії були звичайними випадки захворювань на малярію, тиф, туберкульоз, холеру й лепру. На початку XIX ст. у “Перлині Британської імперії” спостерігалися випадки епідемій чуми та холери, що значно шкодило іміджу сировини, яка вивозилася з неї на світові ринки [с.56].

Враховуючи складну епідеміологічну ситуацію, колоніальна влада була змушена зробити певні кроки для покращення становища. В Британському Раджі почали здійснювати деякі заходи з охорони здоров’я європейців. У великих містах було поліпшено планування колоніальних кварталів та посилено їх ізольованість від місць з переважанням індійського населення, збудовано низку медичних установ і підвищено розгалуженість каналізаційних систем, заборонено вести торгівлю на стихійних ринках тощо. Із Великобританії були завезені великі партії спиртних напоїв та ліків, розпочато їх ліцензійне виробництво в південних мегаполісах Британської Індії. Оскільки ці заходи не були масштабними і стосувалися переважно охорони здоров’я європейського населення колонії, серед індійців проблема зберігала свою гостроту й надалі [с.57].

Після здобуття незалежності 1947 р. масштаб проблеми був таким значним, що до боротьби з інфекційними захворюваннями залучилися спеціалізовані установи ООН. Це дало змогу за досить короткий проміжок часу шляхом вакцинації тимчасово викорінити чимало небезпечних захворювань, таких як віспа, холера, чума тощо. Однак і сьогодні політична еліта країни не може стверджувати, що здоров’я нації забезпечене належним чином. Індійська статистика свідчить, що 40 відсотків населення країни регулярно страждає від недоїдання, Індія є лідером серед країн із найменшим споживанням м’яса на душу населення – лише чотири кілограми на рік. Це викликано як вегетаріанськими звичками населення, так і поширеною серед нього злиденністю [с.57].

Третина жителів країни живе в абсолютній бідності, що неабияк позначається на імунітеті через недостатній асортимент харчування. 70 % питної води серйозно забруднено промисловими та біологічними відходами. Тільки 35 % жителів Індії мають доступ до медикаментів, хоча Індія є одним із найбільших у світі експортерів ліків, виготовлених як за ліцензією, так і традиційних, зроблених із рослинних компонентів. Навіть наприкінці XX ст. Індія залишалася однією з небагатьох країн світу, де був зареєстрований спалах епідемії бубонної чуми та траплялися захворювання на холеру [с.58].

Звернімося до безпосередніх причин, які викликають такий високий рівень захворюваності в Індії на сучасному етапі. Вони поділяються на кілька категорій. Перша – географічна, бо несприятливе географічне розташування Індії робить її надзвичайно вразливою для дії природних катаклізмів, які несуть із собою поширення інфекційних хвороб, складнощі у функціонуванні транспортної мережі та припинення продуктивної економічної діяльності і є однією з основних причин зриву постачання продуктів харчування й медикаментів для населення місцевостей, вражених стихійним лихом [с.58].

Друга – демографічна, оскільки у федеральному бюджеті не закладено достатніх фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення потреб бурхливо зростаючого населення та охоплення мережею медичних послуг усієї території країни. Додамо, що імунодефіцит викликаний також вегетаріанськими звичаями переважної більшості жителів Індії. Через слабку захищеність кордонів та їх велику протяжність Індія зіткнулася також з проблемою еміграції нелегальної робочої сили з третіх країн, що стало однією з причин поширення статевих хвороб [с.58-59].

Третя – засилля кастової системи, яка є однією з детермінант бідності й відсутності фінансових ресурсів серед “недоторканих”, сприяє їх масовій трудовій міграції з сільської місцевості у пошуках високооплачуваної роботи. Це призводить до проживання мігрантів у містах в халупних поселеннях, де панують антисанітарні умови. Саме ці споруди, які є рекордсменами за щільністю населення на кілометр квадратний, традиційно виступають джерелом розповсюдження інфекційних захворювань у містах. Хвороби в Індії були і залишаються більш поширеними серед представників нижчих каст та „недоторканих”, оскільки вищі верстви населення завжди мали кращі умови життя та відповідні стандарти охорони праці, здійснювали постійні ритуальні омивання. У сільській місцевості саме “недоторкані” та їхні діти займаються найбільш виснажливою фізичною працею, що не може не позначатися на стані їхнього здоров’я [с.59].

Четверта – традиційна, викликана заняттями та професіями міських індусів, у своїй масі зайнятих кустарним виробництвом та на дрібних ремісничих підприємствах, умови праці в яких не відповідають техніці безпеки і дуже шкідливі для здоров’я. Сьогодні Індія залишається місцем розміщення брудних виробництв підприємств із розвинених країн світу [с.59].

П’ята – культурна, це низький рівень культури, який сформувався на засадах релігійного світогляду та традиційної недовіри до сучасної, західної медицини. Під час релігійних фестивалів та паломництва відбувається контакт багатомільйонних людських мас між собою, купання у “священних”, забруднених відходами річках та споживання неякісної води, насиченої промисловими й біологічними нечистотами. В сільській місцевості населення надає перевагу традиційним методам лікування захворювань, наприклад аюрведі. Індійські лікарі в сільській глибинці мають досить низьку кваліфікацію, а в багатьох віддалених населених пунктах жерці – брахмани взагалі замінюють медиків при наданні “кваліфікованої” медичної допомоги [с.60].