Ііі. Методичні рекомендації до семінарських занять

 

ТЕМА 1.

ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ ТА

МЕДИЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Актуальність теми: Соціологія – це наука, яка вивчає життя людей в суспільстві. Працівники медичної сфери є складовою частиною нашого суспільства, тому вивчення студентами-медиками цієї дисципліни допоможе зрозуміти процеси функціонування громадянського суспільства, участь у них медичних працівників.

Знати: основні категорії соціології, такі як соціологія, суспільство, соціум, об’єкт та предмет соціології, предмет медичної соціології, структуру та основні функції соціології, напрямки соціології медицин.

Вміти: пояснити зв’язок соціології з медичними науками та значення вивчення цієї дисципліни для медичного працівника, виділяти структуру соціології та рівні соціологічних знань, розрізняти основні напрямки медичної соціології.

Питання для обговорення:

1. Соціологія як наука:

- соціологія – наука про суспільство;

- фактори, що сприяли виокремленню соціології в самостійну науку;

- Контівська ієрархія наук (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 1);

- об'єкт та предмет соціологічної науки;

- поняття “суспільство”, “соціум”, “спільнота”;

- визначення предмету соціології вченими Е.Гіденсом, Н.Смелзером, П.Сорокіним, В.Ядовим, Н.Черниш, В.Пічою, С.Макєєвим.

2. Структура соціології:

- теоретична та практична соціологія;

- поділ соціології за сферами життєдіяльності людини: економічна, суспільно-політична, духовна сфери.

3.Рівні соціологічних знань:

- загальносоціологічні теорії, спеціальні і галузеві соціологічні теорії, первинне узагальнення емпіричних даних;

- чотири рівні соціології за Нейл Смелзером – мікрорівень, мезорівень, макрорівень та глобальний (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 2).

4.Принципи дослідження соціальних процесів:

- об’єктивність, історизм, системний підхід;

- соціологічна уява (за К.Райт Мілзом та Е.Гіденсом) (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 3).

5. Функції соціології:

- інформаційна, описова, критична, прогностична, пізнавальна, світоглядна.

6. Зв’язок соціології з іншими науками:

- філософією, психологією, історією, економікою, культурологією, статистикою, математикою;

- зв’язок соціології з медичними науками: деонтологією, валеологією, соціальною медициною, санологією.

7.Предмет вивчення медичної соціології.

8.Напрямки соціології медицини: клінічна соціологія, соціологія здоров’я і хвороби, соціальна епідеміологія, соціологія тіла.

Питання самостійної роботи студента на тему

“ Соціологічні категорії”.

1.Соціологічні категорії і закони: соціальне, соціальна група, соціальний процес, соціальне явище.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1.Згідно «Контівської ієрархії наук» – це визначення Огюстом Контом послідовності наук і місця серед них соціології, за критеріями історії їх виникнення, розвитку, залежності одна від одної та складністю об’єктів, які вони досліджують поясність таке розташування вченим наук. Згідно яких принципів О.Конт розмістив наступні науки і соціологію зокрема.

 

Обґрунтуйте вислів Огюста Конта, що соціологія повинна сприяти покращенню добробуту людства завдяки застосуванню наукових методів, які дозволяють передбачити, а отже, й контролювати людську поведінку.

 

2.Законспектуйте уривки з праці Н.Смелзера “Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції” і дайте відповіді на запитання:

· Які рівні соціології визначив вчений Нейл Смелзер і що є предметом дослідження кожного з них? Чим обумовлений такий поділ?

· Який рівень соціології включає медицину?

· Наведіть приклади предмету дослідження з медичної сфери для всіх чотирьох рівнів.

 

Нейл Смелзер (нар.1938 р.) – видатний американський соціолог сучасності, віце-президент Міжнародної соціологічної асоціації, автор загальновідомих праць з теорії колективної поведінки, галузі економічної соціології, теорії соціальних змін і методології порівняльних досліджень. В основу запропонованої книги покладені чотири лекції прочитані професором Н.Смелзером в 1995 р. в Університеті імені Гумбольдта в Берліні для Георг-Зімелівського курсу лекцій.

Вчений визначив чотири соціологічні рівні – мікрорівень, який передбачає аналіз особистості та взаємодії між особистостями; мезорівень (або середній, або проміжний), який позначає структурні, але нижчі від суспільного рівня феномени, такі як формальні групи, організації, суспільні рухи та деякі аспекти інституцій; макрорівень (або суспільний); та глобальний (або мультисуспільний) рівень [с.21].

Власне кажучи, розрізнення цих чотирьох рівнів є в кращому випадку аналітично зручним, а в гіршому випадку – аналітично шкідливим. Із погляду зручності, ці відмінності пропонують раціональний спосіб організації розгляду проблем; однак навіть тут існують труднощі, оскільки деякі проблеми з’являються на більш як одному аналітичному рівні [с.22].

Мікросоціологічний рівень містить у собі соціологічний варіант соціальної психології, або вивчення особистості як такої, що зорієнтована на зовнішній, насамперед соціальний світ; вивчення процесів міжособистісної взаємодії; вивчення малих груп, які здебільшого, але не завжди, передбачають безпосередню взаємодію. Мікро-рівень непомітно переходить у вищі рівні: наприклад, сім’я є одночасно первинною групою та інституцією, а особистості та між особистісна взаємодія є різними на всіх рівнях суспільної організації [с.25].

Майже п’ять років тому декілька американських соціологів сформували групу, яку назвали МЕЗО, надавши їй буквального значення: середній. Ця група є неофіційною. Вона виросла з незадоволення певної кількості вчених, що належали до офіційних організацій, розмежуванням мікро-макро, розмежуванням, яке поширилося у 80-х роках (див.: Collins, 1981; Alexander et al., 1987). Вони відчували, що це розмежування спотворює їхню сферу дослідження – середину, і що середина становить собою надзвичайно важливу ланку між психологічним і суспільним. Головна увага групи зосереджена – хоча й не дуже рішуче чи послідовно – на явищах мезорівня, визначених на початку першого розділу: групи, офіційні організації, суспільні рухи та деякі аспекти інституцій [с.47].

З усіх чотирьох рівнів, які становлять мій предмет розгляду, мезорівень є найневизначенішим. Схоже, що найкраще його окреслювати прикладами, а не формальними визначеннями. Він стосується того, що Токвіль (Tocqueville, [1835] 1945) називав «асоціаціями»; він включає той рівень суспільства, який визначався теоретиками масового суспільства (Kornhauser, 1959) як «проміжний» – життя громади, добровільні асоціації, профспілки та політичні партії; він частково збігається з тим, що політологи та інші називають громадянським суспільством, тим комплексом політичних груп та інституцій, які є посередниками між громадянами (мікро) та державою (макро) (Putnam, 1993) [с.47-48].

Одним із аргументів для зосередження уваги на мезорівні є те, що структури на цьому рівні становлять первинну основу для організації звичної діяльності, взаємодій та емоційних зв’язків у повсякденному житті індивідів. Як індивіди ми щоденно поєднуємося з більшим суспільством через групи, організації (місця служби, спілки, церкви), асоціації та суспільні рухи, членами яких ми є. Через ці зв’язки суспільне життя стає реальним для індивіда, насправді реальнішим, ніж його чи її зв’язок із інституціями, системами інституцій та суспільними класами, не кажучи вже про державу, суспільство та міжнародний устрій [с.50-51].

Суспільні рухи (наприклад, рухи за громадянські права, студентські, антивоєнні, феміністичні та контркультурні) перебувають на мезорівні соціальної організації, оскільки вони є явищами, з якими індивідів як учасників пов’язують прямі зв’язки, що в них вони безпосередньо взаємодіють з іншими, з допомогою котрих намагаються реалізувати свої колективні цілі та спричинити зміни у своєму соціальному середовищі, і в яких, що є важливим моментом із соціального погляду, вони часто віднаходять особисту ідентичність і щоденні ритм у своєму житті [с.59].

Я нагадую, що все щойно мною зазначене – це загальна проблема, яка проходила й проходитиме через ці нариси: звернути увагу на нераціональне в соціальному житті, визнати його саме таким і сприйняти його як таке, що заслуговує на значну увагу в нашій роботі [с.64].

Під інституціями я розумію ті комплекси ролей, нормативних систем та узаконюючих цінностей, які становлять собою функціонально визначений набір видів діяльності, котрі стають постійними внаслідок самого процесу інституціоналізації. Конкретний перелік інституцій дасть традиційний список: сім’я, освіта, релігія, медицина, наука, бізнес, право, уряд та інші [с.64-65].

Моїм першим зауваженням є те, що інституції – структури на загальному рівні суспільної організації – є великою мірою «уявними», як багато в чому й самі суспільства є уявними спільнотами (Anderson, 1983). Це означає, що вони не є видимими в будь-якому прямому смислі, так, скажімо, як ми можемо бачити сусідів, поліцейського, що патрулює дільницю, крамницю на розі та місцеву школу. Водночас ці інституції є «загальнодоступними» в тому розумінні, що вони існують у вигляді іменників у мові і про них говорять так, наче вони емпірично існують – як, наприклад, мається на увазі в питанні: «Що діється з освітою в наші дні?» Ця одночасна невидимість («уявність») та реальність означає, що посередники або представники, які виступають від імені інституцій, набувають особливого соціального значення. Наприклад, стосовно сім’ї як інституції такими посередниками є гучноголосі батьки, психологи та психіатри, педагоги, працівники патронажу, захисники «сімейних цінностей» та інші, враховуючи соціо­логів. Вони говорять від імені інституцій, визначають їх та представляють на громадській і політичній аренах. Ці процеси представництва ще недостатньо усвідомлені й заслуговують на усвідомлення. Вони пов’язують інституції з мікросвітом індивідуального розуміння та макросвітом політики й держав­ної діяльності [с.65].

До того ж індивідуальні особи не взаємодіють із інституціями самими по собі, а з особами, які представляють інституції у щоденній взаємодії. Ці представники та їхня взаємодія так само формують інституції, але у спосіб відмінний від способу публічних речників, які працюють від їхнього імені. Ці особи – юристи, викладачі, лікарі тощо – так само тримають долю інституцій у своїх руках, бо вони є тими, хто підтверджує її щоденну наявність, а також визначає, корегує, модифікує чи посилює «народне» розуміння інституцій. Цей аспект представництва інституцій також заслуговує на систематичне вивчення [с.65]».

Ми знаємо, що мезоструктури є важливими з погляду психологічної стабіль­ності та ідентичності індивідуальних осіб. Яким є майбутнє особистості, якщо ми не знаємо природи мезоструктур, у які вхо­дить ця особистість? Так само ми знаємо, що мезоструктури – душа і серце нашого громадянського суспільства – впливають на характер та на ефективність соціальної інтеграції в більшому суспільстві. Поставити це запитання – не означає відповісти на нього. Але як соціолог я повинен сказати, що коли ми не стежитимемо за мезорівнем, то цілком можемо не помітити найпроблематичнішої особливості суспільства прийдешніх десятиліть [с.66].

Термін «макросоціологія» одразу викликає в пам’яті поняття суспільства, того соціального апарату, який віддавна був головною точкою відліку в організації соціального життя. Принаймні так це виглядає. Я починаю цей розділ із зауваження, що ідея суспільства є сама по собі проблематичною – і неухильно стає такою дедалі більше [с.67].

Зростаюча значущість багатоманітності … Певні категорії набули більшого значення завдяки реальним демографічним та економічним змінам. Наприклад, довготривалі демографічні тенденції – передусім скорочення народжуваності та смертності – привели до різкого збільшення кількості людей старшого віку в розвинутих суспільствах. Інституціоналізація пенсіонерів так само надала їм чіткішої визначеності та суспільного досвіду – як категорії, відокремленої від активного трудового населення. Більше того, згуртування людей старшого віку за власною ініціативою посилило політичну свідомість інших вікових груп, особливо щодо питань оподаткування та добробуту [с.78].

Актуальність проблеми суспільної інтеграції. Я беру на себе сміливість стверджувати, що суттю сучасної проблеми як держави, так і суспільства є те, що це поєднання (сучасна держава-нація – С.Л.) на суспільному рівні жодним чином не є природним і що ми фактично є свідками зростаючого роз’єднання, систематичного віддалення цих основ інтеграції одна від одної і від держави – і відповідного послаблення держави як інтегруючого інструменту [с.86].

Міжнародна або глобальна соціологія, котра зосереджена на відносинах між державами – кажучи інакше, трактує світ чи певну його підсистему як свою одиницю аналізу, – є найменш розвиненою ділянкою соціології. У наш час, однак, вона стає однією з найважливіших, переважно внаслідок постійної трансформації свого головного предмета, світу [с.91].

Я визначу чотири головні революції, які відбуваються у світі в наш час, – деякі з них є продовженням існуючих і вже відомих, деякі – новіші. Кожна революція є цікавою сама по собі, але особлива увага має бути звернена на взаємозв’язки між усіма чотирма. У цих зв’язках ми знайдемо ознаки і єдності, і роз’єднаності [с.94].

Еволюція, що триває в економічному зростанні. Стимули до зростання настільки розширилися, що його домагається весь світ: економічно розвинуті держави – для захисту своїх позицій, нові індустріальні країни – щоб не відстати, країни третього світу – щоб вирватися з економічної пастки, а світові економічні лідери – щоб зберегти свої позиції в плані стабільності та прибутків [с.95].

Демократична революція, що триває. Друга революція – це політична революція, яка теж є прискоренням відомого процесу. Я маю на увазі похід демократії та демократичних принципів, що триває донині. …Демократичні поривання були серед найважливіших протягом двох останніх століть [с.96].

Революція у сфері солідарності та ідентичності. Вона полягає в новому утвердженні значення субнаціональних груп. Ці групи можуть гуртуватися на регіоні, релігії, расі, етнічності, мові, гендері, стилі життя або на якомусь їх поєднанні. Це можуть бути й групи, об’єднані спільними інтересами, пов’язаними з суспільними рухами, що домагаються визнання, статусу та прав для таких груп, або виступають на захист певної справи, такої як мир чи протест проти ядерної зброї [с.97].

Екологічна революція. Це свого роду подвійна революція. Перша її сила спрямована на зруйнування природного середовища, в якому ми живемо; друга передбачає мобілізацію свідомості, політичної активності та політичних заходів, призначених зупинити це зруйнування та встановити своєрідну «підтримувану» рівновагу між домінуванням людства над природним середовищем та його схильністю зіпсувати, виснажити чи зруйнувати середовище [с.98].

Інтернаціоналізація соціальних проблем. Багато соціальних проблем у сучасному світі вже набули інтернаціонального характеру. … Переміщення людей, що зростає внаслідок світової міграції й туризму, інтернаціоналізуватиме проблеми здоров’я ще більшою мірою, аніж нині. Саме тому жодна країна сьогодні не може уникнути загрози СНІДу, і те саме безсумнівно буде справедливим щодо будь-якого інфекційного захворювання [с.105].

Смелзер Нейл Дж. Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції, 1995. / Переклад з англійської В.Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2003. – 128 с.

 

3.Опрацюйте уривки з праці сучасного вченого-соціолога Е.Гіденса “Соціологія” і дайте відповіді на запитання:

· Як Е.Гіденс визначив предмет досліджень соціології?

· Що від нас вимагає “соціологічна уява” на думку вчених К.Райт Мілза та Е.Гіденса?

· За допомогою “соціологічної уяви” прокоментуйте ваше розуміння “статусу лікаря в суспільстві”, поняття “здоров’я”, “хвороба”, “ліки”.

Соціологія – це вивчення соціального життя людини, груп людей та суспільств. Це надзвичайно цікава і захоплююча справа, оскільки йдеться про нашу власну поведінку як суспільних істот. Поле соціологічних досліджень надзвичайно широке – від аналізу випадкових зустрічей між окремими індивідами на вулиці й до вивчення глобальних соціальних процесів [с.16].

Ентоні Гіденс (1938 р.н.) – сучасний британський соціолог, працював професором соціології в Кембріджі, директор Лондонської школи економіки. Досліджував зміни в соціальних структурах сучасних суспільств. Автор найвідомішого у світі підручника “Соціологія” (1982), який тричі перевидано і перекладено українською мовою.

Більшість із нас сприймають світ відповідно до знайомих характеристик з нашого особистого життя. Соціологія показує, що треба мати набагато ширший погляд на те, чому ми є такі, які ми є, і чому ми поводимося так, а не інакше. Вона вчить нас, що те, що ми сприймаємо як природне й неминуче, добре або істинне, може й не бути таким, і що наші «нахили» формуються під потужним впливом історичних та суспільних сил. Розуміння витончених, але складних і глибоких способів, в які індивідуальне життя кожного з нас віддзеркалює контексти нашого соціального досвіду, є фундаментальним для соціологічного світогляду [с.17].

Соціолог – це той, хто спроможний вити за межі тісного кола особистих обставин і помістити речі в ширший контекст. Робота соціолога залежить від того, що американський автор К.Райт Мілз вдало назвав соціологічною уявою (Mills, 1970) [с.18].

Соціологічна уява вимагає від нас передусім уміння “мислити себе” поза звичним перебігом особистого повсякденного життя, щоб поглянути на нього по-новому. Уявіть собі таку просту дію: ви п’єте чашку кави. Що ми можемо сказати щодо такої начебто нецікавої дії з соціологічної точки зору? Надзвичайно багато. По-перше, ми зауважимо, що пити каву — це не просто тамувати спрагу. Пиття кави має символічну цінність і є невід’ємним елементом нашої пов­сякденної суспільної діяльності. Часто ритуал, пов’язаний з питтям кави, має набагато більшу вагу, аніж сам акт споживання напою. Двоє людей, домовляючись про зустріч за кавою, мабуть, більше зацікавлені в тому, щоб зійтися й погомоніти, а не в тому, що збираються пити. Власне, в усіх відомих нам суспільствах споживання їжі й напоїв є нагодою для соціального спілкування та здійснення ритуалів. Ця тема взагалі багата на матеріал для соціологічного вивчення.

По-друге, кава – наркотик, який містить у собі кофеїн, що збуджує діяльність мозку. Проте тих, хто надуживає кавою, більшість людей західної культури не сприймає як наркоманів. Подібно до алкоголю кава вважається суспільно прийнятним наркотиком, тоді як марихуана – ні. Проте є суспільства, які терпимо ставляться до споживання марихуани чи навіть кокаїну, але не схвалюють споживання ані кави, ані алкогольних напоїв. Соціологи прагнуть з’ясувати причини таких контрастів.

По-третє, індивід, який випиває чашку кави, прилучається до надзвичайно складної структури суспільних та економічних відносин, що пронизує увесь світ. Виробництво, транспортування та розподіл кави вимагають безперервного здійснення ділових операцій та укладання контрактів між людьми, що живуть за тисячі кілометрів від споживача кави. Вивчення таких глобальних трансакцій є важливим завданням соціології, оскільки багато аспектів нашого життя сьогодні визначаються впливами та комунікаціями, що діють у масштабах усього світу.

І, нарешті, кожен індивідуальний акт споживання кави зумовлюється тривалим процесом попереднього суспільного та економічного розвитку. Разом з багатьма іншими, нині звичними складовими компонентами західної дієти – такими як чай, банани, картопля та білий цукор – каву стали широко споживати лише з кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Хоча цей напій походить із Середнього Сходу, проте його масове споживання в Європі поширюється під час західної колоніальної експансії, особливо активно здійснюваної півтора століття тому. Фактично вся кава, яку споживають у країнах Заходу сьогодні, завозиться з територій (Південної Америки та Африки), колонізованих європейцями. Отже, її аж ніяк не можна вважати природною складовою західної дієти [с.18-19].

Соціальна уява дозволяє нам бачити, що багато подій, які, здавалося б, стосуються лише індивіда, насправді віддзеркалюють набагато ширші проблеми. Розлучення, наприклад, може бути дуже важким випробовуванням для когось, кому довелося його пережити, – Мілз називає це особистою проблемою. Але він же таки зазначає, що розлучення – це й важлива громадська проблема в такому суспільстві, як сьогоднішня Велика Британія, де понад третина шлюбів розпадаються в перші десять років. Безробіття, якщо звернутись до ще одного прикладу, можна вважати особистою трагедією для людини, яка втратила працю й неспроможна влаштуватися десь-інде. Одначе розміри цього лиха виходять далеко за межі особистого розпачу, коли мільйони членів якогось суспільства опиняться в такій ситуації: це вже буде громадська проблема, що виражає значну негативну тенденцію суспільного розвитку [с.19].

Гіденс Е. Соціологія / Ентоні Гіденс; [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

Запитання для самоперевірки

1. У чому, на вашу думку, проявляється “мінливість” об’єкту та предмету соціології?

2. Розкрийте поле досліджень соціології медицини.

3. На прикладі «Рівні досліджень соціології» наведіть приклади проблем чи питань для рівнів досліджень соціології медицини.

4. Розкрийте зміст основних функції соціології та обґрунтуйте їх прийнятність для медичної соціології.

5. Який існує зв’язок соціології з такими медичними дисциплінами, як деонтологія, валеологія, соціальна медицина, санологія, історія медицини?

6. Поясність, яке значення має вивчення соціології для медичного працівника.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Андрух А. Соціологічне розуміння ролі медицини: міркування з приводу книги С.Тейлора і Д.Фалда “Соціологія здоров’я та охорона здоров’я” // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 2. – С.203-210.

2. Гіденс Е. Соціологія [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – С.16-32.

3. Дмитриева Е.В. От социологии медицины к социологии здоровья // Социологические исследования. – 2003. – № 11. – С.51-57.

4. Изуткин А.М. и др. Социология медицины / А.М. Изуткин, В.П. Петленко, Г.И. Царегородцев. – К., 1981. – 184 с.

5. Матеріали з медичної соціології / Укладено І.З.Держко, О.П.Петрусенко, Т.В.Тімченко, С.К.Сандрачук. – Львів, 2008. – С.3-5.

6. Піча В.М. Соціологія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. – К., 2000. – С.5-16.

7. Практикум з соціології. Навчальний посібник. За ред. В.М.Пічі. – Львів, 2006. – С.6-32.

8. Сірий Є.В. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Атака, 2007. – С.7-23.

9. Смелзер Нейл Дж. Проблеми соціології. Георг-Зімелівські лекції, 1995. / Переклад з англійської В.Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2003. – 128 с.

10. Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С.О.Макеєва. – 4-те видання, перероблене і доповнене / С.О.Макеєв, Н.В.Костенко, Н.В.Паніна та ін. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2008. – С.19-44.

11. Соціологія. Навч. посібник /За ред. В.Г. Городяненка. – К., 1999. – С.5-15.

12. Соціологія. Підручник для вищої школи /За ред. В.П.Андрущенка, М.І.Горлача – Харків, 1998.

13. Соціологія. Терміни. Поняття. Персоналі. Навчальний словник-довідник для студентів. За ред. В.М.Пічі. – Львів, 2004. – 474 с.

14. Танчин І.З. Соціологія: Навчальний посібник. – 3-тє видання, перероблене і доповнене. – К.: Знання, 2008. – С.8-28.

15. Філософські та соціально-екологічні проблеми медицини. Навчальний посібник для студентів медичних вузів / За загальною редакцією М.В.Кривоносова, А.П.Алексеєнко, І.С.Кратенка. – Харків, 2002. – С.81-95.

16. Черниш Н.Й. Соціологія: Підручник за рейтингово-модульною системою навчання. – 5-те вид., перероблене і доповнене. – К.: Знання, 2009. – С.8-35.

ТЕМА 2.

СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ЯК НАУКИ ПРО СУСПІЛЬСТВО

Актуальність теми: Оволодіння теоретичними джерелами раціонально обґрунтованої теорії історичного розвитку суспільства та соціальної думки є невід’ємною частиною соціологічної культури сучасної людини. Без вивчення протосоціологічної думки соціологічні знання будуть неповними, а хронологічні рамки її генези істотно обмеженими. Вивчення умов становлення та розвитку соціологічної науки в Україні є вагомою, невід’ємною часткою світової соціологічної думки.

Навчальні цілі:

Знати: теоретичні відомості про витоки соціальних знань, історичний шлях розвитку світової та української соціологіч­ної думки.

Вміти: визначити основні етапи становлення соціології як науки в світі та Україні, порівнювати розвиток європейської та української соціологічних думок, аналізувати внесок українських соціологічних студій в еміграції для загального розвитку соціології в Україні.

Питання для обговорення:

1. Зародження соціологічних знань в Європі та їх розвиток в епоху Середньовіччя:

- міфологія та епос: перші форми відображення дійсності стародавнього світу;

- вплив історичної науки на розвиток соціальних знань;

- поширення в Середньовіччі соціально-теологічних ідей Аврелія Августина Блаженного і Томи Аквінського;

- внесок у пізнання суспільства представників епохи Відродження ХІІІ-ХVІ ст. (Данте, Шекспір, Петрарка, Бруно, Копернік, Галілей, Да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель). Ідеї гуманізму та критично-раціональний підхід до вивчення суспільства;

- утопічний соціалізм Т.Мора і Т.Кампанелли.

2. Соціально-наукові ідеї доби Нового часу ХVІІ-ХVІІІ ст. (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, Дж.Віко, М.Кондорсе, Г.Гегель, У.Петті, Д.Рікардо, А.Сміт).

3. Виникнення соціології як окремої науки у ХІХ ст. та її становлення у ХХ ст.

- Позитивізм Клода Сен-Сімона.

- Огюст Конт – засновник соціології. «Контівська ієрархія наук». Соціальна статика і соціальна динаміка.

- Заснування Г.Спенсером органічного напряму соціології.

4. Наукові соціологічні школи: (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 1).

- Соціальний дарвінізм Людвіга Гумпловича.

- Расово-антропологічна школа. Визначення расового фактору в житті суспільства в працях Жозефа Гобіно, Ж. де Ляпужа, Х’юстона Чемберлена.

- Географічний детермінізм в поглядах Генрі Томаса Бокль та Льва Мечникова.

- Психологічна школа (Вільгельм Вундт “Психологія народів”, Гюстав Лебон “Психологія натовпу”). Теорія наслідування Габріеля Тарда.

5. Розвиток емпіричних досліджень на межі ХІХ-ХХ ст.:

- “Моральна статистика” і “соціальна гігієна”.

- Вивчення окремих сфер життя людини (Ламбер Кетле, А.Геррі, Чарльз Бут, Фредерик Ле Пе, О.Лоран-Дюшатле).

6. Класики соціології: (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 2)

- Колективістський підхід Е.Дюркгейма (див. “Завдання для самостійної роботи”, № 3).

- “Розуміюча соціологія”, теорії “Ідеальних типів” та соціальної дії Макса Вебера.

- Теорія соціальної мобільності Питирима Сорокіна.

- Теорія структурного функціоналізму Толкотта Парсонса.

- Формальна соціологія Георга Зіммеля.

- Вчення про “гемайншафт” Фердинанда Тьонніса.

- Соціологічні ідеї Вільфредо Паретто.

7. Проблеми, які досліджує сучасна соціологічна наука. Концепція розвитку сучасного суспільства Ентоні Гіденса.

Питання самостійної роботи студента на тему

“Становлення соціології в Україні”

1.Витоки соціологічного пізнання в Україні.

2.Становлення самостійного соціологічного дослідження в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.:

- соціологічні погляди С.Подолинського, М.Зібера, М.Ковалевського, М.Драгоманова.

- соціологічні дослідження М. Грушевського та І.Франка.

3.Причини занепаду соціології у радянський період.

4.Українська соціологічна думка в еміграції.

5. Основні соціологічні школи та напрями досліджень сучасної соціологічної науки України

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1.Заповніть таблицю «Наукові соціологічні школи»:

Соціологічна школа чи науковий напрям і вчений, який її представляв

Суть соціологічної теорії, основні праці авторів

2.Заповніть таблицю «Провідні вчені – класики соціології»:

Вчений, роки життя, країна походження

Основні соціологічні ідеї, погляди вченого

3.Опрацюйте уривок з книги сучасного французького вченого Арона Реймона «Етапи розвитку соціологічної думки», де вчений подає своє тлумачення книги Еміля Дюркгайма «Самогубство» (1897).

«Книга, яку Дюркгайм присвятив проблемі самогубств, тісно пов’язана з вивченням поділу праці. Дюркгайм загалом приймає явище природного поділу праці. В ньому він вбачає ознаку нормального і врешті-решт сприятливого розвитку суспільства… Одначе він відзначає також, що в сучасного суспільстві людина не конче більше задоволена своїм становищем, ніж в колишніх суспільствах, і водночас привертає увагу до зростання числа самогубств як вияву й доказу певних, можливо, патологічних рис нинішньої організації спільного життя [с.346]».

«Остання частина книги, присвячена поділу праці, має в собі аналіз цих патологічних рис. Уже тут Дюркгайм веде мову про аномалію, відсутність чи дезінтеграцію норм, тобто про поняття, яке переважатиме при аналізі самогубств. Він звертає увагу й на деякі явища: економічні кризи, погане пристосування трудящих до умов праці, неприборканість вимог індивідуумів стосовно колективу. Всі ці явища – патологічні. Справді, згідно з тим, що сучасні суспільства ґрунтуються на диференціації, треба, щоб кожен робив те, що відповідає його схильностям та бажанням… В суспільствах, де панують традиції, місце кожного індивідуума визначається походженням чи гуртовими імперативами. В таких суспільствах вимога індивідуумом становища, яке відповідає його пристрастям чи є спів мірне його достойностям, була б порушенням норми. Провідний же принцип сучасного суспільства – індивідуалізм. Тут люди відрізняються один від одного й усвідомлюють це, кожен прагне домогтися того, на що він, на його думку має право [с.346]».

«Отже, головна проблема суспільств – сучасних, як і всіх, – це стосунок індивідуумів і гуртів. Цей стосунок змінився внаслідок того, що людина стала надто свідомою щоб сліпо згоджуватися з соціальними імперативами. Але, з іншого боку, індивідуалізм, бажаний сам собою, сповнений небезпеки, оскільки індивідуум може вимагати від суспільства більше, ніж воно спроможне йому дати. Тому потрібна дисципліна, яку може накинути тільки суспільство [с.347]».

«У книзі «Про поділ суспільної праці» Дюркгайм натякає на можливий, на його думку спосіб вилікування від ендемічного лиха сучасних суспільств: створення професійних гуртів, що сприяють інтеграції індивідуумів у колективи [с.347]».

«Дюркгайм хоче показати, якою мірою колектив випливає на індивідуумів. Статистика одразу ж показує, що відсоткове відношення самогубств, тобто частота для певного населення, відносно постійне. Цей факт Дюркгайм розглядає як істотний. Певний відсоток самогубств вирізняє глобальне суспільство, область чи район. Він змінюється не мимовільно, а залежно від багатьох обставин. Завдання соціолога – виявити кореляції між обставинами та коливаннями рівня самогубств, коливаннями, що є соціальними явищами. Справді, треба розрізняти самогубство як індивідуальне явище (така-то людина за таких-то обставин наклала на себе руки) від рівня самогубств як соціального явища, яке й прагне пояснити Дюркгайм. З теоретичного погляду найважливіше – залежність між індивідуумами (самогубством) та суспільним (рівень самогубств) явищем [с.348]».

«Він визнає наявність психологічної схильності до самогубства. Справді, саме в неврастеніків найбільше шансів накласти на себе руки за певних обставин. Однак, вважає він, чинник, що спонукає до самогубства, має не психологічний, а соціальний характер [с.349]».

«Дюркгайм досліджує зміни рівня самогубств серед різних гуртів населення і намагається довести відсутність кореляції між частотою психопатологічних станів і частотою самогубств. Наприклад, він розглядає різні релігії і відзначає, що число душевно хворих серед прихильників єврейської релігії особливо велике, але частота самогубств серед них дуже незначна. Він прагне також показати, що нема кореляції між спадковою схильністю та рівнем самогубств [с.349]».

«Дюркгайм за допомогою статистики спростовує думку про те, буцімто показник самогубств визначається наслідуванням. Якби самогубства були наслідком наслідувань, то можна було б простежити по карті їхнє поширення з центру, де показник особливо великий порівняно з іншими регіонами. Але аналіз географічного розподілу самогубств нічого подібного не виявляє. З районами, де високий показник, розташовані в сусідстві ті, де він особливо низький [с.350]».

«Дюркгайм вважає можливим виділити три типи самогубств: егоїстичне, альтруїстичне й аномічне.

Егоїстичне самогубство розглядається за допомогою кореляції між показниками самогубств і соціальними рамками – інтеграторами, релігією та родиною, причому остання розглядається в двох аспектах: шлюб та діти. … Показники самогубств варіюють залежно від вік, цебто, як правило, зростають разом з ним. Вони змінюються залежно від статі: в чоловіків показник вищий, ніж у жінок; змінюються вони й залежно від релігії: користуючись німецькою статистикою, Дюркгайм встановлює, що самогубства трапляються частіше в районі проживання протестантів, ніж серед католиків [с.351]».

«Наприкінці він встановлює, що коли шлюб слугує засобом доброї профілактики для чоловіків та жінок, то ця профілактика виказує себе починаючи з певного віку й великою мірою пов’язана з наявністю дітей, ніж зі шлюбом як таким [с.352]».

«Цей перший соціальний тип самогубства, виведений шляхом вивчення статистичних кореляцій, означується терміном «егоїзм». Чоловік чи жінка більше схильні до замаху на власне життя, коли вони думають про самих себе, коли вони не інтегровані в суспільний гурт, коли бажання, що рухають ними, не співвіднесені з гуртовою оцінкою цих бажань, втім, як і самого життя, і зі зна­ченням обов'язку, що його накладає близьке й міцне довколишнє середовище [с.352]».

«Другий тип самогубств – альтруїстичне. В книзі Дюркгайма він подається двома основними прикладами. Один із них спостерігається в багатьох архаїчних суспільствах: удова в індійців ладна зійти на багаття, де повинно бути спалене тіло її чоловіка. Цього разу йдеться про самогубство зовсім не від надлишку індивідуалізму, а, навпаки, внаслідок цілковитого розчинення індивідуума у гурті. Індивідуум іде на смерть згідно з соціальними імперативами, навіть не думаючи відстоювати своє право на життя, достоту так само командир корабля, не бажаючи пережити його загибель, з альт­руїзму накладає на себе руки [с.352]».

«Тож «суїцидальна течія» може захоплювати два типи людей – тих, хто надто відірваний від суспільних гуртів, і тих, хто недостатньо відірваний від них. Егоїсти накладають на себе руки легше за інших, але такою самою легкістю до самогубства відзначаються й ті, хто сповнений надмірного альтруїзму, хто настільки злився з гуртом, до якого належить, що не спроможн