ТОП 10:

Система скорочення нерівності в охороні здоров’я та



Її прогнозна ефективність

· Згідно статистичних даних з різних країн світу, чи впливає на тривалість життя та здоров’я такі показники як рівень доходів, освіта, професія?

· Чи є відмінності у тривалості життя та смертністю людей зайнятих фізичною та розумовою працею?

· Застосуванням яких заходів щодо скорочення нерівності у здоров’ї та його охороні у дорослого населення можна значно попередити економічні збитки?

Дослідження свідчать, що смерть, інвалідність та чинники ризику стосовно здоров'я окремих людей, а також шкідливі для здоров'я чинники довкілля поширені серед населення нерівномірно. Групи населення, які знаходяться в несприятливішому соціальному становищі, відчувають більший тягар хвороб і сильніше зазнають дії несприятливих для здоров'я чинників. Ситуація ускладнюється тим, що служби охорони здоров'я є для таких контингентів менш доступними і характеризуються гіршою якістю. [с.5]

Наприклад у Канаді очікувана тривалість життя чоловіків, які належать до найбільш багатої п'ятої частини населення, перевищує в середньому на 6 років аналогічний показник у чоловіків з бідних категорій населення, у жінок – на З роки. [с.5]

Вивчення соціально-економічної нерівності стосовно показників смертності у Будапешті показало, що у районах міста, де частка чоловіків з низьким рівнем освіти була більшою, реєструвалися вищі показники смертності. Ймовірність смерті для чоловіків у віці 35-64 роки у вказаних районах була на 36,0% вищою, ніж у місцях переважного проживання чоловіків з високим рівнем освіти. [с.5]

Дослідження відмінностей у самооцінці захворюваності в Іспанії в залежності від стану добробуту свідчить, що поширеність хронічних захворювань у жінок у віці 20-44 роки з низьким доходом є на 51,0% більшою, ніж у забезпечених жінок. [с.5]

Фінляндія має одні з найкращих у Європі джерела даних щодо показників смертності в залежності від соціально-економічного статусу населення. Проведені з 1971 по 1990 pp. дослідження смертності населення в залежності від професійного класу виявили суттєві відмінності у рівнях смертності верхнього прошарку службовців та фермерів і робітників. [с.5]

Аналогічні дослідження були проведені в інших країнах. Особливу цінність для пізнання причин нерівності становлять дослідження розбіжностей в показниках смертності працівників фізичної і розумової праці за групами причин смерті. Вивчення відмінностей у показниках смертності груп населення, які належать до різних соціальних класів, за 6 основними причинами смертності, включаючи злоякісні новоутворення, серцево-судинні захворювання, хвороби органів дихання, травлення, зовнішні причини та усі інші хвороби, виявило більш високі рівні смертності в осіб, зайнятих ручною некваліфікованою працею, порівняно з робітниками розумової праці. Найбільш виразні відмінності встановлено стосовно смертей, викликаних хворобами органів травлення. [с.6]

Вивчення залежності здоров'я населення Росії від соціально-економічного статусу виявило високий ступінь кореляції між цими показниками. Переважна більшість хворих мала низький рівень життя. Серед осіб з мінімальними прибутками своє здоров'я як "добре" і "відмінне" оцінили лише 11,2% респондентів, тоді як серед забезпечених 65,5%. Натомість "погане" і "дуже погане" здоров'я відмічено у 18,6% малозабез­печених і 3,5% ociб з високими доходами. По­ширеність хронічної патології серед бідних і ба­гатих прошарків населення відрізнялася в 1,6 разу, у тому числі гіпертонічної хвороби - в 1,4 разу, хронічною бронхіту – в 1,9 разу, хвороб органів травлення – у 2 рази. [с.6]

В Україні дослідження впливу соціально-еко­номічних чинників на показники здоров'я здійс­нено у ході широкомасштабного вивчення стану здоров'я населення, приуроченого до Всеукра­їнського перепису. Його результати свідчать, що сучасний стан популяційного здоров'я характе­ризується високою смертністю (15,4%о), низь­кою народжуваністю (7,8%о), від'ємним прирос­том населення (-7,6%), короткою очікуваною тривалістю життя (67,8 року) зі значною дифе­ренціацією показників за регіонами, у сільській і міській місцевостях, а прискорення зростання темпів смертності обумовлюється хворобами системи кровообігу (+41,1%о), нещасними випа­дками, травмами і отруєннями (+53,2%).[с.6]

Отже, аналіз свідчить, що в усіх країнах Євро­пи, включаючи Україну, існують проблеми, по­в'язані із соціально-гігієнічними чинниками, які призводять до суттєвих відмінностей у здоров'ї окремих груп населення. Особи, які знаходяться у несприятливих соціально-гігієнічних умовах, не­суть значний тягар хвороб, мають високі показ­ники смертності порівняно з групами населення, які знаходяться у більш сприятливих умовах. [с.7]

Система досягнення рівності в охороні здоров’я, відповідно до її основної мети, передбачає першочергове поліпшення умов життя, здоров’я та медичного обслуговування найбільш вразливих верств населення. Статегія визначає скорочення на 25% відмінностей між різними соціально-економічними групами населення за рахунок зниження поширеності хвороб серед найменш забезпечених контингентів та пов’язаних з ними непрацездатності, інвалідності та смертності. [с.9]

Завдяки застосуванню системи заходів щодо скорочення нерівності у здоров’ї та його охороні, зокрема у дорослого населення у віці 30-49 років, можна значно попередити економічні збитки. Складові попередженого економічного збитку наступні: зменшення витрат на звертання в амбулаторно-поліклінічні заклади, зменшення витрат на стаціонарне лікування, зниження витрат на оплату лікарняних листів у зв’язку із захворюваністю з тимчасовою втратою працездатності, скорочення витрат на пенсійне забезпечення, зменшення втрат вартості створеної продукції (за рахунок зниження захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, попередження інвалідності, а також зниження смертності). [с.9-10]

Москаленко В.Ф., Пономаренко В.М., Грузєва Т.С. (Національний медичний університет ім.О.О.Богомольця, Український інститут громадського здоров’я) Система скорочення нерівності в охороні здоров’я та її прогнозна ефективність // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. – 2004. – № 2(3). – С.5-11.

4.Опрацюйте фрагмент тексту книги «Соціологія» вченого Е.Гіденса і дайте відповіді на запитання:

· Чи є відмінності у тлумаченні поняття «здоров'я» і «захворювання» між сучасною медициною і традиційними народними системами лікування?

· Чи впливає соціально-економічна нерівність на стан здоров'я людей?

· Які хвороби є більше поширеними серед заможних верств населення?

· Поясніть вислів: «СНІД – це приклад хвороби, яка є тавром».

· На вашу думку, життя з виходом людини на пенсію триває чи закінчується?

 

ЛЮДСЬКЕ ТІЛО: ХАРЧУВАННЯ, ЗАХВОРЮВАННЯ І СТАРІННЯ

Здорове тіло: уявлення про здоров'я і про захворювання

Священна цінність людського життя – це також головний арґумент, який спрямовує розвиток систем охорони здоров'я в сучасних суспільствах. «Здоров'я» і «захворювання» – це поняття, які визначаються з соціального і культурного поглядів. Різні культури по-різному визначають «здорове» й «нормальне», як уже показало наше обговорення проблем, пов'язаних із розладами харчування. В усіх культурах існували свої уявлення про фізичне здоров'я та про захворювання, але більшість тих досягнень, які ми сьогодні об'єднуємо під назвою «медицина», стали можливі лише внаслідок розвитку західного суспільства за останні три сторіччя. В досучасних культурах головною інституцією, яка давала раду хворобам та лихові, була сім'я. Завжди були люди, котрі спеціалізувались як зцілителі, використовуючи як звичайні ліки, так і магічні заклинання; чимало з таких традиційних систем лікування досі практикується у незахідних культурах у всіх куточках світу. Наприклад, аюрведійська медицина (традиційне цілительство) практикувалася в Індії десь на протязі двох тисячоліть. Вона ґрунтується на теорії рівноваги між психологічними та фізичними аспектами особистості, розбалансування якої лікують травами та застосуванням усіляких дієт. Китайська народна медицина аналогічним чином опирається на концепцію загальної гармонії особистості, а в лікуванні застосовує цілющі відвари з трав та акупунктуру – спеціальну техніку, при якій голки за певною схемою вколюють пацієнтові під шкіру [с.156].

Сучасна медицина сформувала таке поняття захворювання, ви­никнення та лікування якого має фізичну природу й може бути пояснене науково. Застосування досягнень науки в діагностиці та лікуванні було головною характеристикою розвитку сучасних систем охорони здоров'я. Іншими такими характеристиками, тісно пов'язаними з першою, стали запровадження практики стаціонарного лікування в спеціально обладнаних закладах для особливо тяжких хворих і виникнення лікарської професії як такої собі корпорації з визнаним етичним кодексом та істотним соціальним впливом. Науковий погляд на захворювання пов'язувався з вимогою, щоб медична освіта була систематичною і тривалою; зцілителі-самоуки до медицини не допускалися. Хоча професійна медична практика й не обмежується лікарнею, лікарня стала тим середовищем, у якому лікарі-початківці мали змогу лікувати та вивчати велику кількість хворих за обставин, які дозволяли сконцентрувати в одному місці медичну технологію [с.156].

В добу середньовіччя головними недугами були інфекційні захво­рювання, такі як сухоти, холера, малярія і чума. Чума, або чорна моровиця, яка спалахнула в чотирнадцятому сторіччі (вона розповсюджувалася через бліх, яких розносили пацюки), винищила чверть населення тодішньої Англії і спустошила великі реґіони Європи. Сьогодні інфекційні захворювання спричиняють не так багато смертей в індустріалізованих країнах, а кілька з них пощастило радикально викоренити. В індустріальних країнах люди найчастіше вмирають від неінфекційних захворювань, таких як рак і серцеві напади. Тоді як у досучасних суспільствах найвищий відсоток смертності був серед немовлят та малих дітей, сьогодні цей відсоток (пропорція людей, що вмирають щороку) зростає з віком [с.157].

Попри авторитет, здобутий сучасною медициною, досягнення у медичному обслуговуванні населення призвели до помітного зниження рівня смертності лише в двадцятому сторіччі. Ефективні санітарні заходи, краще харчування, поліпшення каналізації та гігієни дали набагато помітніші наслідки, що особливо вплинули на значне зниження відсотка смертей серед немовлят та малих дітей. Медикаментозне лікування, розвиток хірургії та винайдення антибіотиків стали помітно позначатися на зниженні рівня смертності вже ближче до середини двадцятого сторіччя. Антибіотики вперше стали застосовуватися для лікування бактеріальних інфекцій у 1930-х і 1940-х рр., а техніку імунізації (проти таких хвороб, як поліомієліт) було опрацьовано ще пізніше [с.157].

Здоров'я і захворювання в розвинених країнах

Джейк Неджмен нещодавно проаналізував питання зв'язку стану здоров'я з економічною нерівністю. Він також спробував з'ясувати, яку стратегію найкраще обрати для поліпшення здоров'я бідніших груп суспільства. Після вивчення матеріалу з багатьох різних країн він дійшов висновку, що для людей, які входять у 20 відсотків найбіднішого населення (обраховані з погляду доходу), смертність у 1,5-2,5 рази вища, аніж для тих, хто входить у 20 відсотків найбагатших людей. Причому щодалі цей контраст радше зростає, аніж зменшується. Те саме можна сказати і про очікувану тривалість життя – вік, до якого людина в середньому має шанси дожити [с.158].

Як можна боротися з впливом бідності на здоров'я? Одна з таких можливостей – широкі освітні програми в галузі охорони здоров'я та запобігання захворюванням. Але такі програми здебільшого мають успіх тільки серед заможніших, освіченіших прошарків населення і в будь-якому разі спричиняють лише незначні зміни в поведінці. Збільшення доступу до медичного обслуговування, певно, допомогло б, але тільки до певної межі. Єдиною реально ефективною політикою тут було б, як вважає Неджмен, атакувати саму бідність, щоб значно зменшити різницю в прибутках між багатими й бідними [с.158].

Захворювання як тавро: наступ СНІДу

Не всі захворювання більше поширені серед бідніших, аніж серед багатших прошарків населення. Анорексія, наприклад, частіше зустрічається серед людей з вищим соціоекономічним становищем. Те саме можна сказати й про СНІД (синдром набутого імунодефіциту), принаймні у Британії та інших індустріальних країнах. СНІД руйнує імунну систему організму; сам по собі він смерті не спричиняє, але страждальник стає безпорадним перед цілою низкою фатальних захворювань. Кожен, хто заражається вірусом, з яким, на думку більшості дослідників, він пов'язаний і який має назву ВІЛ (вірус імунодефіциту людини), мабуть, рано чи пізно захворіє на СНІД. Вважають, що СНІД передається або через кров (під час переливань або коли наркомани користуються тією самою голкою), або через рідину, що виділяється під час статевого акту [с.158].

З погляду медицини, СНІД – це рухлива мішень, нова й невловна. Медичні знання про це захворювання датуються зовсім недавнім часом. А на сьогодні це вже глобальна епідемія. Ніхто не знає, скільки насправді людей заражено ВІЛ, але, за досить-таки скромними оцінками, вважається, що це число дорівнює тринадцяти мільйонам. На Європу їх припадає близько 500 тисяч, на Північну Америку, Латинську Америку та Карибські острови – по мільйону і більш як вісім мільйонів – на Африку. Головний удар епідемії ще попереду, оскільки інфекція ВІЛ розвивається в справжній СНІД протягом тривалого часу. Сьогодні більшість заражених ВІЛ у світі – гетеросексуали. На одне гомосексуальне зараження у світі припадає принаймні чотири гетеросексуальних. Всесвітня організація охорони здоров'я вважає, що на 2000 рік щонайменше 30 мільйонів дорослих і 10 мільйонів дітей будуть інфіковані ВІЛ [с.160].

Але СНІД, це жахливе й нове захворювання, викликає у людей страх і ворожнечу незалежно від його походження. Цей страх і ця ворожнеча були почасти досліджені в кінофільмі «Філадельфія», в якому бідолаха, хворий на СНІД, втрачає роботу, коли керівники фірми довідуються про його захворювання. Його звільняють не тому, що він гомосексуал, а зі страху, спричиненого його захворюванням. У фільмі розповідаєть­ся про те, як він бореться проти свого незаконного звільнення [с.161].

СНІД – це приклад хвороби, яка є тавром. Тавро – це будь-яка характеристика, що відокремлює індивіда або групу від більшості на­селення, внаслідок чого до цього індивіда або групи починають ставитися з підозрою або ворожістю. Більшість захворювань пробуд­жують жаль або співчуття в здорових людей. Так, коли на хворобу дивляться як на дуже заразну або як на знак безчестя чи ганьби, тоді «здорове» населення може вигнати сердегу зі свого середовища. Так було із хворими на проказу в середні віки, бо вважалося, що це гріш­ники, покарані Богом, і тому їх зрікалися й примушували жити в окремих колоніях для прокажених. Хоч і не в такій екстремальній формі, але й СНІД сьогодні таврується подібним чином, незважаючи на той факт, що, як і у випадку прокази, небезпека зараження в пов­сякденному спілкуванні дорівнює майже нулю [с.161].

Здоров'я і старіння

Проблеми реформування системи охорони здоров'я не можна відокре­мити від того факту, що ми живемо в суспільстві, яке дедалі старіє і в якому частка людей, старших за шістдесят п'ять років, постійно зростає. Водночас проблема соціального значення старіння насправді охоплює набагато ширше коло проблем. Тут ми маємо справу з двома суперечливими процесами. З одного боку, старші люди в сучасних суспільствах мають, як правило, ниж­чий статус і менше влади, аніж було в досучасних культурах. У цих культурах, як і в сьогоднішніх незахідних суспільствах (скажімо, в Індії або Китаї), вважалося, що зі старістю приходить мудрість, і в будь-якій спільноті найстарші люди завжди ухвалювали головні рішення. Сьогодні ж старість здебільшого приносить із собою дещо протилежне. В суспільстві, яке безперервно змінюється, як, наприклад, наше, накопичені знання старших людей часто здаються молодим не дорогоцінним надбанням мудрості, а чимось таким, що вже застаріло й не потрібне [с.166-167].

Проте, з другого боку, нині старі люди набагато менш схильні сприймати старіння як неминучий процес руйнації тіла. Тут ми знову маємо нагоду простежити вплив соціалізації природи. Процес старіння колись усіма сприймався як неминучий вияв руйнівної діяльності часу. Але тепер старіння усе більше й більше не сприймається як щось природне; проґрес у медицині та в харчуванні спричинився до того, що багато з процесів, які приводили до старіння й здавалися неминучими, можуть бути зупинені або пригальмовані. Загалом люди сьогодні живуть набагато довше, аніж ще сто років тому, що стало можливим унаслідок удосконалень у харчуванні, гігієні та медицині [с.167].

У Британії 1850 р. частка людей, старших за шістдесят п'ять років, становила близько 5 відсотків від усього населення. Сьогодні таких людей уже понад 15 відсотків, і ця частка постійно зростає. Середній вік мешканців у Британії зростає вже понад півтора сторіччя. В 1800 р. середній вік був дуже низький, він, певно, не перевищував шістнадцяти років. На початку двадцятого сторіччя він уже піднявся до двадцяти трьох. У 1970 р. дорівнював двадцяти восьми рокам, а сьогодні, либонь, уже перейшов тридцятирічну позначку. Середній вік протягом певного часу і далі зростатиме, якщо не відбудеться якихось великих змін у сучасних демографічних процесах. У 2000 р. він, певно, дорівнюватиме тридцяти п'яти рокам, а на 2030 р. досягне тридцяти семи [с.168].

Старість як таку не можна ототожнювати ані з поганим здоров'ям, ані з інвалідністю, хоча в похилому віці, звичайно, проблеми зі здоров'ям ускладнюються. Лише протягом останніх двадцяти років біологи спробували провести систематичні дослідження, аби з'ясувати різницю між фізичними наслідками старіння та характеристиками, пов'язаними з недугами. Проте загалом результати досліджень показують, що погане здоров'я і похилий вік аж ніяк не синоніми. Існує чимало людей, яким за шістдесят п'ять і які, проте, можуть похвалитися чудовим здоров'ям. Старіння тіла залежить від соціальних впливів, але, звичайно ж, ним управляють передусім генетичні фактори. Біологи загалом погоджуються, що максимальну тривалість життя людини визначають її гени; вважають, що це приблизно 120 років. Як і в усіх істот, людське тіло генетично запрограмоване померти [с.168-169].

Гіденс Е. Соціологія [Переклад з англійської В.Шовкун, А.Олійник; Науковий редактор О.Іващенко]. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

 

5.Опрацюйте фрагмент книги вченого, американського еволюційного біолога, викладача Каліфорнійського університету Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами» про витоки епідемій та їх вплив на історію людських цивілізацій і дайте відповіді на запитання:

· Які спільні характеристики притаманні інфекційним хворобам?

· Назвіть приклади найбільших епідемій в світі?

· Чому масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збиральників і вирубно-вогневих рільників?

· Коли і з чим пов’язане формування масових хвороб серед людства?

· Які фактори сприяють поширенню епідемії?

· Яку роль відіграли інфекційні хвороби та епідемії у завоюваннях європейцями індіанських народів Америки?

· Чи хворіли європейці масово на захворювання народів Америки?

Припустімо, що хтось підраховує кількість випадків певних інфек­ційних захворювань на якійсь географічній території та спостерігає, як їхня кількість змінюється з часом. У результаті буде отримано моделі, які сильно відрізняються від хвороби до хвороби. При деяких захворюваннях, як-от малярія або анкілостома, нові випадки виникають кожного місяця будь-якого року на зараженій території. Натомість так звані епі­демічні хвороби довгий час не проявляють ознак існування, потім про­носиться ціла їх пошесть, а тоді на якийсь час знову настає затишшя [с.195].

Серед таких епідемічних хвороб грип найвідоміший для більшості американців. Епідемії холери настають через більші про­міжки часу, наприклад, перуанська епідемія 1991 року була першою, яка досягла Нового світу в XX сторіччі. Хоча сьогодні епідемії грипу та холе­ри потрапляють у заголовки газетних передовиць, епідемії були набагато страхітливішими до виникнення сучасної медицини. Найграндіознішою окремою епідемією в історії людства була пошесть грипу, котра забра­ла життя 21 мільйона людей наприкінці Першої світової війни. «Чорна смерть» (бубонна чума) вбила четвертину населення Європи протягом 1346-1352 років, забравши в деяких містах до 70% населення [с.195-196].

Інфекційним хворобам, які навідують людей у формі епідемій, а не стійкого напливу, притаманні кілька спільних характеристик. По-перше, вони швидко й ефективно поширюються від інфікованої особи на на­вколишніх здорових людей, у результаті чого їх невдовзі підхоплює вся популяція. По-друге, це «гострі» недуги: ви або помираєте за короткий час або повністю видужуєте. По-третє, ті щасливці, які видужують, ви­робляють у собі антитіла, які роблять їх імунними до рецидивів хвороби на довгий час, а часто на все життя. І нарешті, носіями цих хвороб здебільшого виступають люди; мікроби, які їх викликають, переважно не живуть у землі або інших тваринах. Усі ці чотири риси притаманні знайомим американцям із дитинства епідемічним хворобам, як-от кору, краснусі, свинці, коклюшу та віспі [с.196].

Неважко зрозуміти причину, чому поєднання цих чотирьох рис при­зводить до поширення хвороби в епідемічній формі. Ось що відбувається у спрощеному викладі. Стрімке поширення мікробів і швидкий перебіг симптомів означають, що все локальне населення буде швидко інфіко­вано і невдовзі по тому ці люди або помруть, або одужають і сформують імунітет. У живих не залишиться нікого, кого би ще можна було інфі­кувати. А оскільки мікроб не може вижити поза тілом живої людини, епідемія спадає, доки нове покоління дітей не підросте до підхожого віку і доки інфікована особа не прибуде ззовні, щоб дати початок новому спалаху епідемії [с.196].

Класична ілюстрація того, як проходять епідемії, — історія кору на ізольованих Фарерських островах ув Атлантичному океані. Люта по­шесть кору досягла Фарерів у 1781 році, а відтак спала, давши островам спокій, доки заражений тесляр не прибув на кораблі з Данії в 1846 ро­ці. Впродовж подальших трьох місяців майже все фарерське населення (7782 осіб) заразилося й або вимерло, або одужало, не залишивши вірусу поживи аж до наступної епідемії. Дослідження показують, що кір може зникнути серед популяції, яка не перевищує півмільйона осіб. І лише серед чисельнішого населення хвороба буде переміщуватися з одного локального вогнища до іншого, в такий спосіб виживаючи, доки не на­родиться достатня кількість дітей у раніше зараженій місцевості, куди вона відтак може повернутися [с.196].

Інших відомих нам гострих інфекційних захворювань світу стосу­ється все те саме, що ми розповіли про кір на Фарерах. Аби підтриму­вати своє існування, вони потребують достатньо численного і достатньо щільно розміщеного населення, щоб численне покоління вразливих дітей було доступне для інфекції на той час, коли вона почне спадати в іншому місці. Тому кір та подібні хвороби також називають масовими хворобами [с.196].

Зрозуміло, що масові хвороби не могли підтримувати своє існування в невеликих ватагах мисливців-збиральників і вирубно-вогневих рільників. Як підтвердив трагічний сучасний досвід із амазонськими індіанцями та тихоокеанськими острів'янами, занесена гостем ззовні епідемія може стерти з лиця землі майже все дрібне плем'я, позаяк ніхто з цих дрібних племенах не мав антитіл від занесених мікробів. Напри­клад, узимку 1902 року епідемія дизентерії, яку заніс один із матросів китобійного корабля «Ектів», убила 51 із 56 ескімосів-садлерміютів — цілковито ізольованої ватаги на острові Саутгемптом у канадській Арк­тиці. Крім того, кір і деякі з наших «хвороб дитинства» легше вбивають дорослих, ніж дітей, тому всі дорослі в дрібному племені вразливі. (На­томість сучасні американці рідко підхоплюють кір у дорослому віці, бо більшість із них або раніше вже перехворіла кором, або отримала від нього щеплення у дитинстві.) Вигубивши все дрібне плем'я до ноги, епідемія зникає. Невелика кількість людей у дрібному племені пояснює не тільки, чому вони не можуть витримати епідемій, занесених ззовні, а й чому в них не розвинулися власні епідемічні хвороби, які вони могли б передати гостям [с.197].

Це не значить, ясна річ, що невеликі популяції людей взагалі не мають інфекційних хвороб. У них є інфекції, але лише певних типів. Збудниками деяких із них виступають мікроби, які здатні виживати в тілах тварин або в землі, завдяки чому ці хвороби не зникають, а лиша­ються завжди напоготові, щоб заразити людей. Наприклад, вірус жовтої пропасниці переносять дикі мавпи, від яких він завжди може переки­нутися на сільське населення Африки, звідки завдяки трансатлантичній работоргівлі він перенісся до Нового світу, де заразив мавп і людей [с.197].

Ще інші інфекції дрібних популяцій належать до хронічних хвороб, як-от проказа і тропічна фрамбезія. Оскільки такі хвороби дуже повіль­но вбивають свою жертву, та довгий час залишається носієм мікробів і заражає членів свого дрібного племені. Наприклад, плато Каримуї у новогвінейських верхогір'ях, де я працював протягом 1960-х років, зай­має ізольована популяція чисельністю кілька тисяч осіб, яка страждає під найвищої кількості хворих на проказу — близько 40% населення! Нарешті, невеликі популяції також уразливі до нелетальних інфекцій, від яких у нас не розвивається імунітет, через що людина може наново підхопити таку хворобу після видужання. Так трапляється з анкілосто­мою та багатьма іншими паразитами [с.198].

Хвороби таких типів, притаманні невеликим ізольованим популя­ціям, — мабуть, найдавніші хвороби людства. Саме ці хвороби розви­нулися й збереглися протягом перших мільйонів років нашої еволюції, коли все людство було нечисленним і подробленим. Ці хвороби у нас також спільні з нашими найближчими дикими родичами — африкан­ськими великими мавпами — або схожі на їхні хвороби. Натомість масові хвороби, про які йшлося вище, могли постати лише після появи вели­ких скупчень населення. Формування таких скупчень почалося після виникнення рільництва, яке зародилося десь 10 тис. років тому, і при­швидшилося після постання міст кілька тисяч років тому. Перші під­тверджені дати багатьох знайомих нам інфекційних хвороб на диво недавні: найдавніші сліди віспи датовані десь 1600 роком до н.е. (віспини на староєгипетських муміях), свинки — 400 р. до н.е., прокази — 200 р. до н.е., епідемічного поліомієліту - 1840 р. н.е. і СНІДу - 1959 р. [с.198].

Чому виникнення рільництва привело в рух еволюцію наших масо­вих інфекційних хвороб? Одну причину ми щойно згадали: рільництво здатне забезпечувати значно вищу густоту населення, ніж мисливсько-збиральницький триб життя, — від 10 до 100 разів вищу. Мало того, мисливці-збиральники часто змінюють свої осідки, лишаючи за пле­чима купи фекалій із нагромадженими в них мікробами та личинками черв'яків. А рільники ведуть осіле життя в оточенні власних відходів, гарантуючи мікробам недалекий шлях від тіла однієї особи до питної води іншої [с.198].

Деякі рільничі народи ще далі полегшують зараження нових жертв для своїх фекальних бактерій і черв'яків, збираючи свої кал і сеч, щоб розкидати їх яко добриво на полях, де вони працюють. Зрошувальне рільництво і розведення риби створювали ідеальні життєві умови для слимаків, які розносять шистосому, і для трематод, які зариваються у нашу шкіру, коли ми бредемо водою, в яку скидається кал. Осілого рільника оточує не тільки його кал, а й хвороби, які переносять гри­зуни, котрих притягують відкладені ним запаси їжі. Вирубування лісу африканськими рільниками також створює ідеальне середовище для розмноження москітів, які переносять малярію [с.198].

Якщо виникнення рільництва було справжнім подарунком для на­ших мікробів, то ще більший подарунок їм піднесло виникнення міст, у яких іще щільніше сконцентроване населення гноїлося в іще гірших санітарних умовах. До початку XX сторіччя європейське міське насе­лення не було самодостатнім: щоб компенсувати стабільну смертність міських жителів від масових хвороб, воно потребувало стабільного на­пливу здорових селян. Іншим подарунком для мікробів став розвиток світових торговельних шляхів, які ще до римських часів фактично спо­лучили між собою людські популяції Європи, Азії та Північної Африки у велетенський розплідник мікробів. Саме в цей час віспа кінець кінцем досягла Риму і під назвою «Антонієва чума» вбила мільйони римських громадян протягом 165-180 років н.е. [с.198-199].

Бубонна чума вперше з'явилася в Європі як «Юстиніанова чума» (542-543 pp. н.е.). Але на повну силу вона вдарила по Європі як епіде­мія «чорної смерті» аж 1346 р. н.е., коли новий шлях суходільної тор­гівлі з Китаєм забезпечив швидке перевезення вздовж євразійської осі схід-захід заражених вошами хутр із охоплених пошестю чуми регіонів Центральної Азії до Європи. Нині реактивні літаки зробили навіть най­довші міжконтинентальні рейси коротшими за перебіг будь-якої інфек­ційної хвороби людини. Саме через це літак авіакомпанії «Aerolineas Argentinas», який у 1991 році вилетів із Ліми (Перу), того самого дня приніс на своєму борту десятки заражених холерою людей до мого міста Лос-Анджелеса, розташованого майже за 5 тис. км від Ліми [с.199].

Велике значення смертоносних мікробів ув історії людства чудово ілюструє завоювання європейцями Нового світу і потомна його депопу­ляція. Набагато більше корінних американців померли від євразійських бацил у своїх ліжках, аніж від європейських рушниць і шабель на полі бою. Ці мікроби підірвали індіанський опір, винищивши більшість із них та їхніх верховод і похитнувши мораль решти. Наприклад, у 1519 році Кортес висадився на узбережжі Мексики зі 600 іспанців і завоював багатомільйонну й схиблену на війні імперію ацтеків. Те, що Кортес дійшов до столиці ацтеків Теночтитлану, утік звідти, втративши «лише» дві третини своїх сил, і зумів прорватися назад до узбережжя, демон­струє іспанську військову перевагу і початкову наївність ацтеків. Але коли почався черговий наступ Кортеса, ацтеки більше не були наївними і непохитно боролися за кожну п'ядь. Вирішальну перевагу іспанцям подарувала віспа, яка досягла Мексики у 1520 році з одним зараженим рабом, якого привезли з іспанської Куби. Вислідна епідемія знищила майже половину ацтеків, зокрема імператора Куїтлагуака. Вцілілих ац­теків деморалізувала таємнича хвороба, котра вбивала індіанців, але об­ходила боком іспанців, нібито прославляючи непереможність останніх. До 1618 року початкове мексиканське 20-мільйонне населення скоротилося до 1,6 мільйона [с.203].

Пісаро супроводжувала така сама лиховісна удача, коли він 1531 року висадився зі 168 вояками на узбережжі Перу, щоб підкорити ба­гатомільйонну імперію інків. На щастя для Пісаро і на лихо для інків, віспа дісталася до Перу суходолом близько 1526 року, вбивши значну частину інкського населення, зокрема імператора Уайна Капака і його затвердженого спадкоємця. За порож­ній трон розпочалася громадянська війна, яку Пісаро вміло використав, щоб завоювати розділених чварами інків [с.203].

В Північній Америці також існувало густонаселене індіанське суспільство у долині р. Місисипі. Коли 1540 року Ернандо де Сото став першим європейським конкістадором, який пройшов крізь південний схід США, на своєму шляху він знайшов лише знелюднені індіанські міста, населення яких вимерло від епідемій за два роки до того. Ці епідемії дісталися сюди від прибережних індіанців, які контактували з іспанцями, що навідувалися на узбережжя. Іспанські бацили поширилися в глиб континенту, значно випередивши самих іспанців. На момент наступної появи європейців у нижній течії Місисипі — приходу французьких поселенців наприкінці 1600-х років, майже всі з цих великих індіанських міст зникли. Від них залишили­ся тільки великі насипи в долині Місисипі [с.203-204].

Коли я навчався в американській школі, нас учили, що в Північ­ній Америці попервах мешкало близько одного мільйона індіанців. Така мала кількість була зручною для виправдання завоювання білими бу­цімто майже порожнього континенту. Однак археологічні дослідження і ретельне вивчення описів, полишених найпершими європейськими відвідувачами наших узбереж, нині дають іншу кількість початкових мешканців — близько 20 млн. У Новому світі загалом індіанське на­селення зменшилося протягом одного-двох сторіч після прибуття Колумба, згідно з оцінками, на цілих 95% [с.204].

Головними убивцями були бацили Старого світу, на яких індіанці раніше ніколи не наражалися і проти яких вони, отож, не мали ні імуні­тету, ні генетичної опірності. Віспа, кір, грип і висипний тиф змагалися за першість серед убивць. А щоб цього не було мало, дифтерія, малярія, свинка, коклюш, чума, туберкульоз і жовта пропасниця наступали їм на п'яти. У безлічі випадків білі виступали лише пасивними статистами тих руйнувань, які наставали у зв'язку з прибуттям мікробів. Наприклад, у 1837 році індіанське плем'я мандан, яке мало одну з найрозвиненіших культур на Великих рівнинах, підхопило віспу з пароплава, який плив угору по течії Місурі з Сент-Луїса. Населення одного манданського села за кілька тижнів скоротилося з 2 000 осіб до менш ніж 40[с.204].

Якщо в Новому світі закріпилася добра десятка чільних інфекцій­них хвороб походженням зі Старого світу, то, мабуть, жоден чільний убивця не дістався Європи з Америки. Єдиний можливий виняток — си­філіс, батьківщина якого поки що остаточно не з'ясована. Однобічність обміну мікробами дивує ще більше, коли пригадати, що велелюдне, щільне скупчення населення становить передумову для еволюції на­ших масових інфекційних хвороб. Якщо останні переоцінки чисельності доколумбівського населення Нового світу точні, то вона не надто по­ступалася тогочасній чисельності населення Євразії. Деякі міста Нового світу, наприклад Теночтитлан, належали до найбільших за кількістю на­селення міст світу. Чому ж у Теночтитлані не було страхітливих бацил, які чатували на іспанців? [с.205].

Можливо, одним із чинників цього було запізнення, з яким по­ява густонаселених суспільств розпочалася в Новому світі порівняно зі Старим світом. Інший чинник – те, що три найгустонаселеніші амери­канські центри (Анди, Мезоамерика і долина Місисипі) так і не були поєднані між собою в один велетенський розплідник для мікробів за допо­моги регулярної швидкої торгівлі, як це сталося із Європою, Північною Африкою, Індією та Китаєм у староримські часи. Але й ці чинники не пояснюють, чому Новому світу в кінцевому підсумку повністю браку­вало смертоносних масових епідемій [с.205].

Натомість головна причина відсутності смертельних масових епіде­мій ув Америці стає чітко зрозумілою, коли ми на мить задумаємося і задамо просте питання: а з яких мікробів вони могли гіпотетично роз­винутися? Вище ми зазначали, що євразійські масові хвороби еволюціонували із хвороб євразійських гуртових тварин, яких люди одомашнили. Якщо в Євразії було багато таких тварин, то в Америці загалом було од­омашнено лише п'ять: індика в Мексиці та на південному заході США, ламу/альпака і морську свинку в Андах, мускусну качку в тропічній Пів­денній Америці та собаку по всій Америці [с.205].







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.231.21.123 (0.016 с.)