Можлива реакція підприємства на втручання держави

Інструменти	Результати дії
позитивні	негативні
1. Державні інвестиції
Повна відсутність	Розвиток приватної ініціативи	Не розвиваються нові виробництва. Диспропорції у розвитку економіки
Незначна частина	Посилена увага провідним галузям	Нестача коштів для нових виробництв. Нерозвинутість соціального сектора
Значна частина	Швидкий розвиток стратегічних галузей. Підтримка приватного бізнесу	Загроза непропорційного розвитку. Підтримка необґрунтованих планів
Переважно державні інвестиції	Вирішення соціальних програм	Відсутність приватної ініціативи
2. Субсидії і дотації
Повна відсутність у разі потреби	Пошук нових шляхів виходу з кризи	Перебіг кризи у складній формі
Використання у разі потреби	Усунення бюджетних диспропорцій, вирішення окремих загальнонаціональних завдань	Можливий дефіцит бюджету, відмова від пошуку власного виходу з кризи
Активне використання	Оновлення основних фондів підприємств. Формування місцевих бюджетів	Розвиток утриманства, зниження ініціативи керівників підприємства
3. Податки
Низькі ставки	Активізація підприємництва	Не поповнюється бюджет, не вирішуються загально-національні завдання
Середні ставки	Розвиток підприєм- ницької ініціативи	Немає диференційного підходу до виробництва
Високі ставки	Поповнення бюджету	Неконкурентна продукція, зупинення виробництва, розквіт тіньової економіки

 

Проаналізувавши різні можливі варіанти можна зробити висновок, що основним завданням державного регулювання є створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку, на цій основі, національної економіки.

В світовій практиці існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо. В Україні на етапі трансформаційного розвитку було обрано саме другій підхід.

При реалізації цього підходу державна політика підтримки та розвитку підприємництва має спиратися на загальні принципи, цілі та напрями.

Цілі:

- забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

- залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

- удосконалення структури суб’єктів підприємництва;

- підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

- заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

- створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

- сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

- формування соціального прошарку власників і підприємців.

Принципи:

- системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб’єктів підприємницької діяльності;

- цілеспрямованість та адресність підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

- рівноправний доступ суб’єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Напрями:

- формування нормативно-правової бази;

- удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

- забезпечення інформацією;

- сприяння впровадженню технологій та інновацій;

- підготовка та перепідготовка кадрів.

Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін.

Податкові пільги – часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати податків.

Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, передусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровадження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування прибутків підприємств.

Досвід розвинутих країн світу засвідчує, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна ставка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюється соціальна, регулююча.

Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків та ін. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит – знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестованого прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.

Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційній кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих регіонів, спеціальні інвестиційні кредити – при створенні високотехнологічних виробництв, субсидії – відповідно до структурної програми розвитку середніх міст тощо.

Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новостворені акціонерні компанії у перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків, для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50% впродовж перших п’яти років, не оподатковується реінвестований прибуток. В Україні ставка податку на прибуток однакова для великих, середніх і малих підприємств, що суперечить досвіду багатьох розвинутих країн, зокрема США, які встановлюють значно нижчі ставки цього податку для малих підприємств.

Саме тому, реформування податкової системи має включати значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, надання пільг в оподаткуванні малих підприємств, які б стимулювали їхній інвестиційний та інноваційний розвиток. Пільги в оподаткуванні та кредитуванні повинні одержувати не лише малі підприємства, а й суб’єкти, які надають їм підтримку.

Не менш вагоме значення в політиці державної підтримки підприємництва мають фінансово-кредитні важелі.

Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо.

Світовий досвід свідчить, що найважливішими програмами, за якими надають цільові кредити, є реконструкція підприємств (на капітальне будівництво гарантовані позички надають терміном на 20 років), енергозбереження, захист довкілля, виконання вимог державного регулювання економіки і передусім підприємництва, створення додаткових робочих місць та ін.

В Україні з огляду на такий досвід також необхідно створити певний комплекс гарантій з боку держави тим фінансово-кредитним установам, які надаватимуть кредити малим підприємствам, сформувати сприятливі умови для надання лізингу (надання майна в довготермінову оренду), кредитів, утворити певну мережу нових установ, які б проводили таку діяльність, та ін.

Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва здійснюється у розвинутих країнах з боку центральних та місцевих органів влади, позабюджетних фондів, приватних, іноземних та змішаних інвесторів та спонсорів.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу).

Світовою практикою також напрацьовано вельми широкий спектр заходів щодо надання технічної та інформаційної допомоги малому і середньому бізнесу:

- надання інформації про форми та методи державної підтримки малого та середнього бізнесу:

- консультації з питань законодавства;

- забезпечення спрощених режимів звітності;

- забезпечення сприятливих умов для використання державного фінансування, матеріально-технічних інформаційних та інших ресурсів, що надаються в рамках держпідтримки малого бізнесу;

- підтримка участі малих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, допомога в укладанні міжнародних контрактів;

- підтримка виходу малих підприємств на фондові ринки;

- розвиток ділових мереж та кластерів, спрямованих на встановлення ринкових відтворювальних ланцюгів;

- створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);

- перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);

- регіональна підтримка.

Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Система державного фінансування інноваційної діяльності має надавати пріоритет фундаментальним і пошуковим науковим дослідженням, національним науково-технічним програмам, а певна частина бюджетних коштів – спрямуватись на проведення паралельних розробок і реалізацію альтернативних проектів.

Так, в межах Європейського Союзу, крім специфічних національних програм, створена програма фінансування інноваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослідницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні підприємства, які працюють передусім над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, невиплати відсотків, але передання інвесторам усіх запатентованих інновацій, “ноу-хау”.

В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі впровадження малими підприємствами нових техніки та технології, проведення ними наукових досліджень; розробити ефективний механізм передання частини виробничих площ, техніки збанкрутілих підприємств, надавати частину державних замовлень малим підприємствам тощо.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консультації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та значна кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовки працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом.

В Україні кадрове забезпечення малих підприємств здійснюється державою шляхом підготовки кадрів менеджменту в державних навчальних закладах, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки навчальних планів, програм тощо.

Така підготовка управлінських кадрів у державних та недержавних вищих навчальних закладах здійснюється в тісному співробітництві з діючими підприємствами із запозиченням передового зарубіжного досвіду.

Однак, з одного боку, система освіти неадекватно реагує на зміну попиту на робочу силу, що об’єктивно зумовлено інерційним характером розвитку системи підготовки кадрів. З іншого боку, малі підприємства не мають достатніх коштів на здійснення освітніх заходів, у той час, як державна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, яка працює у Державні службі зайнятості, є недостатньо ефективною та не отримує належної фінансової підтримки. Крім того, особливості функціонування підприємництва в умовах України обумовлюють інколи досить значні відмінності від стандартних методик та технологій, що створює певний інформаційний вакуум у забезпеченні кваліфікованості дій представників малого та середнього бізнесу. Це веде до зниження ефективності управління малими підприємствами, нераціональності їхньої поведінки на ринку, а відтак – невисокої конкурентоспроможності.

Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.

 

2. Міжнародна підприємницька діяльність

 

Як відомо, національне підприємництво є економічною діяльністю, спрямованою на одержан­ня прибутку в межах національної економіки. Суб'єктами такого підприємництва виступають фізичні та юридичні особи даної країни.

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов:

· поглиблення міжнародного поділу праці тастворенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше при­четні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпор­ту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищен­ня його технічного рівня тощо;

· розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами;

· Розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті.

Однак, перелічені чинники роблять національне підприємництво міжнародним потенціально. Вони лише створюють фінансово-ресурс­ну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосеред­ньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) зали­шається незмінною, проте тепер воно об'єднує цілі і завдання підприємців кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємницт­ва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається.

Рисами міжнародного підприємництва є:

· участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;

· спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;

· відображення в економіко-правовому режимі такого підприєм­ництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприєм­ницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної підприємницької діяльності є:

· поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;

· розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;

· бажання окремих країн краще використати їхні економічні, при­родно-географічні, демографічні переваги;

· наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:

· Спільне підприємництво;

· Вільні економічні зони

Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Його передумови формуються у процесі інтернаціоналізації господарського життя внаслідок розвитку експортно- імпортної діяльності.

Видами спільного підприємництва є:

· ліцензування, коли фірма (ліцензар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства;

· підрядне виробництво, коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товара тощо;

· Управління за контрактом, коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

· Спільне підприємство (СП), колизарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Усім видам спільного підприємництва притаманні елементи виробничої кооперації. Однак, особливо у цьому плані вирізняються спільні підприємства.

Спільні підприємства — це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності даної країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, спільному управлінні та спільному розподілі результатів і ризику.

Від інших форм міжнародно­го співробітництва (міжнародних об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільно­го майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

· спільне управління виробництвом;

· розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;

· узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої взаємодії всі учасники зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов’язана з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему управління.

Така форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг. Додатковими мотивами їх створення є:

· розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

· досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

· економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

· покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

· послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юн­ктури;

· проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП зумовилось, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви­робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою формою спільного підприємництва є також офшорні компанії.

Офшорний бізнес(англ. оії-зпоге — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

· значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

· можливість реєстрації нерезидентських компаній;

· високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

· мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

· економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою фор­мою міжнародного підприємництва.

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні пер­ший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення.

Сьогодні термін «вільна економічна зона» (СЕЗ) широко використовується у всьому світі.

Вперше його офіційне тлумачення було надано в Кіотськой конвенції від 18 травня 1973 р., де зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території однієї держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і що не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується.

У найзагальнішому розумінні ВЕЗ — це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови.

ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

Зона є не адміністративно-політичним, а господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних километрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація, що діє на комерційних принципах під керівництвом запрошеного за контрактом фахівця, яка вирішує всі основні проблеми, зокрема іноземних інвесторів.

У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємниць­кої діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити інозем­ний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни.

Конкретні завдання, що вирішуються вільними економічними зонами, полягають в наступному:

· забезпечення умов для активного включення країни до світо- господарських зв'язків;

· підйом депресивних територій, вирівнювання територіальних розбіжностей;

· стимулювання припливу іноземних інвестицій;

· збільшення випуску конкурентоспроможної продукції, насичення внутрішнього ринку і стимулювання її експорту;

· стимулювання технічного розвитку і впровадження новітніх розробок;

· підготовка фахівців і кваліфікованих робітників;

· поглиблене включення країн в процес міжнародного розподілу праці;

· залучення туристів, відпочиваючих;

· проведення економічних експериментів;

· створення додаткових робочих місць і сприяння зростанню зайнятості населення тощо.

ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки,лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Вільні економічні зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв'язків. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надход­ження тощо.

Для створення вільної економічної зони потрібен ряд чинників, а саме:

· зручне географічне положення;

· транспортний і телекомунікаційний зв'язок із зовнішнім ринком;

· розвинена економічну інфраструктуру (банки, біржі, страхові компанії);

· певний рівень розвитку виробництва в регіоні і наявність висококваліфікованого персоналу, зокрема для здійснення зовнішньоекономичної діяльності;

· наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-тех­нічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світо­вому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

· Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

· Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експор­тно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподат­кування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створен­ня — виробництво експортної продукції.

· Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного ре­жиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони роз­міщені, сучасними товарами.

· Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) ре­жим банківській і страховій справі.

· Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземно­го менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

· Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують еле­менти різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни,де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іно­земних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен­чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва. В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої тех­нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но­вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон­цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій та зміцнення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно­полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи­ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя­гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман­ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла­день у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослід­ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

Розвиток технополісів має багато позитивних на­слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють­ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та­лановитої молоді, венчурним компаніям надають креди­ти під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повер­таються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди­ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно­полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона­ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство­рення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко­новій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель­ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль­кості некваліфікованих) та ін.

У світі налічується понад 300 технополісів, у т.ч. понад 50 - у Франції, 30 – в Німеччині, по 20 – у США та Японії. У країнах СНД їх