Антимеркантилізм та історичні умови виникнення класичної політекономії.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Антимеркантилізм та історичні умови виникнення класичної політекономії.



Класична політична економія прийшла на зміну меркантилізму; вона була започаткована наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Теоретико-методологічні основи, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Ця школа, ставши засновником нової традиції економічної думки, отримала назву „класичної”.
Виникнення і розвиток, а також принципова новизна класичної політичної економії як самостійної галузі знань пов’язується з тим, що об’єктом дослідження стають матеріальне виробництво, об’єктивні закони економічного життя.
Історичні передумови виникнення цієї науки створюються у найбільш розвинутих європейських країнах і перш за все в Англії. Тут швидше, ніж в інших країнах Західної Європи, завершився процес первісного нагромадження капіталу, проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва. Все це приводило до загострення соціально-економічних протиріч, виникнення буржуазних революцій, які позбувалися феодально-абсолютистського укладу і прискорювали прихід буржуазії до влади та розвиток капіталістичних економічних відносин і підприємницької діяльності. Це сприяло зростанню виробництва, торгівлі, грошового обігу, інших сфер і форм діяльності людей. З розвитком мануфактурного виробництва з’явився промисловий капітал, який все більше підкоряв собі торговельний; отже, виникли нові джерела прибутку. В цілому, швидкий розвиток капіталізму в Англії та Франції XVII – XIX ст. створив сприятливі передумови для виникнення теоретичного аналізу нових економічних явищ і процесів.
Стрімкий розвиток ринкової економіки, виникнення більш потужних сфер і джерел збагачення, примноження національного багатства, ніж торгівля, викликали необхідність у новій економічній ідеології, яка б теоретично узагальнила і пояснила ці нові економічні явища і процеси.
Першими, хто започаткував і системно виклав ідеї класичної політичної економії, були Вільям Петті (Англія) і П’єр Буагільбер (Франція). Подальший значний розвиток класична політична економія набула у працях англійських (Адам Сміт, Давід Рікардо, Томас Мальтус, Джон С. Мілль), французьких (Франсуа Кене, Жан Батист Сей, Фредерік Бастіа) та американських (Генрі Ч. Кері) економістів. Саме вони остаточно сформували ідейно-теоретичні та методологічні засади економічної теорії як науки.В сучасній економічної літературі визначено основні етапи еволюції класичної політичної економії, узагальнено деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які виникали та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників.

 

16. Загальна характеристика класичної політичної економії. Етапи розвитку

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст.. прийшовши на зміну меркантилізму. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, класична школа розв'язувала переважно з позицій трудової теорії.

Слід звернути увагу на хронологічні рамки існування класичної політичної економії. За схемою К. Маркса, до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим. її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.Основні ознаки екон. школи: 1)ідея прир. порядку згідно, де все у світі підпорядков. законам в природі. 2)це концепція екон-ї людини, якою рухає єдине прагнення – особиста вигода та егоїзм. 3)це ідеологія ек-го лібералізму(дословно “лібер” дозволяє робити все, відповідно до якого держава не повинна втручатися у в-во). 4)радикальні зміни методології дослідження екон-ї науки від поверхневості та описовості меркантилізму до методів наук-ї абстракції аналізу та синтезу, індукції та дедукції. 5)розробка нового категоряльного апарату, дослідж-я екон-х категорій:як вартість, ціна, прибуток, рента тощо. 6)розгляд внутр. суттєвих взаємозв’язків екон-х явищ і формул-ння екон-х законів та їх реалізація у сфері екон. політики держави. 7)аналіз сфери безпосереднього виробн-ва як вирішальної фази сусп відтворення, що не перешкоджувала окремим предст-кам класичної школи дослідження також сферу розподілу Д.Рікардо, сферу споживання П.Буагільбер і сферу реалізації Мальтуса.Основні етапи :1-й етап (кінець XVII – середина XVIII ст.) – започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму [В. Петті (Англія), П. Буагільбер і Ф. Кене (Франція)]; 2-й етап (друга половина XVIII ст.) – формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки [А. Сміт (Англія)];3-й етап (перша половина ХІХ ст.) – розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками, збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками [Д. Рікардо, Т. Мальтус, В. Н. Сеніор (Англія)]; [Ж. -Б. Сей, Ф. Бастіа (Франція)]; [Г. Ч. Кері (США)];4-й етап (друга половина ХІХ ст.) – завершення виконання панівної ролі класичної політичної економії [Дж. С. Мілль (Англія)].


17. Зародження класичної політичної економії в Англії (У. Петті).

Основоположником класичної політичної економії в Англії К. Маркс називає В. Петті (1623—1687). Інші економісти відносять його до меркантилістів. Проте аналіз його праць дає підстави для висновку, що він є економістом перехідного від меркантилізму до класичної політекономії періоду.Петті — лікар за освітою. Під час придушення визвольного руху в Ірландії він був лікарем в англійській армії і став великим землевласником, одержавши від королівського уряду багато земель. У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, втручання держави в економічне життя. Розвиваючи нову науку, яку він називає «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», її завдання він убачає в необхідності пояснити «таємничу природу» цілої низки явищ, з'ясувати суть економічних процесів. Слід звернути увагу, що він застосовує і новий метод дослідження економічних явищ. У нього багатство — це сума рухомого й нерухомого майна. Багатство — прибуток нації, який вона має від зовнішньої торгівлі. Джерелом багатства в нього є не сфера обігу, а праця, виробництво.Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класичної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості. На цій підставі він дає ще одне визначення вартості, створеної землею і працею, — «середній щоденний прожиток дорослої людини». Відповідно вартість певної речі дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих тим, хто цю річ виготовивЗаробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає ^грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.

18. Виникнення класичної політичної економії у Франції (П. Буагільбер)

У першій половині XVIII ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

П'єр де Буагільбер (1646-1714) - засновник класичної політичної економії у Франції - народився в Руані в дворянській сім'ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. З 1689 p. і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Pyані.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях "Докладний опис становища Франції..." (1696), "Роздрібна торгівля Франції" (1699), "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе "адвокатом сільського господарства" і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації - це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця.

Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає засновником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і "істинну", або "справедливу" вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми ґрунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалентного обміну.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодовування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і становить, на думку Буагільбера, його "істинну вартість".

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість. Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.

Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння природи товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття "гроші". Якщо в Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гроші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до "істинної вартості". Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників.

Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, - це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.

19. Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.

Фізіократія. Вчення Ф. Кене про цінність, ціну та гроші. Аналіз капіталу.

 

Теоретико-методологічні особливості становлення та розвитку класичної! політичної економії у Франції знайшли відображення у працях групи французьких учених другої половини XVIII ст., які утворили першу наукову школу економічної думки — школу фізіократів (буквально — природовладдя, від гр. physis — природа, kratoa — влада). У назві школи відобразилась її центральна ідея — вивчення основ природного порядку в економіці.
Услід за П. Буагільбером фізіократи виступили з різкою критикою принципів меркантилізму та політики кольберизму, спрямованої на розвиток мануфактурного виробництва при повному ігноруванні інтересів сільськогосподарських виробників, які потерпали від збереження феодальних відносин на селі та протекціонізму.
Засновником та лідером нової школи був Франсуа Кене (1694—1774), який заклав підвалини учення фізіократів, сформулював його теоретичні засади та економічну програму. Ідеї Ф. Кене підтримували та розвивали: Віктор Рікеті Мірабо (1715—1789), П'єр Самюель Дюпон де Немур (1739—1817), Поль П'єр Мерсье де Ла Рів'ср (1720—1793), Венсан де Гурне (1712—1759), Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) та інші.
Термін "фізіократи" з'явився не відразу. Французькі дослідники називали себе економістами і були першими, хто впровадив у широкий вжиток назву нової професії. Поняття "фізіократія" ввів Дюпон де Немур, щоб виразити суть створеної ним теорії. Пізніше саме воно стало назвою нової школи.
Найважливіші ідеї вчення фізіократів:

Різка критика меркантилізму. Джерелом багатства нації вони вважали не зовнішню торгівлю, а сільське господарство. Спростовуючи погляди меркантилістів на роль держави у забезпеченні активного торговельного балансу, Ф. Кене та його однодумці виступили з ідеєю еквівалентного обміну та обґрунтували концепцію економічного лібералізму, концентрованим вираженням якої став знаменитий принцип "laissez faire".

Теорія "природного порядку", пов'язана з визнанням об'єктивного та закономірного характеру розвитку ринкової економіки. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для усіх. Основу природного порядку вони вбачали в економічній свободі та недоторканності приватної власності. У зв'язку з цим французькі дослідники стверджували, що будь-яке втручання у природний хід речей порушує "природний порядок", завдаючи шкоди суспільному відтворенню.

Концепція "чистого продукту". Під чистим продуктом фізіократи розуміли отриманий у землеробстві надлишок продукції, що перевищує витрати виробництва. Цей надлишок вважався унікальним даром природи, створеним землею завдяки природній родючій силі. На думку французьких дослідників, отримати цей дар можна лише у сільському господарстві. Відтак лише землеробська праця, пов'язана з реальним, фізичним приростом матерії, проголошувалась продуктивною, а джерелом суспільного багатства і процвітання нації вважалось сільське господарство. Всі інші галузі, на думку фізіократів, були корисними, але не продуктивними, оскільки в них відбувався не приріст чистого продукту, а лише зміна його форми або просторове переміщення. Єдиною формою чистого продукту проголошувалась рента.
Класовий поділ суспільства. Відповідно до концепції "чистого продукту" фізіократи вперше в історії економічної думки поділили суспільство на і класи, взявши за основу економічний критерій: участь великих соціальних 1 груп у створенні та розподілі суспільного багатства. Відтак вони виокремили 1 продуктивний (землероби) та непродуктивний (ремісники, торговці) класи І та клас землевласників. Очевидною істиною для французьких дослідників Щ було те, що продуктивною є лише праця, прикладена до землі. Тому І діяльність усіх не зайнятих землеробською працею вони трактували як "безплідну", таку, що не створює нового багатства і відіграє у суспільстві допоміжну, обслуговуючу роль.
Засновником нової наукової школи був відомий французький економіст XVIII ст. Франсуа Кене (1694—1774). Його економічні погляди знайшли відображення у славнозвісній "Економічній таблиці", яка вийшла друком у І 1758 p., а також у працях "Загальні принципи економічної політики держави" (1760), "Про торгівлю" (1760), "Аналіз економічної таблиці" (1766), "Діалог про ремісничу працю" (1766), "Зауваження стосовно грошового процента" (1766) та ін.
У своїх творах вчений:
Проголосив ідею "природного порядку" як "першого прояву фізичної
необхідності, яку неможливо ігнорувати"1. На думку вченого, "природний І порядок" визначає розвиток суспільства за об'єктивними законами, подібними до тих, які діють у природі. Ф. Кене зазначав, що ці закони мають божественне походження, "найбільш вигідні для людського роду і з точністю визначають природне право усіх людей, є вічними, незмінними і безумовно найкращими законами, які тільки можуть існувати".

Дав досить глибоке, як на ті часи, визначення капіталу, започаткував поділ капіталу на основний та оборотний. Розглядаючи капітал в уречевленій формі, Ф. Кене писав про те, що останній — це не гроші, а ті засоби виробництва, за допомогою яких створюється "чистий продукт". Гроші учений аналізував як засіб полегшення обміну товарів. Він дотримувався думки, що накопичення грошей утворює "безплідне багатство", оскільки їх вилучення з обігу перешкоджає нормальному кругообігу товарів та доходів.
Ф. Кене вперше в економічній науці виокремив два види витрат — разові та поточні. Досліджуючи продуктивний капітал, що функціонує у сільському господарстві, вчений виділив:
"щорічні аванси", або щорічні витрати (на насіння, засоби існування робітників тощо);
"первинні аванси", або разові витрати (на сільськогосподарський інвентар, будівлі, худобу тощо).
Зазначивши, що для відшкодування першого виду витрат не потрібно залучати гроші ззовні, оскільки вони відшкодовуються при продажу сільськогосподарської продукції, Ф. Кене писав про те, що "первісні аванси" є разовими затратами, які здійснюються на багато років наперед.
Здійснив геніальну спробу проаналізувати процес відтворення та обігу всього суспільного продукту з метою виявлення головних народногосподарських пропорцій економічного розвитку. Принагідно зазначимо, що саме Ф. Кене вперше в історії економічної науки впровадив у науковий вжиток термін "відтворення суспільного продукту", розмежував його вартісну і натуральну форми, відокремивши поняття "капіталу" та "доходу".

20. Аналіз “Економічної таблиці” Ф. Кене та її наукове значення.

 


Теоретико-методологічні особливості становлення та розвитку класичної! політичної економії у Франції знайшли відображення у працях групи французьких учених другої половини XVIII ст., які утворили першу наукову школу економічної думки — школу фізіократів (буквально — природовладдя, від гр. physis — природа, kratoa — влада). У назві школи відобразилась її центральна ідея — вивчення основ природного порядку в економіці. Засновником та лідером нової школи був Франсуа Кене (1694—1774), який заклав підвалини учення фізіократів, сформулював його теоретичні засади та економічну програму. Його економічні погляди знайшли відображення у славнозвісній "Економічній таблиці", яка вийшла друком у І 1758 p., а також у працях "Загальні принципи економічної політики держави" (1760), "Про торгівлю" (1760), "Аналіз економічної таблиці" (1766), "Діалог про ремісничу працю" (1766), "Зауваження стосовно грошового процента" (1766) та ін.

Звичайно, дослідження Ф. Кене були помітним внеском у розвиток економічної науки. Однак найбільшу славу принесла йому "Економічна таблиця" (1758 p.), зміст якої не зовсім сприйняли сучасники, але яка досі дивує економістів своєю глибиною і оригінальністю. В "Економічній таблиці" суспільство і прогрес відтворення суспільного продукту з´ясовані в цілісності та безперервному зростанні багатства нації.

Зрозуміло, що методологія "Економічної таблиці" ґрунтується на теоретичних уявленнях Ф. Кене, згідно з якими нація складається з трьох основних суспільних класів, але, передусім, з продуктивного класу, зайнятого землеробством, здійснює затрати на обробіток землі й оплачує доходи власників землі. До цього класу він зарахував усіх селян, фермерів і найманих працівників.

До класу власників Ф. Кене відносив короля, землевласників і духовенство. Він зазначав, що цей клас існує за рахунок чистого продукту від землеробства. До безплідного класу вчений зарахував усіх інших громадян, зайнятих поза землеробством. До цієї групи потрапили промисловці, ремісники, наймані робітники мануфактур, купці, дрібні торгівці, слуги. Процес обміну між цими класами ґрунтується на землеробстві.

Окремі частини цієї теорії були викладені у згаданих вище працях, але докладне висвітлення здійснено в "Економічній таблиці". Саме тут Ф. Кене, насамперед, виділяє виробничі витрати на землеробство, луки, пасовища, ліси, копальні, рибальство тощо для відтворення багатства. Безплідні витрати, за Ф. Кене, здійснюються на вироби ручної праці (помешкання, одяг, сплату грошового відсотка, торговельні витрати, імпортні товари і т. ін.).

За допомогою такого типу розрахунків Ф. Кене розкрив процес виробництва і заміщення відповідних витрат, що здійснюються у суспільстві на базі продуктивності землеробства.

Таким чином, "Економічна таблиця" Ф. Кене охоплює три класи та їхні щорічні багатства і описує їх обіг":

Клас виробничий.Щорічні затрати цього класу, сягаючи Двох мільярдів, виробили п´ять мільярдів, з котрих два мільярди - чистий продукт, або дохід.

Клас власників. Дохід класу становить два мільярди, з котрих один мільярд витрачається на купівлю у продуктивного класу і один мільярд - на купівлю у безплідного класу.

Клас безплідний. Затрати цього класу становлять один мільярд, який витрачає безплідний клас на купівлю сирих матеріалів виробництва у продуктивного класу.

Наведені передумови, на думку Ф. Кене, визначають згідно з постійним законом підсумок відтворення п´яти мільярдів ліврів, що відновлюються щорічно виробничим класом за допомогою двох мільярдів щорічних затрат на визначеній території (йдеться, звичайно, про Францію).

 

20. Розвиток ідей фізіократів (А. Р. Тюрго, Е. Кондільяк).

 

Ідеї Ф. Кене набули подальшого розвитку у працях його послідовників. І Серед них слід особливо виділити Анна Робера Жака Тюрго (1727—1781) — І відомого державного діяча, оригінального французького дослідника, який не лише пропагував ідеї фізіократизму, але і розвинув їх, зробивши цілий ряд важливих наукових відкриттів. Свої економічні ідеї вчений виклав у лаконічній роботі "Роздуми про створення і розподіл багатства" (1766), представленій у вигляді 100 коротких тез, у творі "Цінність та гроші" (1769) та ін.
У цих працях А. Тюрго:
Проголосив землеробство істинним джерелом "чистого продукту", зазначивши, що праця у сільському господарстві "є єдиною працею, яка виробляє понад те, що йде на її оплату".
Засудив політику протекціонізму, відстоюючи принципи свободи економічної діяльності.
Виклав учення про цінність, пов'язуючи останню зі здатністю речей задовольняти людські потреби. Виходячи із взаємовигідності обміну, який забезпечує спільномірність потреб, А. Тюрго стверджував, що цінність є "вираженням міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань".
Відмовившись від трудової теорії вартості та пошуку абсолютної міри цінності, вчений розглядав "природну ціну" як відносну величину, яка не має внутрішньої субстанції і визначається на основі суб'єктивних оцінок продавців і покупців. У своїй праці "Цінність та гроші" (1769) він виокремив поняття "цінність значення" (цінність речі для конкретної людини, яка існує лише в її голові) та "мінова цінність", яка реально виявляється в обміні, не має абсолютної одиниці виміру і завжди є величиною відносною.
Трактуючи обмін як взаємовигідний процес, учений зазначав, що мінові пропорції виявляються у процесі торгу через зіставлення інтенсивностей потреб учасників обміну. Відтак він висунув ідею корисності як субстанції цінності майже за 100 років до виникнення маржиналізму. Водночас учений наголошував на тому, що суб'єктивно кожен з учасників угоди отримує більше, ніж віддає, оскільки виходить із власної оцінки того чи іншого блага.
Здійснив першу в історії економічної думки спробу сформулювати закон спадної родючості ґрунтів, згідно з яким кожне додаткове вкладення капіталу (праці) у землю пов'язане зі зниженням віддачі.
Поглибив започатковане фізіократами трактування класової структури суспільства. А. Тюрго вперше в історії економічної думки поділив виробників (землеробів, промисловців) на підприємців, які здійснюють аванси, і найманих робітників, які отримують заробітну плату. Розглядаючи ощадливість як основу нагромадження капіталів, учений писав про те, що поділ суспільства на підприємців та найманих робітників розвинувся поступово як результат бережливості одних та марнотратства інших. На думку французького дослідника, "простий робітник, який володіє тільки своїми руками і ремеслом, має лише стільки, за скільки йому щастить продати свою працю"1.

Етьєн Бонно де Кондільяк (1714 - 1780) народився в сімї суддівського чиновника. Закінчивши семінарію, він стає абат. Досить тривалий час Кондільяк був вихователем внука Людовика XV. Кондільяк був членом Французької академії. Його основне філософський твір - «Трактат про відчуття» (1754).

Кондільяк справедливо вважається найбільшим гносеології французького Просвітництва. Він розвивав сенсуалістичнатеорію пізнання. Її головна ідея - «все наші знання та всі наші здібності походять від органів чуття, або, висловлюючись точніше, з відчуттів». Кондільяк погоджується з тими, хто приписує Арістотелем відкриття знаменитого положення: все знання виникає з почуттів. Але Аристотель, на його думку, ніяк не розвинув цей принцип. За Кондільяка, є тільки одне джерело ідей, тому що «рефлексія є в основі своїй лише тим же відчуттям, так і тому, що вона є не стільки джерелом ідей, скільки каналом, по якому вони випливають з відчуттів». Друга помилка - думка про те, що здатності душі є вродженими. Насправді ж, за Кондільяка, вони - набуті звички. Французький філософ наполягає на тому, що «всі душевні операції - суть не що інше, як саме відчуття в його різних перетвореннях». Він докладно обгрунтовує даний (цілком новаторський) тезу. Якщо людина відчуває одночасно декілька відчуттів і одне з них виділяється своєю інтенсивністю, то душа «спрямовується» на це особливе відчуття; таким шляхом виникає увагу. Також лише «перетворене» відчуття, яке зберігається в думці людини завдяки зробленому їм враженню. Наявність памяті та уваги дозволяє душі сприймати відразу дві ідеї - звідси здатність порівняння. Але порівняння відкриває можливість для того, щоб вловлювати схожості та відмінності, тобто робити судження. Встановлення відносин між предметами дозволяє скласти точні ідеї цих предметів, - у цьому і полягає здатність роздуми. Бажання розвивається як прагнення до відчувається обєкту; з бажання виникають надія, страх, любов, ненависть, воля. Згідно Кондільяка, довести наявність зовнішніх тіл можна за допомогою дотику. Дотик доставляє людині особливе відчуття безперервності, довжини, що він ніяк не може вважати тільки власної модифікацією, не повязаної із зовнішнім буттям. Французький філософ визнавав існування Бога і безтілесної душі. У «Трактаті про тварин» він стверджував, що буття Бога доводять природні явища, оскільки ланцюг спостережуваних нами причин не може йти у нескінченність. Згідно Кондільяка, якщо припустити, що не існує Бога - вищої першопричини за все, тоді доведеться погодитися з суперечливим висновком: у світі присутні слідства, що не мають причини.

 

21. Теоретична система та методологія досліджень А. Сміта.

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст, з іменем якого пов'язане становлення економічної теорії як науки. Започаткувавши систематизований виклад економічних знань та глибокий теоретичний аналіз економічних явищ та процесів, він зайняв особливе місце в історії економічної думки.
Геніальна праця ученого "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) започаткувала народження ліберальної економічної теорії і стала справжнім проривом у світовій економічній думці. У ній А. Сміт уперше перейшов від аналізу окремих проблем до теоретичних узагальнень та систематизації економічних знань.

Трактуючи політичну економію як науку про об'єктивні закони виробництва і нагромадження багатства, А. Сміт розвинув методологію економічних досліджень. Вчений:
Широко застосовував абстрактно-логічний, причинно-наслідковий (казуальний) методи, спрямовані на виявлення глибинних закономірностей економічних явищ та процесів, розкриття структури економічної системи, простеження внутрішніх зв'язків економічних категорій.
Прагнув поєднати езотеричний та екзотеричний підходи, що сприяло збагаченню арсеналу методології економічного дослідження. Водночас подвійність підходів ученого виявилась у суперечливості та неоднозначності його теоретичних міркувань.
Виокремив дві сторони економічної теорії:
а)позитивну, спрямовану на виявлення глибинних закономірностей економічного розвитку, природних об'єктивних законів, які управляють економікою, теоретичне дослідження умов виробництва та нагромадження багатства;
б)нормативну, спрямовану на розробку рекомендацій для економічної політики держави (уряду), здатної забезпечити економічним суб'єктам можливість добувати "достатній дохід або засоби існування".
Ідейно-теоретичним підґрунтям економічної системи А. Сміта стала ідеологія ринкового лібералізму, в основу якої були покладені:
Теорія "природного порядку" та внутрішньої гармонії людського суспільства, узгодженої із законами моралі.

Рушійними силами економічного розвитку вчений вважав економічну свободу та конкуренцію господарюючих суб'єктів, гармонізацію їх інтересів на основі пріоритетного розвитку особистого інтересу, механізму ринкової саморегуляції та невтручання держави в економічне життя.
Концепція "економічної людини" у яка керується у своїй діяльності особистими економічними інтересами і потребами. Намагаючись з'ясувати спонукальні мотиви економічної діяльності господарюючих суб'єктів, учений виходив з того, що поведінкою людей керує егоїзм та турбота про власну вигоду, "природне прагнення... до поліпшення свого становища". Абстрагуючись від усіх інших мотивів поведінки економічних суб'єктів, А. Сміт писав про те, що особистий інтерес є головним мотивом, який спонукає людей до співробітництва, оскільки "Не через доброзичливість м'ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми одержати свій обід, а через дотримання ними їхніх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди"1.
Відтак учений аналізував суспільство як сукупність егоїстів, зосереджених на нагромадженні багатства. Варто зазначити, що існування егоїстичних інтересів визнавали ще англійські філософи XVII ст. (Т. Гоббс та ін.), які трактували їх як руйнівну силу, закликаючи до державного авторитаризму. А. Сміт не сприйняв ці ідеї і був солідарним з французькими раціоналістами (К. Гельвецієм та ін.), які проголосили людський егоїзм природним фактором суспільного поступу. У зв'язку з цим вчений робив особливий наголос на значенні особистого інтересу як могутнього стимулу прогресивного розвитку людського суспільства.
Таким чином, в основі аналітичної моделі "економічної людини" (gomo economicus), запровадженої А. Смітом, лежать припущення, що індивід як суб'єкт економічних відносин є:
незалежним, здатним приймати самостійні рішення;
егоїстичним, таким, що прагне максимізувати власну вигоду;
раціональним, здатним порівнювати вигоди і втрати та оцінювати наслідки своїх дій;
поінформованим про свої потреби і можливості їх задоволення.
Учення про "невидиму руку ринку" — механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб'єктів господарювання за умов ринкової конкуренції. Трактуючи ринковий механізм як "очевидну і просту систему звичайної свободи", А. Сміт стверджував, що ринкова економіка влаштована таким чином, що індивід (економічна людина), який "має на увазі лише власний інтерес... переслідує лише власну вигоду... невидимою рукою спрямовується до мети, що зовсім не входила до його намірів... Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити".
Таким чином, стихійні об'єктивні закони ринкових сил спонтанно забезпечують пріоритетність суспільних цінностей і спрямовують зусилля окремих індивідів, які не думають про сприяння суспільній користі, у русло загальних інтересів. Саме завдяки вільній конкуренції підприємців і через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішим чином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.
Обґрунтування економічної політики держави, заснованої на принципі "laissez faire". Досліджуючи "природний порядок" як теоретичну модель економіки вільного підприємництва, А. Сміт приділяв велику увагу аналізу передумов ефективної дії "невидимої руки" ринку. Він розумів, що переваги ринкової економіки реалізуються лише за умови існування системи стримувань та противаг досконалої конкуренції, включення у певні інституційні рамки вільної гри економічних інтересів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.120.150 (0.025 с.)