Англійська течія економічного оптимізму (У.Н. Сеніор).

-прихильник "чистої політичної економії", переконаний у тому, що економічну теорію можна звести до невеликої кількості незаперечних істин.

Визначав цінність на основі аналізу корисності та обсягу пропозиції, звернувши увагу на проблему рідкісності ресурсів. (Обмінюватись можуть лише корисні речі, які існують в обмеженій кількості і здатні "прямо чи побічно приносити задоволення".)

Н. Сеніор стверджував, що праці та капіталу недостатньо для виробництва корисних речей. Він надавав великого значення поведінці суб'єкта господарювання, який або утримується від непродуктивного застосування засобів, якими розпоряджається, або ж навмисно віддає перевагу виробництву більш віддалених продуктів над виробництвом продуктів, які отримуються безпосередньо. Вчений трактував працю як пожертву робітника, який витрачає свій час і зусилля, утримуючись від дозвілля і спокою. Капітал він визначав як пожертву капіталіста, який накопичує (заощаджує) грошові засоби і таким чином відмовляється від особистого споживання. Затрати зусиль та пожертви робітників і капіталістів формують мінові пропорції і складають реальні витрати виробництва. Остаточну та визначальну роль при формуванні ціни вчений відводив співвідношенню попиту та пропозиції. Природу ренти англійський дослідник виводив із монополії, пов'язаної як з володінням родючими земельними ділянками, так і передовими науково-технічними досягненнями, рідкісними талантами тощо. Н. Сеніор розглядав прибуток як винагороду за пожертву капіталіста, який утримався від непродуктивного споживання. Динаміку заробітної плати вчений пов'язував зі змінами товарних цін. Обґрунтував теорію, яка пізніше отримала назву "останньої години". Однак у подальшому вчений визнав свою теорію помилковою, сприйнявши критику сучасників, які переконливо довели, що пропорції між заробітною платою та прибутком можуть змінюватись навіть при скороченні робочого дня внаслідок зростання продуктивності праці. Вчений визначав гроші як особливий товар, який у процесі еволюції обміну став відігравати важливу роль універсального засобу обміну та виразника вартості. Н. Сеніор звернув увагу на те, що прагнення людини до збереження та поліпшення добробуту є таким само сильним мотивом, як і прагнення до продовження роду. Заслугою вченого став також поділ предметів споживання на товари "необхідності, добробуту і розкоші" та розуміння того, що прогрес суспільства сприяє перетворенню предметів розкоші одних поколінь у товари "добробуту", а згодом і "необхідності" для наступних поколінь.

31. Завершення класичної традиції в працях Дж.С. Мілля.

Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму. Найбільш повно і виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848). Вбачаючи своє завдання в узагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школи з урахуванням "нових подихів епохи", вчений підкреслював, що "в дискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей". Відтак він уважав доцільним "здійснити повний перегляд всієї політичної економії хоча б лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднати їх з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки".

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є: Ґрунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений: 1) одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того, що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством і здатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети;

2) розмежував позитивне і нормативне знання, виокремивши власне "науку" і "мистецтво ведення справ". Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактні істини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповідними застереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва ведення справ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук;

3) різко протиставив закони виробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не пов'язані між собою розділи економічної науки;наголошував на необхідності аналізу економічних процесів не лише у "стаціонарному та незмінному" стані, але і в "стані поступального розвитку", вказуючи на нагальну потребу додати динаміку політичної економії до її статики.

Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, Дж. С. Мілль зазначав, що останній є продуктом заощадження, тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої користі. Відтак він дійшов висновку, що "зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів — величини фонду, з якого може бути зроблене заощадження, і від сили схильностей, які спонукають заощаджувати". У руслі ідей класичної школи Дж. С. Мілль стверджував, що зростання капіталу викликає безмежне розширення виробництва, оскільки межею багатства завжди слугує нестача не споживачів, а виробників і виробничих потужностей.

Він стверджував, що розмір заробітної плати залежить в основному від попиту на робочу силу і Ті пропозиції, які є нееластичними, оскільки пропозиція праці жорстко обумовлена кількістю робітників, які шукають роботу, а попит на робочу силу обмежений величиною оборотного капіталу у вигляді зарезервованих для утримання робітників життєвих засобів. Відтак вчений, слідом за Д. Рікардо та Т. Мальтусом, наголошував на неминучості утримання заробітної платні на мінімальному рівні.

Гроші Дж. С. Мілль аналізував як специфічний товар, виходячи з того, що "як і в інших товарів їх вартість визначається тимчасово попитом і пропозицією, а постійно і в середньому — витратами їх виробництва".

 

32. Критичний напрям у політичній економії. Вчення С. Сісмонді.

С. Сісмонді (1773—1842) — за словами К. Маркса завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. Він першим виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. 1819 р. він опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення». У цій праці він намагається побудувати політичну економію на нових засадах.

Сісмонді виступає з критикою класичної політичної економії, зокрема заперечує визначення предмета й методу політекономії класиками. Предметом політекономії, за Сісмонді, має бути «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави». Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді ставить у центр своїх досліджень становище людини і наголошує на необхідності вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Тому його можна вважати попередником історичної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Проте Сісмонді не лише критикує капіталізм, а й розробляє проект його реформування. Сісмонді є прихильником державного втручання в економіку, а також відновлення поєднання праці та власності, притаманного дрібному виробництву. Він закликає повернутись до дрібного виробництва і в промисловості, і в сільському господарстві. Він проголошував себе супротивником комунізму, а його соціальні вимоги обмежувалися необхідністю запровадження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді є прихильником трудової теорії вартості. Проте він (як і класики) не дає визначення субстанції вартості, а розглядає фактично тільки мінову вартість.

Капітал він трактує як виробничі запаси, переважно засоби виробництва, але виокремлює основний і оборотний капітал.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника і підкреслює його експлуататорську природу. Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність.

Теорія відтворення і криз. Метою капіталістичного виробництва він визнає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів, у кризах. Ці негативні явища, на думку Сісмонді, зумовлено звуженням внутрішнього ринку через зменшення доходів робітників, яких витискають з виробництва машини і заробітна плата яких зменшується. Щодо капіталістів, то вони частину свого доходу, яку мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагромадження він ігнорує). За цих обставин частина суспільного продукту не може бути реалізованою на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв'язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються. До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була велика маса споживачів — дрібних виробників, господарства яких зруйнував капіталізм, звужуючи тим самим внутрішній ринок, породжуючи загальне надвиробництво і кризи.

Отже, кризи в Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток. На цю думку Сісмонді варто звернути особливу увагу, оскільки саме її (і його теорію відтворення) взяли «на озброєння» російські народники.

33. Проект реформування суспільства та інші ідеї П.Ж. Прудона.

П. Прудон (1809—1865) — французький соціаліст. 1840 р. він видав у Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикував капіталізм, проголосивши своє знамените гасло «власність — це крадіжка». 1846 р. було опубліковано його працю «Система економічних суперечностей, або філософія злиденності», яку К. Маркс піддав нищівній критиці у своєму творі «Злиденність філософії». У цій праці Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких покладено було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У наступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму.

Вивчаючи погляди Прудона, необхідно звернути увагу на його методологію, на намагання застосувати в дослідженнях гегелівський діалектичний метод, хоч останнє обмежилося виявленням у категоріях і економічних процесах «добрих» і «поганих» сторін та їх механічним поєднанням. Звідси Прудон робив висновок, що завжди можна зберегти добрі сторони і позбутись поганих. Це стосувалося як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Теорія цінності. Цінність у Прудона є вічною абстрактною категорією, носієм двох протилежних ідей: споживної і мінової цінностей. Між ними існує протилежність. Перша є втіленням достатку, друга — відображенням винятковості. Примиренням Цих суперечливих сторін, синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона є так звана конституйована, або синтетична, цінність. Вона встановлюється в обміні і обов'язково реалізується на ринку. Для подолання труднощів товарного обміну потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію. Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунути суперечності капіталістичного товарного виробництва, суперечність між товаром і грошима, надавши самому товару властивостей, притаманних грошам.

Економічна програма Прудона. Прудон пов'язував причини труднощів дрібного виробника з недоліками обміну, з проблемою збуту. Він розробляє проекти реформування капіталізму через викуп робітниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерних засадах, а також через реформування обміну. Основною причиною зубожіння і несправедливості він оголошує обмін і гроші, тому хоче зберегти дрібне товарне виробництво, яке зумовить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом без грошей.

З цією метою Прудон навіть спробував створити обмінний банк — «народний банк», який приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «гроші» товаровиробник одержував у банку інші потрібні йому товари. Саме в такий спосіб Прудон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість і позбутись експлуатації. У своїх теоретичних поглядах Прудон не був послідовним: виступаючи проти грошей, він одночасно пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі.

Економічною основою експлуатації у Прудона є процент, що його Прудон уважав єдиною формою, в якій втілено неоплачену працю робітника. Тому зниження ставки процента «Примусовими законами» і зведення її до нуля забезпечить одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, Прудон розвиває ідею «дарового кредиту». Надання «дарового кредиту» позбавляє необхідності позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію. Надання всім і кожному «дарового кредиту» приведе до «злиття класів», бо залишаться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їхньої ціни. Уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну. Усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів.

34. Виникнення та загальна характеристика утопічногосоціалізму.

 

Історичні умови виникнення утопічного соціалізму пов'язані саме з першим етапом розвитку капіталізму (1. ХУІ-ХІХ ст. – етап раннього капіталізму, який характеризується первісним накопиченням капіталу і високим рівнем експлуатації робітничого класу), який супроводжується високим рівнем експлуатації робітників, наднизькою заробітною платою при 10-14-годинному робочому дні, відсутністю будь-якої системи соціального захисту знедолених людей, варварським ставленням до природи і забрудненням довкілля, глибокою диференціацією рівня життя населення, короткою тривалістю життя і високою, перш за все дитячою, смертністю.Всі ці проблеми та протиріччя вимагали пошуку шляхів створення нового, більш справедливого суспільства, про яке мріяло багато прогресивних людей того часу. До таких "соціальних мрійників", які описували нове життя в новому суспільстві, і належали представники утопічного соціалізму.

Основні риси:

І. Представники утопічного соціалізму проводять всебічну і різку критику існуючого суспільства з позиції знедолених класів.

2. Захист інтересів трудящих, біль за їх важке життя та намагання змінити його на краще.

3. Різка критика тези про вічність і справедливість капіталізму як системи, підкреслення протилежності, полярності інтересів приватних власників та робітників.

Водночас соціалісти-утопісти не бачили реальних шляхів переходу до нового суспільства і вигадували абстрактні, відірвані від реального життя схеми будівництва різних моделей "справедливої" держави. При цьому вони вважали, що перейти до справедливого суспільства можна, звертаючись до свідомості людей, до їх почуття обов'язку, порядності та честі.

Учення соціалістів-утопістів формувались на базі класичних економічних ідей. Представники цього напряму (як і класики) визнавали залежність між економічним розвитком та іншими сторонами життя суспільства, уважаючи, що основою економічних відносин є форма власності на засоби виробництва. З удосконаленням форми власності, як вони стверджували, удосконалюватиметься виробництво, розподіл і суспільство в цілому.

Економічні дослідження соціалістів-утопістів є спробою дати загальну соціальну картину розвитку капіталістичного суспільства та окреслити способи свідомої побудови суспільства нового, справедливішого.

35. Нова індустріальна система А. Сен-Сімона.

Одним з найвидатніших представників утопічного соціалізму у Франції був Клод АнріСен-Сімон де Рувруа (1760-1825 рр.), син багатого аристократа, який віддав своє багатство боротьбі за краще життя трудящих. Його відомі роботи: "Катехізис індустріалів" (1824 р.) та "Нове християнство" (1825 р.).

Основні ідеї А. Сен-Сімона:

1. Він вважав, що на зміну капіталізму обов'язково прийде новий, більш прогресивний суспільний устрій. Щоб прийти до нового суспільства, необхідно займатись просвітницькою діяльністю серед населення.

2. Новим суспільним ладом буде суспільство "індустріалів", яке спочатку складатиметься з двох класів – класу трудівників-індустріалів та класу великих власників. Але поступово, внаслідок процвітання індустріалів, які чесно зароблятимуть свої доходи, клас великих власників відмиратиме.

3. В основі функціонування нового суспільства лежатиме принцип "праця всіх заради всіх", і тому не буде ніякої експлуатації і конкуренції. Майбутнє суспільство являтиме собою величезну майстерню, де всі чесно працюватимуть, і в якому а не буде ані армії, ані поліції, ані чиновників.

Він формулює проект нової індустріальної системи (як єдності колективізму та високого рівня розвитку промислового виробництва), шлях до якої пролягає через еволюційне трансформування власності.

Перехідна економічна модель суспільства, за Сен-Сімоном, — це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитися на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами.

Трактування ролі держави як основного суб'єкта реформацій. Очевидно, що це є наслідком використання комунітаристських підходів. Проте згодом, після повного трансформування суспільства держава відімре, як інституція, а управління здійснюватиметься колективно вповноваженими індустріалами.

36. Вчення про комуністичну асоціацію та історична концепція Ш. Фур’є.

Шарль Фур'є (1722-1837 рр.). Його основна робота – "Новий господарчий та соцієтарний світ" (1829 р.).

У своїх роботах Ш. Фур'є вважає капіталізм перехідною системою, на зміну якій обов'язково прийде нове суспільство. Для доведення цього Фур'є складає таблицю історії розвитку людства, в якій виділяє 32 періоди. Капіталізм – це лише один з таких періодів, а не вічний суспільний лад.

Ш.Фур'є проводить гостру критику капіталістичної системи і називає капіталізм "світом навиворіт", у якому в погоні за багатством лікар мріє, щоб люди частіше хворіли; юрист – щоб вони вбивали одне одного; архітектор бажає війн та землетрусів, які принесуть йому багато роботи і чимало прибутку.

Фур'є визначає такі недоліки капіталізму, як:

- конкуренція, яка веде до хаосу у виробництві, до банкрутства та безробіття;

- розвиток торгівлі, який приводить до пограбування та обману людей;

- негативне ставлення трудящих до праці як до прокляття, яке забирає в них сили та здоров'я.

Аналізуючи надто низький рівень життя більшості населення, Фур'є пише, що бідняків довели до стану безправних тварин, які мають багато і мовчки працювати.

Фур'є вважає, що в існуючій системі порядна людина жити не може, в ній розцвітає лише безкультурний, нахабний та безсоромний, і тому Фур'є проводить різку критику політики, моралі та культури суспільства.

Майбутнє суспільство, про яке мріє Шарль Фур'є, – це суспільство, яке складатиметься з великих комун (фаланг), головною сферою діяльності яких буде сільське господарство.

Між членами фаланг відбуватиметься змагання за найкращу, найпродуктивнішу працю. Праця буде для людей насолодою. Всередині фаланг існуватиме розподіл праці, а винагорода фалангістів залежатиме від кількості та якості праці людей, кількості внесених кожним у комуну засобів виробництва, а також від міри таланту людей.

Історична концепція автора передбачає безперервні зміни економічного устрою суспільства, узалежнені від розвитку форм промисловості. Центральною ланкою його теорії є теза, згідно з якою люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану «соціальної гармонії». Через це його вчення набуває помітно ідеалістичного забарвлення.